Зрозуміти Владіміра Путіна
Намагання зрозуміти Владіміра Путіна і російський реваншизм, який зараз загрожує зруйнувати базову архітектуру системи безпеки в Європі після завершення холодної війни, потрібно почитати не із згадки про Леніна чи Сталіна чи копання в потріпаних примірниках книг, написаних Гансом Моргентау, Самуелем Гантінгтоном чи Джорджем Кеннаном. Звісно, в путінських методах присутній компонент ленінізму, але облишмо його наразі. Спочатку розгляньмо той варіант, що найкращим літературним путівником щодо Путіна, путінізму і Росії початку ХХІ ст. є Маріо П’юзо.
Росія у багатьох відношеннях вмирає. Алкоголізм зашкалює. Ймовірна тривалість життя скорочується: нині 15-річний гаїтянин має довшу ймовірну тривалість життя, ніж його російський ровесник. Економіка знаходиться в стагнації, а рубль прогоряє. Росія імпортує картоплю з Румунії. Церкви в основному стоять порожні. При цьому нагорі цієї прогнилої державної корпорації знаходиться олігархічна еліта, яка функціонує дуже подібно до мафіозних родин, зображених в романі П’юзо «Хрещений батько» і фільмах, які були зняті за його мотивами.
Утім, ці «родини» відрізняються тим, що їх породила не Сицилія чи середовище італійських іммігрантів у Нью-Йорку, а радянське КҐБ, яке, якщо повернутися до його витоків як ЧК Фелікса Дзержинського, вважало себе елітною організацією, на голову чи дві вищою за звичайний політичний набрід. Воно таким і було у затхлій політичній атмосфері СРСР епохи Леоніда Брєжнєва, саме тому КҐБ виявилося доволі кмітливим для того, аби зрозуміти – раніше за решту комуністичного апарату, – що гру рано чи пізно буде закінчено.
Тож коли холодна війна пішла на спад, офіцери КҐБ, занадто розумні для того, аби повірити в «реформований комунізм» Міхаїла Горбачова, почали перекидати капітали комуністичної партії і російської держави на рахунки КҐБ, надійно сховані офшори у банках, що управляються людьми, які не ставлять запитань. У свою чергу ці капітали забезпечили ті фінансові важелі, при допомозі яких Владімір Путін і дехто з його колишніх колег-каґебістів, скориставшись атмосферою дикого заходу, що панувала в посткомуністичній Росії Бориса Єльцина, проклали собі дорогу до політичної влади, об’єднавшись з іншими, раніше не пов’язаними з КҐБ олігархами і крутими російськими злочинцями, а потім, коли настав слушний момент, ліквідувавши цих тимчасових союзників – буквально чи при допомозі надуманих кримінальних справ і тривалих термінів ув’язнення. Таким чином Путін і його друзі в КҐБ, яке тепер перейменоване у Федеральну службу безпеки (ФСБ), зосередили усі віжки державної влади в своїх руках, при цьому постійно збільшуючи свої банківські рахунки.
Ніхто цього достеменно не знає, але Владімір Путін нині може бути найбагатшою у світі людиною – таким собі супер-доном, із значно більшими амбіціями, ніж їх мав Віто Корлеоне, який створив щось цілком нове у всесвітньо-політичному ландшафті. Колись країни мали розвідувальні служби. Сьогодні Росія цілком схожа на розвідувальну службу, яка сама стала країною. І досягнувши цього, контрольована ФСБ російська олігархія скуповує все, що може купити з того, що пропонується – у Лондоні, на Рів’єрі, де завгодно.
Чому це колосальне розкрадання національного багатства не викликає жодних заперечень? Почасти через шанобливе ставлення росіян до державної влади: цар – будь то цар, комісар чи пожиттєвий президент – є царем. Путін також виявився надзвичайно кмітливим, поєднавши свій режим з елементами традиційного російського цивільного благочестя, підтримуваного абсолютно корумпованою верхівкою Російської православної церкви, яка безсоромно поширювала кремлівську пропаганду та брехні, набиваючи при цьому власні кишені.
