В шістьдесятьшестому році мого життя, на порозі старости, по довгому і дуже гіркому досвіді, опертому на кількадесятилітній праці між моїм українським народом, почуваюся до обовязку перед Богом і моєю совістю подати до публичного відома провідній верстві свого народу вислід того, що я передумав не через один день, не через один тиждень, або місяць, або й рік, але літ десятками. За мною близько сорок літ священства і близько трицять літ єпископської обсервації та праці. Тому думаю, що викличу застанову бодай у думаючих і доброї волі одиниць, коли виложу їм отверто вислід своїх вражінь і свого досвіду за тілько літ мого життя.
Знаю, що не одна з висказаних в сім письмі думок викличе здивування, подразнення, або й обурення. Та маю в Бозі надію, що мої думки таки колись приймуться у нас і що настане час, кола наш інтеліґентний загал буде дивуватися, кажучи: „І як можна було колись писати та ще й арґументувати такі самозрозумілі річи!" Коли буде се думка загалу про мою працю, то се буде знак уздоровлення мого хорого народу. Тому я нічого так горячо не бажаю для сеї праці, як того, щоби вона стала самозрозуміла і перестала викликувати якенебудь здивування. З отсим бажанням піддаю се письмо під розвагу здоровій частині духовної і світської інтеліґенції української нації.
Часть перша.
ПРО ДЕСТРУКТИВНУ РОБОТУ СХИБЛЕНОГО НАЦІОНАЛІЗМУ
ПОЗИТИВНИЙ НАЦІОНАЛІЗМ ЯК ЧЕСНОТА
Свій нарід любити наказує нам вже природне право. А коли та любов походить з надприродної віри і любви до Бога, тоді вона є чеснотою і то надприродною та має свої надприродні заслуги, таксамо, як кожда инша надприродна чеснота. Так любити свій нарід значить, любити тому, що так приказує Бог, що в тім є воля Божа, що в тім є уподобання Боже, вкінці, що через се зазначується і виконується любов до Бога. Так любити свій нарід значить, любити після засад і вказівок надприродної обявленої віри, любити так, як сего вимагає воля Божа. Так понята любов свого народу, – як кожда инша чеснота, яка не виконується без жертв і труду, – вимагає терпіння, терпеливости, витревалости та самозаперечення. Така любов не зражується противностями, заподіяною кривдою і невдячністю, не шукає тільки свого вдоволення, не вичікує признання від людий, не має на оці своєї власної користи, словом: не є самолюбна. Бо головний мотив такої любви, – се любов до Бога, уподобання Боже, вона все своє успокоєння знаходить в Бозі.
ДЕСТРУКТИВНИЙ НАЦІОНАЛІЗМ ЯК ПРИЧИНА РУЇНИ
Правдивій, святій і благородній любві свого народу різко противиться націоналізм, видумка послідних часів, що ставить нарід як найвисшого суверена, детронізує абсолютний авторитет Бога, нехтує незломні засади обявленої надприродної віри, а ставить свої, людьми видумані звихнені кличі, які уважає доґмами і нищить не тільки любов Бога, але й ближних, бо впроваджує горячку шовінізму і ненависть у відносинах до всіх, котрі не підчиняються сему націоналізмови.
Такий націоналізм треба уважати за найбільше заблудження людського ума, за щось гірше, як поганство. Такий націоналізм – се найлячніша модерна єресь.
Супроти Бога ніякий нарід не може бути найвисшим сувереном, бо кождий нарід, хочби наймогутніший і найчисленніший, се перед Богом зникаюча сила, се щось менше, ніж капля води супроти океану. Та не тільки нарід поодиноко, але й всі народи землі супроти Бога є нічим, немовби не істнуючі, як каже пророк Ісая (40, 17): „И вси языцы якѡ ничтоже суть, и въ ничтоже вмѣнишасѧ“. Бо чоловік, без огляду чи поодиноко чи як збірна маса, – се тільки сотворіння, яке завдячує своє істнування Божій всемогучости і як таке само з себе безсильне і у всім залежне від Бога.
Кромі сего чоловік чи поодиноко чи як збірна маса, т. є нарід, підлягає ріжним безсиллям і духовому затемненню, може легко зблудити, а зійшовши з правої дороги, може поставити свої засади незгідні а навіть зовсім противні незломним засадам обявленої віри і моралі, що в послідовностях допроваджує до морального зла і погуби. Бо тоді витворюється хаос, замішання й анархія гадок і кличів, котрі відтак спричинюють у практиці грізний хоробливий стан, а в остаточній послідовности духову смерть народу.
В народі, захопленім горячкою національного шовінізму, з упадком Божого авторитету, паде також всякий правдивий, правний і слушний людський авторитет, без якого не може бути спільних, солідних і позитивно моральних змагань, увінчаних тривалими і хосенними цінностями. Натомість наступає гнилий розклад, нервозна горячка, яка травить і убиває всяку животну силу народнього орґанізму.
В народі, травленім такою горячкою і осліпленім шовінізмом, націоналізм – се найважніший і єдиний патент на авторитет, „національні святощі“ заступають всяку позитивну мораль, а упавших демаґоґів нераз уважається за „національних героїв і мучеників“. В такім народі як гриби по дощі виростають всякі узурпаторські авторитети, які йдучи по лінії найменшого опору схлібляють шкідливим і погубним інстинктам, підсичують національну горячку, беруть вплив і керму в свої руки, і провадять нарід у пропасть. В таких обставинах кождий демаґоґ стає авторитетом. І чим більше грає на найнизших інстинктах мас, тим більший має вплив і значіння. І тоді в народі творяться ріжні партії з дивними „засадами“, або і без засад, які взаїмно і безпощадно себе побивають. Такі партії повстають дуже легко, бо кождий здібніший або впливовіший демаґоґ осягнувши в очах якоїсь ґрупи авторитет, зараз витворює свою осібну партію. І кождий з тих демаґогів уважає себе „єдиним спасителем народу", бо нарід то „він“. Коли одначе щось не йде по його лінії, тоді нехай радше нарід гине, ніж мавби зменшитися його авторитет. Тоді демаґоґ навіть плює на цілий нарід і шукає наживи деинде, а навіть стає ренеґатом свого народу, та сповняє перфідну прислугу у чужих на шкоду свого народу.
Одначе вся та демаґоґія, вся та анархія, всі ті узурпаторські авторитети, всі ті партії, хотяй себе взаїмно і безоглядно побивають, то в однім згідні, а іменно в заперечуванні Божого авторитету і в підкопуванні та нищенні всякої моралі і реліґії. Словом, націоналізм на тлі реліґійного лібералізму, а радше атеїзму, ставши на основі клича „нація понад все" зразу хоче вживати правдивої реліґії до своїх низьких цілей, а коли йому се не вдається, видвигає або підпирає з правила проти правдивої реліґії ріжні сектарські розкладові сурроґати, залюбки оперуючи національними кличами в области реліґійній – і вкінці з правила підносить отвертий бунт проти Бога і нищить всякі Божі установи і їх вплив.
Одначе той бунт проти Божого авторитету не все мусить бути отвертий і явний, те нищення Божого царства не все мусить бути отверте і явне, те нищення Божого царства не все мусить бути конче свідоме і пляново обраховане, але зате виконується в практиці. Тому навіть віруючий христіянин і навіть священик, що більше, навіть монах, оголомшений затроєною атмосферою звихненого патріотизму і національного шовінізму може в практиці заподіяти більшу шкоду Божим справам, ніж явний і отвертий ліберал або й атеїст. Вистане вийти з помилкового заложення про патріотизм і націоналізм, щоби в дальшій послідовности датися заманити оманливим кличам, зійти на манівці і побивати Божі справи навіть не заперечуючи засад віри і моралі, котрі, розуміється, займають в душі такого чоловіка підрядне місце, а зате па першім місця домінує обман націоналізму. Все те тим лекше може статися, бо любити свій нарід не тільки не є злом, але навпаки, се гарна прикмета і навіть чеснота. І тут криється головна небезпека з боку націоналізму. Бо треба тільки незначно відхилитися від засад надприродної віри, від позитивної моралі, або треба тільки на якийсь час про них не думати і на них не зважати, а вже душею заволодіє обман націоналізму, який приманює, схлібляє самолюбству, обіцює впливи, розголос, легке здобуття популярности і слави. Бо вистарчить мати сильне горло і крутий язик, вистарчить масам схлібляти і притакувати, вистарчить обіцювати їм золоті гори та рай на землі – і ось готовий патент на великого діяча-патріота, на спасителя і героя народу, навіть на національного мученика.
РОДОВІД УКРАЇНСЬКОГО ДЕСТРУКТИВНОГО НАЦІОНАЛІЗМУ
Демон націоналізму, який в останніх часах захопив під свій вплив майже цілий світ, не пощадив також українського народу і то тим більше, що український націоналізм не вийшов з віри і любви Бога і ближнього, правом Божим приказаної, бо зріс на ґрунті, де ще не всякнув як слід дух католицької Церкви. І тому вже в самім початку і корені український націоналізм був звихнений і затроєний. Найголовніша заслуга національного освідомлення безперечно належиться нашому поетови Тарасови Шевченкови, котрий всею силою своєї душі і свого таланту відчув лиху долю свого народу. Одначе сему національному почуттю й освідомленню не надав Шевченко позитивних напрямів, не оснував його на позитивних засадах. Він у своїх поезіях защепив ліберальний раціоналізм і то досить плитний. Він кинув хулу на найвисше достоїнство Пр. Діви Марії як Матери Божої. Він висміяв Церкву взагалі, а в особенности катол. Церкву. Він зґльорифікував гайдамацтво, як також ненависть до національних противників і ворогів до того ступені, що героєм у нього являється гайдамака, батько, що убиває своїх дітий тому, що вони були вихованками в конвікті католицьких монахів, де він їх сам передтим примістив. Вкінці Шевченко убрав в поетичну форму материнство покритки. Отже націоналізм Шевченка чужий здоровим засадам віри і моралі. А що культ Шевченка став у нас найпопулярніший і загальний, тому з його розумінням націоналізму перещепилися до нас і його звихнені та шкідливі напрями, які з часом витворили у нас ту затроєну атмосферу, яку маємо тепер.
Другим піоніром своєрідного національного руху був Михайло Драгоманів, атеїст і анархіст чистої крови. По Шевченкови він у свойому часі найбільше був заволодів умами української інтеліґенції, передовсім молоді, серед котрої ще й досі має своїх приклонників.
Третим авторитетом став Іван Франко, котрий при своїм великім таланті й енцикльопедичній учености впровадив у нас безбожну матеріялістичну фільософію і тим самим остудив і приголомшив підйом духа нашого загалу до високих і благородних ідей.
Се три головні творці українського націоналізму і всего національного руху серед українського народу. Попри них є инші, менші, майже з тими самими напрямами. Виїмок становить Маркіян Шашкевич, котрий перший в Галичині збудив національну свідомість. Та одначе він як „піп“ не є так святкований у нашій ліберальній інтеліґенції, якби належало. Не диво отже, що з пробудженням у нас національного освідомлення, поширилися і вкорінилися засади ворожі вірі і реліґії. Звідси зродився у нас реліґійний лібералізм, як також ворожий Церкві радикалізм, вкінці також явний атеїзм. Ті течії обхопили загал нашої інтеліґенції, передовсім молоді і втискаються навіть у селянський стан.
ХАРАКТЕРИСТИКА УКРАЇНСЬКОГО РУЇННИЦЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ
Сей звихнений, шкідливий і затроєний націоналізм став у нас новою реліґією, подібно як у большевиків матеріялізм. „Україна понад все“, се доґма нашого націоналізму. Справи віри, Церкви і реліґії не мають взагалі значіння, або зійшли на другий плян, з ласки ще толєровані по традиції або звичаю. Все, що національне, уважається за святе, цінне і конечне, а справи віри, Церкви і реліґії уважаються як заскорузлі, зайві і непродуктивні. Звідси та чужість, непривітність, непопулярність і навіть ворожнеча до всякої церковної акції, до всего, що заносить реліґійним духом. Тому слушно радив один світський інтеліґент редакторови католицького орґану, щоби він, коли хоче, щоби той орґан мав богато предплатників і щоби став щоденником, – щоби під заголовком часопису написав: „ліберальний і антикатолицький орґан", а відтак може писати що хоче, навіть в католицькім дусі і буде мати успіх в нашій суспільности. Ся рада виглядає на іронію, але не безпідставна. Духовенство має у нас остільки значіння, оскільки дає матеріяльні жертви на національні ціли, заганяє нарід в сіти націоналістичних діячів, передовсім в часі виборів, та вірно сповняє їх прикази. Згірдне слово „піп“, – се загальна назва священика. Епископ повинен бути також лише прислужником всяких націоналістичних комітетів і слухати їх диктатів, навіть у церковних справах! Націоналістична преса, або й вулиця, се трибунали, які у нас мають вже традиційне право судити Епископів.
Наші народні установи, чи якібудь инші почини, майже ніколи не виходили з засад віри і реліґії. З початку вони не виступають проти Церкви і навіть зазначують свою „прихильність і зичливість“ для Церкви, бо треба „попів“, щоби помагали й аґітували. Одначе ті установи, чи всякі инші прояви нашого національного життя, були і є тільки куклами, з котрих вилягалися і вилягаються убийчі кличі і деструктивні течії, які загрожують руїною цілого народу. Ізза своєї національної фірми і марки не мають вони у нашого загалу опінії небезпечних і погубних, але навпаки, тішаться впливом і поводженням. Бо що національне, то мусить бути святе, ненарушиме, хочби воно було гниле, розкладове і заносило трупом.
НАШІ УСТАНОВИ Й ОРГАНІЗАЦІЇ НА ТЛІ ЗВИХНЕНОГО НАЦІОНАЛІЗМУ
Візьмім для прикладу Товариство „Просвіта“. Всі були з початку одушевлені нею. Від духовенства посипалися матеріяльні жертви, богаті даровизни. Не щаджено трудів для її зпопуляризування й поширювання. На оснуванні читальні „Просвіти“ в парохії полягала прямо честь і повага священика серед нашої суспільности. „Просвіта“ здобула собі великанський вплив між народом. І треба признати, що вона в початках виконувала дуже велику працю і мала хосенний вплив своїми видавництвами в формі просвітних книжочок, між ними навіть реліґійного змісту. Та згодом в тій „Просвіті" зачало гаснути світло. Вона зійшла на лібералізм і вплив її показався неґативним та шкідливим. Читальні „Просвіти" по парохіях, – чого ніхто не може заперечити, – стали в дуже значній части гніздами радикалізму, захистами сектанства, морального розкладу тай навіть сельробізму і большевизму. Та нема що дивуватися, бо на одних із загальних зборів „Просвіти" вибрано головну управу, в котрої склад входять також радикали, а голова управи, як подала преса, заінтерпельований, чи він дальше стоїть на становищі радянофільства, яке був зазначив попередно при одній нагоді, не дав ніякої відповіди.
Що до читалень „Просвіти" по парохіях, то загально чути нарікання священиків, які мусять провадити борбу з тими читальнями. За щасливого уважав себе той священик, що не мав такої читальні в своїй парохії.
До того самого що й „Просвіта" зміряють і инші національні установи, між ними і „Рідна Школа", коли вона не піде на позитивну дорогу, або коли духовенство не постарається о українські католицькі школи, що знова не так тяжко зробити. В противному разі духовенство готово мати кромі читалень „Просвіти" ще й школи „Рідної Школи", як розсадники деструктивних напрямів.
Повітові кружки „Р.Ш." тут і там стоять вправді під кермою віруючих людий, одначе нема запевненого христіянсько-католицького впливу на будуччину. Ходить тут головно о централю „Р.Ш.“. Тому кілька літ було поставлене домагання від двох Ординаріятів, щоби бодай в члени головного виділу входили ординаріятські делеґати і то ex offo, а не через вибір. Та сему спротивленося задля благих і неосновних причин. Коли відтак на загальних зборах „Р.Ш.“ ту справу розбирано, то далися чути голоси, щоби „Р.Ш." була навіть безконфесийна. На тих загальних зборах не прийшо до ніякого рішеня в тій справі, котра до нині спочиває. Значить, нема ніякої запоруки на будуччину що до христіянсько-католицького виховання в „Рідній Школі".
Попри инші наші установи „Просвіта" і „Рідна Школа“, се найпопулярніші у нас, а заразом найконечніші для нас установи і тому треба дуже уважати і доложити всіх старань, щоби вони істнували і розвивалися на трівких і позитивних основах, бо в противнім разі вони спричинять тим більшу руїну для народу. І тому якраз я в останних роках прилюдно в моїх обоснованих відозвах до мого клиру вказував на хибну і небезпечну дорогу, на яку пустилися наші народні установи, а між ними я вказав на „Просвіту“ і „Рідну Школу“. Я зовсім не виступав проти них як таких, навпаки, я зазначив потребу таких інституцій у нас, одначе коли вони мають вийти на правдиве добро нашому народови, вони мусять стояти і розвиватися на основах катол. Церкви й етики. І за се мене стрінуло обурення й осудження. Сеж прецінь „національні“ установи і нарушувати їх, хочби сего вимагала слушна конечність, значить у націоналістів проступок ображеного „національного маєстату“.
