Минає 20 років від першої за часів Незалежності масової розправи спецпідрозділів міліції над безборонними людьми. Це сталося 18 липня 1995 року на Софійському майдані у Києві під час похорону патріарха Української Православної Церкви Київського патріархату Володимира (1925–1995). Цей день тоді назвали "Чорним вівторком".
Тут тоді поховали Патріарха
Патріарх Київський і всієї Руси-України УПЦ КП Володимир І (в миру Василь Романюк) походив із Галичини. Він народився 9 грудня 1925 року в гуцульському селі Химчин (тепер Косівського району Івано-Франківщини) в родині незаможного селянина Омеляна Романюка. Початкову освіту Василь отримав у рідному селі.
В роки німецької окупації наввчався у сільськогосподарській школі в повітовому Косові. Був залучений до націоналістичного підпілля. Про це стало відомо енкаведистам, і його заарештували 12 липня 1944 року в Косові, викликавши до військомату.
28 вересня 1944–го був засуджений військовим трибуналом НКВД Станіславської області до 20 років позбавлення волі у виправних таборах за приналежність до підпільної мережі ОУН. Спочатку покарання відбував у Кустолівській сільськогосподарській колонії № 17 в Полтавській області. Його батьків і братів вислали зі села до Сибіру як родину "бандерівця".
У колонії на Полтавщині 1946 року його засудили ще раз за "антирадянську агітацію та пропаганду". Цього разу відправили подалі – на Колиму, де він примусово працював у копальні до серпня 1953 року. Після звільнення з табору не дозволяли повернутися в Україну. Василь Романюк працював кіномеханіком у Магадані. Там, на засланні він одружився з членкинею ОУН Марією Антонюк з Рівненщини. У 1959 році у них народився єдиний син Тарас. Того ж року засланцям дозволили повернутися в Галичину.
В.Романюк вирішив присвятити свої життя священству. У 1959 році він закінчив Вищі богословські курси в Станиславові й став дияконом. Відтак продовжив богословські студії у Московській духовній семінарії й 1964 року був висвячений.
У 1964–1972 роках служив душпастирем у парафіях Івано-Франківської та Коломийської єпархії Руської Православної Церкви (РПЦ) у Космачі, Рожнові, Прутівцях. Збирав твори народного мистецтва Гуцульщини та Покуття, закликав вірних зберігати народні традиції, виступав проти закриття церков, приятелював з митцями, письменниками, учасниками руху шістдесятників. Зокрема, він охрестив вже дорослого Вячеслава Чорновола.
У січні 1972 року його знову заарештували. Зокрема, за спроби захисту репресованого історика Валентина Мороза. Через півроку суд засудив священика за статтею 62-2 ("Агітація і пропаганда з метою підриву чи послаблення радянської влади") до 7 років позбавлення волі і 3 років заслання. Покарання відбував разом з іншими дисидентами у таборах Мордовії, а заслання – в Якутії.
У 1976 році він відмовився від радянського громадянства і звернувся до митрополита Мстислава (Скрипника) про свій вихід з РПЦ та перехід до Української Автокефальної Православної Церкви в Америці, яка підлягає Вселенському патріарху в Константинополі.
Перебуваючи на засланні в якутському селі Сангари, В.Романюк оголосив 1979 року про свій вступ до Української Гельсінської групи. У 1982 році родина Романюків повертається до Косова.
Під час горбачовської "перестройки" В.Романюку дозволили виїхати за кордон, де він виступає з лекціями перед християнськими громадами у Канаді, США та Британії. Але до богослужінь не допускають.
У 1990 році він повернувся в Україну, де 28 квітня 1990 року був пострижений у чернецтво і зведений у сан архімандрита з ім'ям Володимир. Наступного дня висвячений у сан єпископа УАПЦ з титулом владики Ужгородського і Виноградівського. Хіротонію проводили митрополит Галицький і Волинський Іоан (Боднарчук), єпископ Василій (Боднарчук), єпископ Андрій (Абрамчук), єпископ Данило (Ковальчук). З 1991 року владика Володимир Романюк виконував обов'язки вікарія Київської єпархії УАПЦ з титулом архієпископа Білоцерківського.
Після здобуття Україною незалежності з’явилася надія на об’єднання українських православних церков. Архієпископ Володимир став 1992 року одним із фундаторів УПЦ Київського Патріархату. 17 лютого 1993 року його призначили архієпископом Львівським і Сокальським. Після смерті Патріарха Мстислава (Скрипника) Володимир Романюк 14 червня 1993 року став митрополитом і наступником Патріаршого престолу. 21 жовтня на Всеукраїнському Православному Соборі його обирають Патріархом УПЦ. Інтронізація була здійснена 24 жовтня у Софійському соборі в Києві.
Патріарх Володимир виступав з численними проповідями й статтями на богословські, патріотичні й державницькі теми, займався розбудовою богословської освіти УПЦ КП. Був також духівником УНА-УНСО.
Фільм про Патріарха Володимира
Але його активність стримувалася погіршенням здоров’я. Пережив три інфаркти, довгі місяці доводилося проводити у лікарнях. Помер раптово 14 липня 1995 року на лавочці в Ботанічному саду у Києві після таємничої зустрічі з двома невідомими жінками. Офіційно причиною смерті вважається четвертий інфаркт.
Тодішній президент Леонід Кучма схилявся до УПЦ Московського патріархату, який не хотів допустити гідного вшанування "патріарха-розкольника". Спочатку було виділено місце для поховання на одному з цвинтарів на Лісному масиві, врешті-решт влада погодилася на Байкове кладовище. Натомість віряни УПЦ КП та українські патріоти хотіли поховати Патріарха у подвір’ї церкви Святої Софії. Тодішній віце-прем'єр-міністр Іван Курас не надав дозволу на поховання, бо храм Св. Софії є історико-архітектурною пам'яткою, внесеною до реєстру Світової спадщини ЮНЕСКО.
