Для Заходу вибір обмежений: ми вагаємося між тим, щоб відводити погляд, як в Сирії; захищати наші інтереси, як в Малі; укладати угоду з дияволом, як в Ірані; обурюватись, як в Бірмі
Не минає жодного дня, щоби світ не приніс нам відлуння якоїсь катастрофи, в якій мусульмани водночас є головними дійовими особами і найбільш численними жертвами. Як макабричну колекцію ми навмання вибрали – за один лише тиждень – декотрі з цих внутрішніх трагедій мусульманського світу, здійснених мусульманами проти інших мусульман і завжди в ім'я ісламу. В Кабулі таліби атакують готель, в якому живуть здебільшого афганці; у Пакистані суніти вбивають паломників-сарацинів зі секти шиїтів; в Ємені внутрішній конфлікт зіштовхує місцевих шиїтів, яких підтримує Іран, із саудитами, які відновлюють вагабізм. У Сирії алавіти, союзники шиїтів, винищують сунітів та курдів. Ісламська держава (ІДІЛ) використовує диверсантів-самогубців як стратегічну зброю. Рохінджа, бірманські мусульмани, атаковані буддистами (яких помилково вважають пацифістами), тисячами кидаються в море, аби дістатися Малайзії та Індонезії, двох мусульманських країн, які їх не приймають. В Єгипті колишній президент Мурсі, обраний демократично, але член братства Братів-мусульман (яке спочатку не було схильним до насильства), засуджений до смерті судом від імені його наступника, військового диктатора. У Бангладеш блоґер-атеїст – тому що існують також світські мусульмани і мусульмани-атеїсти – був убитий в ім'я ісламу. В Малі та Ніґерії триває війна між угрупованнями, і всі вони захищають іслам.
Загальна війна мусульман проти мусульман, в якій кожен заявляє, що уособлює справжній іслам, б'є по Заходу, але майже рикошетом: поліція Далласа вбиває двох ісламських бойовиків перед тим, як вони намагатимуться напасти на виставку карикатур на Магомета; у Бостоні засуджують до смерті чеченського терориста; у Франції, Бельгії та Великій Британії національна поліція затримує охочих взяти участь у священній війні в Сирії.
До усіх тих злочинів, про які доносять нам засоби масової інформації, варто було б додати всі ті, які оминають нашу увагу: зруйновані місця богослужінь, зґвалтування, зведення рахунків (поміж палестинців, наприклад) – знову і завжди під претекстом ісламу. Як можна витлумачити цей велетенський хаос, який різною мірою неґативно впливає на мільярд мусульман – від арабського епіцентру аж до найвіддаленіших закапелків Західної Африки та сходу Азії? Його вже неможливо пояснити як конфлікт цивілізацій, в якому зійшлися Захід та іслам, хоча такою була панівна гіпотеза після терактів 11 вересня. Західники, зокрема після майже тотального відходу з театру дій в Афганістані та Іраку і відмови втручатися в події в Сирії, перетворилися радше на глядачів, аніж акторів. Саме всередині мусульманського світу доцільно шукати – якщо це можливо – головні причини цієї війни всіх проти всіх. У цьому разі ми вагаємося між мирськими і релігійними поясненнями. У Ємені, Сирії та Іраку ми є свідками класичного геополітичного суперництва між наддержавами – Іран проти Саудівської Аравії? – у тій самій манері, як це відбувалося в Європі перед 1914 р. Та хіба байдуже, що ці дві держави уособлюють різні бачення ісламу? Розходження між шиїзмом і сунізмом є щонайменше такими самими великими, як ті, що існували в ХVІ ст. між католиками і протестантами. І так само між світським ісламом і турецькими чи єгипетськими військовиками та реакційним ісламом Братів-мусульман та Партією справедливості в Туреччині посилюється розмежування, яке не лише зумовлене обставинами, але також є сутнісним для ісламу. Ми, люди Заходу, що стали антирелігійними, якщо не атеїстами, зводимо факт релігії до соціологічних обставин: думаємо, що за мусульманським вибухом вгадуються справжні національні чи племінні імпульси, прості конфлікти за владу (батько проти своїх дочок, диктатор проти свого народу, світлошкірий араб проти темношкірого африканця) чи за гроші (або нафту). Також нам хотілося б пояснити усе це економічним (бідність) чи політичним (брак демократії) детермінізмом. Однак трудність розуміння узагальненого джихадизму полягає в тому, що він містить у собі водночас і всі ці об'єктивні причини, і справжні релігійні спонуки. Колишній президент Індонезії Абдуррахман Вахід, а він був лідером поміркованого ісламу, пояснював мені, що люди Заходу вже не можуть зрозуміти шаленство мусульманського світу, тому що, втративши усі релігійні почуття, ми не приймаємо, що джихадисти справді вірять у те, що провадять боротьбу в ім'я ісламу чи принаймні в ім'я власної інтерпретації ісламу. Й оскільки іслам не має жодної центральної влади, здатної розділити секти (в ісламі немає Папи), ці конфлікти не мають мирного виходу. Тож для людей Заходу вибір обмежений: ми вагаємося між тим, щоб відводити погляд, як в Сирії; захищати наші інтереси, як в Малі; укладати угоду з дияволом, як в Ірані; обурюватись, як в Бірмі… та багато інших сміховинних опцій, якби вони існували. В кожному разі ми пропонуємо два пріоритети: зрозуміти цю внутрішню ісламську битву, тому що нам до цього ще далеко, і знайти тих чудових мусульман, найближчих до наших гуманістичних ідеалів, які існують (Абдуррахман Вахід був одним з них), хоча ми їх не знаємо. Ці дві вимоги передують будь-якому новому втручанню західних військ.
Guy Sorman
El islam contra los musulmanes
АВС, 26.05.2015
Зреферувала Галина Грабовська
27.05.2015