Страх в умовному способі

Зазвичай про страх ми думаємо, як про щось погане. Коли вже допускаємо страх, то обов’язково вбачаємо у цьому слабкість. Це, певно, один з феноменів взаємодії у людині почуттів та розуму. Адже хіба можна вбачати ваду у тому, що є частиною твоєї природи?

У рамках нещодавнього Конгресу культури Східного партнерства у Львові страх було винесено у окрему тему – відбулася ціла панель дискусій та лекцій «Страх у культурі/культура страху». Проблематику страху спрямували у цікаве русло – його розглядали не лише як частину людської природи, а й як інструмент, провокуючи до роздумів: для чого цей інструмент годиться та чи можна ним користуватись, щоб будувати, а не лише щоб руйнувати?

Френк Фуреді, Зоряна Рибчинська та Адам Поморський

Мудрість і страх

Якщо почати з іронії, то страх здатен викликати навіть довіру. Український дисидент Мирослав Маринович каже так: «Я не довіряю людям, які не бояться». З чого б це не довіряти комусь лише тому, що в нього немає всім притаманної хиби? Який взагалі зв’язок має таке благородне почуття як довіра з таким низьким як страх?

Страх допомагає нам у багатьох речах: перед дощем кладе нам у руки парасолю; від страху запізнитись ми приходимо вчасно. Боячись поразки, віддаємо всі зусилля для перемоги, а страх померти дозволяє нам жити.

І навпаки – страх може завадити нам. Ми боїмось, що піде дощ, дивлячись на ясне небо. Ми ж знаємо, що дощ має властивість падати. Боячись спізнитися, ми не приходимо взагалі. Не робимо навіть спроби перемогти через страх можливої поразки, а страх померти не дає нам жити.

Так у чому ж різниця? Насправді, вона очевидна. Негативний страх завжди в умовному способі.

У людей в Радянському союзі, на думку Мирослава Мариновича, був гострий вибір між інстинктом совісті та між інстинктом самозбереження. Другий варіант люди обирали, кажучи, що піклуються про свою сім’ю, а з владою їм нічого задиратися. Зрештою, таке ставлення неминуче призводило до тяглості тоталітарного режиму. Лише вибір перший, тобто подолання страху перед владою, давав шанс переломити ситуацію. Коли люди обирали інстинкт самозбереження, вони наче узаконювали нав’язуваний радянською владою «стан речей», приймали її умови: «Ми нездоланні. Боротися з нами безглуздо». Як показав час, влада ця була здоланна.

Один з чільних ідеологів «Солідарності» Кароль Модзелевський вибір інстинкту самозбереження називає конформізмом. Після такого вибору люди покірно голосували на виборах, де в бюлетнях можна було обрати лише чинну владу; смиренно ходили на першотравневі свята; числились в комсомолі та вступали у партію. Такий вибір у суспільстві вважався природним – він усталився як суспільна норма. Модзелевський теж мав страх перед системою. Втім, коли подолав свій страх (тобто сказав собі, що такий стан речей неприродний, що ці умови можна змінити), він обрав шлях «Солідарністі». Він більше не міг повернутись назад, «Солідарність» стала для нього наркотиком. Час показав,що страхполяків перед начебто безпрецедентною потужністю їхньої тодішньої влади був здоланною умовністю.

Градація Страху

Проте, якщо людина боїться, то це не обов’язково неприємне відчуття. Є своя градація страху. Наприклад, одне із найслабших почуттів страху – це хвилювання. І якщо людина зробила щось не так добре, як могла би (заспівала на великій сцені, склала важливий іспит чи освідчилась в коханні), то ми кажемо «перехвилювалася». Частіше навіть «перенервувалася». А саме слово «знервований» означає, що людина не впоралась з собою, а, отже, відчуття страху стало для неї негативним. У такий момент вона вже керується своєю «знервованістю», тобто почуттям руйнації. Ми ще, буває, захоплюємося людиною у такому стані. Мовляв, вона повела себе так сильно, як би ми не змогли. Тоді ми забуваємо, що жодна руйнація не варта захоплення, бо суть кожної руйнації – рух назад, або ж навіть рух у ніщо.

