Прихильність, яку в демократіях могли відчувати до зростання сили громадянського суспільства, поступово поступається місцем іншому пріоритетові – пріоритетові безпеки. Не можна не бачити, як усі демократичні країни в даний час посилюють закони безпеки
Військова кампанія, яку турецьке військо нещодавно розпочало в Сирії проти ісламістів (Ісламської держави) і проти курдських партизанів (PПK), може бути – як і будь-яка інша подія – описаною чи інтерпретованою. Ця інтерпретація може бути негайною – зробленою, наприклад, в контексті турецьких виборів, де курдська партія ослаблює уряд, – або зробленою в контексті тривалої історії: так ми переходимо від журналістики до історії, а після історії – до Історії. Такі вправи є небезпечними, тому що лише час може підтвердити їхню істинність: чим більше гіпотез висуває автор, немов реконструюючи головоломку, тим більшим є ризик, що вона завалиться. Але якщо не інтерпретувати, то незважаючи на небезпеки, які криються в цій практиці, з’являється ризик нічого не бачити, нічого не розуміти, плутати анекдотичне з найсуттєвішим. Тож повертаючись до Туреччини, мені здається, що ця військова кампанія вписується у велику фреску – фреску реконструкції імперій.
Історія знала епоху імперій – до 1914 р., згодом епоху націй, зафіксовану в 1945 р. Статутом ООН, який встановлює теоретичну рівність між усіма ними. На зміну їй прийшла холодна війна, в якій протистояння між ідеологіями, схоже, вийшло за рамки географічних чвар. Після 1990 р. дроблення радянського світу, прорив громадянського суспільства та неурядових організацій при технічній підтримці Інтернету дозволили нам повірити в заміщення імперій, держав та ідеологій громадянськими рухами. Але ці рухи, так само, як і громадянське суспільство, не обов’язково є пацифістськими: доказом цього є ісламістські партизанські загони. Аль-Каїда була немислимою без Інтернету, до того ж вона перейняла його вокабуляр – мережа, - так само, як Ісламська держава прагне реставрувати Халіфат, набираючи рекрутів через Інтернет. Ці рухи, які зненацька постали з низів, зараз, схоже, здатні дестабілізувати держави, починаючи від найслабших: Сирія, Малі, Нігерія та Сомалі. До цього потрібно додати терористичні акти всередині організованих держав, в Сполучених Штатах, Європі та Китаї. Прихильність, яку в демократіях могли відчувати до зростання сили громадянського суспільства, поступово поступається місцем іншому пріоритетові – пріоритетові безпеки. Не можна не бачити, як усі демократичні країни в даний час посилюють закони безпеки і порядок нагляду за засобами зв’язку. За винятком, можливо, Сполучених Штатів та Китаю, через глобалізацію або через збитки, якими вона супроводжується, національні держави робляться занадто маленькими чи занадто слабкими для того, аби гарантувати безпеку. Є абсолютно необхідним створювати блоки, тобто імперії, аби захистити чи відновити мир: мир можновладних, ясна річ, ціною – подекуди – утисків меншин, маніфестантів, пророків, дисидентів чи попросту опозиції. Тож Туреччина повернулася в НАТО, цю імперію Заходу, знову об’єднавшись з американцями та європейцями супроти ісламістських рухів. Паралельно ми бачимо, як створюється арабське та сунітське НАТО довкола Саудівської Аравії та Єгипту, щоб стримати іншу імперію, шиїтську, центром якої завжди був Іран. В Азії супроти китайської імперії створюється антикитайська імперія широкого спектру цивілізацій: від Японії до Індії, проходячи через Філіппіни та В’єтнам. Легко передбачити що в Африці буде створена якась імперія, яка гарантуватиме безпеку, центром якої могли б стати Кенія, Ефіопія чи Нігерія та Південна Африка для іншої половини континенту.
Призначенням цих імперій не є конфліктувати; ми радше думаємо, що вони взаємно нейтралізуються; наприклад, Іран і нова сунітська імперія, які відновлять безпеку в проміжних зонах, як от Сирія та Ірак, поділивши між собою території впливу. Схожі сценарії можуть виникнути в Азії, між Китаєм та Японією, та в Африці. Російську імперію і далі стримуватиме НАТО, з яким вона рано чи пізно повинна буде дійти згоди про стабільність в проміжних зонах. Не забуваймо про Згоду націй, яка виникла в 1895р. [1815 р. — Z] на Віденському конгресі. Можновладні тієї епохи – британці, росіяни, австрійці, французи та пруссаки – зуміли порозумітися для того, аби запанував мир і світова торгівля. Той віденський мир триває вже століття і дозволяє світовій економіці зростати. Натомість деяким країнам заткнули рота або колонізували їх. На даний момент ми стоїмо перед такими самими суперечностями. Безпека для більшості чи свобода для всіх? Американський уряд зробив вибір: американці підтримують турків проти ісламістів і покидають курдів. Китайський уряд робиться щораз нетерпимішим до борців за демократію, але хто підтримує людські права в Китаї? Пріоритетом Заходу є безпека в Азії, а потім звільнення Лю Сяобо. Це серйозний виклик для лібералів: вони хотіли би не бути змушеними жертвувати ані нашою безпекою, ані людськими правами. Проте в епоху відновлених імперій поєднання і того і того починає бути схожим на дилему.
Чи є обґрунтованим наш аналіз? Клод Леві-Строс, який домінував в антропології ХХ ст., заявляв, що «для того, аби бачити світ, потрібні окуляри. Без окулярів, – казав він, – ми не бачимо нічого, однак не забуваймо, що жодні окуляри не є досконалими, усі вони спотворюють». Гадаю, метою цієї статті є запропонувати читачам окуляри. Вони вільні скористатися ними, чи вибрати або запропонувати інші. Відмовлятися від окулярів не є альтернативою.
Guy Sorman
El regreso de los Imperios
ABC, 3.08.2015
Зреферувала Галина Грабовська
07.08.2015