Історик Клаус Бухенау про відмінності православних культур Росії, Греції, Сербії, Румунії та Болгарії
Після краху соціалістичних режимів заговорили про «світи» з конфесійним визначником. Такі «світи», втім, складаються далеко не завжди. Наприклад, протестантський світ включає в себе настільки різні церкви і конфесії, що про одне соціокультурне середовище навряд чи можна говорити. Те саме можна сказати і про іслам, а стосовно існування католицького чи православного світу — питання відкрите. Є багато обставин, які заважають малювати карти за релігійною ознакою. Візьмемо, наприклад, православ'я в Південно-Східній Європі, порівняємо його, по-перше, з російським православ'ям, а по-друге, подивимося на внутрішньобалканскі відмінності.
Якщо православ'я на південному сході Європи ввібрало в себе досить потужну традицію протистояння з ісламом, то російське православ'я, враховуючи давність і відносну терпимість Золотої Орди, проявляє цю рису значно слабше. Зате в російському православ'ї значно помітніші антизахідні і антиліберальні нурти, що проявлялося в часи слов'янофілів і панславістів XIX ст. та проявляється сьогодні, в нинішній позиції РПЦ, яка не визнає частину прав людини. Тут позначається імперська спадщина, тобто роль російської церкви в побудові потужної, але всередині доволі неоднорідної держави, яка більше потребувала об'єднуючої ідеології, аніж національні держави на Балканах.
Православний характер Греції та Румунії
Православну спадщину залежно від геополітичних рамок можна інтерпретувати по-різному. Наприклад, православна неприязнь до сексуальних меншин м'якше проявляється в Румунії, ніж на пострадянському просторі. Досить консервативна і разом тим соціально активна Румунська православна церква, наприклад, не закликає до виходу з Євросоюзу через емансипацію гомосексуалістів. У сусідніх пострадянських державах, навпаки, йде дискусія про те, чи дійсно інтеграція в європейські інститути веде до визнання державою права на одностатеві шлюби і, отже, до руйнування «православного образу» суспільства. Релігія є тут не просто джерелом цінностей, а й арґументом для геополітичного вибору.
І на самих Балканах мало згуртованості за релігійною ознакою. Правда, тут з пізніх османських часів дискурс чітко окреслюється етнорелігійними рамками, причому протистояння православ'я та ісламу — провідна тема. Хоча на цьому протистоянні будувалися і будуються релігійно-політичні коаліції, вони досить часто зазнають поразки. Це очевидно у мусульман Південно-Східної Європи, які, незважаючи на свої конфлікти з християнським оточенням і на масивну підтримку з інших ісламських країн, так і не створили міцного союзу на основі ісламу, а найчастіше наполягають на індивідуальності власної групи. Тут поділ у мовній сфері (албанці і слов'яни) і в богословській (сунізм і суфізм) не дозволяє мусульманам створити єдину силу.
У православних Південно-Східної Європи картина подібна. У пострадянській Росії знову згадали про «братів» з цього реґіону, в основному маючи на увазі Сербію. Ще патріотична, чи радше націоналістична, опозиція єльцинської ери представляла Сербію героїчною нацією-мученицею, яка готова на будь-які жертви в боротьбі проти монстра західної глобалізації та її реґіональних союзників, себто хорватів, боснійців і албанців. На балканських православних з домінуючою євроорієнтацію, тобто на греків, румунів і болгар, російські антиліберали звертали мало уваги. Образ цих національних релігійних культур не став невід'ємною частиною загального уявлення про православ'я на Балканах.
