З 17 по 29 серпня у Львові демонструватиметься новий український альманах «Місцеві», в якому шість молодих режисерів розкажуть про свої рідні міста. Саме завдяки цій кіномандрівці можна дізнатися, що дим із заводських труб у Краматорську – це насправді «фабрика хмар», що книга, згідно продавців книжок на київській Петрівці – це обличчя людини, і що вірші здатні гіпнотизувати злих собак у Бережанах. Це шість  маленьких історій про своє, рідне.

Альманах «Місцеві» з’явився завдяки співпраці міжнародного фестивалю кіно та урбаністики «86» та міжнародного проекту My Street Films, який залучає професійних кінематографістів та любителів до фільмування стрічок про їхні вулиці, квартали, спільноти. Україна долучилася до проекту третьою, слідом за британцями та чехами,  згодом список учасників доповнився представниками інших європейських країн.  Зрештою, маємо один із найцікавіших проектів останнього часу, який відкрив нових кінематографістів, здатних творити якісне та цікаве незалежне українське кіно. 

Все почалося із конкурсу, оголошеного фестивалем «86» у лютому цього року. У його рамках усі зацікавлені могли запропонувати ідеї короткометражних стрічок про їхнє рідне місто, а потім, пройшовши відбір і заручившись допомогою професійних кураторів, втілити свою ідею в життя. Для більшості учасників це був чи не перший подібний досвід, тож їм на допомогу прийшли знані кінематографісти: режисерка-документалістка  Катерина Горностай, а також режисери документального та ігрового кіно Андрій Литвиненко та Олександр Ратій. Їм треба було вкластися у короткі строки проекту і за місяць закінчити знімальний період.

У результаті за головну нагороду – подорож до Лондона на міжнародний фестиваль  My Street Films, – змагалося дванадцять картин-фіналістів.  Переможців було визначено на цьогорічному фестивалі «86». Їх обирало журі, куди входив режисер Чед Ґрасіа, який здобув цього року гран-прі на Санденсі із фільмом «Російський дятел», львівська сценаристка та режисерка Жанна Озірна та засновник конкурсу My Street Films Майкл Стюарт. Обранцями стали фільми «Мій кристал» Олени Казьміної та «На сході» Пєтра Армяновського. Приз глядацьких симпатій отримала робота Поля Гранека «Я на дитмайданчику».

Зрештою, як зізналася продюсерка проекту Надія Парфан, усі фільми були по-своєму дорогими серцю організаторів, а висока якість їхнього виконання дозволила подумати і про український прокат. Шість найкращих стрічок  були зібрані у альманах «Місцеві», який уже мандрує українськими містами. Прокат буде зосереджено в муніципальних кінотеатрах, щоби сприяти культурній діяльності маленьких міст, мікрорайонів та житлових масивів.

Фільми, зібрані у «Місцевих», цікаві насамперед своєю заглибленістю у топос місць-героїв: у статику чи динаміку архітектурних форм, у стратегії обживання мешканцями довколишнього простору, у способах комунікації людей між собою та довкіллям, у тому, як персонажі бачать себе та свою роль у спільноті. Йдеться про живі та справжні історії людей, які потрапили у об’єктив камери, проте місце зйомки – це не тло, не декорації, а повноправний учасник подій. 

У фільмі-переможці «Мій кристал», місто Новояворівськ є водночас відправним пунктом подорожі для авторки Оксани Казьміної, та безпечним сховком її ностальгійних спогадів про юність та перше кохання. Оксана робить своєрідне коло Україною, аби нарешті зустрітися і попрощатися із минулим. Вона подорожує з Києва до Кривого Рогу, щоб поговорити зі своєю юнацькою закоханістю з Новояворівська. І зустріч показує, що цих веселих патлатих неформалів, вчорашніх школярів у майках з написом «Нірвана», вже давно немає ніде, окрім старих відеозаписів, зафільмованих колись на вечірках та гулянках. Для Оксани це також подорож в себе, у таїну несвідомого, туди, де сни перетинаються з реальністю, і де звичайні речі набувають нових, глибинних смислів.

Зануренням у темні води української реальності видається і фільм-подорож «На сході» Пьотра Армяновського. Його Краматорськ здається поціленим війною, негараздами і зневірою. Колишній режимний об’єкт і колишній промисловий гігант зараз може похвалитися пам’ятником Леніну в жовто-блакитних штанях, велетенським гербом України на чільній площі і жителями, які люблять своє місто буквально до сліз, попри дороги, екологічну ситуацію та політику. Пьотр документує зізнання 87-річної бабусі, водійки трамваю, що ніколи не виїздила з Краматорську,  робітника місцевого заводу і гордого очільника робітничої династії,  а також пенсіонерки, яка після війни розбудовувала місто. Це монологи місцевих, які вже настільки зрослися зі своїм містом, що навряд чи зможуть полишити його напризволяще, хай би що їм загрожувало.

