Невисокого зросту зі скуйовдженим волоссям, розсіяним за скельцями окулярів поглядом, наплічником та гітарою він часом нагадує мандрівного менестреля. Враження, що, випадково опинившись в цьому місці, він готовий розчинитися в натовпі.
Але це ілюзія. Усвідомлення цього приходить з перших хвилин розмови. Бо його погляд вдумливий та спрямований на співрозмовника, а неспішна бесіда пришвидшується в процесі зацікавлення розмовою. Виявляється, він любить розповідати про себе, охоче поділитися спогадами, враженнями та мріями. З ним легко розмовляти, і в якийсь момент приходить впевненість, що цей балакучий перфекціоніст твердо знає, що і чому він робить, куди прямує.
Мова про Богдана Ославського – івано-франківського письменника, музиканта, мандрівника, журналіста, співзасновника інтернет-журналу «UFRA», який після відвідин країн Центральної Азії написав книгу «Льонтом. Дороги і люди» про мандри Україною, Грузією, Росією, Казахстаном, Узбекистаном, Таджикистаном та Киргизстаном. Про все це ми й поговорили.
– Богдане, ти бард, поет, журналіст, а тепер ще й письменник. Що для тебе є головним з цього всього?
– Мене з дитинства цікавило багато речей. Гарячково захоплювався то одним, то іншим. Кілька місяців ходив у музичну школу, грав у КВК. Свого часу займався театром, але це було дуже давно. Потім почав грати на гітарі та писати пісні. Текстів назбирувалось набагато більше, як музики – так я почав писати вірші. В якийсь момент захопився прозою. Напевне, я сезонами занурююся в щось конкретне. Наприклад, коли повернувся з мандрів, два місяці писав книжку «Льонтом». Жив тоді сам, бо дружина була в Туреччині, і по вуха занурився в письмо. Буває, що я повністю зосереджуюся на музиці, й моя голова перемикається на цю домінанту. Та все ж таки музикант я не дуже обдарований і надто високого рівня не досягну. Але можу писати пісні під гітару та бути бардом. Для літератури, здається, в мене більше даних. Тому її я визначаю як головне, адже це я здатен робити найкраще з-поміж усього іншого.
– А зараз у тебе який сезон?
– Останніх кілька тижнів – сезон літератури, бо готується до друку «Льонтом». Доводилось перечитувати верстку, щось правити, й це дуже наблизило мене до тексту. Раніше займався музикою, шліфував старі пісні. Але поки що я це не записав. Можливо, та музика, якою я жив кілька останніх місяців, невдовзі «вилізе». Так і з прозою було. Я давно писав, але свідомо не намагався вивести її в люди. А до того в мене був сезон шахів. Я багато років не грав, а тепер загорівся ними. Вони повністю зайняли мою голову. Це була свого роду «залежність», що не давала займатися літературою, музикою або чимось іншим. Зараз шахи теж є, але цей запал перейшов на спокійний буденний рівень. Я час від часу граю, іноді переглядаю літературу чи розбираю партії.
– Розкажи докладніше про свою книжку. Як вона виникла, про що вона?
– В мене була давня прозова річ, яку я хотів дописати (і досі вона недописана). Думав, що буде відпустка – візьмуся за роботу. Разом з тим назріла ідея подорожі країнами Центральної Азії. З одного боку, я хотів у ту дорогу, та з іншого – трохи їй пручався, бо планував засісти за письмо. А потім подумав, що маю кілька оповідань з Грузії. Значить поїду, назбираю матеріал і понаписую більше; буде така цілісна книжка. Я бачив це як завдання.
«Льонтом» – це подорожні нариси, близькі до оповідань і есеїв, у яких розповідаю про те, що бачив, з ким спілкувався, і що про все це думаю. Я замислив, що то має бути певна Одіссея. І маршрут її – це умовна петля, яка починається й закінчується в Україні, однак простягається далеко на схід. Приблизно такою книжка й вдалася.
– Чому тебе приваблюють подорожі? Що ти для себе відкрив в процесі мандрів?
– Подорожі – це така форма буття, свободи. Це можливість жити трохи інакше, аніж живеш повсякденно поміж тих речей, які на тебе тиснуть, але з якими приречений миритися до кінця життя. Боюся, що мені ніколи не вдасться їх позбутися. А подорожі – це можливість жити тут і зараз. В тебе є дуже проста мета – рухатися вперед. Треба мати що їсти, знайти, де переночувати і подумати про безпеку. Тебе не обходять клопоти, окрім цих, і є дуже багато часу, аби просто думати й побути з собою. Це такий культурний спосіб побути безхатченком.
Кажуть, що якась частина безпритульних обирає таке життя, бо їх отак пре. Вони відходять від буденних речей та опускаються на дно тому, що мають або страх перед відповідальністю, або нездоровий флегматизм, або бажання нічого не робити… Аби не узагальнювати і не говорити, про кого не знаю, розкажу про Васю Рудого з мого села. Він жив як безхатченко. У халабуді без вікон і дверей. Збирав пляшки від пива, тусив під кабаком, сшибав у хлопців цигарки й бухло. Часом спав десь по лавках взимку. А люди кажуть, що мав золоті руки. Працював трактористом в колгоспі, був шанованим чоловіком. Потім переклинило – і все. Син не зміг його повернути. Думаю, на Васю все це нормальне життя почало тиснути. Мені здається, тут щось подібне до танатосу.
Подорожі – це для мене вельми поважний спосіб відійти від буденного життя, від усіх марудних гнітючих його сторін. В дорозі ти живеш у зовсім іншому режимі, за іншими межами. Ти трохи інакше себе почуваєш. Це спонукає інакше думати. А ще одна причина для подорожей – це закриття «білих плям». Я хоча й знав щось про місця, куди їздив, але насправді вони сприймалися як потойбіччя. Припускаєш, що воно є, але це знання нічим не підтверджене. А коли подорожуєш – бачиш, яке воно все насправді, а не на мапі. Це форма пізнання.
