Розчарована демократія

Ґі Сорман

При демократії ніхто ніколи не перемагає цілком і надовго, і кожна поразка є тимчасовою, так само як і жодна партія не має ніколи повної рації і не помиляється повсякчас

Одночасна поразка 24 травня правлячої більшості в Іспанії та Польщі – на місцевих виборах в Іспанії і президентських в Польщі – є корисним нагадуванням про те, що демократія не є об’єктивною. В обох випадках виборці покарали партії, які проявили себе чудовими управлінцями: польська економіка, керована ліберальною і поміркованою партією «Громадянська платформа», з усіх економік Східної Європи розвивається найшвидше, спростовуючи песимістичні прогнози щодо країни, яка нещодавно звільнилася від комунізму. Аналогічно строгість іспанського уряду – строгість, а не «режим жорсткої економії», це гасло лівих – відновила економічне зростання і знову стала створювати робочі місця із швидкістю, якої не досягла жодна інша країна, уражена кризою 2008 р. Виборці незадоволені, а це показує, що економіка не обов’язково визначає результат виборів. Обидва випадки нагадують нам, що народ, коли голосує, за визначенням є незадоволеним, завжди розчарованим – і коли голосує «за», і коли голосує «проти», – більше зачарованим промовами, ніж дійсністю. Факти являють собою тільки ще один елемент вибору в момент голосування: риторика щодо фактів є такою самою визначальною, як і реальність, яка спостерігається. В епоху так званих соціальних засобів масової комунікації і сучасної культури нарцисизму харизма лідерів хвилює нерішучих, яких є легіон; лідер без досвіду постійно говорить про світле майбутнє, тоді як бувалій людині доводиться обмежуватися захистом свого результату. Так само, як в економіці споживач накидається на щось нове, також в демократії щось невідоме і мода є тим, що притягує клієнтів.

Мені заперечать, що новизна ця є несправжньою: старі вина, продані під новими етикетками. «Ми можемо» (Podemos) в Іспанії чи партія «Право і справедливість» (PIS) в Польщі регенерують зужиті ідеології – марксистську в Іспанії, націоналістичну в Польщі. Але увесь світ регенерує, тому що в політиці існують лише старі доктрини, які сягають своїми витоками Платона і Аристотеля, і обмежені категорії колективних емоцій; ніхто не знає, як перетворити суспільство і людську природу. Ті, хто це спробував (комунізм, фашизм, ісламізм), привели свої країни до величезних катастроф.

Тож не хвилюймося через однакову банальність політичної пропозиції партій «Ми можемо» і «Громадяни» в Іспанії та польської «Право і справедливість». Коли їм пощастить здобути місцеву чи державну владу, вони зрадять свої обіцянки, розчарують і в свою чергу будуть відсторонені. Загалом, в демократії існує лише один фундаментальний принцип: чергування реалістів і продавців ілюзій, цих двох вічних і конкуруючих рисунків людської природи. Позаяк реальність розчаровує й ілюзії розсіюються, усі ті, хто здійснює владу, приречені її втратити. Це нагадує нам власне ціль демократії; її призначенням є не стільки вибирати найкращих, скільки обмежувати владу усіх правителів і позбуватися їх у встановлені дати, без кровопролиття. Без демократії і перед демократією керівники, добрі чи погані, владарювали до кінця своїх днів або до наступного державного перевороту. Завдяки демократії ротація еліт є гарантованою, і закінчення правління визначає календар, що рятує нас від громадянської війни. Ба більше – усі демократії в Європі забезпечені конституцією, і вся влада є поміркованою, що обмежує шкоду від некомпетентності. І сама Європейська Унія, через власне її існування, стримує зловживання; навіть греки врешті-решт це усвідомлять.

Згадаймо також, що демократія базується не на виборі, а на статусі опозиції; остання має такі самі недоторканні права, як і права можновладців. Через це в Росії, Китаї, Венесуелі чи Алжирі використання слова «демократія» є лицемірством чи почестями, які віддаються через брак чесності. Коли Уїнстон Черчилль, якого занадто цитують, заявляв, що демократія є «найгіршим ладом опріч усіх решта», коли його самого перемогли, після того як він виграв війну, він мав на увазі якраз усе попереднє. І мимохідь зауважмо, що слова Черчилля є дійсними також для ринкової економіки – «найгірша система опріч усіх решта».

Отож ми не повинні забороняти партіям «Ми можемо» чи «Право і справедливість» марити своїми утопіями, які перевершують демократію і капіталізм – при умові, що це будуть мрії. В епоху Просвітництва ліберальні філософи не думали про демократію, але мріяли замінити абсолютну монархію на просвічений деспотизм. З’явився Наполеон, який привласнив цю мрію і за десять років свого владарювання спромігся убити шість мільйонів людей. Краще змиритися з демократією, з її принципом чергування і її заспокійливою посередністю. При демократії ніхто ніколи не перемагає цілком і надовго, і кожна поразка є тимчасовою, так само як і жодна партія не має ніколи повної рації і не помиляється повсякчас; кожна партія представляє певний фрагмент дійсності, хоча намагається представляти її повністю. Результат виборів – це всього лише піна демократії: одна хвиля штовхає іншу.