На загальних зборах „Рідної Школи“ 1931. р. якийсь молодий парібчак зачав відчитувати письмо, – як публична опінія каже, – виготоване одним з панів інтеліґентів. В тім письмі між иншими сказав: Нам селянам не подобається виступ єпископа Хомишина проти „Рідної Школи“. І тут значна часть з'їзду плескала в долоні браво. Осмілений тим парібчак перестав вже й титулувати Епископа і говорив „просто“, тай зачав пускати дурні дотепи на нашу Єрархію. „Не хочуть, щоб ґімназія „Рідної Школи“ була імени Франка? А може хочуть, аби називалася іменем Ількова?“ За се дістав грімкі брава. А президія зборів не зареаґувала на се ні словечком!
Очевидець тих загальних зборів так між иншими описав у пресі свої вражіння: „В згаданім нападі ні одного арґументу, ні одного словечка дійсної критики. Тільки – мовляв – „не подобався виступ Владики“, а чому несподобався, ні чичирк. А поведення президії! А поведення значної части зїзду! Вона перемінювала з'їзд у привид давного Запоріжжа, котре плескало і кричало з радости, коли його провідникови сипали сміття і болото на голову. Читайте які хочете історії, яких хочете народів, а ніде не зустрінете такого звичаю, щоб вождови сипати грязюку на голову серед загальної радости. І тому власне, що наші Запорожці мали такі звичаї, вони не створили суверенної влади на великім просторі, та не вспіла збудувати ні одної кріпости, ні одного кусника муру. А як скінчилося їх істнування, остали по них тільки спомини. Жалко та правдиво" („Нова Зоря" 2/4 1931, ч. 24). І по тім всім Управа „Рідної Школи" мала чоло звернутися до так на її зїзді зневаженого Епископа а проханням о поручення духовенству занятися колядою на „Рідну Школу". Від осуду такого поведення Головної Управи „Р. Школи” стримуюся, бо не маю на се відповідних слів.
Не диво отже, що і в часі зїзду „Р. Школи“ 1932. р. один академик виступив проти мене з тяжкою напастю а іменно, що я, котрого він впрочім не визнає за Епископа, краду складки збирані на „Р. Школу" при нагоді коляди. Се тяжка і кривдяча напасть, бо я всі складки зібрані духовенством при нагоді коляди в дієцезії роздаю для приватних українських шкіл, а виказ і звіт так вплинувших складок як і виплачених грошей пересилаю рік-річно до Головної Управи „Р. Школи“ а кромі сего оголошую в Епархіяльнім Вістнику. Та вже сего було за богато й самій президії зборів, котра зареаґувала відбираючи тому академикови голос, а один з присутних інтеліґентів запротестував проти такого зухвалого і несправедливого виступу.
З поважного боку я отримав заміт, що наші просвітні установи („Просвіта“, „Рідна Школа") то немов другі наші Кураторії і до них повинні вступати добрі священики, бо як вони відтягнуться, тоді силою факту широко отворяться двері для всяких діявольських висланників з їх згубними силами й кличами, ворожими науці св. катол. Церкви. Тоді провідники діявола руйнувати будуть церковну проповідь, а не буде кому постояти в обороні І. Христа і Його науки. Нехай ліві під нашим напором виступають з тих інституций, а не ми католики під їх напором.
На се відповідаю: Се вже давна пісня, котрою задурювало себе духовенство. Бо замість запобігчи злу, воно давало радше фірму, під котрою зло змагалося і скріплялося. Бо духовенство як в меншости не мало і не має рішаючого голосу. Сего рода ментальність є ментальністю загалу нашого духовенства і вона є для нас болючим траґізмом, який скінчиться катастрофою для духовенства і народу. І за се впаде проклін від І. Христа на духовенство, що воно не зорієнтувалося в ситуації і не запобігло небезпеці, що не відчуло затроєного нашого націоналізму вже в коріні, котрий завсігди йде на ліво, відтак що не забезпечило як слід наших установ перед тим затроєним впливом, або що не постаралося про оснування таких самих установ під впливом Церкви. Як досвід і розвій нашого націоналізму доказує, не ліві виступять під нашим напором, але ліві копнуть священиків, коли зможуться в силу під дотеперішною фірмою з боку нашого духовенства. Через сю фірму вправді катастрофа припізниться, але за те вибухне з тим більшим розвалом нашої Церкви і народу. Та о тім буде ще бесіда пізніше.
РУЙНУВАННЯ ПРАВДИВИХ АВТОРИТЕТІВ І ВИДВИГАННЯ ФАЛЬШИВИХ
У нас самі слова „нація“, „національна справа", „національне добро“, стали якимись очаровуючими кличами, як також найвисшою абсолютною девізою, яка має заступити не тільки форму, але всякий зміст. Вистарчить сказати: В імя національної справи, чи національного добра, – і вже люди дають необмежений послух і довіря без застереження, не розбираючи, до чого веде та „національна справа", чи „національне добро“, як також не питаючи, хто і якої вартости той, котрий ту справу підносить. Не диво отже, що коли молодий парібчак в часі загальних зборів „Р. Школи“ „в імя національної справи“ кидав грязюкою на Епископа, то зібрані плещуть йому браво серед радости. В той спосіб виринають у нас ріжні непокликані „національні авторитети“, а правдива і правна власть, яка має всякі знамена правдивого і слушного авторитету, паде, нехтована і висмівана. Та не тільки всяка правна і слушна власть, але також люди поважні і розважні, що мають досвід і заслуги, усунені на бік і помітувані. У нас доходить до сего, що навіть вулиця стає трибуною, котра потягає до відповідальности всіх, що не йдуть по її лінії. До сего додаймо ще нашу молодь, яка диктує і терроризує. Чи може бути у нас серед такої анархії якесь порозуміння і спільна хосенна акція?!
До духовного семинара зголошуються кандидати на перший рік. Між ними многі дуже просять о приняття, бо убогі й не мають спромоги шукати иншого хліба. Приняті до семинара дістають даром харч і ціле удержання. Не побувши одначе навіть місяць в семинари, скликують потайки віче й ухвалюють демонстративно піти до катедри на Богослуження дня 1. падолиста за упокой українських борців поляглих у війні, а хто з товаришів відваживсяб не підчинитися тій ухвалі, той буде бойкотований, або иншими словами, дістане товариську ексклюзію. Одначе мотором тої ухвали питомців в семинари були світські люди з поза семинара, які так постановили. Підчеркую, що ректорат все заряджує в семинари Богослуження і св. Причастіє також за поляглих українських борців. – По тій ухвалі віче висилає делеґацію до ректора, щоби він позволив, чи радше згодився на демонстративний похід до катедри. Питаю, яким титулом і яким правом ті питомці з першого року могли взагалі збиратися на збори і щось подібного під террором ухвалювати? Очевидно ніяким! Кождий з них осібно просився до семинара і кождий з осібна принятий. Не признаю нікому з них якогось привилею чи права щось ухвалювати проти дисціпліни семинара. Вільно кождому, як йому невлад, забратися з семинара, але устроювати віче і рішати, ніхто з них не має права. Щось таке тільки в нас може діятися! Не тільки хліб їдять даром, але ще й розказують, бо так диктує хтось з вулиці, що так – мовляв – вимагає „національна справа“. Ось авторитет, перед котрим має уступити ректор поставлений Епископом! Та ректор не уступив, але пятьох головних аґітаторів виключив з семинара за бунт проти духовної дисціпліни, хоч вони самі себе уважають і націоналістична преса уважає їх за „жертву національної справи“.
Таке діється не тільки між молодю, яка ще не має досвіду і розваги, але й між старшими громадянами. В Станиславові завязалася „Верховна Рада Українців Станиславова“ (ВРУС), щоби становити ареопаґ, котрий мавби розсуджувати всякі „народні справи“ у відношенні до Товариств чи поодиноких осіб. Вже по уконституованню сеї Верховної Ради прийшла до мене делєґація, щоб я приняв се до відома і позволив належати там також моїм священикам тим, котрих вони виберуть. Та делєґація вразила мене дуже прикро, бо по перше поставила мене перед доконаним вже фактом, а по друге, ціла та Верховна Рада не має ніякого, не кажу правного, але якнебудь обоснованого титулу. Сеж звернене проти всякої орґанізаційної автономії Товариств і проти свободи поглядів кождого громадянина. Бо якже можна вимагати прим. від орґанізації або людей католицьких поглядів, щоб вони піддавалися в публичних справах оцінці й осудови якоїсь орґанізації, або людий ліберальних чи радикальних поглядів? Се річ прямо немислима в публичнім житті, бо в разі приняття такого дивогляду кожда ідеольоґія й усякі переконання зійдуть на смішну фарсу. І на таку „Верховну Раду“ мало згодитися громадянство міста Станиславова, як мені заявила делєґація. Одначе як ся, чи подібна згода звичайно у нас відбувається, се річ знана. А що не всі до одного громадяни були питані, то річ певна. Тут не грала ролі свобідна згода всіх громадян, але особисті справи декого з громадян, щоби себе фірмувати загальною національною справою. Між иншими ходить також о се, щоби при даній нагоді сей ареопаґ мав можність рішати в „національних справах“, отже також в справах між Епископом а „громадянством“. А колиб він рішив, що „національна справа“ вимагав прим. осудити чи збойкотувати Епископа, тоді розуміється „все громадянство“ має сему рішенню підмітитися. І горе тому, хто спротививсяб, бо так прецінь вимагає „національне добро.” Вправді той ареопаґ не мавби екзекутиви, як мені заявила делеґація, але кождий добре розумів, що як у нас вийде клич чи осуд „в імя національної справи", тоді нема апеляції, тоді хоч під землю ховайся. І на селі часом так бував, що кількох верховодів зворохобить село й відтак диктує: „Громада так жадає", або „Громада не приймається".
Оснування тої „Верховної Ради“ я не приняв до відома і не позволив до неї належати моїм священикам, котрі в данім випадку мусілиб судити і рішати справи між своїм Епископом та „громадянством“ і то між „громадянством“, про котре рішучо не можна сказати, що все відзначається пієтизмом і послухом для Церкви, або пошаною для своїх Епископів. Таж навіть до тої самої „Верховної Ради“ належить між иншими один, котрий конче хотів перевести бойкот Епископа при одній нагоді, а також другий, котрий свого часу патронував цілому бунтови й сецесії питомців з семинара, уряджував віче та скликував збори проти Епископа. Отже така „Верховна Рада“, такий ареопаґ мавби судити при даній нагоді також Епископа? І чи є в тім хочби звичайна природна льогіка?
Та є ще більше таких знаменних фактів. В Станиславові комітет „Союза українських жінок“ порозліплював плякати про Богослуження за пок. Ольгу Басарабову зовсім не питаючи місцевого пароха і не просячи особисто о відправу того Богослуження, тільки повідомив телефоном вже по розліпленні плякатів. Парох відповів на письмі, що не може відправити Богослуження, бо комітет поставив його перед доконаний факт, а відтак тому, що церква не є місцем для демонстрацій.
Справа та дуже дразлива. Опінія голосить, що пок. Ольга Басарабова мала бути атеїсткою. До того слід замітити, що та справа наскрізь політична, а Церква не повинна бути уживана до політичних демонстрацій. Та навіть якби й того не було, то не є добре сейчас захоплюватися всякими національними героями чи мучениками, бо й наша власна історія може пізніше инакше їх осудити. Маємо на те доволі примірів: Крат, Січинський і инші.
Всі культурні народи поступають дуже обережно, коли розходиться о піднесення якоїсь особи на пєдестал всенародної пошани, в котрій і Церква моглаб взяти участь. Одначе у нас національне захоплення, подібне до овечого розгону, над тим не застановляється. Коли одначе мимо того патріотичне українське громадянство хотіло конче возвелечити пок. Басарабову, то могло се учинити в инший спосіб, а не анґажувати Церкву, котра ніяким, чином не сміє бути ареною політичних антагонізмів. Наше громадянство хоче маніфестувати свої національні почування, але коштом Церкви. Коли прийшлоби до відповідальности, тоді патріоти сховаються, комітет щезає як камфора, а та особа, котра телефоном просила о Богослуження, може легко заперечити і тоді парох, зглядно Епископ, мусить брати на себе вину і терпіти. Та коби сам парох чи Епископ потерпів, але на тім терпить загальна справа, котру заступав Епископ чи парох. В розважнім і політично зрілім громадянстві ніколи так не діється. Навпаки, там щадиться чолові особи, щоб не потерпіло загальне добро. Тому не знаю, як осудити поведення українського громадянства в сім випадку. Чи тут грав ролю брак розваги і застанови, чи зла воля. І на те все дався чути голос з уст українського націоналіста: „На другий рік будемо знати, де удатися з богослуженням,“ себто до протестантів! – А сей український націоналіст, то визначний член, чи навіть ініціятор представленої висше „Верховної Ради Українців Станиславова.“
Навів я три повисші приміри – а таких їм подібних є повно у нашій суспільности – для ілюстрації, як то з підкопуванням і нехтуванням правдивого авторитету заволоділа анархія нашими умами. А та анархія – то дідичний наш ворог, котрого не легко позбутися.
ЗВИХНЕНИЙ НАЦІОНАЛІЗМ ВСЕ ЙДЕ НА ЛІВО І РОДИТЬ ГІРКІ ПЛОДИ
Національним рухом, котрий, як висше сказано, не виріс з надприродної віри і не був огрітий, овіяний і пересякнений духом катол. Церкви, – у нас колись кермували націоналісти під назвою „Українці-народовці“ для відріжнення від русофілів. Відтак вони перемінилися на „націоналдемократів“, вкінці зібралися під назвою: „Українське народне демократичне обєднання“ (УНДО). Одначе весь той рух йшов завсігди на ліво і тому з него виклювся радикальний рух, котрий є предтечею сельробізму і большевизму.
Головні рухи на Західній Україні, т. зн. так все, що виступає під маркою українізму, як також всі ті струї, що виступали і виступають під маркою москвофільства, все одно, чи правого чи лівого аж до червоного включно, – оба вони наскрізь нездорові і то з тої самої причини, тільки в инших формах та причина виступала. Та причина полягає на виключнім бажанню здобути і забезпечити собі, та евентуально свому народови „добре" т. зн. сите життя на сій землі. Тільки та між ними ріжниця, що перший рух, український, думає здобути те „добре“ життя власними силами, а другий рух силами братерської Москви. Оба ті рухи нездорові своїм лібералізмом. Лібералізм той всюди однаковий, найбільше послідовно проявився в большевизмі. А большевизм, – се рух безоглядний, коли ходить про осягнення своїх цілей. Він прибрав на Україні маску українського націоналізму, „аж до атдєленія“, щоби український нарід, а передовсім його інтеліґенцію, приманити до себе і зловити в свої сіти. Осягнувши свою ціль, нищить тепер українську інтеліґенцію, а українських селян висилає на Сибір, на Соловки, або убиває голодом і гнобить в тюрмах. В останнім часі зачали большевики уживати маски націоналізму також в Галичині, щоби можна незрячих заманити і зловити в свої сіти, а передовсім втягнути українську молодь в свої орґанізації. Горе нам, як ми не прозримо! Та большевизм прибирав не тільки маску націоналізму, але готов взяти на себе маску навіть реліґійної толєранції, чого першу нуту чули ми вже в промові комуніста на засіданні Політ. бюра в Москві. І тому ми готові ще побачити кромі завзятої націоналістичної аґітації веденої большевиками на нашій землі, також перфідно проклямовану ними реліґійну толєранцію. Бо хто йде в облуднім паломництві до Мекки з політичних причин, той з тих самих причин піде і в паломництві до нашої Церкви. Одначе такі прийоми хоч небезпечніші для Церкви від отвертої ворожнечі, скінчаться так само як і отверте переслідування, бо Бог ошукати не дасться.
Що до лівих сторонництв у нас, то вправді й инші народи їх мають, або навіть вилонюються ліві з правих, одначе велика ріжниця між нашими відносинами та в инших народів. Деинде праві сторонництва не тільки не толєрують, але навіть поборюють ліві партії, а у нас властиво нема правих сторонництв, бо майже всі вони ліві, а ріжняться вони тільки степенуванням, оскілько котре більше або менше чуже або вороже Церкві і вірі.
Коли побіч читалень „Просвіти“ радикали закладали свої читальні і творили свої орґанізації, українські націоналісти не здобулися на замітний спротив. Та коли катол. Епископ поручив духовенству закладати парохіяльні читальні і творити орґанізації під покровом Церкви, тоді зчинився у націоналістів великий крик, що, мовляв, Епископ „розбиває народні кадри“, що „ломить національний фронт“ і т. д.
Коли радикали не тільки закладали свої читальні і орґанізували свої товариства, але провадили взагалі цілу свою розкладову роботу, українські націоналісти після пару делікатних уваг, дивилися на всю ту радикальну роботу так, якби її не було і скоро навіть зачали входити з ними в сімбіозу.
Головні лідери радикалізму актували на вічах, творили свої кадри, деправували нарід, ставляли своїх кандидатів на послів, – то все національна преса толерувала. А чому? Бо ті лідери плюгавили Епископа, висмівали „попів“, понижали та нищили віру й реліґію. Зате всяку діяльність на полі церковнім і реліґійнім уважалося і уважається „назадництвом“, навіть небезпекою для „народної справи“ і тому треба її поборювати. Словом – все, що має у нас знамя обявленої віри, христіянської етики і катол. Церкви, в очах наших націоналістів зайве, або шкідливе і вороже, а то тому, бо наш національний рух вийшов з хибного заложення, він вже в коріні був затроєний, а в дальшім своїм розвою став ворожим і погубним не тільки для Церкви і віри, але й для всякого позитивного і культурного добра народу. Кінець кінців звихнений націоналізм у всіх своїх формах довів наш нарід до дуже тяжкого становища на всіх областях публичного життя під кождим оглядом, а то все повинні всі вже бачити і над тим застановитися.