Ілля Утєхін, антрополог, професор Європейського університету в Санкт-Петербурзі, розмірковуючи про страх у російському суспільстві, порівнює його із піаніно в університетському фойє. У цьому піаніно є чотири великі замки, які начебто не дозволяють добратись до його клавіш. Хоча насправді ці замки – лише муляж, бо вони не працюють. Якщо ти не злякаєшся і спробуєш доторкнутись до «захованих» клавіш, то з легкістю зробиш це. Проте, Ілля нічого не каже про те, для чого росіянам грати на умовно забороненому інструменті? Тобто, чи варто з їхньої позиції випускати у світ умовно заборонені звуки? Що дасть їм така витівка? Чи, може, щось відбере?

В Україні ми багато роздумуємо над тим, що російське суспільство тотально застрашене, і як наслідок, уражене шовінізмом. Це досить стереотипне бачення, що його ні підтвердити, ні спростувати. Може, варто подивитись на питання страху в російському суспільстві з іншого боку?

Ілля Утєхін розповідає ще один знаковий інцидент. Якось він забув свою перепустку в університет. Вахтерка добре знала його вже не один рік. От заходить він разом зі студентами в університет – там вибудувалася вже величезна черга. Пояснюючи їй ситуації з перепусткою, Ілля запитує: «А ви що, мене не впізнаєте?» «Та ні, впізнаю, – відповідає жінка. – Але, може, вас уже звільнили, а я просто не знаю».

Український есеїст Андрій Содомора вважає, що ми навчаємо себе боятись ще більше: «В інформаційних потоках домінує страх. Ми чуємо в телевізорах: «Не перемикайте – далі буде ще жахливіше!» Ми привчаємо людей до страху зі самого дитинства: у мультфільмах, комп’ютерних іграх, на телебаченні». Такий страх змушує тебе боятися, хоча ти не усвідомлюєш чому. Разом з тим, налякавши, точно добиваються твоєї уваги.

Один з фетишів сучасного споживача інформаційних потоків – фільми жахів. Вони ставлять собі за мету витягнути щось таке з нашої підсвідомості, що змушуватиме нас на несподівані відчуття: трепету та захоплення, боязні та вдаваної байдужості. Це вже навіть не страх перед надуманою небезпекою, це страх з тієї глибини, де думок ще немає. І діє він абсолютно непередбачувано – проте точно діє.

Свій, чужий, страшний

«Страх сам по собі є суто антиієрархічний. Наша постмодерністська – чи чорт знає, як її назвати – культура сама по собі базується на відсутності ієрархії. Замість ієрархії у нас є принцип рейтингу та популярності», –  каже польський есеїст Адам Поморський. У попередні епохи головними інструментами були любов та ненависть. Люди чітко розрізняли своїх та чужих, братів та ворогів, кого любити і кого ненавидіти. Сьогодні це стало складніше. На перші ролі висувають свободу. Насамперед, індивідуальну. Говорять і про свободу в суспільстві, ба, навіть, про свободу від суспільства.

Ми насправді добре розуміємо, що свобода є утопією. Її абсолютної реалізації ми навіть не прагнемо. Кожного дня ми лиш вигадуємо, як вгамувати свободу, як дати їй влучне обмеження. Чи не найкращим регулятором свободи для нас є саме страх. І хоча він сам по собі є антиієрархічним, накинути його можна хіба на того, хто нижче від тебе: влада здатна злякати звичайного громадянина, але поодинокий звичайний громадянин не здатен злякати владу (лише за умови об’єднання і вивищення над владою у такий спосіб).

А поза тим, одним зі способів досягнення свободи вважають подолання страхів. Можна сформулювати з цього: чим більше страхів ти подолав, тим вільнішим є.

Страх – це річ, яка постійно кидає нам виклик. Не важливо, чи той страх з’явився природно, чи його хтось накинув згори. Фокус лиш в тому, який він: позитивний чи негативний, будує чи псує? На щастя, можна поставити собі просте запитання: «Чи не в умовному способі я боюсь?» Тобто: «Чи можна подолати умови, які нав’язує мені страх?» Як показує історія, навіть умови, створені тоталітарними режимами, насправді були здоланними. То що вже говорити про сучасні умови, співтворцями яких тепер ми також є.

Фото: Ліза Кузнєцова, прес-служба Конгресу культури