Це неймовірне, що в драматичних хвилинах нестримного походу переможної німецької армії на Париж несподівано найшлись під вогнем гармат і скорострілів... українці. Бо ж якраз у північно-східніх районах Франції від довгих літ проживають великими громадами наші земляки — заробітчани з Галичини й Волині та політичні еміґранти з Наддніпрянщини. Небаром по світовій війні, на підставі договорів з колишнім польським урядом Франція масово спроваджувала робітню силу з Польщі та експльоатувала її у своїй важкій металевій промисловости, в гірництві та в сільському господарстві. На 600—700 тисяч робітників у промислових районах північних та східніх департаментів Франції, що подали свою державну приналежність "polonais" можна сміло відрахувати 1/3 на українців, які щойно в останніх часах розпочали боротьбу за своє правдиве імя з француською адміністрацією. По обчисленням недавньо повсталої гр.-кат. парохії у Франції число вірних (себто українців) сягало до 150 тис. Хто проїздив північною Францією, експресом Брюсель—Париж, чи Ельзас—Льотаринґійською низиною з боку Штрасбурґа, чи переходив Воґези на люксембурзькому пограниччі біля міста Еш — бачив ніччу велитенські заграви і на їx тлі потужні димарі фабрик, риштування гут, ливарень, шахт. І напевно не думає той принагідний подорожній, що залізну руду з надр льотарингійського ґрунту, чорне вугілля в околиці Ліллю добувають мозолисті руки українського робітника, що брили чавуну, сталі й заліза ллють у нічних шихтах чорнороби з Поділля і Покуття, зпід Луцька й Ярослава.
У промисловому куті під Льонґвї, відомим містечком з часів великої війни, розкинено сірі робітничі острівці: Піонвіль, Нільванж, Оден ле Тіш, Гаґоданж, Омекур, Жеф... Це перша ґрупа більших осель українського робітництва у Франції, що находить працю в копальнях руди й у крице-чавунних ливарнях. Це "українська Макіївка" у Франції. Там у малих каварнях — "бістро" — можна чути що крок українську мову й бачити українську ґазету в руках кремезнавих, твердих людей. Тисячі українського робітництва мають тут свої читальні, аматорські, сокільські, пластові гуртки, орхестри, народні доми, побудовані жертвенною рукою земляків.
Другий більший осередок української еміґрації це північні департаменти Франції, околиці Рубе, Дуе, Ліллю, Валєнсієнну, Лянсу, Сальомін, Амієну, Лефорету, Аррасу, Кольомбель і т. п. — себто саме ті околиці, в яких ішов недавній бій за доступ до Каналу й де німецькі панцирні дивізії та "штукас", своїми глибинними атаками нищили анґльо-француські відділи, замкнені в нещадному залізному перстені. Перед війною це були осередки вугляної промисловости. В шахтах, глибоко під землею, важко гарували для францусько-жидівського капіталу тисячі українців. Автор цих рядків не може відмовити собі приємности й згадуючи ці острівці українства, закинені на далеку чужину, підкреслити їх високу національну свідомість. Виїздили до північної Франції сливе найбідніші прошари українського села. Польська асиміляційна небезпека ставала й тут перед ними у всю широчінь. Впливи француського лібералізму та інтернаціоналізму чатували на душу українського робітника. Але він подолав ці загрози й зберіг своє чисте, національне обличчя. В останні часи робітничі осередки українства у Франції були прегарно зорґанізовані, стояли на високому рівні свідомости, мали своє ясно вироблене політично-ідеольоґічне становище й перебували в тісному звязку з краєм. Вистане згадати хоч би той факт, що це робітництво уфундувало в Парижі власну друкарню і видавництво, давало можливість істнування кільком друкованим орґанам та громадсько-культурним установам. Жертвенність цього робітництва на різні краєві цілі, з окрема на розбудову карпато-українського національного життя дорівнювала, а то переступала ступінь жертвенности земляків за океаном.
Сливе 2/3 усього українського еміґраційного масиву вже осіло надовше біля своїх варстатів праці. Протягом 15 літ українські осередки розрослись і піклувались запопадливо біля забезпечення майбутнього для доростаючого покоління, яке під оглядом культурно-національним і матеріяльним мало бути вже кращим і щасливішим від попереднього, від поколінь тих перших українських поселенців по той бік Райну, що прийшли за хлібом, вигнані з батьківщини хижацьким польським окупантом.
Переділене кордоном, належить до того самого типу українських осередків на чужині робітництво й у Бельґії. Воно осіло довкруги гірничих центрів Серенґу, Шарлєруа, Лієжу й т. п. та начислює багато виходців із Карп. України й Буковини.
Таким чином, від голяндсько-бельґійського кордону аж далеко на південь до Штрасбурґу й здовж Сомми до сірих хвиль Каналу, (себто якраз на полі боїв, що йшли у травні та йдуть у червні 1940 р.), розсіялись численні українські оселі. Якась примха історії кинула тисячі наших земляків якраз у ті терени Фляндрії, Артуа, Пікардії й Льотаринґії, де сливе триста літ тому здобував собі слави меч українського лицаря. Аджеж це у 1646 році Богдан Хмельницький, тоді ще невідомий нікому козацький сотник, привів 2.400 мужви на війну проти Еспанії під Дюнкірхен — під це саме місто, якого назву зустрічаємо нині так часто в комунікатах з фронту. І по фармах Іль де Франсу, де працюють наші еміґранти, нема нині ніодної українки, яка б з гордістю не говорила про те, що в тутешньому санліському соборі похована Ганна Ярославна, королева Франції. Такі бо дивні путі, якими Бог веде народи.
Взагалі ж українська еміґрація у Франції, головно завдяки здоровому пневі її робітничих мас, вірних зову крови й ґрунту, вписалась гідно в історію українського відродження останнього 20-ліття. Побажати б лише, щоб воєнна хуртовина заощадила життя й майно десятків тисяч українців, що з примхи долі попали у смугу воєнних дій.
[Краківські вісті]
17.06.1940