ЗВИХНЕНИЙ НАЦІОНАЛІЗМ ПРОВАДИТЬ ДО ПОГАНСЬКОГО СВІТОГЛЯДУ
Націоналізм у нас зачав набирати поганського духа, бо впроваджує поганську етику ненависти, бо каже ненавидіти всіх, котрі є иншої народности і навіть забороняв їм нести поміч й оказувати милосердя в їх нещастю. Се якраз проти христіянської етики, бо Христос словом і приміром наказує любити всіх ближних, отже не тільки приятелів і своїх, але також особистих ворогів І людий нам чужих народністю. Рівнож приказує Спаситель нещасних рахувати без ріжниці, чи вони своєї народности чи чужої, приятелі чи вороги.
Коли в 1931. р. повінь на Виленщині спричинила великі шкоди і многих людий позбавила даху над головою і куска хліба, тоді я зарядив складку в дієцезії на потерпівших від повени. І се осудила наша націоналістична преса, – як не згідне з українським націоналізмом. І чи се не дух поганства? А прецінь, коли в наших околицях тому літ кілька вирядила була повінь великі спустошення, то зі сторін Виленщини прийшла нам поміч і то поважна! Запримічую, що з тутейшої дієцезії вплинула досить скупа квота (около 2 000 зл.), а не многі тисячі і то не на Мазурів, як се проголосила націоналістична преса.
ОСТАТОЧНА ПОСЛІДОВНІСТЬ
Та не тільки поганським духом зачав дихати наш український націоналізм. Що гірше! На тлі українського націоналізму зявилася познака певного рода сатанізму. Маю перед очима фотоґрафію „Лісових Чортів“ по балю. Фотоґрафія та представляє більше як сотку мущин і женщин в молодім і середнім віці в балевих строях, а над ними уноситься чорт з рогами, з довгим хвостом і пригравав на двох сопілках.
Тут уже, здається, клирикальний орґан „Нива“ не зможе боронити, як боронила знану загально справу прапора українських хлопців пластунів, „які прибрали собі дивну назву „Лісових Чортів,“ пояснюючи, що „чорти виступають на тому прапорі тільки як декораційний додаток, як пр. усякі звірята в гербах, або потвори в будовах ґотицького храму“ („Нива“ ч. 7–8 1929 р. стор. 320). Пояснення се дуже незручне і натягнене. Вправді на тім прапорі під списою, якою кінчиться держак прапора, є вириті два хрести з одної і другої сторони, одначе головний обєкт, головна ціль, finis propter quem, не знамена хрестні, але лісові чорти, як девіза пластунів, котрі не назвали себе хрестоносцями, але „Лісовими Чортами“. На святинях бувають часом різьби ріжного рода звірів, але ті святині збудовані на хвалу Божу, а не на хвалу тих звірів. Отже звірі уміщені на будовах християнських святинь, – се тільки вислів тої загальної хвали, яка належиться Богу від всіх сотворівь. Вкінці треба зазначити, що з нагоди того прапора відбулася „святочна академія“ „Лісових Чортів“, на котрій „архидідько“, командант Пласту виголосив святочну промову. Отже не як Архангел в борбі з дідьками, але як „архидідько“ провідник дідьків. (Точний опис того дивного пластового „свята“ подала наша преса).
Але хоч „Нива“ сяк так могла тушувати прикре вражіння і навіть згіршення з приводу того „дивного“ прапора „Лісових Чортів“ дітваків, то учасників балю „Лісових Чортів“, мущин і панночок в дозрілім віці, не можна ніяк оправдувати, бо вони станули до танцю зовсім отверто під знаменем рогатого чорта, хочби під іменем поганського божка фавна.
Ось до такого, можна сказати, божевілля доходить кождий націоналізм, що легковажить або нехтує засади обявленої віри і христіянської моралі.
ЗВИХНЕНИЙ НАЦІОНАЛІЗМ СПИНЯЄ УЗДОРОВЛЕННЯ НАРОДУ
Горячка націоналізму травить духовий орґанізм народу, відбирав розвагу і розумну всесторонну орієнтацію, осліплює розум, утверджує упір і не дозволяв уздоровити народу. Як кождий чоловік зосібна, так і нарід може мати хвилі затемненя і може блудити. Одначе коли нема зрефлєктування і опамятання, тоді нема надії на ратунок. І так тепер виглядає у нас. Верховоди і націоналістичні мнимі патріоти так опанували і так загіпнотизували нарід, що неодна здорова гадка, рада і пересторога не має зрозуміння. Навпаки її уважають шкідливою для „народної справи.“ І се найлячніший знак хороби не до вилічення. У наших націоналістів, – се загальне правило і тактика: не відкривати ран, не вказувати на грозячі небезпеки, а натомість усипляти, пускати блахмана в очи, підсичувати націоналістичну горячку, робити нездійстнимі надії, звалювати всю вину на противників,– бо се найбільше поплачує. А прецінь убийником є той лікар, котрий не зверне уваги хорому на грізний стан його здоровля, але вмовляє в него як найлучше здоровля. Убийником є той, хто не хоче збудити свого ближнього, коли його хата горить. Гірш дикого звіря є той тато, чи та мама, котрі видячи блуди і промахи дітий, не упоминають їх і не поправляють. У нас повно таких убийників, повно ложних пророків, замаскованих комедіянтів і блазнів, вовків в овечій шкірі, які для популярности, для догодження своїй честилюбивости, для своєї особистої користи, підлещують народови, приманчиво солодкими словами гласкають його вуха, а кождого, хто посмів виступити проти них і демаскувати їх облуду, висміють або стерроризують, обсиплять грязюкою безсовісних і безпідставних клевет в націоналістичних часописах та оголошують як ворога і шкідника народу. Найбільше заблудження а заразом і кара для народу, коли він зведений ложними пророками дасть їм послух, полюбить їх і уважає їх своїми божищами. „Будетъ бо времѧ, єгда здравагѡ оученїѧ не послушаютъ, но по своихъ похотехъ изберутъ себѣ оучители чешеми слухомъ: И ѡт истины слухъ отвратѧтъ и к баснемъ оуклонѧтсѧ“, – „Бо буде час, коли здорової науки не послухають, але по своїх похотях виберуть собі учителів гласкаючих уха. І від правди слух відвернуть, а сплетні полюбять" (2. Тімот. 4, 3-4).
В моїм пастирськім листі оповіщенім в 1931. р. „Про політичне положення українського народу в польській державі“ старався я заняти як найбільше обєктивне становище. Не щадив я ні Українців, ні Поляків. Відтак вказав я на єдино можливий для нас і конечний вихід з нашого теперішного положення, яке спричинили таки самі наші верховоди-політики. Знаю, що многі перечитавши той лист признали слушність, але чекали, – що скаже українська націоналістична преса. Тимчасом та преса осудила той лист і накинулася лайкою. Відтак пішов за тим голосом і загал українського громадянства. Се доказ, як у нас мало хто думає і своїм розумом застановляється. На сліпо йдуть за голосом преси. Як стадо безсловесних овець, так українська суспільність дається провадити своїм непокликаним проводирам. Навіть часописи радикальні і комуністичні признали бодай в дечім політичну стійність того листа, тільки націоналістичні поборювали його лукаво в цілости.
У нас принціпіяльний упір, принціпіяльна опозиція і заразом „принціпіяльний“ клич: „все або нічо.“ Війну ми програли з власної вини, своєї держави не збудували через нашу нездарність. Одначе навіть по тій програній ми могли ще осягнути великі політичні користи. Та наш упір, наша нездарність се занедбала та стратила. На кождім кроці ми програвали дальше. Наші політики-націоналісти всю увагу і надію звернули на Женеву, на Ліґу Народів, на заграницю. Збирали складки для ріжних делєґатів і на заграничну політику. Були певні виграної, бодай у справі „пацифікації“ переведеної у нас польськими властями 1930. р. Тимчасом якже соромно наша справа програна! Всі наші жалі відкинено одноголосно і ще навіть з кпинами, бо Союз Народів висловив жаль, що польське правительство не відшкодувало невинно потерпівших в часі пацифікації. Що за іронія!...
Так отже принціпіяльною опозицією за весь час наші політики завсігди програвали, а в згаданім висше рішенні Союза Народів цілковито програли. Колиж так сталося, то бодай тепер належалоби заглянути дійсности в очі, витягнути науку з дотеперішнього хибного ведення справ народу та продумувати над можливими способами виходу з нещасного положення. Ні! Націоналістична преса дальше гіпнотизує нарід і утримує в блуді. Вона піднесла клич консолідації всіх без ріжниці партій в однім фронті. І якийже буде той фронт? Якаж реальна ідея має його одушевляти? Чи при першім ліпшім ударі всі не розбіжуться, як то у нас буває? Чи може перед сим фронтом польське правительство перестрашиться і буде просити пардону? Де горячка затемнить розум і відбере розвагу, там нема зрілої і розумної застанови. Не перечу, що й серед неудач не треба тратити духа і відваги, навпаки, треба з цілковитим самозапереченням хибні вчинки направити і витичити певну і позитивну дорогу та ціль дальшої праці і ділання. Одначе закривати зло, усипляти нарід, трійливими наркотиками підтримувати його маячіння, – се лячне убийство. Нарід, котрому ніхто не відкриває, або ніхто не має відваги відкрити його блудної дороги, або нарід, що не хоче приняти здорової ради, або так схорований, що вже не може приняти здорової ради й успішного ліку, – є не до уздоровлення. Natio insanabilis.
КОРОТКОЗОРИЙ УПІР ХОРОБЛИВОГО НАЦІОНАЛІЗМУ
У нашім публичнім житті панує принціпіяльна опозиція і принціпіяльний упір з великою короткозорістю і дуже вузкою орієнтацією. Наші політики-верховоди взяли в монополь життєвий рух і розвій народу навіть на полі церковнім. Тому навіть хосенна і конечна справа, коли не вийде від тих політиків (вони кажуть: „від загалу"), або коли вони її не апробують, буде вона осуджена як національній справі шкідлива і ворожа! Доказів на те маємо дуже богато.
Свого часу, коли ходило о конечну реформу Чина ОО. Василіян, тоді зчинився загальний крик, посипались протести, інтерпеляції, словом, все „громадянство“ запротестувало, мовляв: „громада не приймається!“ Одначе мимо голосного і загального крику переведено реформу і тепер уважають ту реформу за хосенну, навіть дуже хосенну. Так у нас завсігди. Наперед гудимо, а потім хвалимо. Подібно річ мається з калєндарською справою. Кілько то було напастий, коли в Станиславівській дієцезії впроваджено календар нового стилю! Під напором формального насильства той календар мусів бути завішений. А тимчасом даються тепер чути голоси вже навіть в націоналістичній пресі за введенням нового календара для всіх і то негайно. І так у нас завсігди було зі всім і до тепер так само діється. Була одна, друга нагода осягнути певні успіхи на полі політичнім або просвітнім. Наші патріоти станули на точці опозиції: мовляв „громада не приймається!“ А хто виступив з иншою гадкою, того осуджено як ворога, чи навіть зрадника. Потім ми готові приняти вже те, що перед тим відкинули, але вже запізно. Констеляція змінилася і ми виходимо з порожними руками.
НЕРВОЗНІСТЬ І ПЛИТКІСТЬ ЗАТРОЄНОГО НАЦІОНАЛІЗМУ
Життєві справи народу на всіх ділянках його розвою вимагають великої обережности та зрілої і глибокої застанови і розваги. Тимчасом горячка націоналізму спричинює нервозний поспіх і плитке та доривочне думання. Звідси те без застанови нехтування і ломання засад, не кажу вже надприродної віри, але й засад природного розуму та життєвих природних справ. Живемо з дня на день сплетнями, жаждою сензацій, підхоплюємо без розбору всякі кличі, котрими нині переймаємося, а завтра відкидаємо. Брак у нас сталих і обоснованих норм в поведенні і житті. Так діється зі старшими. Ще гірше мається справа з молодю, над котрою старші стратили вплив. Нашою молодю опанував дух степу, котрий буяє, гонить по ярах, підноситься до гори, паде на землю і щезає та лишає тільки заворот голови й розвал.
І до чого ми дійшли? До руїни! Український нарід в Польщі дійшов до „значіння“ політичного зера. На Великій Україні наш нарід убиваний, бо нищиться в нім навіть те, що становить вміст людськости. На Закарпаттю також грозять деструктивні струї. В Румунії маленька жмінка ледви веґетує. А на еміґрації за морем росте буйне жниво зловіщого тутейшого посіву.
ЗАГАЛ НАШОЇ ІНТЕЛІҐЕНЦІЇ ПІД ОГЛЯДОМ РЕЛІГІЙНИМ
Загал нашої інтеліґенції, як попередно сказано, або ліберальний, або радикальний, або атеїстичний. Проча часть заховується пасивно і не має відваги зорґанізовано виступити і спротивитися деструктивній роботі, яка завелася у нас. Многі знов, то католики радше з імени, зверха, а не у нутрі з переконання. Неодні з них не знають і не розуміють навіть елементарних катехизмових правд, совість мають забагнену, літами жиють в гріхах і не уважають за потрібне очистити душу в св. Тайні Покути. Не розуміють, що таке Церква. До мурованої чи деревяної церкви вони ходять, але для Церкви основаної І. Христом вони чужі. Вони подібні до тих мужиків-радикалів, які в церкві моляться, а на вічах уїдають проти Церкви і проти священиків, бо вони, як кажуть, в Христа вірують, а тільки „попів“ ненавидять.
А є ще знов такі інтеліґенти, котрі бачуть, до чого довело безвірство, тай хотілиби навіть завернути з того нездорового шляху, розуміється виключно в цілях земських, т. зн. в цілях скріплення своєї нації і свого становища. Такі люди кажуть нераз: „Щож коли ми не можемо вірити“. Такі люди забувають по перше, що віра в надприродні правди не дається задля земських цілей і по друге, щоби вірити, мусять у дорослих співділати два чинники, іменно, Божа ласка і людська воля. Коли людська воля уперта, то Божа ласка на нікого не сходить. Се ті два коріння віри в надприродні правди і коли хочби одного з них бракувало, то віри нема і не буде.
Як зачуваю, одно з Товариств, яке прибрало собі назву „католицьке“, не відважилося устроїти протестаційного віча проти масоньського проєкту супружа, бо між членами того „католицького“ Товариства були поділені гадки в тій справі. Значить, є члени, котрі хотяй називають себе католиками, одначе є за некатолицьким супружем. Чи се не іронія?
А як загал інтеліґенції відхибнувся від сталих засад віри і моралі, так також нема сталих і вироблених понять і норм в світських життєвих справах. І тому загал нашої інтеліґенції під оглядом свого інтелекту і орієнтації сходить майже на сіру товпу, яка також не маючи ясних поглядів та сталих засад йде сліпо за проводом аґітаторів. І тому загал нашої інтеліґенції зміняє з дня на день свої думки і свій фронт під диктатом преси. Коли той загал інтеліґенції чи гудить, чи хвалить, то сам не знає, чому, а кождий заведеться і виставиться на компромітацію, хтоби її не завірив.
ЯКИЙ ДУХ В НАРОДНИХ МАСАХ?
Народні маси зведені й обдурені сходять на манівці. Політично розбурхані, національно затроєні попадають в певний стан душевного запоморочення. Реліґійно необучені і неосвідомлені переймаються легко деструктивними течіями, та дають послух всяким кличам ворожим Церкві, реліґії та життєвим справам народу. Не тільки радикалізм, але навіть большевизм зачинає ширитися між ними щораз більше і скорше.
До одної читальні приїхав інтелігент патріот з відчитом про Івана Франка. Та його там висвистали, бо для них вже не тільки Шевченко, але навіть Франко за правий, бо їм імпонують Ленін і Сталін. В одній церкві підчас священодійства один з парубків закурив циґаретку. Ще у нас такого не було досі! В одній місцевости в ночи сельроби розторощили хрест приготований з леду на ріці до йорданського водосвяття і полишили напись: „Нехай живе союз соціялістичної радянської републики CCPP“. В иншій знов церкві сельроби допустилися тяжкого святотатства. Ту і там зачинають палити парохіяльні забудовання та кресценцію на приходстві. Се наслідки роботи в переважній части в наших національних установах! Слухайте, націоналісти-патріоти! Се жниво вашого посіву! Се наслідки всего націоналістичного руху, для Церкви і реліґії чужого, або ворожого! Се познаки убийчої зарази большевизму в народних масах, а ґрунт для неї ви приготовили!
Додаймо до того ріжного рода сектантські і схизматицькі аґітації, які нарід зводять, встрикують розкладові бакцилі в духовий орґанізм народу і ще тим більше промощують дорогу до большевизму, – а будемо мати приблизний образ морального і культурного стану нашого загалу. Запримічую, що націоналістична горячка якраз пособляє сектантському рухови. Сектанти стараються якраз ловити наш нарід на націоналістичну вудку. Сей сектантський рух є дуже грізний і відібється дуже зловіщо на долі нашого народу не тільки під оглядом реліґійним, але також національним.
