Філософія інновацій

Суттю мого виступу є похвала інноваційності, а в якості мотто я хотів би взяти для вас, можливо, несподівану цитату – цитату з Євангелія:

«Входьте вузькими дверима, бо просторі ті двері й розлога та дорога, що веде на погибель, і багато нею ходять. Але тісні ті двері й вузька та дорога, що веде до життя, і мало таких, що її знаходять» (Мт 7, 13-14).

Я не знаю, як для вас, але для мене це чи не найкраща мотиваційна формула інноваційності.

На превеликий жаль, я не зміг бути серед учасників вашого Форуму та й, боюсь, не був би готовий до нього з професійної точки зору. Проте за вас я радий – і щиро скажу, ще три-чотири роки тому проведення такого форуму виглядало цілковитою утопією. Тоді нам залишалося лише заздрісно поглядати на досвід Естонії.

У чому важливість електронного врядування для українського суспільства? Мені спадають на гадку принаймні два аргументи.

По-перше, електронне врядування (а якщо ширше, то електронна демократія) відкриває можливості для нового покоління.

Велика заслуга Революції гідності в тому, що вона увиразнила його появу. Воно якісно інше: це перше покоління, що його не можна віднести до категорії homo sovieticus. Проте склалося так, що це покоління не представлене політично.

В час Майдану Ярослав Грицак поділив еліти на такі категорії: команда Януковича – це позавчорашня еліта, тодішня опозиція – еліта вчорашня, а Майдан став обіцянкою еліти майбутнього.

Якщо це так, то нами зараз керує вчорашня еліта, а Майдан не породив політичну силу типу польської «Солідарності». Чому?

Майдан не терпів владної вертикалі й принципово не хотів мати над собою одного лідера. Його forte – це горизонтальні зв’язки, це співпраця невеличких автономних структур, які діють за принципом флеш-мобу: зроблять спільну справу, а тоді розходяться по своїх наметах.

Це якоюсь мірою пояснює, чому в момент перемоги Майдану в Україні не було політичної сили, яка могла би заявити про себе на політичному рівні. Нове вино почасти влилося в старі міхи, а почасти втілилося в масовий волонтерський рух і в рух добровольців АТО. Честь їм і хвала за це, але проблема залишається.

Здавалося б, така відсутність одного керівного ядра – це одвічна українська отаманщина, причина одвічних наших національних поразок. Але якось у Вашингтоні люди з Національного Ендавменту за Демократію заспокоїли мене: це – знак часу. Така картина була характерна для всіх протестних рухів сьогодення: руху Occupy у Нью-Йорку, Парасолькової революції у Гонконзі чи в революціях «мусульманської весни».

А якщо так, то звідси можна зробити кілька важливих висновків:

1. Нарешті ми дочекалися того моменту, коли наші національні особливості входять у резонанс із історичним процесом. Був час, коли історичною модою був імперіалізм. Вітер історії дув в імперські вітрила – на цьому й виграла Москва. Сьогодні вітер історії дме в напрямку networking, творення і співпраці горизонтальних структур. Отже, згаданий резонанс дає Україні певні шанси, якими гріх не скористатися.

2. Нам не слід намагатися зламати цю тенденцію, силою запихаючи молодь у старі імперіальні партії. Замість ламати, треба зануритись у логіку покоління, зрозуміти її і знайти під неї належну модель чи, кажучи інакше, нові інструменти реалізації.

3. Не слід чекати, коли таку модель знайдуть на Заході. Не забуваймо, що Майдан – єдиний успішний феномен з усіх вище згаданих. Отже, ми маємо реальний шанс цю модель знайти. Треба тільки повірити в себе і перестати думати в категоріях: «Та що я можу? Я – маленька людина, від якої нічого не залежить».

4. Я належу до третього покоління углиб, а тому мені не під силу знайти такі інструменти. Але моя інтуїція підказує мені, що електронне врядування є одним з інструментів, з допомогою якого можна шукати оту очікувану модель. Тому те, що ви робите, має велике значення не лише для ефективнішого місцевого самоврядування, а передусім для розчищення доступу молодого інтернетового покоління до механізму прийняття рішень.

