Якщо ріст економіки зупиниться, націоналізм і навіть війна будуть останніми засобами для порятунку китайської Комуністичної партії. Сі Цзіньпін, як і Путін у своїй сфері впливу, повинні нас непокоїти, тому що і той, і той насправді викликають занепокоєння
У відомому діалозі в романі «У пошуках утраченого часу» повія запитує карикатурного дипломата, що треба думати про Китай. Персонаж, створений Марселем Прустом, відповідає впевненим і загадковим тоном: «Китай мене непокоїть». Це сайнете, написане століття тому, спало мені на думку цього тижня після далекої подорожі Азією, а конкретно – Сеулом і Токіо. Китай непокоїть своїх сусідів – і не без причини – не через певну китайську культурну своєрідність, а через закритість пекінського режиму. Безпосередньою причиною цього занепокоєння є спорудження китайськими керівниками рукотворних острівців в Парацельському архіпелазі, чималій морській території, яка є предметом суперечок між Китаєм, Тайванем, В’єтнамом і Філіппінами. Останні дві країни не так давно висловили свої претензії через побудову фундаментальних споруд на підводних скелях, розташованих поблизу їхніх берегів.
Те, що на даний момент робить Китай, є більш вражаюче – створення з нічого штучних портів і посадочних майданчиків, які в разі необхідності можуть використовуватися військовими. Офіційні китайські заяви (йдеться лише про те, аби полегшити можливі операції з порятунку на морі) не заспокоюють, оскільки їх робить уряд, який сміється з норм міжнародного права і тоді, коли йдеться про визначення кордонів Китаю зовні, і коли йдеться про повагу до меншин всередині. Міжнародні норми, про які регулярно, але непереконливо згадує державний секретар США Джон Керрі, вимагають, аби ці держави, які сперечаються між собою, звернулися до міжнародного арбітражу, але Китай надає перевагу політиці доконаних фактів. Врешті-решт в Пекіні, мабуть, говорять собі: якщо Путін анексував Крим і ні американці, ні європейці не відреагували на це безчинство, то чому б Сі Цзіньпіну не скористатися з цієї пасивності Заходу і не анексувати Парацельський архіпелаг? Зараз, допоки не відбудуться американські вибори, на яких напевне буде обрано більш войовничого президента, ніж Обама, є сприятливий момент для диктаторів і авантюристів.
Але краще поінформовані сусіди інакше дивляться на цей економічний псевдодетермінізм китайської стратегії. Корейські, японські, в’єтнамські чи філіппінські керівники знають, що архіпелаг є географічним засувом, тому що через нього проходить вся торгівля між північчю Азії та Заходом. Той, хто контролює архіпелаг, контролює артерію економічної глобалізації. На даний момент свободу руху цим шляхом забезпечує VII флот США, який з 1945 р. є поліцейським Тихого океану. Хто знає, чи без цього поліцейського Японія та Південна Корея могли би легко експортувати свої автомобілі та комп’ютери.
Китайські комуністичні керівники ніколи не приховували свого наміру замінити американську наддержаву у цій частині світу; але до початку режиму Сі Цзіньпіна міністерства закордонних справ країн Азії та Європи вважали, що йдеться про довгострокову перспективу, порядку щонайменше 50 років, і що завжди буде час для того, аби підготувати відповідь. Та раптом виявилося, що Сі Цзіньпін – квапливий чоловік. Нас мав би непокоїти не сам по собі Китай, а цей президент, чиїм взірцем, схоже, є Мао Цзедун, а не розсудливий Ден Сяопін. Це робить ситуацію небезпечною – настільки, що японський прем’єр-міністр Абе Шіндзо порівняв її з ситуацією в Європі напередодні війни 1914 р. Тоді як корейці обачно тримаються на другому плані, а інші сусіди не мають в своєму розпорядженні значних військових ресурсів, японська армія – в теорії оборонна, але на практиці споряджена краще, ніж китайські військо та флот – готова до конфлікту. За словами Абе Парацельські острови стануть детонатором, еквівалентним замаху в Сараєво, напозір незначним, але з непередбачуваними наслідками. Як у 1914 р. майже механічне суперництво альянсів призведе до війни в цілому регіоні. Абе також застерігає від існуючої надмірної віри в дипломатичні переговори. У 1914 р. європейські уряди вважали, що за столом переговорів можна запобігти найгіршому, але вони помилялися. Як і в 1914 р. було б наївним думати, що економічної взаємозалежності буде достатньо для того, аби завадити збройному конфлікту, тому що економіка в 1914 р. була більш-менш так само глобалізована, як і нині. І нарешті, як і в 1914 р., не варто виключати те, що армії можуть хотіти – особливо в Китаї – зіткнення, ігноруючи гарні манери урядів, які вони буцімто захищають.
Порівняння між Парацельським архіпелагом і Сараєво, можливо, є лише метафорою, та, може, ні. Репресії дисидентів-демократів в Китаї, а ще насильство, яке вони терпіли з 1989 р. (рік подій на площі Тяньаньмень), відродження вивчення марксистської ідеології у школах з ініціативи Сі Цзіньпіна, його боротьба проти «західних цінностей», внутрішня боротьба проти уйгурських та тібетських «меншин», «кібератаки», здійснювані з Китаю проти адміністрації США, і встановлення перших гармат на рукотворних острівцях не є випадковими жестами, вони збігаються із значним сповільненням китайської економіки. Якщо ріст економіки зупиниться, націоналізм і навіть війна будуть останніми засобами для порятунку китайської Комуністичної партії. Сі Цзіньпін, як і Путін у своїй сфері впливу, повинні нас непокоїти, тому що і той, і той насправді викликають занепокоєння.
Guy Sorman
China me inquieta
ABC, 15/06/2015
Зреферувала Галина Грабовська
26.06.2015