На що вказують ті всі обставини ? А на щожби инше, як не на те, що нам загрожує цілковита руїна! У нас хаос і анархія. А над тим всім чути рев націоналістичної преси, яка дальше гіпнотизує і зводить, а демаґоґія постійно підсичує горячку духового затроєння.
СТАНОВИЩЕ НАШОГО ДУХОВЕНСТВА
А тепер ще болючішу рану мушу відкрити, а іменно занепад загалу нашого духовенства. Нарід хотяйби як поблудив і зійшов на манівці, ще не пропащий, коли його духовенство не піддалося загальній заразі націоналістичної горячки. Клир, – се совість народу. Клир мав неустрашимо упоминати і уживати всіх можливих середників до улічення народу.
Одначе загал нашого духовенства, якого завданням було струю національного руху справити в правильне русло, а все, що в тім русі негативне, шкідливе, небезпечне усуну, ти, – не тільки не сповнив сего високого і так конечного завдання, але навпаки, сам дався пірвати тому нездоровому рухови і стався сліпим вождом сліпців.
Ніхто не заперечить, що загал духовенства для життєвих справ церковних рівнодушний або навіть чужий і що не відчував тісної співпраці з Церквою. Одначе найсильніше зате його ревнування без розбору в національних справах. Загал нашого духовенства, сам захоплений горячкою хоробливого націоналізму, ще більше підсичує його в народі.
У своїм часі один з наших ліберальних часописів, який здобув собі вже давно „монополь публичної опінії“, обходив ювилей свого істнування. В часі святочного засідання були ріжні промови. Промовляв також один з висшого духовенства, котрий між иншими сказав, що той часопис переходив еволюцію, але прапор нації все держав. А що у нас національне життя не дасться відлучити від церковного, отже займався „й церковними справами так, як се відповідало національним інтересам“. Се не є нічо инше, як здетронізування І. Христа і Його Церкви! Бо не інтереси Церкви мають підчинитися інтересам нації, але інтереси нації мають йти під лад Церкви, бо тоді тільки інтереси нації будуть хосенні і позитивні. Кромі сего відомо, як той часопис в „своїм монополю публичної опінії“ трактував і трактує справи Церкви і реліґії. Знані його зухвалі виступи проти катол. Церкви, проти Папи і проти Епископів! Той часопис якраз є тим леговиском, в котрім головно вилягли і виклювалися ріжні вороги проти Церкви. Він витворив і витворює ту хаотичну атмосферу, в котрій перепачковуються всякого рода деструктивні і розкладові бакцилі. Він головно створив ту гнилу і затроєну атмосферу, в котрій не можуть удаватися позитивні прояви життя народу. Та ґазета, то стара грішниця, яка зводила і зводить нарід. Вона подібна до тої безсоромної упавшої женщини, яка по сповненню безсоромного гріха прибирає усміхнений вид лиця немовби нічого злого не сповнила. „Таковъ путь жены блудницы: Иже єгда сотворитъ и измышисѧ, ничтоже, рече содѣѧхъ нелѣпо“. (Притч. 30.20). І ту ґазету виносить похвалами висший священик! Видко, як горячка затроєного націоналізму обхопила уми і серця нашого духовенства! Справді треба признати, що та ґазета має „монополь публичної опінії“ і що провадить інтереси Церкви так „як се відповідає національним інтересам“.
Та може хто думає, що духовенство має визначне становище і вплив, вже не кажу керму, в тім цілім націоналістичнім русі. Ні! Духовенство зійшло на підрядну ролю, sit venia verbo, Семанів–прислужників. Семань має нарубати дров, води принести, але коли ходить засісти до стола до обіду, то йому кажуть: посунься Семаню! Ось заплата за занедбання високого свого священичого звання! Духовенство мав аґітувати, має жертви складати, національні інституції двигати, але прийдеться забирати голос і рішати, тоді духовенство мав мовчати і почути слова: посунься Семаню! Попросту усувають духовенство, як воно невигідне світським лідерам.
І треба признати, що загал нашого духовенства вірно і покірно сповняє свою службу націоналістам і навіть словечком не писне, коли бють не тільки Епископа, але посередно або навіть безпосередно і саме духовенство по лиці. Коли підчас загальних зборів „Рідної Школи“, як о тім висше сказано, парібчак виляв грязюку на Епископа і на церковну Єрархію, то президія ані словечком не зареаґувала, хоч у президії сидів священик. І тому простий парібчак знаючи настрій зборів, міг сміло переїхатися по Епископі.
А що на те весь загал нашого духовенства, коли по загальних зборах „Рідної Школи“ розійшлася вістка по краю про той згіршаючий інцидент ? Чи було реаґування, або протести ? Ні! Може навіть скрита утіха і радість, що Епископ удостоївся такої „почести“. Сеж прецінь національна справа! Здогадуватися сего можна потім, що коли по повітах обходжено ювилей „Рідної Школи“, то священики масово брали участь, а до Епископа слали прохання о дозвіл правити Службу Божу під голим небом для учасників зїздів і то Службу Божу з діяконами і соборну. Чи зареаґував бодай хтось з священиків перед тими всіми делеґатами, котрі домагалися полевої Служби Божої? Чи домагався хто з священиків бодай якогось задосить учинення для зневаженого Епископа і тим самим зневаженого священичого стану? Про то все мовчанка. Видно, як духовенство затратило почуття навіть своєї власної гідности! Звичайно як прислужники.
Треба признати, що „патріоти“ вибирають бодай двох трох священиків як членів до виділу наших установ чи Товариств, бо на голову майже ніколи, одначе й се тільки для фірми, щоби можна заапелювати до духовенства по жертви, або щоби тим лекше під тою фірмою замилити очи духовенства і громадянства про свої укриті ціли. Дивіться, мовляв, у нас священики в заряді. До одної установи вибрали і що року вибирають одного священика як члена виділу з Станиславівської дієцезії і то в його неприсутности і мимо його протестів. Чи се по щирости ? Чи з зичливости для духовенства? І що більше, в часі зїзду наших установ можна навіть почути з уст світського інтеліґента про „христіянсько-католицький напрям“.
То все робиться в тій ціли, щоби мати фірму, щоби тим більше незрячих приманити і позискати, подібно як один жид на виставі свого склепу умістив святий образ, щоби до свого склепу приманити також христіян. І наші священики дуже радо дають фірми, але на напрям не мають рішаючого впливу, ані не можуть перепинити, бо вони там в меншости, бо не забезпечили повного і правного впливу реліґійних і позитивних засад в наших установах і тому як невільники йдуть за проводом „патріотів“, та причиняються до лєґалізовання духовного конкубінату, який у нас розпаношився, т. є. до співжиття правди і фальшу, чесноти і морального зла. Одначе та фірма тільки до часу. Коли „патріоти“ почуються в силі, коли зівсім опанують дотичну інституцію, тоді копнуть священиків, та крикнуть: „проч з попами!“, а надто зачнуть отверто провадити борбу проти Церкви, віри і релїґії. Сего нераз вже досвідчили священики почавши від читалень „Просвіти“ по парохіях, а одначе не прозріли, так їм смакує служба у „панів“.
На довершення лиха зачав у нас підносити голову дух обрядовости, щоби до решти затамувати духовий розвій клиру і народу. Він висисав шпік і кров з орґанізму нашої Церкви, ставить закостенілу обрядову форму як ціль, а нищить зміст і розвій реліґійного життя. Колись ми поборювали того духа обрядовости, може тому, що його пропаґували русофіли, отже з національних мотивів, але тепер ми зачинаємо його перещіплювати в український орґанізм, бо він сприяв „національним гордощам“, бо він, мовляв, тим більше нас відокремлює і забезпечує від латинізації. Що за короткозорість?! Не бачимо, що тим самим спинює цілий культурний розвій народу. А наше духовенство не тільки не реаґує, але навіть не бачить страшної шкоди, яку спричиняв манія обрядовости.
По представленню всіх повисших справ, справді жах збирає, коли розважиться, як хороблива і убийча горячка націоналізму обхопила весь нарід і всі верстви і стани, як в тій горячці нарід кидається і вється немов в тяжкій хоробі, як щораз більше йде на манівці і блудить серед духового затемнення.
ЧИ ТРЕБА ЩЕ НАЙБОЛЮЧІШОЇ РАНИ?
Коли горячка загніздиться в людськім орґанізмі, тоді вона обхоплює цілий орґанізм і всі його части. Подібно і горячка схибленого націоналізму не щадить всего народу, ані його ріжних станів. У нас вона обхопила загал світського духовенства, світської інтеліґенції і маси народу. Затревожений серед того нашого жахливого положення я звертаю мої очи ще до найважнішого у нас стану т. є. до монашого стану, бо стан монаший, то найбільша сила Церкви, а тим самим і народу, то найголовніший живчик духового життя, то найбезпечніша пристань для народу серед бурі.
І тому коли монаший стан ослаблений, або хорий і поневолений, тоді всякий ворожий дух легко може нищити силу Церкви і впроваджувати духовий розклад в народі. Се добре знає і розуміє темний демон і тому в борбі проти Церкви найперший і найсильніший наступ робить проти монашества, про що свідчить історія. Він уживав всіх способів, щоби знищити монаший стан. А коли уживши всіх способів не може допняти своєї ціли, тоді уживає націоналізму як найнебезпечнішої і найсильнішої збруї, щоби здобути собі доступ до монашого стану і щоби, як не цілком його знищити, то бодай зробити вилом і в той спосіб впливати на духове ослаблення монашого життя.
І тому я з такою тревогою звертаю мої очи до монашого стану, щоби і він не дався оголомшити і захопити тим оманливим маревом звихненого у нас націоналізму, бо тоді булаби се найболючіша і смертельна для нас рана. І тому також звертаюся з горячим бажанням і проханням до всего у нас монашого стану, так мужеського як і женського, щоби він мався на осторожности і не дався заманити оманливому фантомови націоналізму. Монаший стан, то чиста атмосфера Христова, а всякий вплив упавшого світа тут має устати, тут всякий його фальш і підступ мусить стратити силу і вдуситися. Всі в тім монашім стані своєю молитвою, посвятою і своїм святим життям нехай стягають благословенство і поміч Божу для себе і народу, нехай будуть дороговказом до безпечної пристани серед нинішної бурі, яка у нас шаліє.
Головно звертаюсь до Чина ОО. Василіян з тою сильною надією і з тим глибоким пересвідченням, що той Чин добре розуміє своє становище і високе завдання у нашій Церкві і народі і що він се завдання сповнить в цілости по бажанню Христа Спасителя. Я пересвідчений, що той Чин завсігди памятає на упімнення Пророка Авакума, котрий каже, що він поставлений на сторожи з оружжам при нозі, щоби бути завсігди на поготіві, щоби при зближенню ворога вдарити сейчас на алярм і виступити до борби. (Авак. 2. 1) Чин ОО. Василіян має з певністю перед очима час і обставини, серед котрих він під зарядженням Божого Провидіння остав відроджений і покликаний до нового життя через Апостольську Столицю, а іменно тоді, коли пробудилося у нас національне почування і освідомлення національне але на тлі лібералізму, а з другого боку коли російське схизмофільство грозило занепадом католицького духа у нашій Церкві. Сю послідну небезпеку Чин відвернув. Немов під подувом весняного воздуха у нас прозябло нове духове життя. Думаю, що Чин сповнить ще і тамте завдання, а іменно, що запобіжить духовому розкладови, який грозить нам з боку схибленого націоналізму.
ІСТОРІЯ ІЗРАЇЛЬСЬКОГО НАРОДУ ЗА ЧАСІВ СВ. ПРОРОКА ЄРЕМІЇ ЗЕРКАЛОМ І ПЕРЕСТОРОГОЮ ДЛЯ КОЖДОГО НАРОДУ
Коли застановляюся над нещасним положенням нашого народу, стоїть мені перед очима доля ізраїльського народу за часів св. Пророка Єремії. Ізраїльський нарід в тім часі блудив в справах віри і моралі, віддався ідолопоклонству і попав в духовий розклад. Тоді Бог покликав Єремію і післав його до народу, щоби голосив опамятання і вістив грізні кари, колиб нарід не опамятався. Єремія був скромної вдачі, несмілий і чутливий. Тому не почувався спосібним до такого тяжкого завдання і уряду, та боронився перед таким покликанням. Коли одначе Бог запевнив його о своїй помочи, Єремія пішов за Божим покликом.
На самім вступі показав йому Бог в одній з візій кипячий котел, з котрого з північного боку лялися води. Се було предсказання цілої катастрофи, котра вкінці й навістила ізраїльський нарід. (Єрем. І. 13-18).
Несміло, але уповаючи на поміч Божу, опустив Пророк свою затишну родинну місцевість і пішов до Єрусалиму, де в притворі святині зачав голосити свої промови і грозити нещастями, коли не наступить опамятання в народі. Початок був досить успішний. Пророк знайшов підпору в побожнім царю Озії, котрий казав повикидати ідоли Ваала з святині і спалити їх, поганських жреців понаганяти, всякі місця поганських жертв знищити, святиню відновити і впровадити ціле Богослуження в давній чистоті і величавости.
Вскорі одначе побачив Пророк, що та вся реформа була тільки зверхна, бо потайки остало дальше ідолопоклонство, а про усунення глубоко закорінених моральних звихнень, проступків і духового розкладу у всіх станах народу ніхто не думав. А тільки душевне відродження могло відновити нарід і поєднати з Богом. Та на се не заносилося. Чим більше Пророк вглядає в життя мешканців Єрусалиму, тим більше видить моральне забагнення. Думав зразу, що тільки люди з низького стану не знають Господньої дороги. І тому звернувся до висших станів. Та на жаль переконався, що то якраз вони скинули ярмо Боже і спричинили моральний занепад в народі. Ще гірший біль спричинювало Пророкови засліплення народу з його провідниками на чолі. А що тоді панував політичний мир, весь нарід думав, що Бог відвернув всі загрози кар. Єремія перенятий болем і ним немов оголомшений впадав між товпу народу перед святинею і предсказує руїну, яка мав прийти. Одначе се нічо не помагав. Навпаки уважають Пророка за темного духа, бож не заноситься на ніяке нещастя. Ложні пророки, навіть священики, виступають проти него й усипляють нарід в його ложнім спокою.
І тому Єремія голосить: Жах і страхіття сталися на землі. Пророки (ложні) пророкували обман і священики плескали своїми руками і мої люди таке полюбили і вкінці до чого дійде ? „Оужасъ и страшнаѧ содѣѧшасѧ на земли. Пророцы пророчествоваша неправеднаѧ, й свѧщенницы восплескаша руками своимы, и людїє мои возлюбиша такwваѧ, и что сотворите въ послѣднѧѧ сихъ?” (Єрем. V.30-31)
Пророк не перестав опамятувати нарід і грозити карами Божого гніву. Одначе серед звідних кличів, яким нарід давав послух, голос його був голосом воліючого в пустини. Нарід полюбив тих, котрі йому схлібяли й усипляли в його затроєних мріях і гріхах.. Серед того всего скаржиться Пророк, чому він властиво покликаний на той уряд, коли нема ніякого успіху? На се отримує від Бога відповідь, що він поставлений, щоби доказав перед світом лукавство народу і щоби оправдав суди Божі над тим народом.
Тимчасом зайшли грізні політичні події. Єгипетський Фараон війною загрожує ізраїльській державі. Озія погиб в тій війні, а на його місце не послідував цар вибираний ізраїльським народом, але Йоаким, іменований Фараоном, негідний як його предки. І Пророк Єремія, котрий був усунувся до родинної затишної місцевости, виступав знова на прилюдний овид. Одичіння в народі підняло голову більше як колинебудь, а нарід успокоював себе перед всякою карою, бо якже Бог мігби знищити нарід, котрий мав таку величаву святиню. Тоді Єремія викидає народови і його ложним пророкам всю їх облуду: Не покладайте своєї надії в обманчивих словах, бо вони зовсім вам не поможуть, іменно, коли говорите: храм Господний, храм Господний, храм Господний є! Коли ви надієтеся на обманчиві слова, то з того не буде ніякого хісна. І крадете й убиваєте і чужоложите і кривоприсягаєте і жертвуєте Ваалови і йдете за чужими божками, яких не знаєте, а відтак приходите до святині, стаєте перед Божим лицем і говорите: ми забезпечені за ті всі наші мерзости. – Ізза сеї причини Бог відкине нарід від свого лиця. (Єрем. VII. 2-4,8-10,13-15).
Одначе все нічо не помагає. Культ ідолів віджив. Пророк болем і жахом перенятий бажає утечи і скритися на пустині, щоби не бачити погуби свого народу. Одначе Бог його не пускає. Слідує ще більше зло. Всякі сліди реформи з часів Озії знищені. Цар Йоаким дає найгірший згіршаючий примір і навіть каже спалити упімнення Пророка письмом уложені. Основується орґанізація, щоби зовсім усунути культ правдивого Бога, а впровадити культ Ваала. Що більше, навіть в родинній місцевости плянується убийство Пророка. А наконець його власні свояки уважають його за божевільного і стараються його ув’язнити. І так Єремія зовсім осамітнений і всіми опущений.
Одначе Бог не лишав його в спокою. Приказує йому голосити зловіщі пророцтва на прилюдній площі й навіть в храмі. Та не видно ніякого опамятання. Все ломиться через оптимістичні запевнення ложних пророків і всяких обманців-брехунців. Єремія молиться за нарід, одначе Бог за упір і засліплення постановляв знищення народу. Мав зблизитися лячне нещастя: меч, кров, голод, сльози й опустошіння.