А даремно. Греція і Румунія вельми багаті і цікаві з точки зору живої релігійної культури, яку російське православ'я після краху комуністичного ладу, безсумнівно, потребувало. У Греції та Румунії завжди була сильна спадкоємність православних еліт. Оскільки турки передали керівництво православною церквою в руки константинопольських греків, османське панування у них не означало повної втрати православної освіти, хоча занепад помічався і тут. Подібно жили і румунські православні, які в канонічному сенсі довго залишалися без своєї церкви, але не були повністю включені в структури Османської імперії, а платили «всього лише» данину, зберігаючи при цьому свою православну еліту і високу православну культуру, включаючи активну монастирську традицію . У ХХ ст., коли релігійне життя більшості православних народів було насильно перервано, не тільки Греція, але і соціалістична Румунія власне це життя зберегли. В цьому Греції помогло її включення в західний геополітичний простір, а в Румунії ми бачимо традиційно живе релігійне життя, з якою національно налаштовані комуністи не були готові принципово боротися.
Чим близькі Сербія і Росія
Незважаючи на ці скарби, пострадянські російські православні набагато більше цікавилися Сербією, а серби, навпаки, Росією. Тут головну роль зіграв, без сумніву, кривавий розпад Югославії. Російські націоналісти захоплювалися позицією сербів, що вирішили на уламках федерації створити велику національну державу — і дуже хотіли, щоб росіяни на просторі колишнього СРСР діяли в тому ж дусі. Ізольована Сербія шукала міжнародної підтримки і схильна була шукати її в традиційного союзника, а коли єльцинська адміністрація їм відмовила, добровольці з Росії доводили, що у Сербії все ще є друзі на світі. Були й специфічні подібності, які помогли відтворити відчуття особливого братства. По-перше, в історичній пам'яті обох націй православ'я сильно ототожнювалося з мученицькою і героїчною боротьбою проти чужовірного завойовника, причому особливо їх об'єднувало сприйняття католицької «агресивності». По-друге, і росіяни, і серби — колишні провідні нації в багатонаціональних соціалістичних федераціях. Розпад обох держав був сприйнятий ними не як визволення, а як перемога ворогів. По-третє, і росіяни, і серби були — як і слід було бути «зразковим» націям в соціалістичній федерації — сильно відірваними від своєї релігійної культури. У випадку сербів ця слабкість простежується від османських часів, коли сербське православ'я на відміну від Румунії і Греції значною мірою втратило корінну еліту і перетворилося на «народну релігію», часто далеку від християнських уявлень. В результаті і російські, і сербські «новоправославні» схилялися до створення релігійних ідеологій, які спрощували православний переказ, полегшуючи при цьому політизацію релігії. Крім того, Сербія ніколи не була прямою сусідкою Росії, що звільняло сербів від страху, що Великий брат задушить їх у своїх обіймах.
Болгарія, до речі, виявилася малоцікавою для новоправославних росіян. Як на колишню «шістнадцяту республіку» Радянського Союзу, у неї не було екзотики, у неї нібито не було чому вчитися. Була певна схожість з сербами, але не та, що була потрібна. Релігійне життя у болгар, як і у сербів, з османських часів було на скромному рівні, з великою домішкою народних практик, з нечисленним і не надто впливовим кліром. Заважало зближення з політичними православними і те, що тут антизахідний пафос у православ'ї відносно слабкий, оскільки Болгарія рідше перебувала в конфлікті з західнохристиянськоми народами, а частіше з православною Візантією і навіть з православною Росією, від чого в болгарській традиції зберігся — крім почуття братерства за релігією — і елемент критики православ'я як інструменту іноземного панування. Все це, до речі, в результаті сприяло євроінтеграції Болгарії.
Як бачимо, в політичному православ'ї одні традиції прийнято помічати, а інші — ні. Ті, хто найбільше говорять про православний світ, найменше визнають його різноманітність. На наш погляд, справжнім православним світом міг би стати діалог різних, хоча і близьких культур, а не політичний проект.
Текст базується на дослідженні, опублікованому в спеціальному номері журналу «Держава, релігія, церква» (№ 4, 2014), присвяченому релігії та національної ідентичності в країнах Східної Європи XX в.
Автор - професор історії Південно-Східної та Східної Європи університету Реґенсбурга, Німеччина
Клаус Бухенау
Един ли православный мир? (газетний варіант — Как выглядит православный мир)
Ведомости, 1.06.2015
Зреферував О.Д.
01.07.2015