Назва статті на «Збручі» «Охочих воювати вже нема» лякає своєю категоричністю, хоча насправді охочі все ж таки поки-що знайдуться, однак відсоток виконання плану останньої мобілізації в Галичині, чесно кажучи, не надихає: Львівська область — 42%, Тернопільська — 23%, а Франківська й поготів — 10% у Надвірній і Яремчі і 5% у Косові. Як пише РИА Новости, «остання хвиля мобілізації в Україні нагадує мобілізацію Третього Райху напередодні його краху».
Хто б міг подумати, що така патріотична і така соборна Галичина пастиме у цьому вкрай важливому для збереження цілісності України питанні задніх? Хоча деколи усталені та, здавалося б, незмінні стереотипи можуть лускати, як мильні бульбашки. Наприклад, відчайдушно сміливі й войовничі джиґіти-грузини, які так хвацько у своєму запальному танці — лезгінці — викомарюють неймовірні па і корчать звірячі обличчя, міцно тримаючи у зубах шаблю (Ух! Які ми страшні!), у серпні 2008 року, покинувши військову техніку, так накивали п'ятами від російської армії з Цхінвалі та Ґорі аж до самого Тбілісі, що аж курява здіймалася. Або такі ж сміливі й нескорені кримські татари-мусульмани, про яких покійна Валерія Новодворська казала, що як «щось буде не по-їхньому, одразу візьмуть ножика і заріжуть, і правильно зроблять», поки-що, терплячи неймовірні знущання, викрадення і вбивства своїх юнаків з боку колоніальної російської влади, «мовчать у тряпочку».
Але бувають і зворотні стереотипи. Євреї у період, коли вони на майже дві тисячі років утратили свою державність, створили стереотип украй полохливого і заляканого народу, представники якого будь-де у світі з будь-якого приводу з переляку хапаються за серце. Наприклад, в Галичині, коли хотіли відзначити дуже високу якість клею, казали: тримає міцно, як жида за серце. Утім 1948 року, відновивши свою власну омріяну державу, євреї, вочевидь, згадавши про героїчних братів Маккавеїв і їхню матір, створили незаперечно найсміливішу, найнезламнішу і найпатріотичнішу у світі армію. Такими ж полохливими були й українці, що втратили свою державу майже на сімсот років, про яких Павло Штепа саркастично писав: «Мабуть, навіть зайці не бояться українців. Що й казати! Мирний народ». Натомість, отримавши назад свою незалежну омріяну державу 1991 року, вони чомусь не стали, як євреї, сміливішими, бо «найпатріотичніші» і «найсоборніші» галичани насправді, коли дійшло до реальної проблеми захисту цієї соборності, виявилися типовими «понтовилами».
Зазвичай нехіть воювати виникає у народів колоніальних, коли більш ґлобальні інтереси метрополії виявляються для цих народів абсолютно чужими. У знаменитій пісні «Кедь ми прийшла карта» українець-призовник під час Першої світової війни, отримавши повістку, не хоче йти захищати Австро-Угорську імперію і просить батька: «Неню ж ти мій неню, вчинь ми таку волю — йди за мене служить на ту войну». До речі, ця пісня — український варіант чеської, бо чехи теж не бажали воювати за чужу їм імперію. У радянські часи в чеському фільмі про Швейка слова «серу на вашего Фердинанда» закадровий голос чемно перекладав як «чорт забирай вашого Фердинанада». Тобто чехам просто було насрати на проблеми нерідної для них держави і псевдопатріотичне гасло «На Белград!» звучить у книзі Гашека як знущання.
Нехіть воювати за нелюбу державу-мачуху яскраво висловлено і у польській пісні на ту ж тематику Першої світової «Marsz lwowskich dzieci»:
W dzień deszczowy i ponury z Cytadeli idą z góry,
Szeregami lwowskie dzieci idą tułać się po świeci…
Wtedy luba płacz, wtedy luba cierp,
Gdy mnie zgładzi jakiś Serb…
Może ma mogiła stanie, gdzieś daleko na Bałkanie…
З розпачем львовскі хлопак уявляє, як далеко від рідного Львова, десь на Балканах, його не за цапову душу може вбити «якийсь серб». До речі, з Галичини до Балкан ближче, ніж до Донбасу, а відстань зі Львова, наприклад, до Венеції ближча, аніж зі Львова до Луганська (див. сайт Della, якщо не вірите). То чи варто сучасному вже українському львівському хлопакові їхати так далеко, аби там, десь за Кальміусом чи Айдаром, його вбив «якийсь сепр», тобто сепар, хоча навіть може вбити й справжній серб, яких до біса воює за «ДНР».
