Ось уже понад три з половиною століття минає, як більша частина України (з 1654 року) перебуває в євразійській, чи то російській, чи то радянській (жодної різниці немає) морально-етичній злодійсько-шахрайській ментальній системі координат, менша частина (з 1939-1944 років) – у цій системі 75-80 років. Майже чверть століття формальної незалежної української держави жодним чином не розхитало цієї системи, ба більше – доволі зміцнило її.
Ці вірші написав народоволець Петро Лавров у 1854 році про тодішню Росію:
В защиту воровства, в защиту нераденья
Мы ставили закон;
Под буквою его скрывалось преступленье,
Но пункт был соблюден…
И стало воровство нам делом обыденным:
Кто мог схватить, тот брал,
И между нами тот был более почтенным,
Кто более украл.
І чи знайдеться хтось, хто буде стверджувати, що це не точнісінька картина сучасної кравчуківсько-кучмівсько-ющенківсько-януковичівсько-порошенківської України? То чи справді Україна – не Росія 1854-го, 1954-го, 2015-го, будь-якого іншого року, коли нас з цією кровожерливою імперію єднає найголовніша риса – фактичний тотальний, глобальний, всеохопний шахрайсько-клептократичний суспільний устрій?
Радянський злочинний атеїзм протягом останніх майже ста років (з 1917 року) на теренах підросійсько-підрадянської України значно посилив злодійсько-шахрайську ментальність населення («якщо Бога нема – то все дозволено» – Ф. Достоєвський), тим більше, що Голодомором і репресіями знищили практично всю працьовиту, думаючу і моральну частину українського народу, а на її місце (знаємо точно в які області, але не будемо тицяти туди пальцем, бо це неполіткоректно) завезли з глибин неозорої Азії звироднілих люмпенів, злодіїв і алкоголіків (боронь Боже, звичайно не всіх, а лише всього-на-всього так відсотків з 90-95).
Але не виходиш з дива, чого ж це не в якійсь дикунській Лугандонії, а в такій правильній, побожній, чемній і моральній Галичині існує таке ж саме злодійство і шахрайство (на рівні державних органів і усього суспільного життя загалом), як і в решті України. Ба більше – воно в нас іще потужніше. Навіть в часи СРСР багато випускників із Західної України їхало вступати до східняцьких вишів, бо, наприклад розмір хабара за вступ на лікувальний факультет львівського медінституту сягав 15 000 радянських рублів (за сучасною купівельною спроможністю гривні це 600 000 гривень). Звичайно ніхто не заперечуватиме, що в Галичині в рази менша, аніж в інших регіонах України, кількість розлучень, абортів, побутової кримінальної злочинності, алкоголізму, наркоманії, ментальної деградації і дезадаптації (коротше «ходимо до церкви, шануємо батьків»), але наша знаменита корупція, символом якої став не хто інший, а наш питомий галичанин суддя-колядник Ігор Зварич, зводить нанівець усю нашу удавану галицьку європейськість.
Як же може побожна людина бути шахраєм і злодієм? Етнограф Чужбинський дає яскраву характеристику побожності руснаків середини XIX століття, тієї частини українського народу, яку на той час лише півстоліття тому відірвали від європейського ментального простору і приєднали до євразійського (до речі у XX столітті так само більше, аніж півстоліття тому те саме зробили і з Західною Україною): «щодо релігії, то руснаки, за прикладом усіх простолюдців, звертають більше уваги на обряди і зовнішні форми, у чому їх, звичайно, винуватити неможливо. Не їсти під час посту скоромного, не працювати у свято, зняти шапку і перехреститися, проходячи повз церкву, поставити під час обідні свічку, зробити декілька земних поклонів, вранці і ввечері пробелькотати молитву з помилками, якої часто-густо не розуміє, як, наприклад, Символ Віри, – ось у чому полягає релігія для нашого простолюдця. Він також свято виконує всі церковні таїнства, але цілковито не знає Євангелія…»
Цікаво проаналізувати, що ж говорить нам власне Святе Письмо загалом, не лише Євангелії, про те, що можна, а чого не можна робити людині. Христос неодноразово підкреслював, що Він прийшов не заперечувати закони Старого Заповіту, а сповнити їх. І моральність багатого юнака Він насамперед перевіряє на виконання Десятьох заповідей Божих, тобто Мойсеєвого Закону. Чим же є Десять Заповідей Божих – моральним кодексом чи збіркою кодифікованих законів на зразок, наприклад, законів вавилонського царя Хамураппі, тим більше, що Закони Хамураппі датуються 1780 роком до Різдва Христового, а Закони Мойсея другою половиною XIII століття до РХ, тобто вони майже на пів тисячоліття молодші. Як би там що, а віруюча людина мала б ретельно виконувати ці закони, чи моральні норми, які навіть Син Божий визнав найголовнішими для людини. Ось ці Десять Заповідей Божих (Вих. 20 (2-17) і Втор. 5 (6-21).