До того ж існують російські мас-медіа, що повністю знаходяться «під каблуком» режиму і виконують функцію продовження держави, які створили настільки всеохоплюючу альтернативну дійсність, що цілком не ясно, що російські громадяни знають, а що ні; хоча якщо вірити наявним даним опитувань, переважаюча більшість росіян проковтнула, не особливо опираючись, вимисел режиму про нещодавнє минуле Росії, її обложене сьогодення і потенційно славне майбуття. Цей медійний шквал, у поєднанні із зверненням Путіна до класичної російської віри у Батьківщину і маячними ідеями (запропонованими деким із широкого путінського кола) про московський «Третій Рим», який врятує християнську цивілізацію, завдав значної шкоди російському громадянському суспільству. І через цю шкоду російське громадянське суспільство виявилося – наразі – нездатним виробляти дисидентські антитіла в достатніх кількостях, які були б достатньо сильними для того, аби забезпечити бодай щось, що віддалено нагадувало би перепону путінській владі, не кажучи вже про те, щоб кинути їй виклик.
Утім, на все це накладається надбудова ленінізму над путінським мафіозним управлінням. Комунізм як економічна теорія і світогляд помер в Росії вже давно. Та ленінізм там ще цілком живий. І його найбільш досвідченим і безжальним практиком є Владімір Владіміровіч Путін.
Багато з того поганого, що нині присутнє в російському громадському житті, бере свій початок у церкві на лондонському Тоттенхем-Корт-Роуд. Саме там у 1903 році Другий конгрес Російської соціал-демократичної партії, яка квапливо втекла з недоброзичливого Брюсселю, переслідувана по п’ятах бельгійською владою, розкололася на дві фракції, менша з яких, керована Леніним, назвала себе «большинством» (більшістю) – гарний знак прийдешньої підміни понять. Розкол стався через програму, яка була викладена в ленінському трактаті 1902 р. «Що робити?», в якому пропонувалося, аби революційна марксистська партія діяла як «авангард пролетаріату». Саме це в тій програмі є достатньо відомим. Та можливо, менш відомим є те, що політична програма Леніна, яка нині знаходить свої втілення у Путіні, характеризувалася трьома особливими елементами.
Першим елементом було насильство, включно із вбивством, яке мало стратегічно застосовуватися як супроти класових ворогів, так і супроти недостатньо революційно налаштованих сподвижників. Другим елементом була стратегія брехні. Революційна мораль та вимоги конспірації витіснили буржуазну мораль говорити правду, якої навчала і біблійна релігія, і класична філософія – «правдою» стало все, що служило авангарду партії, незалежно від того, чи мала та «правда» бодай якийсь зв’язок з об’єктивною реальністю. А третім елементом ленінського методу була жорстка ієрархія: міцна «вертикаль влади», в якій все спускалося донизу і фактично нічого не піднімалося догори.
Кожен з цих трьох елементів ленінізму є наживо представлений в путінській Росії. Боріс Нємцов, політичний інтелектуал і реформатор, застрелений біля стін Кремля 27 лютого, був найостаннішою жертвою з цілого ряду, до якого також належали журналістка Анна Політковська, яка проводила незалежні розслідування (застрелена у 2006 р.); колишній офіцер КҐБ і критик Путіна Алєксандр Літвінєнко (отруєний радіоактивним полонієм-210 в Лондоні того самого року); допитливий ревізор Сєргей Магніцкій (забитий до смерті, коли перебував під арештом у 2009 р.) Така сама схильність до насильства як методу досягнення політичних цілей була очевидною і в окупованому росіянами Криму і окупованих росіянами областях України; там це призвело до загибелі кількох сотень пасажирів малайзійського літака у 2014 р., а тортури українських полонених і викрадення людей є характерними для боротьби за Україну ці останні 16 місяців.
Що стосується брехні, то путінський режим зараз досяг такого рівня автоматичного і рафінованого лицемірства, що негайною відповіддю на вбивство Нємцова в російських мас-медіа – а також від путінських епігонів в російському уряді – було припущення, що то була організована НАТО чи Україною «провокація» з метою дестабілізувати російський режим. Те, що російські спеціалісти з агітпропу усе ще вважають необхідним вдаватися до подібних риторичних трюків тоді, коли НАТО фактично залишається пасивним супроти російської агресії, лише вказує на те, як глибоко погрузла Росія Владіміра Путіна в культурі та (вибачте за термін) етиці брехливості.
А тепер питання ієрархії. Путін є справжнім автократом. Російський уряд є нічим. Російський парламент є нічим. Ленін розробив теорію; Сталін удосконалив модель; та Путін створив їй імідж ХХІ ст., відкинувши марксистську економіку, апелюючи до «традиційних цінностей» супроти західного занепаду і позиціонуючи себе як людину, яка відновила національну гордість після катастрофи 1991 р.
