Багато інформаційних повідомлень є шкідливими, тому що громадськість бере їх на віру, і тому що ті, хто їх формують, мусять бути – а не бажають бути – краще поінформовані, ніж опінія, яка їх транслює.
Затоплені безперервним припливом керованої реальності, ми одночасно знаємо все про ніщо і не знаємо нічого про все – інформація замінює знання. Ми забуваємо, бомбардовані традиційними і новими засобами масової інформації, що будь-яка подія є елементом довгої історії. Аби по-справжньому зрозуміти цю гіперактуалізацію, потрібно знати минуле і теорії мислення, які його висвітлюють. Наведімо декілька прикладів до нашої тези.
Подумайте про грецький борг. Якщо ми зведемо його до конфлікту між прибічниками «ощадності» і прихильниками «звільнення» грецького народу, це не дозволить нам зрозуміти, наскільки цей борг вписується у цикл, який бере свій початок від незалежності сучасної Греції на початку ХІХ ст. і згодом продовжується преференційним режимом, який вона отримала у 1919 р. після Першої світової війни. Відколи Греція була відроджена там, де 2,5 тис. років тому народилася елліністична цивілізація, сучасні греки користувалися винятковою поблажливістю, тому що як поети, так і європейські керівники проектували на це оттоманське плем’я усю свою тугу за еллінізмом. Це плем’я було «грецьким» не тому, що походило від еллінів, а тому, що сповідувало православну релігію – радше візантійську, ніж еллінську – серед океану мусульман. Ці новогреки, в яких європейці бачили те, чим вони не були, ніколи не відчували себе зобов’язаними вести своє господарство розсудливо, тому що Європа вічно платила би утримання так званій матері західної цивілізації та демократії.
Входження у єврозону заохотило новогреків ще більше влазити в борги, спираючись на свою довгу перелицьовану історію – безумовну гарантію перед їхніми кредиторами. Одна інституція самостійно могла би звільнити Грецію від її боргу – православна церква, яка володіє третиною території і не платить жодного податку. Але ніхто, навіть уряд лівих, не наважується звинуватити цю церкву, тому що вона була і залишається уособленням сучасної Греції, так само як католицька церква в Польщі завжди залишалася уособленням цієї країни. З огляду на цю довгу історію питання полягає не в тому, чи Греція знаходиться в Європі, а в тому чи православна церква знаходиться в Європі. Чи не належить вона радше до Сходу, як ми переконуємося в Україні, іншій зоні конфлікту?
Західна Україна, яка була польською, залишається католицькою і прозахідною, тоді як православний український схід є проросійським – в той час, коли російський націоналізм знову перемішується з відродженою православною церквою. Схоже, Владімір Путін краще знає цю історію, ніж європейці.
Перейдімо до іншого прикладу - Лівії. Не можна зрозуміти нинішні конфлікти, якщо не згадати, що сучасна Лівія народилася з об’єднання двох різних країн – Киренаїки та Тріполітанії, - здійсненого італійським колонізатором. Коли французи та британці вирішили звільнити Лівію від диктатора Муаммара Каддафі, це втручання могло мати сенс лише тоді, коли б воно здійснювалося задля відновлення двох попередніх країн, а не для того, аби відтворити колоніальну Лівію.
Конфлікти в Сирії, Іраку та Курдистані розглядаються з такою самою історичною короткозорістю, оскільки їх можуть інтерпретувати лише беручи як вихідні дані Севрську мирну угоду, яка у 1920 р. розділила між британськими і французькими колонізаторами території, які раніше були османськими. Османці поважали племінне та релігійне розмаїття, тому що кожен залежав від зверхників тієї релігії, до якої належав. Після розпаду, колонізатори та їхні наступники централізовано нав’язали держави народам, які ніколи в них одне одного не визнавали. Дипломати Сайкс і Піко, які в 1917 р. провели пряму лінію, яка донині розділяє Сирію та Ірак, абсолютно не знали ці місцеві культури та не брали до уваги відмінності між шиїтами та сунітами. У 2003 р. генерал Девід Петреус, який на прохання Джорджа Буша-молодшого захопив Басру, знав не набагато більше. Хіба не всі вони іракці?
Увесь африканський континент, де занадто багато держав витрачають більшу частину місцевих багатств на те, аби увічнити абсурдні колоніальні кордони, які балканізували культури, також відчуває негативний вплив цього заперечення минулого. Не йдімо далі у пошуках причин бідності в Африці, де націоналізм замінив розвиток і заглушив його.
Це незнання довгої історії провокує більшу частину сучасних безладів. Це незнання, яке призводить до війни, масової еміграції і колективної бідності, але воно вигідне зацікавленим колам. Воно на руку керівникам держав, чиї держави не збігаються із жодною країною, польовим командирам, контрабандистам і – меншою мірою – міжнародним бюрократам, відповідальним за те, аби увічнити цей штучний порядок. Міжнародний валютний фонд (МВФ), інший приклад короткої пам’яті, налічує 10 тис. службовців для виконання місії, якої вже не існує. МВФ, який створили в 1945 р., аби виправити диспропорції в платіжних балансах, які посіяли економічний хаос в 1930-х роках, продовжує існувати незважаючи на те, що ці диспропорції зникли, і намагається забути витоки.
Жодна подія сучасності сама по собі не має сенсу. Тож чи не повинна би будь-яка інформація, опублікована в мас-медіа, супроводжуватися – в очевидно теоретичному світі – пояснювальною запискою, так само як ліки мають фармакопейну статтю, в якій зібрано протипоказання та шкідливі ефекти? Багато інформаційних повідомлень є шкідливими, тому що громадськість бере їх на віру, і тому що ті, хто їх формують, мусять бути – а не бажають бути – краще поінформовані, ніж опінія, яка їх транслює.
Guy Sorman
Sabemos todo sobre nada y nada sobre todo
ABC, 22/06/2015
Зреферувала Галина Грабовська