Ірина Шувалова: досвід дотику

Ми знаємо Ірину Шувалову, в першу чергу, як поетку. Однак, попри дар і працю, за її текстами завжди є багатошарове культурне тло. Це можуть бути впливи міфології, музики, театру, танцю чи навіть кіно. Шувалова не просто досліджує всі ці види мистецтва, але й має безпосередній досвід дотику до кожного з них.

Нещодавно, у рамках всеукраїнського туру було презентовано дві нові книжки поетки – «Ос» і «Аз». Це й стало інформаційним приводом для розмови про музичний, театральний і відео досвід Шувалової, а також про збірки-двійнята.

Про кіно

Кінематограф дуже люблю. І сама якоюсь мірою була задіяна в проектах, що стосувалися не те щоб кіно, але відеоарту: я кілька років поспіль є однією із членів журі конкурсу відеопоезії CYCLOP. В ідеалі, відеопоезія – це точка, в якій на перетині тексту й візуального супроводу виникає щось третє, нове. Цей синтез, інтеграція дає можливість перевідкривати для себе поетичні тексти.

Кінематограф – це для мене теж окремий вимір, з якого я беру щось для себе і своїх текстів. Я не слідкую за тенденціями, не ставлю собі за мету передивитися всі новинки. Натомість, у мене є досить багато полів зацікавлення у сфері кіно, які я досліджую і відкриваю там щось нове. Це дуже різні поля. Ось тільки кілька прикладів з того, що я передивляюся зараз. З одного боку, наприклад, японське кіно `50-х років, Кендзі Мідзоґучі того періоду. З іншого – британське кіно `50-х, так зване Kitchen Sink Drama (дослівно – драма кухонної раковини). Цей рух виник на противагу елітаризму, який панував на той час в кінематограф. Проти уявлення, що кінематограф начебто мав би слугувати для відображення тільки красивих історій про красивих, багатих, або бодай хоч трішки екзотичних людей. Натомість, британські режисери нового покоління почали говорити про прошарки суспільства, які стикалися із побутовими проблемами, жили в злиднях. Один з моїх улюблених фільмів у цьому жанрі – «Самотність бігуна на довгі дистанції». Достойними спадкоємцями цього жанру (хоч і сучаснішими хронологічно) є такі прекрасні роботи, як «Кес» Кена Лоуча, «Щуролов» Лінн Рамзей чи «Великі надії» Майка Лі. Ще одна цікава для мене сфера – це поетичне кіно, наприклад, Тарковського чи Ангелопулоса... Словом, моя світова кінематографічна мапа поцяткована зонами зацікавлення, які можуть десь з’єднуватися чи зливатися. Саме так я її досліджую.

Якщо говорити про українське кіно, то буду банальною. Для мене улюблені режисери: Іллєнко та Параджанов, дуже люблю і «Вавилон ХХ» Миколайчука. Фільми Параджанова – це надзвичайний універсум. Він є абсолютно поетичним режисером. Це та образність і та міфопоетика, яка мені близька як поету. І я дуже ціную його вміння працювати з виміром легенди, міфу, з цими глибшими матеріями та шарами реальності.

Про музику

Останнім часом я слухаю дуже багато народної музики. Не етніки й не того, що називають World Music – мені рідко буває цікавим витворення якогось музичного продукту на основі традиційної музики шляхом спрощення, «облагозвучнення» та з метою потенційної комерціалізації. Я намагаюся знаходити музику автентичну. Зараз це передовсім – музика українська. Я захоплююся роботою таких колективів, як «Хорея козацька» – гуртів, які витягають традиційну українську музику з-під гори вcіх тих пластикових віночків, струганих нашвидку булав, шароварів із поліестеру, словом, усього того мотлоху, під яким її намагалися задушити й притлумити за «совєтів». Традиційна музика жива тоді, коли людина не відчуває потреби вбратися в шаровари, аби заспівати народну пісню.

