Неісторичний роман
Мій новий роман називається «Аптекар», назва проста і дохідлива. Звичайно, йому можна було б дати якісь химерні назви, але вони робили б не дуже добрий фон для роману. Відразу складалося б враження, що це якесь фентезі. А я цього не хотів. З іншого боку, цей роман написано на тлі історії, але він не є історичним. Я ніколи не писав історичних романів і «Танго смерті» теж не є романом історичним. Якщо в романі є містика, то як він може бути історичним? Та й сам я не люблю читати історичних романів, натомість люблю історію. Отже, історія виступає тільки тлом для «Аптекаря». Це події 1646-48 років, напередодні штурму козаками Хмельницького Львова. Але сам штурм в романі не описується. Очевидно, я буду змушений написати продовження, хоч спочатку я не збирався цього робити. Але фабула і герої мене так скерували, бо залишилося декілька загадок, які треба буде потім розгадати.
Gente Ruthenus, natione Polonus
Головний герой, як ви розумієте – аптекар. Тут я зроблю невеликий відступ. Знаєте, мене завжди цікавило, як записували себе протягом 15-18 ст. студенти з наших земель у різних університетах Європи. Як вони себе називали? І записи мене здивували. Коли записувалися gente Ruthenus, natione Polonus – це нормально, мене це не дивувало, коли писали просто ruthenus або roxolanus – теж не дивувало. Але я зустрів запис з 16 ст. Ukrainensis – оце було дивно, адже ми всі переконані, що самосвідомість українців з’явилася аж у 19 ст. Але вже з 16-го ст. починаються підписи латиною «українець». З’являються позначення district Leopolis. Відомий запис студента «Lukas Hulevici, natione Vkrainensis de district Galicia». Відтак Лукаша Гулевича я й зробив головним героєм в романі. Він повертається з навчання у Падуї до Львова і відкриває тут аптеку. Займається хірургією. Це змусило мене досліджувати історію і реалії медицини того часу і відкрив для себе дуже багато цікавого.
Всі кати були медиками
Одним з героїв роману є теж львівський кат. Виявляється, кати теж розумілися на медицині. В ті часи побутувала віра в те, що різні частини трупа можуть використовуватися з лікувальною метою. Саме він постачає частини людського тіла фармацевтам. Наприклад, череп страченого потрібно було запхати в мурашник, щоб мурахи його виїли, потім череп заносили до вологого підвалу, де його вкривав зеленкуватий мох. Цей мох зішкрабували і робили на ньому настійку. В романі значно більше історій приготування ліків і «смачних» речей, якими частували тодішній люд аптекарі, але така практика тоді побутувала по цілій Європі. У кожній, скажімо, німецькій аптеці популярними були екстракти з різних частин трупів. Окрім того, звичайно є в романі і любовна інтрига.
«Повстання Богдана Хмельницького – це була громадянська війна»
Але загалом роман торкається теми, яка у нас є зовсім не висвітлена. Оскільки історію України у нас писали соціалісти – Драгоманов, Грушевський. Вони вважали, що історія України – це в першу чергу історія народних мас. Потім для нас це розвинув товаріщ Лєнін, і углубіл. Напротивагу всім їм В’ячеслав Липинський, твори якого видані і я раджу всім їх прочитати, стверджував, що нашу історію нема що розглядати як історію мас, тому що у нас була шляхта, представники якої теж були українцями. І так звані «сполячені роди» підписувалися, що вони нації польської, з походження, з роду українці. І тому війна, яку почав Хмельницький і яку у нас називають «визвольною» - такою зовсім не була. Повстання Богдана Хмельницького – це була громадянська війна, тому що і по один, і по другий бік були українці. Наша шляхта була і по той бік, і по цей бік. Назву лиш кількох – легендарний Мрозовицький (Морозенко), Кричевський та інші, які були на боці Хмельницького, а Яким Єрлич, православний шляхтич, який був на боці польського короля, переховувався від повсталих козаків у Києво-Печерській Лаврі і залишив нам історію тої війни польською мовою. А, скажімо, прославлені летючі гусари й драгуни, переважна більшість з них походили з Галичини і Закарпаття. Це була абсолютно безглузда війна, яка знищила і Україну, і Польщу. А про штурм Львова ми взагалі знаємо якісь міфи і нісенітниці, нібито українці у Львові якось помагали Хмельницькому. Це все цілковита неправда. Але це потрапить, скоріш за все до другої книги. Роман закінчується тим, що приходить повідомлення, що Хмельницького на Січі обрано гетьманом і в повітрі запахло громадянською війною. Цей запах війни витає у романі. Всі мої герої в романі вже десь воювали і знають про війну з власного досвіду. Мені йшлося про психологію людини, яка воювала і тепер живе мирним життям. Людині, що повернулася з війни, важко змиритися з мирним життям, саме воно несе для неї загрози і несподіванки, в той час як війна дуже конкретна – відомо з ким ти воюєш і на якийсь час вона дає тобі відчуття сенсу існування. І вона знає, чим це все може для неї закінчитися, сценарії вже написані, а от чим для неї закінчиться мирне життя – абсолютно не відомо. Тому саме мирне життя таїть у собі для такої людини головні загрози.