1. Хай не буде тобі інших богів переді Мною!
2. Не роби собі різьби і всякої подоби з того, що на небі вгорі, і що на землі долі, і що в воді під землею. Не вклоняйся їм і не служи їм, бо Я Господь, Бог твій, Бог заздрісний, що карає за провину батьків на синах, на третіх і на четвертих поколіннях тих, хто ненавидить Мене, і що чинить милість тисячам поколінь тих, хто любить Мене, і хто держиться Моїх заповідей.
3. Не призивай Імення Господа, Бога твого, надаремно, бо не помилує Господь того, хто призиватиме Його Ймення надаремно.
4. Пам'ятай день суботній, щоб святити його! Шість день працюй і роби всю працю свою, а день сьомий субота для Господа, Бога твого: не роби жодної праці ти й син твій, та дочка твоя, раб твій та невільниця твоя, і худоба твоя, і приходько твій, що в брамах твоїх. Бо шість день творив Господь небо та землю, море та все, що в них, а дня сьомого спочив, тому поблагословив Господь день суботній і освятив його.
5. Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі!
6. Не вбивай!
7. Не чини перелюбу!
8. Не кради!
9. Не свідкуй неправдиво на свого ближнього!
10. Не жадай дому ближнього свого, не жадай жони ближнього свого, ані раба його, ані невільниці його, ані вола його, ані осла його, ані всього, що ближнього твого!
Нас тут передовсім цікавить те, що стосується злодійства і шахрайства. Пункт восьмий проголошує: Не кради! Що ж воно таке не кради? Я не заліз до сусіда через балкон і не вкрав у нього мобільний телефон, я лише задекларував 30% свого бізнесу і з нього плачу податки, а 70% мого бізнесу в тіні. Державний бюджет недоотримує з мене гроші на хворих, бідних, освіту, науку. То що, я вкрав ці гроші у бідних? Звичайно, що ні. А може я свідчив неправдиво про свої гроші, коли задекларував лише третину свого прибутку? Але ж пункт восьмий вищенаведеного Декалогу каже: Не свідкуй неправдиво на свого ближнього! А про те, що не можна свідчити неправдиво про себе самого, в Десятьох Заповідях Божих нічого немає. Я взяв гроші у безмозкого вступника за вступ до вишу чи складення іспиту, у контрабандиста за незаконний провіз фури через кордон, у корумпованого чиновника за відмазування його від кримінального покарання, то що я щось вкрав, тобто порушив десять Божих заповідей? Сто разів ні. Якщо так, то покажіть мені пункт, який я порушив.
Тобто якщо я приховую розмір свого бізнесу, даю чи беру хабарі у виші, на митниці, при реєстрації свого кіоску і т. д. і т. п., то я нічого не краду, не свідкую неправдиво, не жадаю ані дому свого ближнього, ані його невільниці, ані вола його, а сам собі на це все заробляю, беручи хабарі і не платячи усіх податків. Отож я нічого не порушую з Мойсеєвих заповідей. Візьмемо типовий приклад із життя. Я за кермом перевищив швидкість. Я порушив хоч один пункт Декалогу? Ні. Я даю гроші менту, аби він не складав протоколу і мене відпустив. Я тут щось порушую з Декалогу? Ні. Мент бере від мене гроші, він щось з вищенаведеного порушує? Ні. Ніхто тут не крав, не свідчив неправдиво на свого ближнього, не жадав ні вола, ні раба, ані робив собі різьби і всякої подоби тощо, тобто віруюча людина в таких випадках може бути цілком спокійна – формально Божих Законів вона не порушувала. Зі Старим Заповітом тут ніби все ясно, хоча там є невеличкий нюанс, який регулює відносини роботодавця і робітника. Там записано – «заплати своєму працівникові до вечора», а в Новому Заповіті вказано: «Ось голосить заплата, що ви затримали в робітників, які жали на ваших полях, і голосіння женців досягли вух Господа Саваота! (Якова 5 (1-4) Тобто той, хто не виплачує вчасно платні найманим працівникам, порушує Божі настанови, а приховувати прибутки чи брати хабар можна спокійно.
