Серенада індустріального Франківська

 

Перший повнометражний документальний фільм Надії Парфан «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго» – це кіно про хор «Чорнобривці» комунального підприємства. Герої стрічки в позаробочий час збираються ув актовій залі на репетиції та беруть участь в творчих фестивалях, аби дарувати людям тепло не лише в традиційний для представників цієї професії спосіб.

 

Автори анотації до фільму визначають його як трагікомедію або комунальну драму. Проте до цього переліку хочеться додати менш очевидний варіант – «родинна сага».

 

Режисерка присвятила свій повнометражний дебют дідусеві та бабусі. Її дід був першим директором підприємства, а мати досі працює на ньому вже понад три десятиліття, і також співає у хорі.

 

Ось це знання ситуації із середини, а заодно й особисте знайомство Надії Парфан із героями, дозволяє їй створити у фільмі відчуття відстороненого спостереження, завдяки чому персонажі поводяться природньо. Се допомагає зануритися в атмосферу місця – не лише суворих розмов, під час котрих працівники не дуже добирають слова, а й в акустичне середовище, бо се кіно повне шумів підприємства, котрі супроводжують працівників щодень. Звуковий дизайн «Співає Іванофранківськтеплокомуненерго» від Маргарити Кулічової заслуговує окремої згадки. Прекрасні переходи від буденної акустики цехів, де ріжуться труби, гуркочуть двигуни та котли до мелодичного техно-індастріал саундскейпу, скомпонованого на їхній основі. Вони створюють чудовий контраст із репертуаром місцевого хору – колектив «Чорнобривці» виконує здебільшого патріотичні та народні пісні.

 

Власне, фільм в багатьох моментах побудований на грі контрастів. Так урочисті виступи, у вишиванках та народних строях, протиставляються буденному робочому вигляду в засмальцьованих спецівках під час роботи в цеху та на виїздах. Сприйняття хорового співу  комунальників простими людьми, котрі вслухаються, та депутатами, що залипають в смартфони та гигочуть. Між спокійним тоном диспетчерки, яка приймає дзвінки, та самими міщанами, котрі зриваються на крик й образи, висловлюючи свої скарги на проблеми з теплом. Врешті, сей фільм має на меті створити контраст до того сприйняття абстрактних тепловиків, котрий існує в суспільній свідомости – людей, котрих всі бештають, коли виникають якісь негаразди із гарячою водою чи трубами.

 

З одного боку, стрічка допомагає зазирнути за лаштунки їхньої щоденної праці, аби показати, що вони такі ж люди, котрі на роботі стикаються з сотнями проблем, непомітних по той бік слухавки. З іншого боку – витягнути їх та представників інших немодних професій із теренів забуття.

 

Сей фільм можна назвати сміливою спробою ревіталізації через мистецтво. Спроба перезаснуввння традиції. Парфан бере на себе відповідальність дати нове дихання дискредитованій за Союзу тематиці роботи на підприємствах та буднів простих працівників. Адже, попри поступову загибель старої промисловости, у країні залишається ще ціла купа заводів та їхніх робітників, чиї долі в загальнодержавному масштабі нікого особливо не цікавлять.

 

 

Сей фільм не дарма постав саме в Івано-Франківську, адже місто є одним із центрів ревіталізації в Україні, завдяки «Промприлад. Реновації», де частину старого заводу менеджери проєкту перетворюють в бізнес-кластер.

 

Фільмом режисерка показує, що саме замовчування тем, котрі причетні до совка, не вирішує проблем, пов’язаних із ними. Зате совок зостається не лише на старих об’єктах, що залишилися у спадок від Союзу, а й знаходить нові способи вираження, бо часто він сидить глибоко в головах. Так, обладнання та умови праці, з котрими мають справу тепловики, не змінилися з тих часів. Як і умови самої комунальної галузі: телефони диспетчерської Іванофранківськтеплокомуненерго не замовкають ні на мить – в міщан постійно протікають труби, не гріють батареї, а в підвалах багатоповерхівок, де абияк прокладено комунікації, можна плавати на човнах.

 

Але совок – і у виступах влади під час районних фестивалів. Він у примушуванні зібрати команду з перетягування линви під час спартакіади комунальників (!!!).

 

Наслідком такої політики байдужости до людей є занехаяна галузь.

 

Разом із фразою «Спочатку людям тепло — а вже потім співати» теза «Дякую вам за терпимість», котру також промовляє відповідальний за хор голова профспілки Іван Васильович працівникам, може бути гаслом усього фільму.

 

Попри те, що саме Іван Васильович заявлений головним героєм стрічки, проте насправді ним є навіть не хор комунальників, а ціле підприємство «Іванофранківськтеплокомуненерго», що виконує свою симфонію протягом усього фільму. Зіткану зі співів, дзвінків, розмов, криків, бурління, булькання, шипіння, різання й інших сплетінь людського та індустріального.

 

Усе це без зайвих патосу, надриву та прикрас. Щиро та чесно.

 


Українська режисерка документального кіно Надія Парфан.

 

Стрічка «Співає Іванофранківськтеплокомуненерго» вже встигла отримати три нагороди на фестивалі в Трієсті, а права на її показ придбала японська компанія NHK, котра є найбільшим теле- та радіомовником в Азійсько-Тихоокеанському регіоні.

 

10-го жовтня відбудеться допрем'єрний показ фільму в Івано-Франківську, а з 17-го картина виходить у вітчизняний прокат. Львівська прем'єра відбудеться 18-го жовтня у «Кінопалаці».На цю стрічку варто сходити, не тому, що вона українська, а через те, що подарує глядачам не лише світлий сум, а й тепло – таке важливе в часи початку опалювального сезону.

 

09.10.2019