Про перемогу і поразку у Хмельниччині: «Це була катастрофічна дурниця»
Якщо говорити, хто переміг і хто зазнав поразки у «визвольній» громадянській війні Хмельницького, то програли всі. Ще Шевченко писав, що Польща впала і поховала і нас, і себе. У моєму романі фігурує Юрій Немирич, український політик, що довго був противником Хмельницького, автор трактату про війну з «мосхами» De bello Moscovitico, де детально розписує, як треба побороти Московію (бо Росією вона тоді ще не називалася) і підкреслює, що вона – найбільший ворог, який тільки може бути, з нею треба покінчити і для того напасти першими. Цей трактат був опублікований у Парижі, але, на жаль, з нього ніхто не скористався. Немирич мав надзвичайно добру освіту, закінчив два університети. До речі, ще один добрий приклад – у трактуванні Грушевського він – польський шляхтич. Натомість він був великим патріотом України, автором Гадяцького договору, у якому передбачалося перетворення Речі Посполитої у державу трьох народів – поляків, литовців і українців. Поляки, на жаль, на це не пішли і це була помилка, яку визнають польські історики. Це була катастрофічна дурниця. Якби ми всі об’єдналися, то постала би країна, яку неможливо було б розгромити. Але сталося те, що сталося.
«У нас маса нафантазованих героїв…»
Знаєте, у нас дуже багато різних міфів в нашій історії. І я не знаю, як їх виправляти, а виправляти потрібно. З одного боку, у нас маса нафантазованих героїв – Довбуша у нас зробили героєм. А він же був звичайним рекетиром. Кармелюк – такий самий рекетир. Не були вони людьми, які брали в багатих і віддавали все бідним. Вони грабували і багатих, і бідних. Може часом ділилися з кимось. Але це ніколи не були народні герої, вони не піднімали ніяких великих повстань – у нас маса таких «героїв». І що з такими героями робити? Все це наслідок соціалістичних вигадок. Коли в Росії не було своїх народних героїв – вони зробили пірата Стеньку Разіна героєм. Його і ще якихось мерзотників, які займалися розбоєм, вони перетворили в народних месників. Ми слідуємо цілком цим російським шляхом. Якщо трактувати їх всіх як розбійників, піратів – тоді все стає на свої місця. Про піратів, знаєте, фільми знімають, як і про мафіозів. Але ніхто не назве пірата Моргана народним героєм. І іменем його не називатимуть вулиці. На рівні романтичної масової культури такі фігури можуть існувати, але ж не вчити на їхньому прикладі молоде покоління.
«„Правий сектор“ займався контрабандою цигарок… Вони – яскраві нащадки культу Довбуша та інших таких самих»
З приводу останніх подій в Мукачевому – «Правий сектор» займався контрабандою цигарок, не поділили з іншими цю контрабанду. Вони – яскраві нащадки культу Довбуша та інших таких самих. Він же також займався контрабандою, до речі, також тютюну. Ті самі перипетії – хто, кому, куди, шляхи контрабанди перекривали один одному, їх треба було захоплювати, захищати. І колись і тепер – ті самі мафійні речі, які ми приймаємо за чисту монету. При тому вся ця історія видана, тільки ж у нас люди не читають. Є історик Грабовецький, багато інших також писали про цей опришківський рух. Поляки, бо їхня адміністрація з ними вела боротьбу, видавали документи, де описані всі їхні розбої і злочини. У цій темі немає жодних секретів, просто в радянські часи історія була викривлена і звідти ті всі міфи. Якщо взяти сучасного історика, наприклад, Наталію Яковенко, вона показує історію зовсім інакше, нічого не замовчуючи, вона розвінчує ці міфи, розуміючи їхнє походження. Вона спирається на джерела, нічого не вигадуючи. Якщо порівнювати їх, наприклад, з Робіном Гудом, як іншим прикладом романтичного героя – то, по-перше, він не відомо чи історична особа, скоріше легендарна, по-друге, за ним не числиться ніяких особливих злочинів, він не був розбійником з великої дороги. За опришками ж є дуже багато негативного – вони забирали худобу в селян, коней, вози. Вони зовсім не були ідеальними, і аж ніяк не героями.
Про справжніх героїв
Серед справжніх героїв, яких ми мали – наприклад, Іван Богун, яких відмовився прийняти Переяславську Раду і зламав свою шаблю і кинув під ноги Хмельницькому. З останніх – Олена Теліга, замучена Ольга Басараб, які насправді проявили велику сміливість. Мене весь час гнітило, що жіночим героїчним образом у Франції була жінка-лицар Жанна д’Арк. А у нас, я не хочу вживати негарних слів…, Роксолана. Це ж фігури із, м’яко кажучи, зовсім різних площин. І Жанна і українські жінки, яких я назвав, були символом своїх поколінь і епох. Наприклад, згадуваний Юрій Немирич, про якого ми дуже мало говоримо. Він мені близький своїми поглядами, тому я зобразив його у своєму романі. Його трактати доступні навіть в інтернеті українською мовою. Але , на жаль, ця людина не мала особливого впливу на козацьку верхівку Хмельницького і на ту стихію, яка піднялася на підтримку козаків. Це вже була некерована маса. Бо коли реєстровці з іншими козаками, які приєдналися, йшли в бій – це одна справа. Але потім пішли всі селяни, сотні тисяч людей з косами і вилами, а ними неможливо було керувати. Саме тому бій під Берестечком перетворився на таку масакру. Проти добре підготовленого польського війська неможливо було воювати селянам. Під час Другої Світової, у лавах УПА в нас було багато героїв, особливо багато було в 1918-1922 роках. Про них можна і легенди складати і книжки писати. Наприклад, про Горліса-Горського. Зрештою, вони написані – «Чорний ворон». Героїв нам не бракує. Бракує іншого…
Розмовляв і нотував ЮК
03.08.2015