Коли ж ідеться про традиційну музику закордонну – це, перш за все, музика середземноморського регіону. Я люблю, скажімо, сефардські пісні (сефарди – це іспанські євреї). Вони виконуються мовою ладіно, яка є інтеграцією івриту й іспанської мови. Це цікава суміш музичних традицій того регіону. А є ще цілий музичний обшир грецької музики, яка – зокрема й через мовну специфіку – не є широко знаною в Європі чи світі (за винятком хіба розтиражованих «фантазій на тему», як-от «Сіртакі» Теодоракіса). При цьому ця музика являє собою надзвичайно цікавий і розмаїтий світ: від найдревніших збережених у записі музичних фрагментів, величезного розмаїття пізніших народних танців і пісень до так званого «грецького блюзу» – ребетіко та творчості сучасних виконавців, багато з яких, як мій улюблений Танасіс Папаконстантину, надихаються народною музикою.

Люблю і класику. Це, передовсім, доба бароко, звідки походить більшість моїх улюблених композиторів: Гендель, Люллі, безумовно, Бах. Прекрасні виконавці барокових творів (і давньої музики взагалі) – це Жорді Саваль або, наприклад, ансамбль «Арпеджіата». Я насправді слухаю багато різних речей. Це може бути і якась електроніка, й експериментальна музика, і рок… Напевне я не слухаю щось формату MTV, бо характеризувала б це, швидше, не як музику, а як такий собі музичний продукт. Це як приходиш у магазин – є сметана, а є сметанний продукт, в якому бог його знає що й намішано. Отак є й музичний продукт, який створюється з іншою метою та за іншими принципами, ніж справді музика.

Мене дуже цікавлять експерименти із музикою та поезією. Коли відбувається така взаємодія, то на перетині відкриваються нові риси: і текстуальні, і музичні. Це відрізняється від того, коли твій текст лягає в основу пісні. І це дуже добрий досвід і для музиканта, і для поета.  Свого часу існував проект «Ран», названий так само, як і моя перша поетична збірка та задуманий від початку задля її презентації. Тоді ми працювали з групою акторів, які робили пластичний театр, і молодою, дуже обдарованою віолончелісткою – Ярославою Трофимчук. Поки що цей проект стоїть на паузі, бо Ярослава поїхала навчатися до Королівської музичної академії в Лондоні. Однак експерименти тривають. До прикладу, не так давно ми мали спільний виступ у Києві з джазовим музикантом Дмитром Радзецьким. Зараз я теж працюю над цікавезним проектом, про який поки що не можу говорити, але сподіваюся, що влітку або ранньої осені ми вже зможемо його презентувати. Цей проект містить як музичну складову, так і відео-супровід. Коли відбувається така взаємодія, то на перетині відкриваються нові риси: і текстуальні, і музичні. Це відрізняється від того, коли твій текст лягає в основу пісні. І це дуже добрий досвід і для музиканта, і для поета. 

Про танець

Досить довго я захоплювалася балетом – як глядач, звісно, а не танцівниця. Ще й досі часто із задоволенням дивлюся сучасний балет, contemporary dance. А от дочка моя багато років якраз навчалася балетній хореографії як виконавець. Тільки місяць тому ми після семи з половиною років поставили крапку; можливо, крапку з комою.

Балетна тематика теж зачепила моє письмо. В моїй збірці «Ос» є, наприклад, текст про Вацлава Ніжѝнського. Це балетний танцівник польського походження, який народився в Києві,а прожив більшу  частину життя спочатку в Росії, потім закордоном. Ніжинський був містичною постаттю надзвичайно красивої, екзотичної зовнішності, зіркою танцю. На жаль, у віці тридцяти з невеличким років у нього проявилося тяжке психічне захворювання, і решту свого життя був повністю виключений з будь-якої творчої діяльності, з соціуму. Але до того Ніжинський встиг поставити як хореограф і виконати головні партії в кількох балетах, які стали переломними для історії сучасного класичного танцю. Це «Полудень фавна» і «Весна священна» на музику Стравінського. Його вважають родоначальником сучасного балету. Він змінив світ хореографії, який від намагання відтворити лише красиві пози й ідеалізовані рухи людського тіла перейшов до того, щоби інтегрувати в тканину танцю більш буденні, природні лінії. Це те, що опісля робила і Марта Ґрехем, і ще десятки обдарованих хореографів.