На приказ Божий Єремія взяв черепяний горнець і розбив його на кусні серед жидівської старшини і священиків зі словами: Як сей горнець розбитий, так буде розторощений нарід. Противники будуючи свою могутність і безпеку на величі Єрусалимського храму, взяли сей виступ Пророка не тільки за провокацію, але навіть за богохульство. Настоятель храму казав його бити різками і вкинути до вязниці, де він перебув цілу ніч.
Та тої самої ночі, в котрій сидів Пророк Єремія у вязниці, дався чути около півночі воєнний алярм. Навуходонозор побідив єгипетського Фараона, з котрим Жиди жили до тепер в союзі. Після того Навуходонозор заняв Єрусалим і виконав лячний розрахунок мести за союз Ізраіля з Єгиптянами. Син помершого царя Йоакима, велика часть священиків і жидівської старшини, шляхти, властителів більшої посілости і ремісники, – упроваджені до Вавилону. Се перший початок вавилонської неволі.
Державна суверенність Ізраіля не остала вправді знесена, бо на престол вступив Седекія, одначе ізраільська держава мала бути залежна від вавилонського царя Навуходонозора. І з тим не могла погодитися національна жидівська гордість. Нарід немов самодуром опанований не міг погодитися з тою гадкою, щоби Бог міг лишити його в залежности від поган. І тому був певний, що Бог вскорі пімститься на Халдейцях за упроваджених плінників і за так богато забраних сосудів з храму.
Єремія знов виступав на овид і на приказ Божий кладе на себе деревяний ланцюх, ходить з ним по вулицях Єрусалиму і голосить, що влада Вавилону вправді є ярмом, але від Бога допущеним, а скинення того ярма буде цілковитою загибелю народу. Навіть царя накликував, щоби зігнув шию під ярмо Вавилонця, бо тільки тим способом можна буде уратувати життя.
Упімнення Єремії зачали будити отверезіння. Та від чого гуррапатріоти? Як се? Ми маємо зігнути шию під чуже ярмо? І прискочив Ананія, ложний пророк і розірвав деревянний ланцюх на Єремії. На се відповів Єремія: Ланцюх деревяний ти розірвав, а натомість ти приготовив зелізний. І зелізні кайдани дійсно впали на цілий нарід. Бо нарід натровлений гуррапатріотами і національними шовіністами не послухав Єремії, але злучився з єгипетським Фараоном проти Навуходонозора думаючи, що потрафить в той спосіб скинути з себе вавилонське ярмо. Єремію узнано зрадником на річ Вавилонців, заковано в кайдани і вкинено до студні, в котрій вправді не було води, тільки болотний шлям.
І прийшла жахлива кара. Сповнилися пророцтва про той кипячий котел, з котрого з північного боку лялися води. Навуходонозор здобув і спалив місто Єрусалим, зівсім знищив святиню, ізраїльську гордощ, царя Седекію в часі утечі зловлено, осліплено і разом з цілим народом упроваджено до неволі. Єремію скованого кайданами казав чужий побідник витягнути зі студні, поставив його перед цілим народом призначеним до неволі і прилюдно оправдав його пророцтва, які сповнилися. Побідник лишив Єремії до вибору, або йти до Вавилону, де йому запевнив всяке про него старання, або лишитися в краю. Єремія лишився в краю і з роздертим серцем дивився за упровадженим в неволю народом. Відтак сів серед руїн і голосно плакав над гіркою долею свого народу. А сини Ізраіля, які за весь час не хотіли зрозуміти, що через Пророка говорили Божі уста, тепер по упровадженню в неволю се відчули і зрозуміли. І тут в неволі на ріках вавилонських помянули святий Сіон і слова Пророка.*).
________________________
*) Гляди обширніше: Ein vielgeprüfter Gottesmann“ Otto Cohauaz. S. J. Linzer Quartalschrift, Heft 3. 1930 стор. 449-467.
УКРАЇНСЬКІ ГУРРАПАТРІОТИ І КОРОТКОЗОРІ ПОЛІТИКИ
Гуррапатріоти і національні шовіністи та короткозорі українські політики спричинили також гірку долю українського народу. Ті люди, що поводилися радше як очайдухи ніж як провідники, – вони оплювали всякий поважний і розважний напрям. То вони впровадили той душевний розстрій в народі, то вони підкопали віру і мораль, то вони осліпили і затроїли нарід. Вони й дальше визивають гнів Божий і готові до того допровадити, що з кипячого кітла Сходу поллється огниста лява, яка може нас цілком знищити з лиця землі.
„Ми щораз більше котимося в низ. Мені страшно, що майже ніхто не бачить сього і не думає зарадити сему, тільки навпаки приспішують сей формальний розгін. Ми не дозріли до своєї держави, одначе загал громадянства глубоко переконаний, що Лойд Джордж має в кишені декрет на нашу державу і завтра поробить нас президентами, міністрами, послами й обсипле горами валюти... Для сеї справи ми жертвували в 1918-19 край, десятки тисяч добірної молоді, безконечні міліони майна і гроша з таким тільки вислідом, що земля опинилася на ласці і неласці Поляків. Зате горстка несовісних людей бавиться в державу... На сю забаву пішли вже сотні тисячів долярів зложених наївними еміґрантами в Америці, коли тимчасом край і нарід нидіють культурно й економічно та потопають політично“. Так писав бл. п. Стефан Томашівський 1922. р. у своїх листах будучи на еміґрації в Берліні до одної особи тут в краю.*) А в другім листі в тім самім році так писав: „Хтож винен сьому, що Твої земляки віддали свій талант у руки легкодухів, а ті – закопали думаєте? – ні, вони пішли на кінські перегони і поставили весь талант на одного коня, запаленого і пропащого з гори! Коняка зломила вже карк, а Твої земляки ще не розуміють становища, в якому опинилися“, і дійдуть до того, що „змінять своє право“ на „ласку побідника“.
Отсю правду, котра вже здійснилася на наших очах, сказав бл. п. Томашівський, котрого весь час обкидувано грязюкою від голови до стіп. А загал зводжений фальшивими пророками, далі вірив, що ми „власними силами“ успіємо видобутися зі страшного положення. І тут справді можна навести слова, які прецінь раз удалися одному з наших політиків, а котрі можна уважати аксіомою української політики, а іменно, що ми вміємо „власними силами“ закинути собі петлю на шию, щоби повіситися, але відрізати тої петлі ми вже „власними силами“ не можемо.
Тільки крови, сліз, жертв, тільки майна і терпінь, і все надармо! Та не тільки надармо, але навіть нема якогось опамятання і зрозуміння ситуації, в якій ми опинилися. – „Ми сорокміліоновий народ“! „Нас більше тут“! „Ми живем, живем своїм життям“! Так кричать дальше наші верховоди, гуррапатріоти і національні шовіністи, котрі поставили весь талант свого народу на „одного запаленого коня в часі перегонів“ і програли. Вони довели наш нарід до остаточної катастрофи.
______________________
*) Гл. „Н. Зоря“ 1931 20/12 Ч. 97.
Часть друга.
ПРО КОНСТРУКТИВНО-КОНСЕРВАТИВНУ РОБОТУ
ЩО ТАКЕ ПОСТУП І ЩО ТАКЕ КОНСЕРВАТИЗМ
В українській суспільности слово: поступ, дуже в моді, хотяй нема зрозуміння, в чім властиво поступ і замість поступу є занепад, чи духовий розклад. Так знова з другого боку слово: консерватизм, є чуже і осоружне. Слово: консерватизм викликує вражіння забальсамованої мумії. Під консерватизмом розуміється у нас застій, назадництво, заскорузлість. Навіть ті, котрі уважають себе за консерватистів, не мають розуміння і висказують про консерватизм дивоглядні поняття.
Один з найвизначнійших польських консерватистів написав 1931. р. прилюдний лист до українського консерватиста, в котрім подав загальні основи консерватизму.*) На той лист появився ряд статтей в „Меті“, в котрих автор дає прилюдну відповідь українського консерватиста. Ті статті повні вишуканих фраз, такі неясні і баламутні, що трудно з ними полемізувати. Вкажу тільки на дві справи, а іменно, той український консерватист ставить консерватизм на рівні з консерватизмом російської держави, яка сумно закінчила, а в береженню приватної власности видить матеріялізм. Вже те свідчить, як у нас нема розуміння правдивого консерватизму, бо чейже російський консерватизм, то не був консерватизм, але убийство людського духа, се був мороз чи лід, котрий стримував всякий розвій життя. Право знова приватної власности, то не основа матеріялізму, але заховання природного права приказаного Божим декальоґом. Що хтось може надуживати права власности (як і кождого права Божого декальоґу) в той спосіб, що в матеріяльних добрах видить виключно найвисше своє добро і тому дбає тільки за матеріяльне добро, то чейже не можна вміняти в зло заховання і береження права власности.
Щож отже таке правдивий консерватизм? Правдивий консерватизм признає і береже справи тревалі і незломні, самі в собі хосенні і цінні, а справи переминаючі і хвилеві трактує як такі і уживає остілько, оскілько в данім часі і в даних обставинах можуть бути пригожі і хосенні. Правдивий і позитивний консерватизм признає і спирається на природних і надприродних Божих правах і основах, які є незломні, вічно тревалі і незмінні. Стоячи на тих основах і законах розвиває свою діяльність, ублагороднює людського духа і провадить до правдивого поступу так одиниць як і цілої людської суспільности. Отже правдивий поступ то не є здобування виключно матеріальних дібр, ані винаходи на полі техніки, але передовсім розвій і ублагороднення людського духа на принціпах незломних, вічно тревалих Божих законів. Де є такий поступ, там і матеріальні добра і технічні уліпшення виходять і служать до правдивого добра. Знехтування знова природних і надприродних Божих прав не творить поступу, але спричинює розклад, бо родить холодний матеріалізм, який витворює визискуючих паразитів, а з другого боку визискуваних пролєтарів, – а всякий розвій на технічнім полі провадить до морального занепаду і розкладу духового життя, словом, – до руїни людства.
__________________________
*) Др. Ян Бобжинський. „Nasza Przyszłość.“ Том XV. 1931.
КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА – СЕ ІНСТИТУЦІЯ НАЙБІЛЬШЕ КОНСЕРВАТИВНА І НАЙБІЛЬШЕ ПОСТУПОВА
Католицька Церква є найбільше консервативна, бо вона береже і держиться незломних основ, вона за ніяку ціну досі не відступила і ніколи не відступить від доґм віри і етики, вона не змінює своїх переконань з дня на день, як се видимо у житті світа, але навіть серед переслідувань стоїть заєдно на становищі від Основателя її Христа Господа визначенім. Католицька Церква є заразом і найбільше поступова, бо розвиваючи своє життя і діяльність в рамах вічно тревалих принціпів віри і етики, витворила і дальше творить правдиву культуру. Католицька Церква сповняючи приказ Христа, шукає головно і передовсім Божого Царства у нутрі душ але при тім осягає і все проче в дочасних справах добробуту людського життя. Католицька Церква зродила не тільки велитнів святих, яким не можуть дорівняти ґенії світа, але також й великих учених, ґеніяльних мистців на полі штуки і всякого рода винахідників на технічнім полі. Католицька Церква заложила і створила перші найголовніші університети, отворила школи знання у ріжних напрямах культурного розвою. На католицькій Церкві сповняються по всі часи слова Христа Спасителя: „Шукайте Божого царства, а все проче додасться,“ як конечний виплив і послідовність внутрішного життя основаного на принціпах Божого царства. Католицька Церква є справді тим євангельським ученим, котрий пізнавши основи Божого царства і їм послідуючи став подібний до заможного чоловіка, що зі свого скарбу виносить старі і нові цінности. Старі, бо справи вічно тревалі, надприродної вартости, а також нові, бо вона неустанно творить нові справи, бо неустанно ділає, поступає і усовершує своїх вірних ісповідників. „Всѧкъ книжникъ научивсѧ царствїю небесному, подобенъ єстъ человѣку домовиту, иже износить ѡт сокровища своєгѡ нѡваѧ и ветхаѧ“ (Мат. 13. 52).
СХИЗМА І ЄРЕСИ ЯК ВИПЛИВ СЕГО СВІТА НЕ ПРОВАДИТЬ ДО ПРАВДИВОГО ПОСТУПУ
Навпаки річ мається зі схизмою і єресями. Схизма – то завмерття духа і закостенілість, бо там нема життєдайного світла і тепла Духа Святого, подібно як нема природного життя в галузі відірваній від живого пня. Закостенілі форми, а під ними гнилий зміст, замість поступу моральний розклад. Рівнож всякі єреси і секти взявши розбрат з відвічною і абсолютною Правдою блудять по манівцях, з одного фальшу падуть в другий, неустанно в неспокою і спричинюють також духовий розклад. Всі ті збочення від правдивої катол. Церкви подібні зівсім до світа, котрого вони є випливом. Бо світ безнастанно филює як розбурхане море. Раз підноситься, то знов паде. Нагромаджує богацтва, робить великанські винаходи на полі техніки, будує будівлі, чваниться цівілізацією, а відтак замість правдивого поступу спричинює катаклізми, в котрих все розпадається і нищиться, бо світ занедбуючи духовий поступ витворює моральний занепад як головну причину катаклізмів і то тим лячніших, що в таких загальних катаклізмах звичайно підпадають знищенню також здобутки правдивої культури, подібно як загальна повінь чи инші природні загальні катаклізми нищуть все без розбору.
СВІТ ВСЕ ЖАДНИЙ НОВОСТИЙ
Людство так освоїлося і зжилося з тим, неустанним рухом світа, що йому нудними видаються мирні часи, пригожі і сприяючі правдивому розвоєви та культурному життю і тому бажає змін, бажає надзвичайних подій, а війну приймає з оплесками радости, хотяй потім за се гірко покутує. Все, що давне, хотяй випробуване, тревале і цінне, не подобається і скидається як непотрібну одежу, а імпонує те, що нове, хотяй тільки позірно добре, хотяй навіть шкідливе і небезпечне.
Справа отже ясна, що де нема правдивого, позитивного консерватизму, там нема також правдивого поступу.
ПРАВДИВИЙ КОНСЕРВАТИЗМ І ФАЛЬШИВА ЖАЖДА НОВАТОРСТВА
Влучне розуміння консерватизму, а заразом фальшивого поступу, подає знаний католицький учений історик і фільософ Ріхард Кралік у Відни в своїй відповіді на закид зроблений йому одним з критиків, впрочім йому зичливим. Іменно той критик закидує, що поширена літературна робота Краліка не дає нового імпульсу, якийби переломив світ і надав йому новий напрям. На те Кралік доказує свому критикови, що якраз засадничо консервативна тенденція була безусловною ціллю його творчости, була його завданням, була його може конечною заслугою в тім революційнім часі, в часі особливо жаднім новости. Щоби не бути подібним до тих все вивертаючих фальшивих пророків, перед котрими остеріг І. Христос по всі часи, він уважав конечним оснувати цілу свою культурну програму на авторитативній традиції катол. Церкви. Він уважав випрацювання консервативного принціпу в хаосі наших часів за конечніше, ніж неспосібні, дитячі спроби стреміти до позірної ґеніяльности, до вимушеної ориґінальности, ніж оснувати нові секти і дозволити сплямити вічні принціпи Божого обявлення, чистої віри і Церкви через єретичне реформаторство, через безцільний „поступ,“ через примінення до оманливого духа світа, через дивачні форми нового стилю.
По думці того ученого правдивий стиль, то найбільше поєдинчий спосіб вислову. Радше ляконічний, або сухий атицький стиль, як блискучий „азійський“ стиль з часів занепаду. Консерватизм, поєдинчий стиль, – се ґеній. Розуміється, що нинішний час жадний новости, здається до сего неспосібний; його незнання таке велике, як брак смаку; він готовий відмовити ґеніяльности Божому Спасителеви, котрий сказав: „Я не прийшов закон (Старого Завіта) знести, але доповнити. І ані одна йота не сміє відпасти від закона. Хто його зберігає, той буде зватися великим в небеснім царстві.“ (Мат. 5. 17-19).
Правдиво творити значить, передовсім те, що цінне затримати і дальше провадити. Гомера, Дантого, Шекспіра названо „компіляторами“, але якраз як компілятори сталися вони великими, тревалими стовпами своїх націй. Тільки де здоровий консерватизм, там почування домашности в сім, Богом сотворенім, світі, почування оптимізму. Бо як консерватисти оцінюючи традицію розуміємо все, а заразом знаємо, що ми колись також зрозуміємо й те, що до тепер остало нам незрозуміле. Нашим завданням в першій лінії є зрозуміти, а не критикувати. Не можна оленя ганити, що мав роги, а коня, що не мав рогів, не можна Шіллєра ганити, що не є Ґетим, ані Ґетого, що не є Шіллєром. Навпаки – се неможлива фільософія, коли Шопенгавер цілий світ осуджує як нагани гідний і в той спосіб вмовляє пригнобляючий песимизм, а Нітше поводиться зівсім як божевільний. *)
__________________________
*) „Bekenntnis zum Optimismus". Von Richard Kralik. „Schönere Zukunft“. 1932. 4. 17 стор. 374.
