Натаніель, понурий і маломовний хлопчина, зазвичай сідає – з виразом байдужості чи інколи виклику – за останню парту в моїй авдиторії, забиваючись в погано освітлений куток. Він є спадкоємцем багатомільйонних статків – в акціях фармацевтичного підприємства, яке заснував у Массачусетсі його дід, – тож, думаю, не дуже чимось переймається. Та часом він ставить надзвичайно гострі питання. Останнє постало вчора по обіді, коли я намагався пояснити основні тенденції історії Середземномор'я. «А як так сталося, професоре, – вискочив хлопець, – що ці середземноморські народи, які були спроможні збудувати великі імперії та цивілізації, врешті-решт зазнали краху і сьогодні зійшли на пси?»
Це втручання мене здивувало, тому що я й не думав про сучасні проблеми. Доти я був наче зачарований великими подіями античності й середньовіччя. Процвітання і цивілізація, пояснював я, породжуються економічними і культурними обмінами. Через це контакти на великих відстанях є необхідними умовами для того, щоб розвинулись такі ефекти. Індійський океан був найбільш раннім морем історії, у тому сенсі що він був першим, який живив береги з багатими економіками та цивілізаціями, з огляду на його мусони, які забезпечують те, що ті, хто наважується вийти під вітрилом у відкрите море, здатні повернутися додому, коли напрям вітру змінюється. У системах постійних вітрів важче розпочати масштабну торгівлю, і Середземне було першим морем цього типу, яке придалося для чогось подібного, можливо, через його сприятливі умови – вузькість, порівняно м'який клімат, відсутність припливів. Тому я наполягав: Середземне море стало колискою послідовної низки цивілізацій і великих наддержав: класичної грецької в античності, на зміну якій прийшла римська цивілізація; згодом, у середні віки, – латинське християнство і халіфати; а на зорі раннього нового періоду – італійське Відродження й іспанська Золота доба. Саме тоді Натаніель і вліз зі своїм питанням.
Мій інстинкт спонукав мене кинутися захищати Іспанію, яка й далі має неґативний імідж в США. Але я відразу усвідомив, що хлопцеві треба дати повну, детальну і чесну відповідь.
По-перше, сказав я, треба говорити не про народи, а про країни. Жоден народ не має особливого чи виняткового характеру, щоб розвивати цивілізації чи будувати імперії, – ні римляни, ні іспанці, ні навіть американці. Джерелом таких здобутків є не природні таланти, не гени, ані буцімто вічні культурні характеристики, а умови довкілля та історичні обставини. І навіть коли перші є порівняно постійними, останні завжди є мінливими і непередбачуваними. По-друге, навіть якби було прийнятно говорити про народи, вони змінюються. З генетичного погляду сучасні греки – хоч би скільки вони говорили, що є нащадками Гомера та дітьми самого Зевса, – не є сучасниками Александра чи Платона. Нашестя і колонізації привнесли трансформуючі елементи. Ясна річ, населення Італії від епохи Відродження чи Іспанії від періоду Золотої доби не зазнало аж таких змін, але нинішні обставини є дуже відмінними від тих, що існували тоді.
Наприкінці ХVІ й на початку ХVІІ ст. середземноморський світ пережив епоху умовного занепаду порівняно з новими наддержавами на півночі Європи. Про причини цього історики сперечаються, але врешті-решт вирішальну роль відіграло те, що завжди вирішує в економіці: різниця цін. Економіки, які розвивалися, з дешевшою робочою силою і товарами за кращу ціну, скористалися з нагоди продавати на роздутих ринках південної Європи та північної Африки. Вдоволення уже багатих перехрестилося з конкуренцією порівняно бідних. Мешканці півночі зробили більше зусилля, мешканці Середземномор'я – менше. Ті, хто жили на півночі, розвідували шляхи і розпочали торгівлю через світові океани, тимчасом як ті, хто жили на півдні, так і не вийшли за межі вже традиційних практик. Північ була багата на мало експлуатовані природні ресурси, в той час коли у Середземномор'ї вони вже були наполовину вичерпані.
