У недавньому інтерв’ю для «Corriere della Sera» президент Росії начебто оголосив себе людиною щасливою й чесною. Мені надзвичайно сподобалося це вишукане почуття гумору. З таким же успіхом Путін міг би назватися високим блондином або видатним філантропом. Бути водночас і щасливим, і чесним вдається далеко не кожному, тож російського президента можна лише привітати з таким подвійним досягненням.
У тій же частині свого доволі розлогого інтерв’ю він начебто ще й підкреслив, що ні про що не жалкує. Це так само, як кажуть, сильний хід. Панові Богу варто б це зізнання занотувати. Гаазькому трибуналові теж, але передусім Йому, Судді Всевишньому. Адже свої красиві відвертості Путін виголошував, маючи на увазі майбутній візит у Його намісника. Тож морально-етична, так би мовити, складова не могла не посісти належне їй місце у відповідях інтервйованого «найвпливовішого політика світу».
Візит звершився, і Папа Римський, безумовно, виніс якісь свої враження щодо особи російського президента. Маю надію, що й цього разу Папу не зрадила його підперта догматикою непогрішність. І він, якщо й обіцяв Путінові якусь підтримку, то винятково в категоріях душпастирського свого обов’язку, але не більше. Чи він відтепер згадуватиме Путіна у своїх нічних та денних молитвах, і якщо так, то в якому контексті, не цілком зрозуміло. Або краще сказати: се – велика тайна.
Не було б, мабуть, для нас усіх та й для всього світу нічого гіршого, якби Путін так ніколи й не помер. Відповідно і Всевишній Суддя його б у себе не дочекався. З розлитих у навколокремлівському повітрі чуток випливає, що російський президент інвестує космічні суми в наукові розробки з подовжування людського віку і плавного переходу в безсмертя. Останнім часом виявилося, що ця ідея не така вже й божевільна, а деяким японцям (як завжди!) вдалося вже навіть суттєво просунутися вперед на цьому шляху.
Тож залишається тільки сподіватися, що японські вчені не здадуть таємниці своїх розробок кому не слід. І що путінські вчені не просунуться в аналогічних пошуках аж так далеко.
Щиро кажучи, світ, у якому з’явилось би безсмертя, виглядав би страшнувато. Передусім це була б катастрофа релігій, причому всіх без винятку. Сенс кожної з них, як відомо, полягає в тому, що протягом свого обмеженого посейбічного життя ми маємо готуватися до потойбічного необмеженого, себто вічного. Однак якщо вічним стане посейбічне життя, то до чого нам готуватися?
І що робити, скажімо, літературі у світі, з якого пішла смерть? Куди подітися всім її фаустам з їхнім «спинися, мить!» і всім її гамлетам з «бути чи не бути»? Куди подітися всім її екзистенціалістам, буддистам і метафізикам? Та навіть і атеїстам буде в такому світі цілком незатишно, бо якого біса вже ломитись у відчинені двері. Знайома німкеня якось при мені вже висловилася так, що, мовляв, їхній літературі залишилося тільки дві великі теми – рак і Альцгаймер. Що ж буде з нами всіма, коли й цих двох тем не залишиться? І не залишиться не тільки в німців?
Особисто мені буде жахливо не вистачати чистилища. Цей найсильніший момент католицизму відпаде сам собою, як і дві інші частини Дантової «Божественної Комедії». До якої, між іншим, і справді доведеться поставитись як до комедії, до того ж дешевої.
Щодо соціально-економічних наслідків безсмертя, то саме в них і зосереджено найзагрозливіше. Зрозуміло, що протягом якогось надзвичайно тривалого історичного етапу здобуття безсмертя може стати проблемою платоспроможності. Іншими словами, його можна буде купити і, як ви розумієте, за доволі значні гроші. Така вже, як ви розумієте, буде «ціна питання». Тобто який-небудь Путін уже житиме вічно, який-небудь Кадиров житиме вічно, а ми ще ні. Розподіл матеріально-фінансових благ серед сильних світу цього набуде абсолютно драматичного й хижацького характеру. До всіх жахливих поділів людства додасться ще один, найжорстокіший: рід людський складатиметься з безсмертних (умовно кажучи, «мільярдерів») і смертних (умовно кажучи, «простих трудівників»). Уявляєте, як на тлі цих процесів несподівано й потужно відродиться ліва ідея? Якого свіжого звучання набудуть поняття майнової й соціальної Рівності? Йтиметься ж уже не про зарплатню, не про рівень і навіть якість життя, а про само життя як таке – нічим не обмежене, вічне.
Ви собі це вже уявляєте, а я навіть уявляти не хочу. Тому з такою надією придивляюся до дедалі непевніших і дещо спазматичних рухів чоловіка, що проголосивши себе щасливим і чесним, уже ні про що не жалкує.