ДВІ СКРАЙНОСТИ, ЩО ПРОВАДЯТЬ ДО ОДНОЇ ЦІЛИ
Правдивий консерватизм противиться двом скрайностям, а іменно життєвому застоєви і заскорузлости, а відтак безосновній, недоцільній і горячковій діяльности. Одна й друга скрайність спричинює розклад життєвих проявів і нищить всякий дорібок правдивої культури. Коли в людськім орґанізмі затамоване круження крови, коли перепинений правильний розвій, тоді наступає занепад сил, здорові соки псуються і перетворюються в страшну ґанґрену, яка спроваджує смерть. З другого знова боку надмірна горячка, або трійливий наркотик травить орґанізм, спроваджує нервозність і убиває. Подібно і в людськім житті, так одиниць як і всеї суспільности. Короткозорий і еґоїстичний консерватизм старого типу на однім бігуні, а на другім, революціонізм, провадять до небезпечних потрясень, бо нарушують істотність життєвих проявів. А істотність знова життєвих проявів лежить в селекції вартости, іменно у громадженню культурного добра, а з другого боку у відкидуванню відпадків.*)
________________________
*) „Niedorzeczny defetyzm“. (Nasza Przyszłość). Том XVIII 1932.
ХАРАКТЕРИСТИКА НАШОГО КОНСЕРВАТИЗМУ
Ми Українці знані зі свого консерватизму. Одначе наш консерватизм гнилий, негативний і погубний. У нас замість правдивого консерватизму є дві скрайности. З одного боку зберігаємо невсипущо й уперто справи не тільки малої вартости, або безцінні, але навіть нам шкідливі, які уважаємо за цінні, ненарушимі і для нас конечні, – а з другого боку переймаємо горячково всякі хвилеві кличі, погубні і оманливі, які витворюють безпринціпіяльність і хаос. Той наш своєрідний консерватизм пробивається навіть в народніх піснях. Возьмім прим. коломийку, котра зачинається дуже сумною, тужною, аж душу пригнобляючою мельодією, а відтак слідує в другій сейчас строфці така підскочна і весела мельодія немов душевного шалу так, що душа немовби бажала позбутися попередного настрою і його осудити. Два екстреми. Песимізм і оголомшена радість. Се доказ, що дух нашого народу хорий.
А сей хоробливий настрій підтримує ще більше вплив орієнталізму, який обхопив наші уми і серця, підсичує й так нашу сентиментальну вдачу, манить фантазією і відвертає від реальних, конечних і хосенних справ. Се наше велике лихо, що ми приняли віру зі Сходу, а не з Западу, що ми зросли не в атмосфері Риму але Византії. Ми не відчуваємо, що сентиментальність і фантазія родить в душі тільки порожнечу, знеохочення й ослабленння та неспосібність до ініціятиви і до життєвої борби, а навпаки, що реальна, розумна і позитивна праця, труд, борба і жертва, провадять до позитивних і тревалих вислідів, родять високу ідею і правдиву та благородну поезію.
Головно обман орієнталізму є причиною, що тримаємося форми, а не звертаємо уваги на зміст. Звідси не маємо повного розуміння вічних, незломних основ і правд віри і тому ми їх не здійснили, якби належало у всіх ділянках нашого життя. Ми приняли форму віри, а життєвий зміст виповнюємо своїми видумками, традиціями і звичаями, які нераз йдуть всуперіч з надприродним Божим правом.
Простий люд густо часто заховує забобонні звичаї як найбільші святощі, а таїнства і приписи Церкви легковажить або їх не розуміє. Трафляється, що простолюдин піст самим собі наложений за худібку зберігає дуже скрупулятно, але піст Церквою приказаний легковажить. Бо в него худібка важніша, ніж повага і власть Церкви. Смішні, некультурні звичаї при ріжних нагодах і забавах майже неможливо усунути. Неестетичне урядження в церкві, як прим. грубезні хрести, свічки перед іконостасом, звані поставниками і т, д., не можна змінити, бо зараз бунт вірних. Так менше більше виглядав наш консерватизм.
Взагалі беручи наші погляди на реліґійні, національні і політичні справи такі заскорузлі і загумінкові, що закривають ширший горизонт і не дозволяють розвинути життєвих сил. Наш католицизм прим. такий стиснений і звязаний нашими шкідливими традиціями, що не можемо як слід зрозуміти життя катол. Церкви. І тому катол. Церкву відчуваємо під певним оглядом як не свою питому і нам не так дуже конечну.
УПЕРЕДЖЕННЯ ДО БЕЗЖЕННОГО КЛИРУ
Як наш консерватизм заскорузлий, короткозорий і неґативний, найліпше пояснює погляд і розуміння нашого загалу в справах целібату і женячки клиру. І тому хочу ширше занятися тою справою, бо тут головна і безпосередна причина нашого негативного консерватизму.
Сама назва целібату викликує у нас не тільки упередження, але погорду, певного рода обридження, або формальний панічний жах, подібно як у дитини перед дикою бабою в маку, про котру її вмовила мама. Жонатий клир піднесений до найвисшого значіння, бо жонатий клир – то в очах загалу забороло, то основа Церкви, народу, – а целібат – то зрада обряду, Церкви і народу. Хтось чужий, обєктивно беручи цілу ту справу, може здвигати раменами і мимоволі може поставити собі питання: чи той нарід, який уважає себе католицьким, чи має духа католицького, чи розуміє значіння і авторитет Церкви, чи розуміє і є свідомий про надприродне життя з віри, чи здає собі справу, в чім лежить вага і розріст реліґійного життя, чи відчуває, в чім лежить сила народу?
Коли в Станиславівській дієцезії 1920. р., а в Перемиській дієцезії 1925. р. постановили оба Епископи висвячувати тільки тих кандидатів духовного стану, які рішаться остати в стані безженнім, тоді зчинився в краю такий крик між жонатим клиром і світською інтеліґенцією, немовби земля мала запастися. Преса, віча, аґітації, террор на питомців в семинарах з боку аґітаторів, словом всі зорґанізувалися немовби перед наступом найбільшого ворога. При тім послугуванося нечесними напастями, несовісними видумками так, що всякий середник, хотяй неетичний був у них добрим, як тільки був проти целібату. Штучна аранжовано віча, аґітаціями скликувано нарід, ухвалювано під диктатом резолюції без допущення до дискусії. Нарід йшов, та не знав, о що ходить, чи щоби відбирати жінки священикам, чи хлопам. На однім такім вічу по виголошенню нісенітного і напасливого реферату і по проголошенню без дискусії резолюції один селянин з ґалєрії попросив о голос. Спершу йому заборонено, бо дискусія була недопускаєма, але коли тойже мужик домагався настирливо голосу, тоді йому позволено забрати голос в припущенні, що він в імени „народу“ запротестує проти целібату. Тимчасом гіркий завід, бо селянин відозвався тими словами: „А що буде з дзвонами забраними в часі війни?“ Той запит по цілім ряді підбурюючих устних і пресових аґітацій аж надто свідчить, як нарід інтересується женячкою клиру. Для него навіть дзвони важніші, ніж жінка священика. Другий знов селянин вертаючи з такого віча висловився в той спосіб, що властиво не знає, о що ходило, але нам вірним ходить о се, щоби священики до школи ходили, дітий катехізму учили, та людий до добра провадили. Ось правдивий консерватист, котрий умів оцінити, що конечне, тревале і хосенне, а що додаткове і неконечне. Нарід бажає доброго священика, ревного священика, словом, священика в цілім того слова значінні, але не його жінки, яка не має нічого спільного з священичим покликанням і з священичим урядом.
Вправді тепер утихла та буря, безженний стан духовенства осягнув право горожанства і навіть зачинається признавати потребу безженного стану, одначе радше з матеріяльного мотиву, бо настали часи дуже тяжкі, в котрих жонатому священикови неможливо удержувати родину і виховувати дітий. Одначе той мотив низький, бо се вказувалоб, що священик мусить бути добре ситуований і до практиковання убожества не обовязаний. А тимчасом якраз священик обовязаний бути убогий духом, не привязуватися до ніяких земських дібр, не бути приневолений старатися о збирання гроша і матеріяльного добра, або навіть в даних обставинах практикувати цілковите убожество.
Теперішна фінансова кріза і матеріяльна скрута, се також причина, чому так мало синів зі священичих родин вступає до духовного стану. Бо минули ті блаженні часи, коли вигідний і достатний священичий стан приманював многих кандидатів. Один з жонатих священиків запитаний мною, чому його син учиться у висших світських школах і то за границею, а не посвятився богословії, відповів мені, що не тому прим. що не має покликання, але просто тому, бо він не хоче, щоби його син так бідував, як бідує батько. Ось доказ, який дух і яке розуміння загально беручи у священичих родинах про священичий стан. Такий священик і йому подібні кваліфікуються радше до трену, а не до фронту в боєвій лінії.
З тої самої причини дасться пояснити також те відчуження і упередження священичих родин до монашого стану. Тільки рідкі виїмки, що син чи донька священика посвятиться в тім стані найкраще служити Богу і народови. А прецінь після всякого розуміння і з природи річи, повинні заповняти монастирі найбільше сини і доньки зі священичих родин.
ЧОГО НЕ МОЖЕ ВПОВНІ ДОКОНАТИ ЖОНАТИЙ СТАН КЛИРУ?
З того огляду, що позитивний або неґативний консерватизм залежить головно від клиру і що загал нашого громадянства боронить і стоїть за жонатим станом клиру, тому я спонуканий сказати, що головно жонатий клир, як такий, є причиною неґативного нашого консерватизму. Бо жонатий клир не може як слід виховувати нарід духово, зродити ідею і її здійснювати. Жонатий клир не може в цілій інтензивности відчути значіння жертви і її виконувати. Жонатий клир не може придбати вповні належного собі авторитету, ані істнуючий авторитет підтримати і зберечи. Жонатий клир не може цілковито вростися в катол. Церкву і зжитися вповні з її життям, котра якраз є головним жерелом духовного життя, повної, чистої і святої жертви та правдивого авторитету. А ті чотири висше сказані справи є основою, силою і змістом правдивого і позитивного консерватизму і поступу.
Сі мої твердження опираю на історії нашої Церкви і народу, а відтак смію покликатися на близько трицятьлітний досвід в справуванню мною єпископського уряду. Зазначую, що сі мої твердження висказую без упередження або гніву до жонатого стану клиру, ані не хочу зовсім вміняти йому те недомагання як свідому, добровільну і субективну провину. Вкінці зазначую, що беру тут на увагу жонатий клир як стан.
З многих инших причин, чому жонатий стан клиру не може як слід виповнити висше вказаних своїх завдань, є одна головна причина, а іменно, що жонатий клир після слів св. Ап. Павла поділений між женою а Ісусом Христом, воплоченим Сином Божим. (І. Кор. 7. 32-33).
ПРОБЛЕМА ЛУЧНОСТИ ДУХОВЕНСТВА З ЦЕРКВОЮ
З того огляду, що катол. Церква є жерелом духового життя, жертви і авторитету, тому зачнемо розважувати найперше о найтіснійшій і цілковитій злуці духовенства з Церквою, основаною Христом.
В однім з моїх попередних Пастирських Листів написав я покликуючися на одного католицького апольоґета, що не вистарчає тільки черпати життя від Христа подібно як немовля ссе корм з грудий матері, але треба вжитися в життя Христа. Подібно як галузка злучена з пнем жиє його соками, так треба злучитися з І. Христом і жити Його життям. А се, що сказано про Ісуса Христа, воплоченого Сина Божого, те саме відноситься до католицької Церкви. Тут не вистарчить тільки певна льояяьність, але конечна цілковита і найтісніша злука і звднання з Церквою так, щоби жити її життям, з нею відчувати, з нею терпіти, з нею радуватися, її долю уважати за свою.
Причина сего ясна. Катол. Церква є не тільки основана Христом воплоченим Божим Сином, але се також Його збірне містичне тіло, в котрім Він дальше живе, промовляє і ділає, як колись жив, говорив і ділав перебуваючи на сій землі. Син Божий найперше приняв на себе людську природу і воплотився, відтак як воплочений Син Божий прибрав собі збірне тіло, т. є. Церкву, зложену з Єрархії Ним установленої і з вірних. І в тій Церкві остав Христос в Найсв. Евхаристії й уділяв свою силу і життя для всеї Церкви. Головний орґан, через котрий ділає Христос, се Папа, а відтак Епископи і священики з Папою злучені. Бо І. Христос дав місію і власть не тільки св. Петрови, Апостолам й ученикам, але також їх наслідникам і тому та місія і власть треває по всі часи аж до кінця світа.
Збірне містичне тіло І. Христа, т. є. катол. Церква становить один орґанізм, в котрім кружить одна сила і життя Христове. Як в людськім орґанізмі клітини злучені з собою жиють життям цілого орґанізму, так в катол. Церкві всі з собою злучені становлять разом один орґанізм і жиють одним життям Христовим, коли оживлені і злучені з І. Христом не тільки вірою, але також благодатію і любовію. *)
Отже катол. Церква – се не звичайна людська інституція, але інституція Богочоловіча. Оскілько чоловіча, т. є. складається з людий, може як кождий людський орґанізм, – улягати немочам і хоробам, поодинокі члени можуть цілком відпадати, але життя і сила цілого орґанізму ніколи не може занепасти і припинитися, бо тут живе і ділає Божий чинник. І тому катол. Церква мимо всіх ворожих наступів треває і буде тревати до кінця світа.
Священик в орґанізмі катол. Церкви є не тільки звичайною клітиною, але й одним з проводів Христового життя і тому він обовязаний як найтісніше зжитися і зростися з тим орґанізмом, щоби міг вповні сам перенятися Христовим життям і вповні фунґувати та вповні те життя розпроваджувати до людських душ. Одначе жонатий клир не в силі вповні сего доконати, бо він поділений між жінкою а Христом, а в слід за сим і між Христом в Його збірнім містичнім тілі, т. є. катол. Церквою. Його становище в тім орґанізмі катол. Церкви не є вправді безчинне, одначе до певної міри перепинене, по части затамоване, а життя ним уділюване, можнаб сказати, анемічне. Жонатий клир і сам не може як слід жити повним життям і не може його далі вповні уділяти. Жонатий клир мав свою домашну орґанізацію, з котрою так тісно і неподільно звязаний, що не може віддатися всеціло і неподільно життю і орґанізації Церкви. Як в його власній душі є духовий дуалізм, так і в його діяльности на полі церковнім є половичність. В тій половичности одначе з правила бере верх і абсорбує земська і родинна діяльність.
Хто посвятився духовому ділу, той під загрозою противорічного життя не може бути вплетений своїми думками і бажаннями в земські справи в більшій мірі, аніж у справи духовні. А так вмотаний є в земські справи жонатий клир через родину. І тому він віками треває в дуже тяжкім противоріччі. Тим противоріччам в істнуванні нашого жонатого клира можна пояснити безчисленні противорічча у світогляді всеї нашої суспільности.
Тим можна собі пояснити ті разячі противорічча, іменно, що ми католицький нарід, а одначе не маємо довіря до Апостольської Столиці, підозріваємо і посуджуємо про нещирість і брак зичливости для нас. Хочемо бути католиками, але заразом стараємося відгородитися і забезпечитися перед впливом катол. Церкви. Черпання життя з катол. Церкви уважаємо за небезпеку латинізації, отже за смертельну справу. Признаємо катол. Церкву, але самі хочемо становити щось осібного і зовсім відрубного. Отже наш католицизм не є внутрішний, не є вкорінений і заходить небезпека його занепаду при даній зміні обставин, або політичної конюнктури.
Наш католицизм сходить на певного рода льояльність, може сильнішу як льояльність для світської держави, одначе і в тій льояльности діються промахи і то разячі проти католицизму. Прецінь давніше, а ще й тепер деклямується і співається в часі прилюдних концертів як улюблену поему Шевченка „Гус“. А сеж є плюгава лайка і напасть на катол. Церкву. В таких концертах брали і беруть участь священики і їх родини, а навіть часом дехто з священиків співав в хорі або й диригує. І се у нас нікого не разить. Ніхто не протестує, бо ми вправді католики, але нам мило співати чи деклямувати глумливу поему проти катол. Церкви.
Дійшло до мого відома, що в часі тристалітного ювилею мученичої смерти св. Йосафата, борця і мученика за ідею католицизму, один з священиків, і то навіть декан, висловився з таким презирством о тім святім, що не хочу сего тут наводити. Сей святий, наш рідний святий, не тішиться у нас популярністю, бо він не належав ані до „панів добродіїв“, ані до „господинов“, бо він не підсичував горячки партійної і національної, але зате дбав і молився о навернення і о католицького духа в нашім народі, бо він цілим своїм єством відчував найвисше добро свого народу в злуці і єдинстві з катол. Церквою.
Недавно тому, коли ходило о оборону доґми католицького супружа, один з священиків висловився з кпинами, а іменно, що вже час позбутися та усунути ті формальні пережитки в супружестві.
Ліберальна націоналістична преса густо часто виступає проти Апостольської Столиці, бере в оборону схизму, а загал нашого духовенства не реаґує, але навіть читає і пренумерує ту пресу.
Сего рода прояви чейже не свідчать про вкорінену у нас ідею католицизму.
