Дякуйте Богу за атомну бомбу

Хіросіма і Нагасакі були не тільки жахливими фактами закінчення війни. Вони рятували життя.

Заголовок цієї колонки взято з есе 1981 року покійного Пола Фасселла, культурного критика і військового мемуариста. В 1945 році Фасселл був 21-річним молодшим лейтенантом в армії США, котрий якраз з боями пройшов Європу і дізнався, що скоро його відправлять на Тихий океан для участі в операції "Даунфол" — вторгнення на острови Японського архіпелагу, що за планом мало початися в листопаді 1945 року.

Тоді втрутилась атомна бомба. Японія не хотіла здатися після Хіросіми, але зробила це після Нагасакі.

Я взяв есе Фасселла з собою на свій рейс до Хіросіми і зупинився на цьому: "Коли ми взнали, на свій подив, що ми вже не мусимо кілька місяців дертися в штурмовій атаці на пляжі коло Токіо, під вогнем кулеметів та мортир, при всій набутій досвідом флегматичності наших облич ми заламалися і плакали з полегшенням та радістю. Ми будемо жити".

У всій облуді, яка буде вивержена при сьоготижневому відзначенні 70-ї річниці бомбардування — що США винні жертвам бомбардування вибачення; що ядерну зброю треба знищити; що Хіросіма є пам'ятником людської нелюдяності до людини; що Японія могла би бути переможеною в дещо делікатніший спосіб — я сумніваюся чи прозвучить оцей фундаментальний момент Фасселла: Хіросіма і Нагасакі були не тільки жахливими фактами закінчення війни. Вони також рятували життя. Ця бомба перетворила імперію Сонця в націю активістів боротьби за мир.

Я провів добру половину п'ятниці з однією такою активісткою, Кейко Огура, яка керує групою під назвою Хіросімські усні перекладачі задля миру. Пані Огурі тільки виповнилося вісім, коли бомба впала на Хіросіму, епіцентр був менше як за дві милі від її родинного дому. Вона пам'ятає вітер "як торнадо"; пам'ятає тисячі осколків битого скла, увігнаного ударною хвилею в стіни і балки її будинку, що виглядали дивно "блискучими і гарними"; пам'ятає масний чорний дощ.

А потім прийшли біженці з брутально спаленого і покаліченого центру міста — "як контури привидів", просячи води і вмираючи, п'ючи її. Вся найближча родина пані Огури пережила бомбардування, але кожен з неї зможе говорити про це тільки через роки.

Оскільки Хіросіма і Нагасакі були реальними подіями, оскільки вони сталися — не може бути заперечення їх жаху. Оскільки ж операція "Даунфол" не сталася, є багато заперечень. Чи випробовування атомної бомби у відкритому морі вселило б у японців благоговійний трепет, що змусив би їх до капітуляції? Чи вторгнення Радянського Союзу в Маньчжурії, що почалось в день бомбардування Нагасакі, мало вирішальніший вплив, змушуючи Японію здатися? Чи евентуальні втрати під час планованої інвазії дійсно перевищили би число жертв — за деякими оцінками біля 250 тис. осіб — двох бомб?

Ми ніколи не будемо знати. Ми лиш знаємо, що США втратили 14 тис. чоловік тільки при взятті Окінави за 82 днів боїв. Ми лиш знаємо, що тільки тому, що Японія капітулювала, наказ стратити тисячі військовополонених у разі вторгнення на острови архіпелагу не був виконаний. Ми лиш знаємо, що в останні тижні війни з Японією, яка нібито вже програла, втрати союзників тримались на рівні 7 тисяч щотижня.

Ми також знаємо, що японська армію боролася майже до останнього захисника Окінави, і сотні мирних жителів вибрали самогубство, аби не бути завойованими. Чи ми знаємо, що японці би боролися б менш затято, захищаючи основні острови? Ми ніколи не зможемо це точно знати.

"Зрозуміння минулого, — писав Фасселл, — вимагає робити вигляд, що ви не знаєте теперішнього. Це вимагає оцінити минулі проблеми без жодних постфактумних пояснень." Історичні оцінки мають здійснюватися не тільки в світлі наслідків, але й можливих варіантів. Чи можемо ми нині засуджувати Гаррі Трумена, бо краще би він відмовився від ядерного варіанту на користь сім тисяч жертв щотижня; тобто, якби більше турбувався про життя ворогів, аніж про життя своїх людей?

Отже бомби були скинуті, і Японія була переможена. Повністю переможеною. Сучасна Японія є свідченням переваг повної поразки, демонтажу культури, схильної до насильства в її військових претензіях. Сучасна Хіросіма є свідченням людської стійкості перед лицем катастрофи. Вона є свідченням також і того, що Америка осягнула моральну стійкість і навіть жадоба помсти не завадила великодушності. У певному сенсі вони є передумовою цього.

Хіросіма занадто довго асоціювалась з певним брендом лівацьких політик, певного прісного пацифізму, підсоленого прихованим антиамериканізмом. Це є ганьба. В історії цього міста є уроки, які могли би служити нам нині, коли американським військовим забороняється слово перемога, американський президент не вірить у використання американської влади, і американська громадськість охоплена почуттям вини за гріхи, які не чинила.

Дивіться на вогні, запалені вночі у Хіросімі. Відзначте м'якість її культури. І дякуйте Богу за атомну бомбу.