Те, що усе це досі спрацьовувало, зумовлене тим, що Путін привніс дещо нове у методи Леніна.
Путін і його найближче оточення з колишніх каґебістів не лише розкрадали Росію і створювали той історичний novum, ленінську клептократію, вони також купували на Заході все, до чого могли дотягтися їхні руки, – включно із західним впливом. Мабуть, найбільш кричущим прикладом цієї «купівлі впливу» є випадок колишнього німецького канцлера Герхарда Шредера, особисті статки якого зросли завдяки його роботі на Газпром, контрольований Путіним російський нафто-газовий конгломерат.
Тепер Велика Британія. Російські олігархи зараз є найбільшими гравцями в британській фінансовій сфері, при цьому їхні видатки на нерухомість підняли лондонські ціни до небес, а їхня діти допомагають британським дорогим привілейованим приватним школам триматися на плаву. Можливо, Британська імперія колись керуватиметься уроками, засвоєними на спортивних полях Ітону; у ХХІ ст. велика кількість юнаків на тих спортивних полях є синами людей, які зобов’язані своїми статками путінській клептократії, людей, які можуть обвалити Британську фондову біржу за день, якщо матимуть причини і бажання це зробити. Уряду Девіда Кемерона це відомо; це одна з причин, чому Об’єднане Королівство, яке колись автоматично входило у список великих держав, є помітно відсутнім в українській драмі.
Як добрий чекіст Путін цінує видимість законності. Так одне з його найбільш вражаючих шахрайств відбулось тоді, коли в 2008 р. він номінально покинув пост президента і поставив на своє місце мнимо прозахідного, менш автократичного Дмітрія Мєдвєдєва, аби розвіяти тривоги Заходу, які доходили до критичної точки. Звісно, вертикаль влади і далі була відкрито орієнтована на Путіна як мєдвєдєвського прем’єр-міністра, тоді як Мєдвєдєв створював президентське потьомкінське село, що надихнуло легковірних західників (і тих, хто шукає будь-яку відмовку для виправлення того, що вони сприймають як неподобну агресивність Сполучених Штатів під час холодної війни) спробувати «перезавантажити» стосунки Заходу з Росією – людей на кшталт президента Барака Обами і державного секретаря Гіларі Клінтон, якщо навести два показові приклади. Ясна річ, Мєдвєдєв повернувся на пост прем’єр-міністра, коли Путін, дотримавшись конституційних норм (ще одне з його доповнень до ленінської схеми гри), був готовий знову стати босом по правовому титулу, яким він і був в політичній дійсності. Путінське перезавантаження, схоже, виявилося більш ефективним, аніж будь-чиє інше.
Останній, і особливо згубний, елемент в путінському удосконаленні ленінської політичної методології передбачає спроби підкупити, наскільки він може, західні суспільні рухи «за захист життя» і «за захист родини». Це ще один справжній novum. Дурні бізнесмени і фінансисти існують так само віддавна, як і славнозвісний вислів Леніна, сказаний майже століття тому, що капіталісти самі продадуть йому мотузку, на якій він їх повісить. Так вже склалося, що зле поінформовані та ідеологічно засліплені політики з’явилися значно раніше за них. Але ідея, що західні суспільні активісти, серйозно налаштовані на захист традиційної родини – і права на життя від зачаття до природної смерті, – заявлятимуть, що відшукали союзника в просякнутому кров’ю чекісті, яким є Владімір Путін, – це дещо цілком відмінне і щось зловісне. Немає сумніву, що це пов’язано з роздачею найближчим оточенням Путіна російського золота серед західних неурядових організацій, які переживають безгрошів’я. Тих, хто піймався у цю пастку, колись називали «корисними ідіотами». Їхня корисність може бути малозначущою, якщо дивитися на ситуацію ширше; але ідіотизм не повинен викликати запитань.
Тож Владіміра Путіна краще тлумачити як дона російської всесвітньої мафії, який удосконалив модель Віто Корлеоне при допомозі ленінської політичної методології, посиленої новими пропагандистськими методами соціальних мереж і класичним апелюванням до жорстких форм російського націоналізму (які дехто міг би назвати параноєю). Прочитання Путіна через такі лінзи допомагає подати чітку картину того, чому Україна стала для Путіна настільки нав’язливою ідеєю.