Після битви під Лепанто у 1572 р., на думку Фернана Броделя, видатного історика нашого моря, «марно було пробувати опиратися пануванню в Середземному морі». Прибули англійські та голландські торговельні судна і – через те, що вони брали меншу плату за перевезення вантажів і були надійнішими, – замінили місцеві кораблі. Новими наддержавами ХVІІ ст. були Голландія, Швеція та Англія, тимчасом як Іспанія, Венеція та Османська імперія втрачали свою попередню перевагу. «Non è morto il antico valore (не загинула давня доблесть)», – проголосив Петрарка на початку Відродження з ясною впевненістю. Коли минуло кілька століть, вона таки, здається, вмерла. В той час коли за епохи Відродження більшість естетичних та інтелектуальних нововведень перетинали Європу з півдня на північ, ініціативи Просвітництва походили з Единбурга, Лондона, Парижа та Уппсали. Потроху море, що його давні юдеї назвали «Великим морем», перетворилося на відсталу заводь.
Звичайно, є цінності, які вартують більше, ніж багатство і могутність. Іспанія сьогодні є незмірно кращою країною, ніж була тоді, коли ми мали велику імперію. У нас вже не вмирають мільйони туземних американських громадян через брак засобів для локалізації пошестей. Ми вже не пригноблюємо підлеглі народи. Ми замінили абсолютизм на правову державу. Єдині тиранії, яким ми маємо протистояти, – це тиранії терористів, ірраціональних сепаратистів і еґоїстичних політиків. Ми можемо обійтися без постійних воєн. Замість того, щоби змагатися зі супротивними імперіями, ми витрачаємо ресурси на державу добробуту, на дослідження, на освіту. Ми не виселяємо меншини. Нам не потрібна свята інквізиція: у нас є конституційні й економічні проблеми, але ми намагаємося знайти їх рішення через суспільні домовленості, замість того щоби насаджувати конформізм. У нас вже нема сили-силенної грошей, але ми здолали у себе бідність. У нас нема університетів, які б мали славу Університету Саламанки, аби ми ліквідували неписьменність. Нам бракує духовності святої Терези, але ми є терпиміші до чужих культур і більше їх поважаємо.
Натомість ми й далі породжуємо великих геніїв. Іспанія у ХХ і ХХІ ст., попри скромну роль на світовій арені, давала великих письменників, митців, архітекторів і науковців зі світовим ім'ям. Якщо взяти до уваги нові форми, які стали високою культурою, як-от кінематограф, кулінарне мистецтво, спорт, дизайн і мода, іспанський внесок є непропорційно плідним. Ми перестали оплачувати війни й імперії, але й далі фінансуємо цивілізацію.
Тож не думай, Натаніелю, що ми зійшли на пси. Саме поняття могутності, як усі історичні обставини, з часом змінюється, і для нас уже став можливим інший тип могутності, ніж за часів конкістадорів. І не думайте, ні ти, ні жоден твій співвітчизник у США, що могутність є ґарантованою. Середземномор'я вже не поверне собі свою античну або середньовічну історію, але нині ми розділяємо наше власне Mare Nostrum: Північну Атлантику, довкола якої ми, північні американці та європейці, єднаємося, щоб захищатися і обмінюватися культурою – як це робили класичні греки чи римляни античності, або латинська цивілізація середньовіччя по берегах свого Середземного моря. І перед цим світом Північної Атлантики сьогодні стоять виклики, дуже подібні до тих, що їх було кинуто середземноморському світові на початку раннього нового періоду. Китай, Індія й інші зони Азії, Африки та Латинської Америки – це економіки, які розвиваються, де ціни є нижчими, трудові ресурси гнучкішими, природні ресурси багатшими і менше вичерпаними, конкуренція гострішою, а про вдоволення ніхто не відає. Остерігайся, Натаніелю, аби твої діти не запитали викладача: «Як так сталося, професоре, що американці, які стільки досягли зі своєю імперією та цивілізацією у ХХ столітті, врешті-решт зазнали краху і зійшли на пси?»
Феліпе Фернандес-Арместо, історик, професор кафедри мистецтва та гуманітарних наук ім. Вільяма Рейнольдса університету Нотр-Дам (Індіана).
Felipe Fernández-Armesto
Un país no se mide sólo por su poder
El Mundo, 12.06.2015
Зреферувала Галина Грабовська
19.06.2015