З економікою, яка перебуває в застої вже двадцять років, японці не відчувають кризи — вони до неї пристосовуються. Утім існує реальний ризик того, що врешті-решт ця відносна втрата ґлобального впливу зіграє на руку сусідам, як-от Китай та Південна Корея
У Токіо напхом напхані розкішні крамниці, інтенсивний рух, різнобарвний натовп. Відповідно до норм поведінки, які побутують тут віками, ніхто не штовхається: якщо раптом ледь зачеплять одне одного, то без кінця перепрошують. Ніхто не кидає сміття, усе є бездоганним: і люди, і місця; немає жодної ознаки злиднів. Єдиним порушенням ґречності, також долученим до правил поведінки, є саларімени, оті службовці великих компаній, які після роботи перехиляють чарчину в барах кварталу Роппонгі й виходять ледь підхмелені. О дев'ятій вечора місто вже спить; зранку, о восьмій, усі на своїх робочих місцях. І те саме діється в цілій Японії, найодноріднішій країні світу, найбільш чемній. Навіть антиконформізм прописаний у правилах: під кінець підліткового віку, з екстраваґантними уніформами та поведінкою, які закінчуються з початком трудової діяльності для чоловіків і з раннім заміжжям для жінок. Ніщо не наводить на думку, що Японія переживає кризу, а її економіка перебуває в застої вже двадцять років.
За нульового зростання — якщо ми дотримуємося класичної міри внутрішнього виробництва — яким дивом японці й далі фактично гараздують, залишаються настільки задоволеними своєю долею, за їхніми власними словами, і всі мають роботу, якщо хочуть її мати? За останні двадцять років рівень безробіття жодного разу не перевищив 3,5%, і багато хто працює усе своє життя в одній великій компанії. Чи зумовлений цей парадокс одним з найбільших у світі держаним боргом, який удвічі перевищує річне виробництво? Добре життя, але в кредит? Це пояснення не тримається купи, тому що японці заборгували самі собі, бо вкладають свої заощадження в державні позики. Японія практично не має боргів на світовому ринку і їй майже не загрожує банкрутство. Та з огляду на це нульове зростання японці почуваються трохи засоромленими перед світом; це «втрата престижу», на яку косо дивляться в азійських цивілізаціях, — засоромленими настільки, що навіть вибрали прем'єр-міністром Абе Шіндзо, бо той пообіцяв повернути сильне зростання економіки 1980-х. У перші два роки його уряд зобов'язав центральний банк випускати грошові знаки у надлишку: цей виверт, добре знайомий економістам, завжди дає тимчасовий ефект. «Абеномія» породила ріст у 2% протягом двох років, перед тим як цього року він впав майже до 0%. Скільки торбинок Vuitton може купити одна японка для себе або скільки ґольф-клубів для свого чоловіка? Коли ейфорія минулася, кожен повернувся до своїх попередніх звичаїв, скромного комфорту і заощаджень на старість.
У цьому японському «не-зростанні» ми бачимо дві константи: незмінну повну зайнятість і високу якість промисловості. Світ оцінив її чотири роки тому, коли через цунамі зупинилося виробництво атомної енергії та експорт; у Сполучених Штатах, Європі, Китаї спинилися фабрики, позбавлені мудрованих запчастин, якими їх могли забезпечити лише японські підприємства. Підприємства, назв яких ми не знаємо, дуже часто скромних розмірів, які є родинною власністю вже декілька поколінь і не мають суперників у своїй царині. Простий приклад: 99% велосипедів у світі обладнані перемикачами передач Shimano.
Тож зрозуміло, чому в Японії, де за статистикою все погано, насправді все доволі добре. Безперечно, ми дивимося не туди, куди треба: замість того, щоб журитися нульовим зростанням у ґлобальному вимірі, погляньмо на дохід на душу населення. Оскільки населення Японії щороку зменшується приблизно на 1%, нульове зростання на особистому рівні насправді збільшує достаток усіх на 1%. Ці останні двадцять років, які часто називають «втраченими», доходи на душу населення в Японії проґресували в такому самому темпі, як в США чи Європі. Коли зменшується населення, інновації та збільшення продуктивності праці, але не трудових ресурсів, є тим, що стимулює це зростання, на відміну від США, де збільшення населення є основним фактором розвитку. Японці не відчувають кризу — вони до неї пристосовуються.
Утім існує реальний ризик того, що врешті-решт ця відносна втрата ґлобального впливу зіграє на руку сусідам, як-от Китай та Південна Корея. Припускалося, що «абеномія» стане відповіддю на цю виправдану тривогу, однак дарма. Для того, щоб «абеномія» дала тривалі результати, японцям треба було б зважитися на рішення, які є чужі їхнім звичаям, як-от згодитися на сільськогосподарський імпорт, який завдав би великих збитків місцевим рисівникам; пристати на конкуренцію між підприємствами по-американськи замість давніх приятельських домовленостей; і насамперед збільшити кількість працівників, приймаючи на роботу на підприємствах велику кількість заміжніх жінок і відкрившись для імміґрації.
Японія є закритою для іноземних працівників, за винятком філіппінців, які працюють у сфері обслуговування, і деяких китайців, які мають високу кваліфікацію. Є багато нелеґальних працівників з Ірану, Туреччини і Пакистану, яким дозволяють працювати докерами в портах Осаки і Нагасакі. Усіх решта виявляють і негайно депортують. А коли японці бачать соціальні та політичні ускладнення, до яких імміґрація призводить в США та Європі, то доходять висновку, що краще їм триматися вкупі, навіть ризикуючи, що стане гірше. Чи є Японія моделлю постмодерної економіки у тому, що стосується до вміння насолоджуватися добробутом, достатнім для того, щоби бути щасливими? Деякі японські інтелектуали хочуть вірити, що це так. Ми радше вважаємо, що термін на означення моделі не є прийнятним і що японський досвід не треба оцінювати за допомогою нашої заіржавілої статистики: економісти, які є прихильниками кількісного підходу, надто недооцінюють культуру народів.
Guy Sorman
Japón, el gran misterio
ABC, 24/08/2015
Зреферувала Галина Грабовська
31.08.2015