Папу уважаємо за найвисшого шефа Церкви майже в людськім значінні, а не трактуємо його в дусі віри як Заступника Христа на землі. Епископ остільки у нас має значіння і популярність, оскільки він йде по думці світських провідників „патріотів“, оскільки схлібляє нашим національним „традиціям і святощам“, оскільки патронує акції ріжного рода національних комітетів, оскільки мовчить або толерує їх промахи. Та коли Епископ не хоче грати ролі патріотичного шопкара, коли не хоче зійти з вижини свого єпископського уряду і не хоче стати звичайним аґітатором, а ще більше, коли займе рішуче і відважне становище як католицький Епископ, коли відважиться спротивитися злу і прилюдно його осудити, що є його святим обовязком, тоді він не тільки тратить популярність, але його пятнується як ворога і шкідника народу, котрого належить бойкотувати, а преса управляв на него формальну нагінку немов на дикого звіра, Епископ тоді осамітнений і опущений навіть... від клиру.
У нас до того дійшло, що хто тримає з Епископом, того посуджується о брак патріотизму і характерности, той осуджений на відчуження від всіх. Коли один віруючий ремісник боронив свого Епископа перед світським інтеліґентом, то той з обуренням закинув йому немов злочин, що він тримає з Епископом. На се відповів зі спокоєм ремісник: „Прецінь я віруючий христіянин і єсьм обовязаний тримати зі своїм Епископом, чейже не буду тримати з жидівським рабіном.“
У нас світський ліберал, чи радикал, чи явний ворог Церкви, має респект. Але коли він навернеться, стане віруючим христіянином-католиком і боронить справ віри і Церкви, тоді він в очах наших тратить на повазі, відчувається зглядом него певне недовіри, а навіть посуджується його о брак характерности і то навіть.... з боку загалу клиру.
Так як жонатий клир в поділений між жінкою а Христом і Його Церквою, так само є поділений між собою. Жонатий клир не мав орґанізаційної спосібности, якби належало і то навіть станової. Він розпорошений буде служити радше в світських орґанізаціях, ніж у своїх власних. А річ проста, бо маючи свої домашні і родинні орґанізації, не відчуває потреби лучности між собою. Як навіть створить орґанізацію, то вона не має тревалости, нидіє і скоро занепадає. Нема навіть як слід сусідського пожиття, хіба між свояками. Замість заховати солідарність і станову організацію, радше розгнуздує своїм особистим сепаратизмом. Все майже сходить на приватну користь і приватні ціли, а не мається на увазі загального добра. Тому також церковна дисципліна і сповнювання приказів і приписів Церкви дуже недомагає і кульгає. Звідси також дасться пояснити брак однообразности в Богослуженнях і обряді. Звичайно, що „попик – то типик“!
Се подільне становище жонатого клиру в катол. Церкві відбивається також відємно в народі, в котрім брак почуття спільности і солідарности для загальної діли і загального добра. Навіть коли грозить загальна небезпека, то беруть верх приватні і особисті справи над добром цілого народу. Се ми бачили власними очима в послідній нашій війні і при творенню української держави. В спільности, єдности і лучности сила, а де розєднання, розділ і прірви, там і найчисленніший нарід безсильний і неспосібний до сповнення своїх завдань так під оглядом національним, як і державним. Коли в будівлі вязання, стовпи і стіни не є ціпко споєні з фундаментом і між собою, тоді творяться риси та щілини і при першім ліпшім ударі бурі готова вона розвалитися. Так і в будівлі народу, коли немає ціпкого духового споєння всіх станів між собою і з головним фундаментом, т. є. з катол. Церквою.
У нас дідичний нахил до розкладу, до розєднання, до сварні і незгоди. А се не є ані консерватизм, ані поступ, тільки занепад.
_________________________
*) Гляди обширніше: „Христос в житті Церкви“ Бензона.
ДУХОВЕ ЖИТТЯ І ІДЕЯ
Вже з попередно сказаного виходить, що жонатий клир, поділений між жінкою а І. Христом і Його Церквою, не може, якби належало, вростися і вжитися в орґанізм катол. Церкви, а тим самим не може сам, як слід, для себе набрати вповні духового життя, ані не може сповнити як слід свого завдання в справі розпроваджування і уділювання Христового життя прочому орґанізмови містичного тіла Церкви, т. є. вірним.
Жонатий клир бере на себе подвійний тягар, т. є. духовне вітцівство і вітцівство крови. Вже природне вітцівство вимагає сильного труду і великих зусиль, щоби його обовязки належно сповнити. А духовне вітцівство ще тяжше, воно за тяжке навіть на ангельські плечі. І тому жонатий клир не в в стані сповнити належно обовязків одного і другого вітцівства. Або одно сповнить, а друге занедбає. Треба хіба надзвичайного чуда, щоби можна гідно сповнити обовязки одного і другого вітцівства. А Христос тут не ділає чуда, бо нема ніякої до сего основи. І тому звичайно жонатий священик віддається і посвячується природному вітцівству з уймою і кривдою для духовного вітцівства, бо вітцівство крови більше підпадає під змисли, є, можнаб сказати, щоденною конечністю і вимагає много журб, заходів і трудів в земських і дочасних справах і тому відвертає і абсорбує його в праці над своїм особистим духовним усовершенням, як також над розбудженням і підтримуванням духового життя загально і в самім клирі, як також і в народі. А де є духовий занепад, там не може зродитися висша ідея і любов до знеслих і благородних справ. Бо дух оживляє і підносить, каже св. письмо: „Духъ, єсть, иже оживлѧєтъ, плоть нє пользуєтъ ничтожє“ (Іоан. 6. 63).
Де занепад духового життя, там виринають згубні кличі, які зводять і спричинюють духову смерть. В найліпшім разі видвигається націоналізм, або матеріяльні, земські і дочасні справи. Одначе націоналізм і патріотизм, який не зродився з ідеального і духового життя, вироджується в шовінізм, в ненависть, в затровну горячку, яка травить і убиває, та ставить себе божищем з неґацією абсолютної Правди та незломних і конечних основ надприродної віри і моралі. А таксамо всякі дочасні і матеріяльні справи без підкладу висших духовних основ або не удаються, або стають збруєю проти віри, Церкви та моралі і тим самим проти загального добра цілого народу. Одно і друге здійснюється перед нашими очима.
Що до признання жонатому клирови, що він є продуцентом світської інтеліґенції, то се признання радше його понижає, ніж йому приносить честь. Бо прецінь священичий стан має висше покликання, ніж продукувати світську інтеліґенцію. А де плоди духовного вітцівства?! А чим відзначається загал сеї інтеліґенції? А в рядах, а навіть у проводі у ворожих таборах, чи не видно там у великім числі членів священичих родин? Чи видно у нас світочів на полі церковнім з священичих домів, як можнаб сего сподіватися? Не хочу о тім більше розводитися, бо се дуже болюча рана. Навіть під оглядом національним члени зі священичих родин не дописують, бо дуже часто вже в третім і четвертім поколінні винародовлюються, як сказав один поважний священик, і цілком страчені для свого народу.
Що жонатий клир сам не станув як слід духово високо і народу духово не виховав, се найтяжша його провина. Без числа намножилося „курфушерів,“ котрі лічать ту нещасну Україну. Вони лічать її орґанізм всякими затроєними „ізмами,“ від котрих вона в судорогах бється і близька смерти. Україна потребує віджити духовим життям, Христовим життям! І якраз ту завинив клир, що не подбав про той єдино цілющий лік. Нарід духово не вихований, є духово анемічний, податний на всякі злі впливи і всякі душевні хороби. Від такого народу не можна вичікувати розуміння висших справ і захоплення ними. Навіть безженний клир серед такої атмосфери є і мусить бути загально анемічний духово, без ідеалів і перенятий духом хоробливої атмосфери, якою віддихав нарід. Яке духовенство, такий нарід, а який нарід, таке духовенство, – справді зачароване коло. Треба многих поколінь, треба много терпінь і жертви, щоб орґанізм народу духово відродився.
Який занепад духового життя серед загалу жонатого клиру, свідчить о тім розуміння і погляд на священичий стан. Сей стан береться з боку матеріяльного, за стан добре матеріально ситуований і вигідний, а не за стан посвяти Богу і народови. І тому коли настала фінансова і матеріяльна скрута, коли священичий стан не поплачує, як давними часами, то настала загальна дезерція синів священичих від духовного стану, хіба вступають до нього з конечности.
Католицькі світські родини инших народів мають собі за честь, коли їх сини посвячуються духовному станови. Самі удержують їх в духовних семинарах. А у нас питомець дістає все даром, та ще дехто з них думає, що ласку робить Пану Богу, що зволив вступити до духовного семинара. А вже коли ходить о посвяту в безженнім стані, то о скілько хто може, шукає деинде хліба та пристановища. Хіба приневолений конечними обставинами зголошується до дух. семинара. А сему всему причина, – неґативне розуміння і погляд жонатого клиру на стан безженний священика. І тому безженного священика трактується густо часто з легковажанням в священичих домах. Словом, у нас священичий стан береться з точки земської, плотяної та матеріяльної. У нас назва „духовний“ стан, то „lucus a non lucendo“
З повисшого також слідує, що монаший стан, котрий є виквітом духового життя, станом духовного совершенства, ще більше незрозумілий. Загал жонатого духовенства ще більше чужий і упереджений до того стану а почасти ворожо відноситься до него. Монах, монахиня в очах загалу священичих родин, то немов позагробовий призрак.
І чи серед такого у нас занепаду духового життя, можуть бути зрозумілі високі справи, чи можуть зродитися ідеї благородних і знеслих цілей?!
ІМПЕРАТИВ ЖЕРТВИ
Христос Спаситель не тільки живе і ділає в збірнім своїм містичнім тілі, т. є. в катол. Церкві, як се попередно на своїм місці сказано, але також через неї продовжує свої терпіння і жертву. Не значить се, що Христос терпить і жертву приносить як за земського свого життя, бо вже воскресший і не підлягає терпінню, але значить, що Христос по своїм воскресенню і вознесенню не можучи вже терпіти і жертву приносити сам на собі, продовжує ті терпіння і ту жертву через членів свого збірного містичного тіла, т. є. всі члени того збірного містичного тіла злучені з І. Христом вірою і любовію, дальше продовжають Його терпіння і жертву на самих собі, або иншими словами, доповняють муки і жертву Христову по всі часи аж до кінця світа. І в тім значінню і розумінню сказав св. Ап. Павло, що він доповняв на собі страсти Христові за тіло, котрим є Церква. „Нынѣ радуюсѧ во страданїихъ моихъ ѡ васъ, якѡ исполнѧю лишєнїє скорбєй Хрїстовыхъ въ плоти моєй за тѣло єгѡ, єже єсть церковъ“ – „Нині радуюся в моїх терпіннях за вас, бо доповняю недостаток страстий Христових в моїй плоти за його тіло, котрим є Церква“ (Колос. 1. 24). Сей „недостаток“ страстий Христових не можна так розуміти, немовби страсти Христові і Його жертва не були достаточні до відкуплення людського роду. Ні! Аж надто вистарчили до відкуплення і до задоситьучинення за гріхи всего світа і до уділення всіх потрібних благодатий і середників до усвячення людських душ, але се значить, що Христос хоче, щоби члени Його містичного тіла також зі свого боку дальше продовжали на собі Його страсти і жертву і до Него уподобилися, коли хотять бути учасниками Його хвали. „Понеже съ нимъ страждемъ, да и съ нимъ прославимсѧ“. „Понеже з ним (Христом) терпимо, з ним і прославимося“ (Римл. 8. 17).
Так отже кождий правдивий і живий член містичного тіла Христового, т. є. катол. Церкви, обовязаний терпіти і приносити з себе жертву. Жертва та може бути кровава, т. є. кроваве мучеництво, або безкровна, на котру складаються терпіння цілого життя. Жертва та мусить бути з надприродної понуки, а не з понук тільки природних або самолюбних, а відтак мусить бути свята і походити з чистої любови до Бога.
В теперішних часах виробилося між христіянами певного рода сальонове христіянство. Позавішуємо на стінах дому образ розпятого Христа, образи святих, радше для окраси. Подивляємо страсти Христові, як також муки і героїчні чесноти святих і на тім кінець. То Христос так терпів, то святі так боролися і зносили переслідування, але до нас се не відноситься! Ми подібні до тих видців в театрі, що подивляють гру акторів на сцені. Ми хочемо легко, вигідно, немов в сальонці поспішним поїздом заїхати до неба. І тому коли прийде терпіння, коли прийдуть заводи і неповодження, коли треба жертву понести з гроша і майна, а передовсім, коли треба наразитися на напасти, на посуджування, коли треба постояти за добру і святу справу, – тоді сейчас тратимо відвагу, опускаємо руки і ставмося неспосібні до ніякої жертви. Звідси та дезерція христіян зі сфери Христової до таборів, які проголошуючи модні, а при тім неґативні і небезпечні кличі, потягають за собою маси і тішаться впливом і значінням. Одначе поступати в приватнім і прилюднім житті після засад надприродної віри, стояти на ґрунті католицької етики, се в очах світа немодне, се заскорузлість, се навіть ідіотизм. І тому многі хотячи уходити за „поступових,“ за „ідейних,“ опускають ряди Христові, а заповняють ряди ворогів Бога. Віруючі христіяни звичайно забувають на безусловний імператив І. Христа: „Хто хоче за мною йти, най заперечить себе і возьме хрест свій і наслідує мене.“ „Аще кто хощетъ по мнѣ ити, да ѡтвежетсѧ себе, и возметъ крест свой и послѣдуєтъ мнѣ“ (Лук. 9. 23.). Забувають на упімнення св. Ап. Петра: „Понеже і Христос претерпів за нас, нам оставив примір, щоби ми йшли його слідами“. „Зане и Хрїстосъ пострада по насъ, намъ ѡставль образъ, да послѣдуємъ стопамъ єгѡ“ (1. Петр. 2. 21).
Колиж кождий член катол. Церкви обовязаний до жертви, то далеко більше обовязаний священик. Вже сама назва „священик“ означав те саме, що призначення на жертву. Христос сказав в своїй тестаментальній молитві в часі Тайної Вечери, що він святить себе, щоби й Апостоли були святі, т. є. жертвує себе, щоби й Апостоли принесли з себе жертву. „И за нихъ азъ свѧщу себе, да и тіи будутъ свѧщени воистинну“ (Йоан. 17. 19). Звідси слова „посвята“, себе „посвятити“, значить те саме, що жертва, себе пожертвувати.
ПРОБЛЄМА ЖЕРТВИ В НАШІМ ДУХОВЕНСТВІ І СУСПІЛЬНОСТИ
Жонатий клир затемнив і звихнув правдиве розуміння покликання і призначення священства, котрого завданням є не тільки розбуджувати і підтримувати духове життя, але воно є також висловом і здійснюванням жертви. Як попередно сказано, у нас береться священство з боку матеріяльного, плотяного, земського, а відтак як вигідний стан. Кандидат духовного стану вступаючи до дух. семинара не здає собі справи з ваги і відповідальности священичого уряду. В семинари дістав даром помешкання, світло, опал, харч, обслугу, словом ціле удержання. По семинари має дістати ще жінку, посаг і всю виправу, відтак душпастирську посаду, яка по його думці не вимагає великого труду, бо в неділю і свята відправити Богослуження, а в будних днях парохіяльні функції, розумієсь за доходи в гроши і в приносах в натурі. Справді ідеальний стан! Так, але в розумінню сего світа, в розумінню чисто людськім і земськім, а не в розумінню і не по домаганню Христа і Його Церкви.
Приготовання в дух. семінарії до священичого стану хочби як ідеальне, остав у такого питомця без впливу і успіху, бо питомець занятий иншими мріями. Вправи духовні виконує з конечности, механічно, поверховно, не бере поважно, не переймається ними наскрізь в душі. Бо якби справді увійшов в розуміння і перенявся, то мусівби понехати всяку гадку про женячку, або опустити семинар. Неодин питомець задурює себе і думав, що можна погодити духовий стан з жонатим станом. Та коли ожениться, то входить в инший семинар, в котрім з правила завішує на кілок те, що чув в дух. семинари.
А що казати, як в дух. семинари занепад? Такий семинар, то не духовна інституція, але духовний розвал. В такім семинари нема сліду духовного проводу, а всякі реліґійні практики, хочби найпримітивніші і найконечніші, то хіба глузування з всякого духовного життя. Не хочу ту розводитися о тих ріжних звичаях і практиках. Може за близькі часи. Нехай історія колись розсудить. Мені болючо о тім тепер писати. Я був в такім семинари! Прикрі, гіркі і сумні спомини лишилися досі у мене. За велику ласку Божу мусить уважати той питомець, котрий в такій атмосфері не ослабив віри і не прибив совісти. А такий семинар і то ґенеральний для всіх дієцезій тут. церковної провінції тревав більше як століття. Я сильно відчув той стан семинара, коли я в 1902. р. остав покликаний до того семинара на ректора і коли зачав ломити ті всі „традиції“ та „практики“ в нім практиковані.
З семинара чи доброго чи зіпсутого вийшов питомець не як приготований і успособлений кандидат духовного стану, бо не просить о свячення сейчас по укінченні студій, але передовсім як кандидат до женячки. Якщо не заручений, то ще довший час павзує і шукає жінки. Доперва оженившися є готовим кандидатом до свячення.
