Мальовнича рівнина навколо старовинного підльвівського села Звенигорода зберігає таємниці незвичних придорожніх знаків.
Їдучи дорогою зі Львова на Бібрку, ліворуч ви побачите широчезні простори, де в долині блищать бані церков розкиданих навколо старовинних сіл: Звенигорода, Гринева, Відників, Шоломиї, Гаїв, Миколаєва... Польові дороги обсаджені старими деревами, серед яких ховаються давні хрести з лапатими раменами у вигляді трьох пелюстків – такі за межами цієї долини на Львівщині мало де збереглися. Останнім прихистком дивовижних знаків минулого став умовний чотирикутник, обмежений львівською кільцевою дорогою й автошляхами з Винників на Золочів, відгалуженням з Куровичів на Перемишляни та дорогою зі Львова на Бібрку.
“Хто досліджував такі хрести в Галичині?” – запитав я у доцента кафедри реставрації та реконструкції архітектурних комплексів “Львівської Політехніки” Костя Присяжного. Виявляється, подібні хрести були описані у роботі видатного українського етнографа й дослідника Миколи Сумцова “Полевые кресты и фигуры”, надрукованій у “Киевской старине” наприкінці 1890-х років.
А ще була окрема книжка цього ж автора ”Культурные переживания”. У ній Сумцов писав, що в Україні був звичай ставити хрести (він тоді не розрізняв – кам’яні чи дерев’яні) на знак усіляких важливих подій. Це були хрести «обітні» (їх було найбільше), коли людина давала обітницю церкві і на згадку про це ставила хрест. Також ставили хрести “на крові”, тобто на тому місці, де когось убили. Хрести ставили й на захист села чи містечка від стихійного лиха. Сумцов розрізряв хрести дерев’яні, які були фарбовані у різні кольори.
Також про хрести писав Кость Широцький – на жаль, маловідомий, хоча й колись перспективний дослідник, померлий 1918 року. Він описував придорожні хрести та фігури, які іноді ставили на роздоріжжі, щоби вказувати правильний шлях подорожнім. А ще багато хрестів у ті часи слугували людям замість капличок.
Нині таких хрестів залишилося мало і не лише довгі століття цьому винні.
“З сімдесятих років дев’ятнадцятого століття російська влада почала нищити придорожні хрести та придорожні фігури, бо в той час біля таких хрестів розповсюджувалися прокламації, там збиралися гроші на зброю для повстанців”, – продовжує Кость Присяжний. Цікаво, що в Галичині австрійська влада такого не чинила, хоча й тут не бракувало повстанців, які боролися проти цісаря за незалежність Польщі.
До речі, за австрійських часів вийшли дві етнографічні праці Івана Франка про хрести на честь скасування панщини у 1848 році, яких найбільше було поставлено у 1851-1853 роках. На них були присвяти “найяснішому цісарю в память о дарованії волі” (чи “о дарованій свободі”). Такі хрести зазвичай ставили в центрі села й обсаджували трьома липами. І там, де зараз тих хрестів вже немає, а зберігся підмурівок і хоча б одна стара липа, ви можете бути певні, що на цьому місці був колись «хрест свободи».
Сучасний дослідник Василь Лаба пише в “Історії села Під’ярків”, що на знак скасування панщини в Галичині 1848 року в Під’яркові встановлено аж три кам’яні хрести. Нині на головній вулиці села стоїть лише один – і той дивом збережений (після червневого урагану 2008 року біля нього впало старе дерево і вивернутим коренем зачепило основу хреста).
Набагато рідше, у другій половині XIX сторіччя, як знову ж таки згадує Франко, ставили хрести «на поховання горілки». Тобто урочисто, зі священиком відспівували пляшку горілки, її несли на ношах, закопували і на тому місці ставили хрест (після чого село "зав'язувало").
“Звичайно ж, більшість із них була знищена за роки радянської влади”, – згадує Кость Присяжний. – Ще не так давно була така одіозна заступниця голови Івано-Франківського облвиконкому пані Лігачова, що формувала загони (у народі їх називали «хрестоломами»), які виїжджали вночі у супроводі автокранів і з виттям сирен посеред ночі руйнували такі хрести. Не раз люди витягали ці хрести з дна річок, відновлювали їх і встановлювали на старе місце. Один із таких грубо скріплених металевою скобою хрестів стоїть біля Звенигорода. Якщо ви бачите такий відремонтований хрест, то це народна ініціатива, яка відновлювала його після дій більшовиків”.
Те, чому таких хрестів найбільше збереглося навколо Звенигорода, є непростим питанням для істориків, і його справді варто дослідити. А от про пелюсткове обрамлення рамен можна говорити як про наслідок натурального розвитку форми, вважає наш співрозмовник-експерт. Звичайно, джерелом видозмін форм хреста був Афонський монастир.
Можливо, слід згадати ще про одну візантійську форму хреста – так званий «процвітший хрест». Він найбільшого поширення набув на Кавказі – у Грузії та Вірменії. У нього нижні гілки перетворюються на якореподібну основу, а рамена хреста були гілками – з листям і квітами. “Можливо, що наш пелюстковий хрест походить від наслідків органічного спрощення саме такої візантійської форми. Ви можете побачити подібні знаки у Вірменській церкві [у Львові], у хачкарах всередині храму. Ці прототипи з XV століття могли передувати нашим пелюстковим хрестам”, - зазначає Кость Присяжний.
В околицях Звенигорода існують народні форми хреста, які є так гіпертрофовані, що хрест перетворюється на справжнє дерево – за пелюстками самих рамен майже не видно.
На звенигородських хрестах часто можемо прочитати напис “сей крестъ поставленъ рабомъ Божимъ…”, і ці хрести є «обітницькими», бо тут засвідчено, що їх поставили конкретні люди. А надмогильні хрести з’явилися в Галичині з XVII сторіччя – до того часу були лише намогильні плити (як відома нам плита Івана Федорова в Онуфріївському монастирі чи нагробки з Вірменської церкви).
Пелюсткові хрести на Звенигородщині припадають на період 1802-1898 років – виглядає на те, що протягом XIX століття все, що було потрібно, відзначено, відсвятковано й поставлено. А позаяк на той час такий хрест був достатньо коштовною річчю, то, за словами Костя Присяжного, в наступні роки їх ставили дуже рідко. До традиції встановлювати хрести (але вже дерев’яні) повернулися масово у 1938 році, коли в Галичині і на Волині святкували 950-річчя хрещення Русі. Частина з них збереглась і на Львівщині. За радянських часів в СРСР дозволили поставити великий хрест у Литві, на горі поблизу Шауляя. Але це сталося не через недогляд ідеологічних служб – 1988 року тамтешні жінки у такий спосіб подякували Михайлові Горбачову за боротьбу з алкоголізмом. На початку 1990-х років Галичина теж знову згадала про старі звичаї і в короткий час майже в кожному селі з’явилися металеві та дерев’яні хрести на вшанування Незалежності та борців за свободу України.
Пелюсткові хрести ще стоять в осередку колишнього Звенигородського князівства, але написи на них стерті вітрами та дощем або зафарбовані дбайливими селянами так, що їх неможливо розшифрувати. Унікальні залишки старовини, вони давно заслуговують на статус історичних пам’яток, та залишаються незахищені законом (радянської влади вже немає, то хто ж їх ще нищитиме?) від надто прискіпливих селян, які не заспокояться, доки ці хрести не побілять чи не помалюють.
27.06.2015