Похорон Патріарха Володимира був призначений на 18 серпня. Напередодні вищі керівники держави поспішили залишити столицю: президент Кучма виїхав до Білорусі, прем’єр-міністр Євген Марчук організував собі службову мандрівку по Київській області.
Жалобна процесія з труною Патріарха Володимира вирушила від Володимирського собору бульваром Шевченка до вул. Володимирської. На Володимирській процесія мала би завернути праворуч – до Байкового кладовища. Натомість повернули ліворуч – до Святої Софії. Вважається, що таке рішення було прийняте під впливом екс-президента Леоніда Кравчука та народного депутата Миколи Поровського.
На вул. Володимирській члени УНСО, які йшли у похоронній процесії прорвали міліцейський кордон. Жалобна процесія дійшла до пл. Софійської площі, але підрозділ міліції "Беркут" не пустив процесію на територію Святої Софії.
В цій ситуації о пів на п’яту вечора активісти УНА-УНСО почали рити могилу, ламаючи асфальт біля дзвіниці Св. Софії. Після 19 години, коли тіло Патріарха вже було засипано землею, бійці загонів спеціального призначення МВС вискочили з-за воріт храму і з трьох сторін атакували учасників похорону.
"Початок "кучми" в Україні. Площа Богдана Хмельницького перед Софіївським собором у Києві. Лицарі київського ОМОНу ґумовими палицями б’ють старших людей, священиків, що моляться. Ногами ламають ребра, кованими черевиками б’ють в обличчя лежачих юнаків з пов’язками Української національної самооборони... Мордовороти у броні та камуфляжі, які ламали ребра старшим людям, вчинили тяжкі тілесні пошкодження унсовцям (один хлопець помер), порвали національний прапор України, не були покарані. Полковник Куліков, який очолював побиття на похороні Патріарха, не обмовився, від кого отримав наказ. був відзначений: отримав звання генерала і навіть балотувався до Верховної Ради. Локальна картина звірячого побиття громадян на похороні українського патріарха підтверджує, що фашистські вияви в силових структурах, включно з армією, мали яскраво виявлений антинаціональний характер: антигрузинський у Тбілісі, антилитовський у Вільнюсі, антиукраїнський у Києві", – згадував про цей день київський публіцист Георгій Бурсов.
Багатьох людей доправили до Шевченківського райвідділку міліції. А о 22 годині кордон міліції довкола могили Патріарха був знятий, і люди змогли її впорядкувати та помолитися.
Деякі моменти цього дня можна побачити у відеофільмі "Чорний вівторок: Похорон Патріарха Володимира".
Під час президентських перегонів 1999 року, коли основними конкурентами вважалися Леонід Кучма, Євген Марчук і Петро Симоненко, дещо були привідкриті таємниці "Чорного вівторка": "Редакція газети “День” звернулася до кількох осіб, так чи інакше причетних до поховання, з проханням дати свою відповідь на запитання “Хто винен?”.
Патріарх УПЦ Київського Патріархату Філарет (тоді заступник Патріарха, митрополит): Досі, хоча минуло вже стільки часу, на це запитання не може відповісти ніхто – одні не знають, інші бояться. Я, однак, переконаний, що це дійсно була завчасно підготована провокація, метою якої було покінчити із молодим Київським Патріархатом. Логіка була така: поховати Патріарха Володимира необхідно на світському кладовищі, як світську людину, і тим самим викреслити його як Патріарха з історії, а разом з ним і всю нашу Церкву. Це планувалося десь у темних закутках вищих ешелонів влади і, впевнений, не без допомоги з-за кордону. Всю правду узнають тільки наші нащадки.
Депутат ВР, кандидат у президенти Євген Марчук: За час після своєї відставки я намагався не коментувати все, що сталося в липні 1995 року. Це просто треба буде досконало розслідувати. Тим більше, я ніяк і ніколи не використовував це у політичній виборчій кампанії, вважаючи вершиною блюзнірства і непорядності для будь-якого політика опускатися – навіть якщо мова йде про президентські вибори – до “тупцювання” на могилах наших великих предків.
Президентська інтерпретація подій 18 липня 1995 року на Софійській площі є примітизованим повтором версії, автором якої є Микола Поровський. А Президент ще раз продемонстрував, що він говорить публічно те, що йому нашіптують на виборчих перегонах його васали, не обтяжуючи себе з’ясуванням суті проблеми, а то й зовсім перекручуючи істину.
Президент, мабуть, забув, як за добу до похорону Патріарха Володимира в присутності одного із керівників парламенту (ми троє були тоді в одному з будинків Кабміну на похоронах міністра Готовчиця) дав однозначну команду ні в якому разі не допустити похорону Патріарха Володимира на території Софійського собору. Це тепер Адміністрація Президента та й він сам заграють з обома УПЦ. А тоді, влітку 1995 року, УПЦ Київського Патріархату була в немилості в Адміністрації Президента. Леонід Кравчук ще був опозиційним політиком" (Гудзик К. Могилу Патріарха перетворено на символ розбрату // День, 25.09.1999).
Цікаво, чи були би покарані причетні до побиття перед Св. Софією, якби президентом обрали Є.Марчука?.. Питання актуальне й сьогодні. Бо "Чорний вівторок" став першою "ластівкою", своєрідною репетицією кривавих розправ 2001, 2013, 2014 років, які донині не розслідувані, а винні не покарані...
18.07.2015