Путін схожий на акулу: він мусить продовжувати рухатися, аби залишитися живим, тобто узаконити своє правління. Революція гідності (Майдан) в Україні явила собою небезпеку спинити його подальший рух уперед, запропонувавши альтернативну – до того ж потенційно привабливу – модель суспільного і політичного життя у ХХІ ст. серед східних слов’ян: не тільки – чи хоча б головним чином – тому, що вона пропонує доступ до рогу достатку західних споживчих товарів, а тому, що вона обіцяє очистити суспільне життя від корупції, насильства, брехні і авторитаризму. Тому з точки зору Путіна Україну потрібно дестабілізувати, можливо, навіть довести її до стану «недієздатної держави» – шляхом поєднання анексії (Крим) і вторгнення (Донбас), посиленого шквалом дезінформації та брехні, оповитих пеленою містичного, духовно означуваного «російського світу», за який Москва несе особливу, історичну відповідальність.
І саме тому Путіна треба зупинити в Україні. По-перше, тому що він порушив усі норми міжнародного права, застосувавши збройні сили, аби змінити міжнародні кордони, – і зробивши так, поставив вже й без того ветху структуру світового порядку під серйозний удар. По-друге, тому що Україна запропонувала пост-комуністичну модель у Східній Європі, яка заслуговує на підтримку від Заходу, про яку Україна просила – дуже часто марно. І по-третє, тому що Путін, якому вдалося дестабілізувати Україну і успішно запобігти політичній, суспільній і культурній консолідації Революції гідності на Майдані, відтак зверне свою увагу на балтійські держави, таким чином наразивши НАТО на серйозну небезпеку. У балтійських республіках путінські мільйони вже працюють, сіючи етнічний розбрат і формуючи липові організації, які незабаром будуть вимагати братерської допомоги від Москви, в той час як її повітряні сили роблять провокаційні польоти в повітряному просторі Естонії, Латвії та Литви, а її режим чинить економічний тиск, проводячи фактичну блокаду литовського морського порту Клайпеда. Якщо Путін відкусить шматок від однієї чи більше балтійських держав, країна, яка зазнає вторгнення, із повним на це правом апелюватиме до взаємної відповідальності НАТО, прописаної в статті 5 Північноатлантичної угоди, яка обумовлює, що напад на одного члена є нападом на всіх, вимагаючи спільної реакції щодо захисту атакованої сторони. А якщо НАТО закриє на це очі, то з НАТО буде покінчено – це стане його самознищенням, розв’язкою, яку вже заздалегідь уявили собі ті європейські політики, які зараз публічно вагаються щодо того, як далеко на схід простягається «Європа» і «Північноатлантичне співтовариство», незважаючи на договірні зобов’язання.
Уїнстон Черчилль чудово підмітив, що коли німецьке верховне командування посадило Леніна в опломбований вагон в Швейцарії у 1917 р. і відвезло його назад у Росію, це було однаково, що вкинути паличку чуми у «водні ресурси великого міста». Корумповані і клептократичні режими не є чимось новим на світовій сцені, і хоча вони є поганими для їхніх власних страждаючих народів, вони не обов’язково становлять смертельну загрозу для світового порядку. Ленінська клептократія Путіна є такою смертельною загрозою. Саме тому, що він мусить рухатися далі, його треба зупинити: не лише заради України, балтійських держав і вмираючої російської нації, а заради того мінімуму світового порядку, який потрібен, аби підтримувати мир, який встановився після холодної війни.
Ідея нової європейської війни здавалася немислимою ще два роки тому. Тепер вона вже не є немислимою; це була би цілковита катастрофа; ось чому Путіна треба негайно зупинити, шляхом ізоляції його режиму – це перший, необхідний крок до зміни режиму в Росії. Комусь хотілось би думати, що існує якийсь інший вихід. Та іншого виходу, схоже, немає, розповсюдилися нові «палички чуми», і потрібні радикальні заходи для того, аби зупинити їх подальший розвиток, змінити курс подій і відстояти перемогу свободи у холодній війні.
Джордж Вайґель, почесний старший науковий співробітник Вашингтонського центру етики і громадської політики, де він очолює кафедру католицьких студій ім. Вільяма Е. Саймона.
George Weigel
Lenin Meets Corleone
National Review, 7.03.2015
Зреферувала Галина Грабовська
16.03.2015