Далі переходимо до Нового Заповіту. Що говорить він нам про злодійство і шахрайство? Матвія 7:23 проголошує: «Відійдіть від Мене, хто чинить беззаконня!» Однак, що ж таке беззаконня, будемо шукати далі. Беззаконня – це те, що «опоганює людину», а людину опоганюють «лихі думки, душогубства, перелюби, розпуста, крадіж, неправдиві засвідчення, богозневага». (Матвія 15:19) Це фактично переказ Мойсеєвих Законів і нічого нового тут немає. В інших місцях Євангелія ці види беззаконня дещо інтерпретуються, але суть дотримання власне Законів Мойсеєвих тут очевидна: «Бо зсередини, із людського серця виходять лихі думки, розпуста, крадіж, душогубства, перелюби, здирства, лукавства, підступ, безстидства, завидющеє око, богозневага, гордощі, безум». (Марка 7:21-22) Тут, однак, натрапляємо на нове слово, якого немає в Десятьох Заповідях – «здирства».
Якщо Ігор Мосійчук каже, що для полагодження справи з ментами і прокуратурою треба дати сто тисяч гривень, а депутатський запит коштує 15 тисяч баксів, то він що, займається здирництвом? Звичайно, що ні, він просто інформує про реальні речі, а людина, яка дає йому хабара – ще й безмежно йому вдячна за вирішення проблеми. Яке ж це здирництво?
Ісус повторює положення Десятьох Заповідей у розмові з багатим юнаком: «Знаєш заповіді: Не вбивай, не чини перелюбу, не кради, не свідкуй неправдиво, не кривди, шануй свого батька та матір». (Марка 10:19) Насправді в Євангеліях мало є місць про моральний бруд людського життя, бо найголовніше – це не складати собі скарбів на землі, де нищить їх міль та іржа і де злодії підкопуються, а складати скарби на небі, де їх не знищить ані міль, ані іржа і де злодії не підкопаються. Тому Ісус більше говорить про це основне, найголовніше, найвеличніше, про Царство Боже, про милосердного самарянина, дії якого найбільш виразно акумулюють сутність християнства. І через це доволі важко в Євангеліях відшукуються місця, де можемо знайти якісь конкретні настанови щодо щоденних правил моральної поведінки, зокрема хабарництва і шахрайства. Одне таке місце знаходимо у Луки: «І приходили й митники, щоб хреститись від нього, і питали його: Учителю, що ми маємо робити? А Він їм казав: Не стягайте нічого над те, що вам звелено. Питали ж Його й вояки й говорили: А нам що робити? І Він їм відповів: Нікого не кривдьте, ані не оскаржуйте фальшиво, удовольняйтесь платнею своєю». (Луки 3:12-14)
Бідні митники, недарма вони завжди найбільші грішники, й тут потрапили під роздачу. Якщо викладачі вишів, лікарі, менти, чиновники, народні депутати можуть зітхнути з полегшення, бо про них Спаситель нічого поганого не говорить, тобто вони, на їхню ж думку, безгрішні, то бідним митникам явно непереливки, коли вони стягують більше від того, що їм велено. До речі, на замітку воякам і те, що вони мають вдовольнятися своєю платнею і не вимагати її підвищення.
Новий Заповіт доволі обтічно визначає гріхи людей. «Вони повні всякої неправди, лукавства, зажерливости, злоби, повні заздрости, убивства, суперечки, омани, лихих звичаїв, обмовники, наклепники, богоненависники, напасники, чваньки, пишні, винахідники зла, неслухняні батькам, нерозумні, зрадники, нелюбовні, немилостиві». (Павла до римлян І, 1:29-31) Хто з наших неправедних ментів, суддів, чиновників може себе у цьому контексті підвести під визначення «винахідників зла»? Звичайно ж ніхто, бо тут прямо про їхні гріхи нічого не сказано. Марно шукати осуду хабарництва і корупції і в цих грішних діяннях: «…перелюб, нечистість, розпуста, ідолослужіння, чари, ворожнечі, сварка, заздрість, гнів, суперечки, незгоди, єресі, завидки, п'янство, гулянки й подібне до цього. Я про це попереджую вас, як і попереджав був, що хто чинить таке, не вспадкують вони Царства Божого! (Павло до галатів 5:19-21), і тут: «Будуть бо люди тоді самолюбні, грошолюбні, зарозумілі, горді, богозневажники, батькам неслухняні, невдячні, непобожні, нелюбовні, запеклі, осудливі, нестримні, жорстокі, ненависники добра, зрадники, нахабні, бундючні, що більше люблять розкоші, аніж люблять Бога, вони мають вигляд благочестя, але сили його відреклися. Відвертайсь від таких! До них бо належать і ті, хто пролазить до хат та зводить жінок, гріхами обтяжені, ведені усякими пожадливостями, що вони завжди вчаться, та ніколи не можуть прийти до пізнання правди». (Павло до Тимофія ІІ, 3:6)
Ну, гулянки, п’янки і «подібне до цього», на думку гулящих п’яниць, можна їм вибачити, так само як і те, що вони «пролазять до хат та зводять жінок», бо вони з мільйонного хабара занесуть «на церкву, на бідних» пару тисяч і вже, на їхню думку, врятовані від гріха.
