Вважається, що людина має скоритися природі чи навпаки? Чи є людина грішною, коли не стає на коліна перед Землею-богинею? Мені здається, що ця енцикліка є не політичним маніфестом, а теологічною бомбою
Як покуту треба взяти на себе зобов'язання прочитати від початку й до кінця енцикліку Папи Франціска Laudato si, тому що її істина — у деталях, про які в коментарях повідомляється небагато. Кожен, мабуть, взяв для себе те, що вона зобов'язує католиків вірити у ґлобальне потепління клімату, спричинене промисловою діяльністю людей. Ця прихильність Папи до «кліматизму», який одні вважають науковим підходом, а інші — політичною ідеологією, вже удосталь обговорювалася, аби не повертатися до неї, але вирішення, які пропонує — чи радше не пропонує — Папа, аналізувалися мало.
Поза тим, що Папа стурбований станом довкілля загалом, він засуджує усі практичні методи, які справді зменшують викиди вуглекислого газу, цього Сатани наших днів. Що ж, серед економістів і політичних лідерів, які приймають гіпотезу про ґлобальне потепління клімату через вуглекислоту, існує домовленість щодо вирішень, яку ми можемо охарактеризувати як консенсусну. Є два конкретні рішення: обмінна біржа прав на забруднення, тобто застосовуваний у Європі метод, який став основою першої угоди, підписаної в Кіото у 1997 р., і податок на викиди вуглекислого газу. Обмінна біржа визначає ціну на право на забруднення, що завдає збитків забруднювачам і спонукає їх переходити на альтернативні види енергії. Американський уряд Білла Клінтона, а згодом Барака Обами підтримав це вирішення, тому що воно є прийнятним в ринковій економіці та оперативним; сенат США так за нього і не проголосував, оскільки має сумнів, що ґлобальне потепління є реальним.
Більш радикальною альтернативою, до якої приєднуються деякі ліберали, які не вірять у ґлобальне потепління, але приймають принцип передбачливості (до яких належить і автор цієї статті), був би всесвітній податок на викиди вуглекислого газу. Ціни містили б у собі цей податок пропорційно до кількості вуглекислого газу, необхідного для виробництва, а це свожю чергою сприяло би пошукові альтернативних видів енергії; ґлобалізація не є перешкодою для цього податку, тому що досить було б запровадити екологічне мито на ввезення імпортованих товарів, які не обкладають митом за вуглекислий газ (ймовірно, Китай та Індія). Податок на вуглекислий газ дозволив би укласти нову угоду під час саміту з питань клімату, який відбудеться в Парижі наприкінці цього року.
Папа відкидає ці два практичні рішення, тому що вони є комерційними, й енцикліка рішуче засуджує «стихію ринку». Натомість вона закликає до «духовного перетворення суспільства», яке «замінило би споживання на пожертву, розкіш на щедрість, а марнотратство на перерозподіл». Це означає, що всі люди мали би бути ангелами.
Окрім питання захисту довкілля, ми виявляємо, що ця енцикліка є зробленою за всіма правилами атакою супроти ліберального суспільства і свободи вибору людей. Однак Папа не пропонує соціалізм як альтернативу, тому що засуджує все, що називає «будь-яким технократичним підходом», оскільки енцикліка засуджує «парадигму самої дієвості технократії». Тому — ні лібералізм, ні соціалізм: єдине, що могло б (і мало би) врятувати нас від «кліматизму», це моральна метаморфоза. Звідки візьметься оте спасіння людства, раптово наверненого на спільні злидні замість старання шукати матеріальний проґрес та особисту свободу? Папа не дає відповіді; ця енцикліка є не так політичною, як апокаліптичною, вона не має жодної практичної користі й нічого спільного ні з теологією, ні з політичною чи економічною наукою.
Якщо вже чекати на Месію чи на його повернення, на рівні простої логіки людей ця енцикліка не видається мені цілком послідовною. Вона претендує на те, що базується на ґлобальному потеплінні — науковій констатації, сумнівній за визначенням, а потім змінює реґістр і переходить у теологію, незаперечну за визначенням. Аналітики насамперед ухопляться за її викриття капіталізму, а хто приєднається до теологічного сподівання? Скільки таких буде серед найсмиренніших католиків?
На емпіричному рівні існує інша суперечність, ще серйозніша: Папа Франціск передусім переймається бідними, що є справедливим, але бідні не прагнуть залишатися такими. Тож ринкова економіка є єдиним відомим і перевіреним способом, який витягає з убогості мільйони людей щороку. Натомість Арґентина, яку так любить Папа Франціск, поринає у злидні, відколи відмовилася від ринкової економіки. Індія з Китаєм йдуть у протилежному напрямку. Хіба ця незаперечна дійсність залишає нас байдужими? Так само Папу непокоїть — і не без причини — доступність для всіх питної води. Чи не мав би він усвідомлювати, що вода є питною тоді, коли з нею працюють підприємства, які продають її за справедливою ціною? Там, де з нею не працюють підприємства і де вона є безкоштовною, вона не є ані питною, ані доступною.
Ми маємо робити висновки про економічну систему за її намірами (благо) чи за її результатами (мати доступ до води, вилізти зі злиднів)? Де мораль? На боці добрих намірів чи на боці реальних результатів? Чи є цілком справедливим відмовляти людству права на проґрес і свободу вибору, аби «врятувати планету», як кажуть ті, хто вірить у ґлобальне потепління? Вважається, що людина має скоритися природі чи навпаки? Чи є людина грішною, коли не стає на коліна перед Землею-богинею? Мені здається, що ця енцикліка є не політичним маніфестом, а теологічною бомбою.
____________________________
Vade retro — Йди геть, [Сатано]
Guy Sorman
Vade Retro
ABC, 29.06.2015
Зреферувала Галина Грабовська