Про театр

Я мала також і своєрідний акторський досвід. Звісно, весь аматорський. У шкільній постановці я, десятирічна, грала маленьку Лесю Українку. Там була така пафосна кінцівка п’єси: я мусила виходити на передню частину сцени в терновому вінку (таке було «геніальне» режисерське рішення). Пам’ятаю своє розчарування, коли мене на репетиції підвели до декорацій, де стояла невеличка коробочка з червоною фарбою. Перед тим, як виходити, я мусила поставити собі на лобі червоні «криваві» цяточки, а потім, відповідно, одягнути терновий вінець. Для мене це тоді стало розвінчанням казки – усвідомленням театру як штучного простору, місця, де всі прикидаються тими, ким вони не є.

Пізніше, на щастя, моє ставлення до театру потроху змінилося на краще. Досі пам’ятаю мороз поза шкірою від «Гамлета» в постановці Еймунтаса Някрошюса, якого  бачила з найнезручнішого (і найдешевшого) місця за колоною – і все одно забувала дихати, заворожена. Український же театр радував і радує, на жаль, не часто. Зараз в Україні не всі театральні колективи існують в однаково виграшних умовах, і не всі є однаково інтегрованими у світові театральні процеси. Але мені радісно, що такі центри є: що є «Дах», що ми можемо говорити про львівських курбасівців – зрештою, про всі колективи, які справді роблять театр світового рівня і відходять від радянських традицій «кондового» (а зараз уже й «кічового») реалізму. Дуже добре, що ми потроху проминаємо цю прикру стадію розвитку українського театрального мистецтва. І дуже шкода, що не всі театральні колективи усвідомлюють потребу змінюватися.

Мені здається, що поет як відтворювач тексту – особливо свого власного тексту – зовсім інакше працює зі своїм матеріалом, ніж актор. Актор – виконує, поет – перепроживає. Акторське виконання – це вистава, читання поета – це майже камлання шамана. Не думаю, що могла б читати свої тексти в акторській манері (чи то, вірніше буде сказати, в одній із можливих акторських манер). Одна із ключових, сутнісних рис поета, на мою думку, – це чесність. Тут, звісно, можна дискутувати про те, як саме варто розуміти чесність у поезії. Адже для когось вона не виключає можливості приміряти на себе якісь маски, подекуди гратися з читачем, тому скажу трохи точніше: саме мій спосіб практикувати поетичну чесність полягає якраз у тому, щоби цих масок не надягати. У своїх текстах я відверта.

Про «Ос» і «Аз»

Про ці збірки говорять як про двійнят. Вони й справді вийшли одночасно – й у вересні минулого року були презентовані на Форумі Видавців. Але насправді збірки дуже різні, в тому числі й за хронологією тестів, які до них увійшли. «Ос» – це друга моя збірка, «Аз» – третя. До «Ос» увійшли тексти, які писалися зо три роки тому, «Аз» – протягом останніх двох років. Але «Ос» дуже довго перебувала на стадії підготовки до друку, в результаті ось такі дуже несхожі двійнята народилися одночасно. Про «Ос» я говорю, що це збірка сутінкових текстів, напівтонів. «Аз» – це збірка густіших барв, і вона більш полуднева. «Ос» я порівняла би з тим моментом, коли ми готуємося зробити крок уперед, коли ми сповнені сподівань, коли проробляємо величезну внутрішню роботу, яка передує власне прийняттю рішення. «Аз» в цьому сенсі є кроком. Вона є більш зовнішньо динамічною, а «Ос» – внутрішньо динамічна. Це як подорож всередині і подорож географічна.

Для того, щоби пояснити назви збірок (зрештою, і першої своєї книги «Ран»), я застосовую таку аналогію: для мене звучання кожної з назв є нотою, з якої вибудовується цілий музичний твір – ціла збірка. Це те звучання камертону, під яке підлаштовується весь оркестр. Уявіть собі, що «Ос» – це нота, сам звук «ос».  І «Аз» – це нота, але зовсім інакша. Тому для мене такі назви – це не ребус, не щось, що надається до інтелектуального розгадування… Я не знаю, якою буде назва наступної збірки, й цілком можливо, що вона буде вибудувана зовсім не в такому керунку. Для мене три перші збірки – «Ран», «Ос» і «Аз» формують певне трикнижжя, і можливо такий тип найменування на ньому й закінчиться. А може і ні, хтозна. Це не було сплановано, але так ці книжки з’явилися.