Отож сторонній аналітик, обсервуючи дані останньої мобілізації, міг би зробити висновок, що для сучасних галичан незалежна українська держава не є рідною державою, а якоюсь чужою, за яку не варто класти голову. Натомість той самий аналітик цілком слушно мав би дійти висновку, що колишня держава СРСР була для галичан, на відміну від сучасної України, справді рідною: жодних протестів матерів, жодного перекриття доріг жінками мобілізованих, жодних ухилянь від мобілізації під час того, як тисячі українських юнаків «гриміли» до совєтського війська аж гай шумів, і їх гнали вмирати за примарні інтереси імперської верхівки в якомусь Афганістані, де, до речі, загинуло вдвічі більше українців, аніж поки що в АТО.
А тепер облишимо сарказм і перейдімо до реальної оцінки ситуації. Чоловіків іти до війська можуть спонукати лише три чинники.
1. Патріотизм як природний обов'язок захищати Батьківщину. «Однією з основ західноєвропейської цивілізації є тривке переконання про те, що природним обов'язком усіх вільних і здатних носити зброю чоловіків є оборона рідної домівки від ворога», — пише львівський історик Андрій Козицький. Швейцарці розповідають леґенду про те, що коли нацистська Німеччина захопила всю Європу і черга була за Швейцарією, німці зі свого боку Альп побачили, як через півгодини після оголошення мобілізації на плацу лише одного невеличкого містечка в Альпах швейцарських вишикувалися десятки тисяч озброєних чоловіків, і тоді нібито Гітлер облишив ідею завойовувати цю маленьку горду країну.
2. Бажання вступити до професійного війська. Навіть найманці чужинці, не кажучи вже про професійних військових рідної країни, деколи демонструють справжню мужність і справжній патріотизм. Військові найманці на службі Львова: німці поручник Гегінґ і полковник Беренс, мальтієць Мегеліно — продемонстрували неабиякий героїзм, захищаючи наше місто, а ім'ям поручника Генінґа, проткнутого одночасно шістьма шпагами шведських аґресорів у вересні 1704 року, у Львові була названа вулиця (теперішня Харківська). Під час несення служби у Львові від 1573 року іноземні найманці та їхні родини звільнялися від сплати всіх податків — і королівських, і міських. Вони отримували й медичний захист у вигляді ґарантії бекоштовного лікування у разі поранення і довготривалий соціальний захист у разі, якщо б хтось зазнав каліцтва під час відбування служби.
3. Патріотизм «з-під палки», тобто з примусу — вимушена служба у війську держави, яку не вважаєш рідною, де головним стимулом служити є загроза в'язниці чи навіть розстрілу у воєнний час. Такий «патріотизм», висновуючи з останніх даних мобілізації, демонструє більша частина галичан.
Тепер щодо патріотизму справжнього. Де ж сьогодні подівся той патріотизм, який надихав тисячі упівців боротися з російсько-радянським тоталітарним монстром і демонструвати небачений у світі героїзм? Сталін, який за чотири роки розгромив нацистську Німеччину, оперту на економіку всієї захопленої Європи, десять років безуспішно боровся з упівцями, а потім його послідовник Хрущов ще сім років. Звідки ж ця небачена у світі незламність, це палке бажання йти на неминучу загибель, коли, здається, немає жодного шансу перемогти? А річ у тім, що це були герої, з дитинства виховані у хатах-читальнях «Просвіти», а наші сучасники (звичайно не всі, але, напевно, все ж таки більшість) виховані на «Нашому Радіо» і «Шансоні». Ті галичани, виховані на «Просвіті», йшли як добровольці на схід України «у кривавий тан визволяти братів-українців з ворожих кайдан». А сучасні, цілком можливо, про це навіть і не знають, адже в ротації «Нашого Радіо» пісні «Червона калина» ви не знайдете. Півстоліття панування в Галичині радянської імперії і певною мірою понад два десятиліття існування пострадянської України сформували психологію тих галичан, які сьогодні не хочуть захищати свою «омріяну соборну» Україну, тобто зневажають українську державу як таку. Це, безперечно, можна вважати частковою деґрадацією нашого менталітету. Дехто каже, мовляв, моя хата скраю, з західного краю, тобто Донбас — це не наш, а ось якщо москалі прийдуть сюди, от тоді ми їм покажемо! По-перше, то треба не мати клепки в голові, аби допустити москалів ще й до Львова, а, по-друге, не має сумніву — прийде Росія сюди, більшість наших «соборників» так само кудись утечуть.
Отож резюме, таке всім зрозуміле, таке банальне і таке заяложене: всім українцям і особливо галичанам треба виховувати патріотизм і відчуття соборності, єдності, потрібності держави великого дому, а не маленької хатинки, мовляв, свою маленьку хатинку я захищатиму, а якщо у мене буде великий дім, то ні. Якщо Бог дав тобі такий великий дім, то не кажи, що це для тебе забагато і ти би волів жити у малій хижі, тій, що скраю. Треба щодня і щогодини шаленими темпами виховувати патріотизм і чуття єдиної родини, бо якщо не будемо у цьому плані нічого робити, сподіваючись, що світові санкції зведуть Росію в могилу, то може статися так, що поки грубий схудне, то худий здохне.
25.08.2015