Схожу затятість проявляють герої документальної картини «Серед хат» Оксани Носач. Наприкінці стрічки авторка пояснює, що через стрімку забудову Києва чимало сіл поглинаються новими житловими районами. Інколи місцеві жителі відмовляються переселятися, тож їхні будинки та господарства опиняються оточеними багатоповерхівками сучасного мегаполісу. У своїй невеликій роботі Оксана демонструє усю абсурдність ситуації, коли ґелгіт гусей та качок зливається з шумом машин, а типовий містянин дорогою до супермаркету минає бабусю, яка порається на грядках та вирощує свиней на ковбасу до власного столу. Біленькі хатки із квітучими деревами зникають на фоні житлових комплексів, і ніхто не знає, скільки вони ще протримаються у цій нерівній боротьбі.

Бійцівській настрій панує і на найбільшому книжковому ринку Києва Петрівці, а саме – у його букіністичній частині. Там зібралися найстійкіші продавці старих книжок, які змогли пережити і численні економічні кризи, і виклики капіталістичного ринку. Цю правдиву субкультуру книжкових ентузіастів закарбували Олена Москальчук та Дмитро Бурко у своєму фільмі «Колишні». Назва відбиває не лише долю книжок, – радянських букварів, інструкцій до ремонту «Москвича», «перебудовних» видань на поганому папері, – але й самих продавців, які мали інші життя «до» Петрівки. Тепер вони перетворилися на дивакуватих охоронців скарбів, цікавість до яких проявляють лише хіпстери, студенти та випадкові покупці, які серед розвалів літератури шукають «саме ту», загублену ще у 1980-х, книжку.

Минуле й теперішнє тісно пов’язані між собою і для жителів Бережан з фільму «Бережани, Бережини» Василя Павука. Це таке типове західноукраїнське місто – замок, історична забудова і старожили, які пам’ятають, як було «колись». Бережанці також добре знають, хто з якого району походить, і хто «монгол», а хто «татар». Бережанці люблять прекрасне – вони готові читати вірші собакам, оплакувати крадіжку улюбленої картини та зривати троянди коханим жінками просто біля міськради о третій ночі. Вони знають, в назві якого міста є аж чотири літери «и». Бережанці раді не лише хвалити своє місто, але й критикувати його соціальні негаразди. Після цього фільму – водночас гумористичного і поетично-ліричного – хочеться кинути все і поїхати у Бережани.

Комічність, ліризм та музика – це три компоненти стрічки Поля Гранека «Я на дитмайданчику» про київський мікрорайон Русанівку. Поль, батько маленького хлопчика Івана, гуляє із сином рідним районом та досліджує його у всіх можливих вимірах: вертикальному (багатоповерхівки на типових «ніжках»), горизонтальному (пляжі, канали та мости), числовому (Поль нарахував чотири види русанівських мешканців і близько шести видів місцевого сміття) та фактурному (усюдисуща плитка на будинках, розбиті дороги, які найкраще заколисують немовля, пісок). Автор занурюється у історію Русанівки, що планувалася як «райський куточок» Києва, і знаходить відбитки мрій минулого серед іржавих дитмайданчиків та опалого листя. Поль вчувається у звуки району і складає їх у музику, яка звучить акомпанементом його прогулянок з Іваном. Зрештою, як сказав один із глядачів «Місцевих» у Києві: «Завдяки цьому фільму я відчув себе молодим татусем».

Альманах «Місцеві» має велику єднальну силу. Це не тільки анекдоти із життя міст, які можуть знаходитися за сотні кілометрів від нас, але й найкраще свідчення того, наскільки багато у нас спільного – у наших проблемах, і в наших радощах. Автори стрічки доклали чимало зусиль, аби перенести на екран усі милі серцю дрібнички зображених місць, які проступають за типовою радянською (чи сучасною) забудовою. Якраз ці дрібниці тягнуть нас додому знову і знову та змушують відчувати себе «місцевими» і небайдужими. Наступного року «86» планує провести ще один конкурс у рамках проекту  My Street Films, тож кінематографічне картографування України обов’язково має продовжитися.

Покази картини відбудуться у Львівському кіноцентрі з 17 по 23 серпня, а також у Львівському Палаці Мистецтв з 27 по 29 серпня. Також 27 серпня у Палаці мистецтв відбудеться обговорення фільмів альманаху.

Фото: Наталя Дяченко