Коли зверхників Ватикану запитують про не надто рішучу відповідь Святого престолу на російську аґресію в Україні, вони схильні говорити (часто поблажливим тоном, немовби це питання поставив ідіот), що «ми розглядаємо довшу перспективу».
З дипломатичного погляду ця «довша перспектива», як виглядає, є повторенням Ostpolitik Аґостіно Казаролі, який був головним дипломатичним аґентом Павла VI за залізною завісою. Виправдовуючи поточну політику, італійські ультрамонтани й далі наполягають, що примиренський підхід казаролівської Ostpolitik уможливив відчутну роль Івана Павла ІІ в падінні комунізму. (Я думав, що спростував це твердження, використовуючи документи з комуністичних установ таємної поліції в Центральній та Східній Європі у другому томі біографії Івана Павла ІІ «Кінець і початок» мого авторства, яка є доступною в чудовому італійському перекладі [є також і український переклад. — «Z»], але очевидно, що декого переконати не вдалося).
Що ж до екуменічної частини рівняння, то Святий престол, здається, вважає найвищим пріоритетом уникнення будь-чого, що може образити Російську Православну Церкву, він сприймає це як ключ до просування ширшого порядку денного церковного примирення між християнським Заходом і християнським Сходом. За цією теорією, яка протягом десятиліть є панівною в Папській Раді сприяння єдності християн, підтримання миру між Римом і Московським Патріархатом зараз сприятиме тому, щоби щось добре сталося пізніше.
Однак «пізніше» ніколи не настане.
Я хотів би запропонувати «довгшу перспективу», краще припасовану до дійсності в цей момент і в найближчому майбутньому і створену виходячи з таких засад.
(1) Російський режим Владіміра Путіна є аґресивною, дестабілізуючою силою у світовій політиці. Він чинитиме тиск, доки не дістане відсіч. Він (правильно) відчуває слабкість Заходу і використовує цю слабкість, щоб дати зворотний хід тому, що Путін назвав «геополітичною катастрофою», — розвалу Радянського Союзу.
(2) Ідея про те, що Путін непокоїться за переслідуваних християн на Близькому Сході й прагне відігравати давню роль російського царя як їхнього захисника, є і безглуздою, і небезпечною. Чому Путіна, найманці якого вбивають християн в нього під боком у Східній Україні, мали би бодай трохи обходити переслідувані християни за тисячі кілометрів на Близькому Сході? Уся близькосхідна стратегія Путіна спрямована на дестабілізацію, на витіснення Заходу з цього реґіону та підтримку Ірану. Саме тому він з успіхом заблокував будь-які серйозні спроби змінити безжальний режим Ассада в Сирії, і саме тому російська політика стала серйозною перешкодою для того, щоб не підпускати Іран до ядерної зброї.
(3) Керівники Російської Православної Церкви, зокрема патріарх Кірілл і його «міністр закордонних справ» митрополит Іларіон, були поплічниками аґресивної зовнішньої політики Путіна, намагаючись надати їй релігійну личину. У цьому немає нічого нового для російського православного керівництва, яке — після цинічної реабілітації Сталіним Церкви під час Другої світової війни — було, по суті, стовідсотковою дочірньою компанією Кремля.
(4) Серйозний екуменічний теологічний діалог не є можливий з людьми, які діють у світі як аґенти російської державної влади. Вдавання, що це не так, додає сміливості російському православному керівництву і перекреслює істинний екуменізм, що його розвинув Вселенський Патріарх Варфоломій, якого Кірілл хотів би замінити, принаймні де-факто, як першого серед рівних у православному світі.
(5) Найнагальніший екуменічний діалог між Росією та Римом нині має зосереджуватися на новому поколінні російських православних мислителів — тих, хто неупереджено поглянувши на кризу в Україні й пропаґандистську діяльність їхнього церковного керівництва на підтримку путінського режиму, дійшов висновку, що Російська Православна Церква потребує нового вчення про церкву і державу й мусить розвинути його в активному діалозі з поважними теологами католицької суспільної доктрини.
(6) Така нова екуменічна ініціатива з часом створила б умови для можливості того, щоб Російська Православна Церква вже не була рабою російської державної влади і могла стати партнером в реєвангелізації Європи, тому що її керівництво заново відкрило б силу слова Божого.
(7) Відмовка про «спільні інтереси» Ватикану і Кремля спотворює дійсність, наражає на небезпеку цей новий екуменічний рух, і її треба уникати.
Джордж Вайґель, провідний науковий співробітник Центру етики та громадської політики (Вашинґтон)
George Weigel
Taking the «Long View» on Russia
First Things, 5.08.2015
Зреферувала Галина Грабовська