Повернемося до тих, хто не платить усіх податків. Ісус, коли фарисеї підступно питали Його, чи треба платити податок кесареві, вказав на зображення кесаря на монеті і заповів про те, що треба віддати Богові Богове, а кесареві – кесареве. Про податки згадує також і апостол Павло: «Тому треба коритися не тільки ради страху кари, але й ради сумління. Через це ви й податки даєте, бо вони служителі Божі, саме тим завжди зайняті. Тож віддайте належне усім: кому податок податок, кому мито мито, кому страх страх, кому честь честь». (Павла до римлян І, 13:1-7) Тобто платити податки треба. Але в якому обсязі, не вказано. Той, хто все життя платить лише частину податку, бо основні прибутки приховує, але збудував у своєму селі церкву, то хто ж його буде засуджувати?
Є два місця у Посланнях Святих Апостолів, які прямо засуджують неправду: «Усяка неправда то гріх». (Івана І, 5:17) і «Бо гнів Божий з'являється з неба на всяку безбожність і неправду людей, що правду гамують неправдою». (Павла до римлян І, 1:18) Але у нас самі грішники визначають, що є правда, а що неправда, тому для них легко виправдати свої ганебні вчинки.
На завершення наведу притчу про неправедного, але передбачливого управителя. Є доволі багато богословських трактувань цієї притчі, але жодна з них не дає такого розуміння, як сам її текст. Христос намагався жорстокосердим людям пояснити Божі істини зрозумілими для них поняттями, оскільки ці люди, як і більшість наших сучасників, розуміють лише мову шахрайства, «бо затовстіло серце людей цих». Найвищий зміст цієї притчі можуть осягнути лише вибрані, осяяні Святим Духом, але найцікавішою для нас тут є фігура самого управителя-шахрая, який напрочуд схожий на типового сучасного українського злодія-корупціонера, того, який «копати не може, просити соромиться», але шахрувати вміє досконало. Насправді має рацію Син Божий у тому, що «сини цього світу в своїм поколінні мудріші, аніж сини світла».
«Оповів же Він й учням Своїм: Один чоловік був багатий, і мав управителя, що оскаржений був перед ним, ніби він переводить маєток його. І він покликав його, і до нього сказав: Що це чую про тебе? Дай звіт про своє управительство, бо більше не зможеш рядити. І управитель почав міркувати собі: Що я маю робити, коли пан управительство відійме від мене? Копати не можу, просити соромлюсь. Знаю, що я зроблю, щоб мене прийняли до домів своїх, коли буду я скинений із управительства. І закликав він нарізно кожного з боржників свого пана, та й питається першого: Скільки винен ти панові моєму? А той відказав: Сто кадок оливи. І сказав він йому: Візьми ось розписку свою, швидко сідай та й пиши: п'ятдесят. А потім питається другого: А ти скільки винен? І той відказав: Сто кірців пшениці. І сказав він йому: Візьми ось розписку свою й напиши: вісімдесят. І пан похвалив управителя цього невірного, що він мудро вчинив. Бо сини цього світу в своїм поколінні мудріші, аніж сини світла. І Я вам кажу: Набувайте друзів собі від багатства неправедного, щоб, коли проминеться воно, прийняли вас до вічних осель. Хто вірний в найменшому, і в великому вірний; і хто несправедливий в найменшому, і в великому несправедливий». (Луки 16:1-10)
І на сам останок прейскурант релігійних послуг, причеплений до дверей однієї з греко-католицьких церков у Львівській області. Чи це здирництво, засуджене у Святому Письмі, чи ні, судити важко, бо тарифи тут явно «божеські», в середньому в інших церквах здирають принаймні вдвічі більше, але загалом священики УГКЦ явно вражені корупцією, про що не побоявся сказати Блаженніший Любомир Гузар першим з усіх глав церков.