Другий мій аргумент пов’язаний з суспільно-політичною ситуацією в Україні. Сьогодні вона виявляє водночас і певні зміни в доброму напрямі, і шалений опір будь-яким змінам з боку консервативної частини суспільства. Цікаво простежити за логікою і влади, і суспільства.

Владна еліта під тиском суспільства й Заходу робить певні реформи, але це радше ямковий ремонт старої радянської дороги. Повністю змінити дорогу влада таки боїться – і це можна проілюструвати вчорашнім рішенням Президента відмовитись від прийняття та реалізації вже підготовленого Закону про державну службу.

Це якраз чи не найкраще свідчить про те, що нинішня владна еліта хоч і хоче покращити життя в країні, все ж не готова до повної заміни системи управління на європейську. Це суперечить їхньому розумінню влади як такої. Для них піти на радикальні реформи – це випустити віжки з рук, розбалансувати державу до такої міри, що вона стане неконтрольованою.

Але це означає, що ця застаріла концепція влади буде спонукати адміністрацію крок за кроком відновлювати «добрі старі» методи контролю за суспільством, які рано чи пізно й заганятимуть владу в логіку авторитаризму.

Має свою ахіллесову п’яту і суспільство. В країні все ще домінує «аморальна більшість», тобто більшість тих, хто переконаний, що жити чесно й за європейськими правилами – це стати лузером. Для них шлях до успіху – це уникнути відповідальності, тоді як Майдан вимагає від них неприйнятної моделі «взяти на себе відповідальність». Для них шлях до успіху – це перерозподілити багатства, а не взяти участь у створенні їх.

А де ж тоді покоління Майдану? Воно справді є, але ще не артикульоване, не скристалізоване. Воно не має свого голосу, своєї рації стану. Все це треба ще зробити.

Ситуація дуже нагадує один важливий момент із теорії еволюції. Дискутуючи кілька століть над теорією Дарвіна про походження видів, сучасні вчені зробили висновок: теорія боротьби за виживання пояснює все, крім самого моменту народження нового виду. Це – таїна природи. Новий вид з’являється відразу готовим. Роль боротьби за виживання лише в тому, що вона дестабілізує попередні види й ніби розрихлює ґрунт для появи нового. А нове – це наслідок раптової комплексної мутації, яка непідвладна регулятивним механізмам.

Приблизно так виглядає ситуація і в нинішній Україні. Давній «біологічний вид» – радянська державна система – вже значною мірою дестабілізована. Подальша дестабілізація загрожує повним колапсом. Проте новий вид жодна партія не може «сконструювати».

Потрібна комплексна мутація – не спочатку реформа поліції, тоді державного апарату, тоді судової системи і так далі. Все має змінитися комплексно й одночасно. Новий «політичний вид» має з’явитися вже готовим – це має бути сплав чіткої інтелектуальної візії і потужної ціннісної платформи, яку не захитають ні корупційні подачки, ні спокуси влади, ні переслідування.

Я не можу сказати, чи команда електронного врядування є саме таким зеренцем, з якого виросте згаданий «вид». Зате я твердо переконаний, що той нововіднайдений «вид» буде якось пов’язаний з електронним урядуванням. Тому поставлю перед вами те питання, з яким я звернувся до себе й до друзів в уральському концтаборі: «Хто з нас твердо може сказати: ‘Це буду не я’?» Чи знайдуться такі серед вас?

Україні потрібні численні осередки інтелектуального й духовного пошуку, які мають діяти як матриці кристалізації нового життя. Цей інтелектуальний «бульйон» має булькати – що в ньому вибродить є справою Святого Духа. А щоб ці осередки з’явилися, люди повинні запозичити одне з найпопулярніших в УКУ гасел: «Великого бажайте!». Не бійтеся мати великі мрії! І хай вам щастить!

Виступ на Форумі електронного врядування, 
УКУ, 19 вересня 2015 року
Знимка habs.ua