– По життю ти мандрівник, який пише, чи письменник, який мандрує?
– Письменник, який мандрує. Я ж захопився ідеєю подорожі Центральною Азією, в першу чергу тому, що захотів про неї написати.
– Чи можна твою книжку трактувати як тревелог?
– Мені б не хотілося. Я завжди заперечую таке трактування. В мене склалося уявлення, що зазвичай тревелог – це розповідь про те, де був і що бачив. Я переглядав багато таких речей. Розумію, що не є крутим мандрівником. Я бачив блоги людей, які їздили світом значно далі, в них усе було триваліше й екстремальніше. Але мені, як правило, нецікаво таке читати.
Не так важливо, що я бачив. Про це можна прочитати з Вікіпедії. Мені було цікаво якось ці речі осмислити. А ще цікавіше – написати. Цей текст є в першу чергу текстом, а не описом, оповіддю чи інформацією. Для мене набагато важливіше, як я написав: які знайшов слова, спосіб розповісти чи подумати. В такому разі, я хотів би бути мандрівником, котрий може добре написати навіть про те, як ішов від дому до цих наметів, де ми зараз п’ємо квас. Бо я впевнений, що навіть про це можна сказати краще, ніж я сказав про поїздку в Азію та інші країни.
– В тих місцях, які ти відвідав, для тебе визначальними були «білі плями» в географічному сенсі чи все таки люди, яких ти зустрічав?
– По-перше, я не можу розділити місця, куди їхав, і людей, які там є. Ці люди пов’язані із землею, на якій живуть. І тому вони такі, й земля така. Не можна їхати в Гуцулію й казати, що тобі цікавіші або гуцули, або гори. Гори і гуцули – одне.
А по-друге, це ще трохи диктувалося компромісом. Я ж не так просто вибирав, куди поїду, а дивився на можливості: скільки грошей потрібно, де міг їздити автостопом, куди попхатись без візи.
– Яка література сформувала тебе як письменника?
– Якщо говорити конкретно про цю книжку, то є два автори, які визначили її формат. Це Анджей Стасюк і Петро Вайль. Останній через книжку «Карта родины» (а не більш відому й не менш прекрасну «Гений места»). А саме на стиль письма, гадаю, найбільше вплинули Маріна Цвєтаєва (маю на увазі її прозу), Довлатов, десь Бруно Шульц. І не знати, чи ці впливи помітні збоку. Все воно вже перетравлене мною і мало би бути інакшим. Але я ж то знаю, що і як перетравлював.
Взагалі Цвєтаєва дуже потрібна мені для письма. Можу відкрити щось із її прози, прочитати пару абзаців і виникає бажання ліпити слово до слова. В неї це просто неймовірно: ритміка як на рівні слів, так і речень, дуже цікаве мислення. Це наче дивишся, як грає добрий шахіст – переставляє фігури впевнено і сильно, від клітинки до клітинки. Отак і Цвєтаєва. Бродський писав, що вона завжди вступає із «до» другої октави.
Якоюсь мірою остання фаза письма почалася в мене з Гемінгвея. Коли жив у Ворзелі, то хапнув у книгарні «Є» на буккросингу старе число журналу «Всесвіт». Там були переклади його менш відомих оповідань. Я вже й не пам’ятаю, ні як вони називалися, ні хто перекладач… Але коли читав їх в електричці, то склалося враження (підозрюю, я чогось таки не зрозумів), що Гем дозволяє собі писати без інтриг чи стилістичних викрутасів. Взагалі без нічого. Наче письмо – це такий простий процес, як ходьба. То ж не конче, коли йдеш, робити різкі рухи чи танцювальні па. Ходьба сама по собі є самодостатньою і доброю. І так само письмо. Мені здалося, що можна просто взяти і писати. Я тоді й почав. В електричці, на хвилі Гемінгвея. Таке собі оповідання від першої особи. Не напружувався, не вигадував, від чого би читач мав балдіти. Писав про зрозумілі й важливі для мене речі. Щоправда, коли потім перечитав то оповідання, то зробив висновок, що нікуди воно не піде, бо тільки мені, мабуть, зрозуміле. Відразу по тому я написав ще одне оповідання, і воно пішло до «Льонтом». Одне з перших за хронологією і таки перше в книжці.
– Знаю, що перший твій фах – це радіофізика. Як воно так сталося?
– Так сталося, що коли вчився на фізико-технічному факультеті, то на другому курсі почав грати на гітарі. Як я вже казав, з гітари пішли вірші, а з віршів – проза. Тому між фізикою і літературою є нерозривний зв’язок. З другого боку, як казав Кшиштоф Зануссі (а він теж на то вчився): «Я довго залицявся до фізики, але зрозумів, що великого роману все одно в нас не буде». Фізика чомусь виявилась для мене заважким, непідйомним тягарем. І природно, що перекотився в зрозуміліше, ближче мені середовище. Та я страшенно вдячний за цих п’ять студентських років. Фізика багато чому мене навчила. В першу чергу, думати логічно, раціонально. Що в прозі, поезії, що взагалі у житті. Я вважаю, що фізики в книжці так само багато, як і Цвєтаєвої.
– Але, все таки, роман з літературою в тебе більш вдалий, ніж з фізикою.
– Роман з літературою мені приємніший. Ці стосунки є такими, якою і має бути любов – прекрасними. Або як писав Довлатов: «Нещасливе кохання, яке завершилось шлюбом…»
28.08.2015