Такий кандидат вправді часом мріє про „посвяту“ для народу, але се тільки мрія, а властиво фарса. Бо приходить відтак життя тверде, тяжке, мозольне, повне скорб і родинних клопотів. Тоді його голова запрятана матеріальними справами, а головне його старання стремить до того, щоби отримати інтратну парохію. Чим більші родинні вимоги, тим більше старається перейти з одної парохії і перенестися на другу ліпшу, бо перша не вистарчає, а біда припікає. Вправді такий священик нераз гірко терпить, несе тяжкий хрест, але чи можна назвати се жертвою в цілім того слова значінню, т. є. жертвою принятою з надприродної віри, жертвою з чистої любови до Бога? А при тім всім стає друге ще тяжше питання, а іменно, чи може він сповнити як слід обовязки священичого уряду, навіть мимо своєї найлучшої волі?
Знайшовся вправді за добрих часів один, другий священик оборотний і спритний, котрий вмів походити коло „інтересу". Постарався за добру парохію, фінансіст незлий, вмів добре стригчи духовні вівці, сини у високих школах, а доньки виходили замуж, одна за адвоката, друга за лікаря чи якого иншого добре ситуованого урядника, менше о се, що ліберала чи радикала, але добра партія. Словом добре велося. Але що тоді казати про його духовну родину? Душевна тьма, опустошення моральне і загальний занепад в цілій парохії. Такий священик то паразит, а не жертва для Бога. Він затроює цілу парохію, а коли вмре, то лишає по собі моральну і матеріяльну руїну.
Нехай всі застановляться над сими фактами, – а свідчу, що вони правдиві! Чи могли такі факти, що тревали століттями, не відбитися тяжко і лячно на нашій Церкві і моральній силі нашого народу?! І чи не вимагає се експіяційної жертви, т. зн. цілого ряду поколінь инакшого, духом висшого духовенства, – заки зрівняємося з нормальним рівнем инших католицьких народів?!
У нас в разяча проява, що нема почуття загального добра. Дбання і старання, щоби собі було добре, а що буде для других, то байдуже. Коли священик переноситься на другу парохію, то нераз лишає формальну пустиню. Будинки понищені, а навіть як лишиться яка садовина, то завідатель звичайно до решти вирубає на топливо. Як умре священик, то родина все порозхапує і все десь щезає. Не остає ніякого дорібку для наслідників та для загального добра. Можнаб по части сказати, що по священику лишаються сліди вандалізму. В церквах убого. Як хто з парохіян справить до Церкви щось з фелонів чи иншої утвари, то ще то світиться, а як ні, то все таке забрукане, подерте, полатане і засмальцьоване! Чомуж самі священики не почуваються до обовязку подбати бодай по части власним коштом про окрасу Церкви і про все потрібне до Богослуження? Прецінь тілько добра і гроша церковного йде на утримання священичих родин! Не диво тому, що Христос не благословить ті родини і тому всякий їх дорібок щезає, або проти них обертається, а священичі вдови гірко бідують, нераз сходять на жебрачий кий. Отже нехай також ніхто не дивується, що простий нарід, котрий дивиться від віків на такий матеріялізм духовенства, – котрий може у нього проломити хіба особиста або політична амбіція, – зложив дуже прикру приповідку, котру не хочу на тім місци подавати. Хоч як ся приповідка прикра, то справедливість вимагав признати, що вона свідчить про бистру обсервацію простого народа. Розуміється, сим не хочу понизити благородних священиків між духовенством.
Кромі того звертаю особлившу увагу на такий дуже поучаючий факт: коли взяти в руки викази жертв ріжних, преріжних українських національних інституцій і в нашім краю і на еміграції, – то всі ті викази аж пестріють від імен священичих жертводавців. А є між їх жертвами навіть великі, кількадесятьтисячні суми доброї валюти. Та за шістьдесять кілька літ мого життя знаю тільки два випадки жертви гр. кат. священиків на церковні інституції. І чи диво, що Бог не благословить таким священикам, такому духовенству, такому народови, – що видає таке духовенство, – не благословить таким інституціям, на котрі йдуть навіть великі жертви. Бо й ті жертви давані виключно на згадані світські інституції, мимохіть викликують вражіння, що вони походять з мотивів світа сего, з бажання слави і розголосу, словом, з егоїстичних понук.
ЖЕРТВА І ЗАГАЛЬНЕ ДОБРО
З браку розуміння і виконування правдивої жертви через священиків походить у нас також той загальний еґоїзм і в народнім житті на всіх майже його ділянках. Кождий дбає тільки про себе, на себе оглядається, словом у нас хапатня. І тому тяжким трудом двигнені інституції падуть і розвалюються. Не видно тревалости і розвою.
Звідси також брак реальної і витревалої праці, брак пожертвовання і посвяти для загального добра. Повно у нас сентиментів, повно фантазій, часті хвилеві зриви, котрі як соломяний огонь скоро спалахнуть, але і скоро гаснуть, а потім слідує охлялість, упадок і пригноблення духа, а вкінці нарікання на всіх і на вся.
І зовсім природно. Бо цілком инакше горить запал високої і правдивої жертви серед таких суспільностий, де та жертва оперта на думці про річи найвисші і вічні, а цілком инакше серед суспільности, де навіть найвисші справи вживаються і надуживаються до річий звичайних.
Католицька Церква ведена Христовим життям наказує любити свій нарід. Вона на цілій земній кулі практикує ту любов. Але вона наказує робити се в розумний спосіб, з виконуванням святої жертви.
Тимчасом у нас тільки фантазія бере перевагу, а нема реального розумовання і позитивної жертви. В наших очах, в нашій фантазії Україна, – то щось такого великого і конечного, що всі чужі держави повинні про неї подбати і нам дати готову українську державу. А що вони її нам не дають, то нарікаємо: кривда, кривда нам! Ні! Нарід і держава твориться і культурно двигається не фантазіями, не сентиментами, не пустими надіями, але невпинною, реальною, витревалою і повною жертвою і посвятою одиниць і цілого народу.
А знання, розуміння, цінення і здійснювання ідеї жертви має дати духовенство. Одначе жонате духовенство не є в можности сего довершити, бо воно поділене між жінкою а Христом і Церквою, воно не може себе посвятити неподільно на жертву Богу.
ЖОНАТЕ ДУХОВЕНСТВО А МОНАШИЙ СТАН
Та жонате духовенство не тільки не виробило і не дало для нашого народу розуміння і цінення ідеї жертви, але навпаки воно звихнуло ту ідею і понизило до звичайного еґоїзму. Загал жонатого духовенства беручи священичий стан з плотяного боку і як стан матеріяльно інтратний а що до труду легкий і вигідний, не тільки затемнило і звихнуло ідею жертви взагалі, але в особливости ідею найвисшої жертви, цілопальної жертви, на яку може здобутися чоловік на землі, а котрою є монашество. Монаший стан, – то стан совершенства, то виквіт не тільки духового життя, але також жертви. Одначе монаший стан може тільки там і тоді рости і розвиватися, де і коли до того пригожа атмосфера в суспільности. А ту атмосферу витворює і підтримує клир. Жонатий одначе клир не може того завдання вповні сповнити. Будучи чужим і упередженим, а в части ворожим для монашого стану, не тільки не витворює тої атмосфери, але навпаки з правила противний є проявам покликань до того стану і густо часто в зароді його убиває.
Один з наших академиків, що студіює в Бельґії на католицькім університеті, провадженім католицькими монахами, писав до свого батька, що їздив з монахом-ректором того університету до його батька, богатого промисловця. Він пише, що бачив там величавий дім, дуже гарне урядження і великі достатки та вкінці висказав свій подив, що так богатий батько позволив свому синови вступити до монастиря і що син так заможних родичів схотів посвятитися монашому станови.
Се характеризує вірно духове життя католицьких родин инших народів. А у нас? Один, не світський чоловік, але священик сказав, що волівби бачити свою доньку радше на марах, ніж в монастирі, а другий сказав до монахині, котра мала прегарний голос, що її шкода до монастиря, бо якби була вступила до театру, то булаб зробила велику карієру.
Се лячне, але правдиве. Не можна тому дивуватися, що у нас взагалі брак численних і сильних покликань до монашого стану і що монаший стан, який у нас істнує, не може в такій атмосфері як слід розвиватися і розростатися.
ЗНАЧІННЯ МОНАШЕСТВА В ЖИТТІ НАРОДУ
На великих просторах праці і діяльности катол. Церкви між усіма народами земної кулі верх її містичної і орґанізаційної сили, котра призначена для взорування народів під духовим оглядом, представляв монашество. Се та орґанізація, котра становить наймогутнішу ґвардію св. Ап. Столиці, ґвардію повну самозаперечення і саможертви в імя Боже, Христове. Рівнож та орґанізація становить для всіх народів найвисше, найчистіше і найблагородніше та найбільше в духові плоди обильне поле для вправи в здобуванні всего найвисшого, що тільки люди на землі в духовім значінні можуть здобути. І тому відповідно поставлені і зоґранізовані Чини, се мірило духового здоровля і сили цілих народів.
А якже у нас поставлена ся справа? Найвисший і загальний ідеал наших молодих мущин се дістати гарну і богату жінку, а найвисший і загальний ідеал наших молодих дівчат се, – вийти заміж за чоловіка на становищі. Сей ідеал у одних і других вкорінений так глибоко і так загально, що навіть в найтяжші часи економічної крізи та безробіття, коли десятки тисяч нашої інтеліґентної молоді не тільки не мають ніяких становищ мимо укінчених шкіл, але навіть виглядів на становища, та жиють нераз в нужді при своїх убогих, матеріяльно знищених родичах, – дух і думка нашої молоді обох полів таки не звертається своїм летом і напрямом на те високе і широке поле праці, де від часів Христових ніколи не було і нема безробіття, та де можна здобути найвисші заслуги для себе і для свого народу. І се може найсумніша з картин, які можна бачити під сю пору на нашій обездоленій землі, картина, як вяне квіт нашого народу, вяне безцільно, зруйнований матеріяльно і морально та й навіть на думку йому не приходить піднятися до того місця, де з живого жерела бє чиста, цілюща вода, котра може оживити і той квіт нашого народу і цілу нашу націю.
І таке представляється нашим очам у хвилі, коли наша св. уніятська Церква має перед собою величезну місію, котра потребує богато тисяч молодих людий обох полів до благородної праці у винниці Христовій, так за близьким сокальським кордоном, як – дасть Бог – може вже й незабаром на величезних просторах Великої України і далі в Азії, де скрізь розсипаний без числа і рахунку наш нарід.
Та що й говорити про ті далекі, а властиво близькі перспективи, коли ми навіть тут, у себе, не можемо покрити запотребовань Церкви в нашій вузшій батьківщині!
А рівночасно чути зі всіх сторін нарікання, що нема до чого рук приложити. А рівночасно чути закиди Божій справедливости, що, мовляв – от нашим сусідам значно ліпше і не знати защо. Отже киньмо на хвилинку оком на зорґанізовану саможертву молоді сусідського народу. Якеж великанське число монаших Чинів обох полів видно у них не тільки на їх власній землі, але й далеко поза нею. І то приносяться в жертву Богу, та службі народу зі всіх станів польської суспільности; а навіть найкраще виховані та виобразовані з найбогатших родів, перед котрими стоїть найвисша світова карієра в житті. Ось недавно мав я нагоду говорити з одним з польських князів та його женою, котра походить з найвисшої німецької аристократії і в розмові сказав він мені: „Wracamy z obłóczyn naszej córki, którą oddaliśmy do zakonu SS. Niepokalanek. Było to nasze dziecko najmilsze. Odczuwamy pustkę w domu. Niech Bóg przyjmie naszą ofiarę."
І таких фактів між ними більше. І відбуваються вони тихо, без гомону і без реклями. А у нас лунають крики родичів і то навіть священиків, одного, що він волівби свою доньку бачити радше на марах ніж в монастирі, а другого співчуття з уст і серця священичого над монахинею, котра маючи прегарний голос вступила до монастира а не до театру, де булаби зробила велику карієру і заробила богато гроший. Порівнаймо ту психіку, одну й другу, порівнаймо оба духові наставлення, а тоді побачимо, кому належиться моральна і матеріальна сила, а кому моральний і матеріальний занепад. І підуть ті польські ряди з молитвою на устах і з саможертвою свого життя для Бога, для Церкви і народу свого, підуть здобувати найглибшим і наймогутнішим здобуттям, яке тільки можливе між людьми і народами на сім світі. А ми відвернені від Бога і св. Церкви, задивлені в фантом земського уживання, замість якого будемо мали моральну і матеріяльну нужду, – будемо з ненавистю в душі і зі скреготом зубів дивитися на се, як Бог благословить тим, що варті благословенства і будемо нарікати на гірку свою долю, аж поки до самого коріння не зігнив і не струпішіє той пень, що плодить таких, як ми. І нічо нам не поможуть наші „славнозвісні" і „традиційні“ форми повні мертвеччини.
ПРОБЛЄМА АВТОРИТЕТУ
Католицька Церква се найвисший авторитет на землі. Вона має на собі витиснену печать Божого авторитету. Сей свій авторитет вона зберігла, зберігає і збереже аж до кінця світа. На се вона має запоруку від свого Основателя, від воплоченого Божого Сина. Та вона не тільки сама має найвисший авторитет, але вона є також заборолом всякого правдивого і правного авторитету людського на землі. І хто є тісно злучений з тою Церквою, хто жив її життям, той зможе оцінити вагу і значіння її авторитету і йому підчинитися, а заразом зрозуміти вагу і конечність всякого иншого правного авторитету, його зберігати і йому підчинитися.
Жонатий клир, як поділений між жінкою і Христом та Його Церквою, не може витворити і зберечи правдивого авторитету, ані сам мати належного йому авторитету. Священик силою свого звання і становища не може причислятися до якогось з істнуючих станів в суспільности, бо він понад всі стани, він для всіх станів. Тимчасом жонатий священик мимоволі мусить причислятися до певного світського стану, з котрим через родину звязаний і мусить примінюватися до його життєвих звичаїв і потреб. Він не виринає понад всіх, щоби бути авторитетом для всіх, але він один з тих, до котрих причисляється. Його високе становище і уряд тратить авреолю і буденніє. Навіть в очах простого люду він не має того значіння як повинен, бо єґомосць має таксамо жінку і діти як я, – думає і каже простолюдин.
Жонатий священик звичайно навіть у власній родині не має повного свого авторитету, який йому належиться як голові родини. Він запряжений до родинного воза і здається, що він на се жиє і працює, щоби удержувати родину, доки не упаде під тягарем труду і мозолів. Се може найважніший мотив його авторитету в очах родини. Впрочім він не має повного і рішаючого голосу, бо жінка, сини, доньки, а часом й внуки, його переголосують. Жонатий священик нераз не мав власної комнати, виключно для него призначеної, де би він міг свобідно молитися, читати і студіювати. Бо ціле мешкання займає родина, а він, священик, мешкає, як то кажуть, „кутом“ в парохіяльнім домі.
А який авторитет жонатого священика в своїй родині, такий самий в парохії і в цілій суспільности. Боязливість, резерва, компромісовість, малодушність, необоснована уступчивість, се звичайні ціхи становища жонатого клиру в парохії і суспільности. Се відбивається і на його діяльности. Брак ширшої орієнтації, брак енерґії і упадок духа. Навіть коли він дасть ініціятиву до якоїсь акції, чи інституції, то не на церковнім полі, але світськім, а вплив і провід, який має з початку в своїх руках, переходить відтак в руки світських чинників, навіть ворожих Церкві і реліґії, як також самому духовенству.
Я не кажу, що клир має все взяти в свої руки і розказувати у всіх справах, одначе його завдання подбати за се, щоби вплив і авторитет духовенства мав своє значіння і пошану. Тимчасом ані сам клир не має належного авторитету, ані не є спосібний як слід піднести і зберегти правний і слушний авторитет в Церкві і народі. Навпаки, можнаб сказати, сам клир причиняється до підкопання так свого авторитету, як і Єрархії. Сам клир замість заховати солідарність, гідне поведення і станову орґанізацію, підкопує радше повагу духовного стану своїми сплетнями та відчуженням між собою. А вже що до церковної власти, то тут не тільки нема тісної злуки, пошани і пієтизму, але за те є чужість, прірва і навіть прояви найгіршого сорта інтриґ та напастий. Чейже напасти на св. Ап. Столицю і на Епископів, се переважна участь загалу духовенства, а як не участь, то причина і жерело з боку духовенства. Якась завзята злорадність, коли ворожа преса побиває і грязюкою обкидує Епископа. Ізза сеї причини авторитет Церкви знехтований.
Отже самі священики спричинили страту свого їм належного авторитету і стали вірними прислужниками світських, навіть ліберальних чинників, а відтак підкопали авторитет Церкви і довіря та пієтизм до неї. Вистарчить„ як демаґоґічна преса напише, що даний часопис – Епископський, то зараз вже той часопис одіозний і непопулярний. Щоби як Епископ поручав, представляв і доказував підпирання, читання і поширювання католицької преси, то його голос є майже голосом воліючого в пустині, що більше, навіть загал жонатого клиру буде радше читати і предплачувати ліберальну пресу, ніж католицьку.
З підкопанням авторитету Церкви і клиру йде в парі підкопання всякого слушного і правного авторитету в цілій суспільности. Ізза сеї причини наступав хаос і анархія, як се сказано в першій части. Видвигаються всякі демагогічні фальшиві авторитети, які побивають не тільки Церкву, але звертаються також проти клиру, а нарід зведений йде сліпо за їх проводом. Всі ті страшні недомагання мають своє жерело і причину в становищі і поведенні духовенства.
І чи мають священики рацію і право нарікати, що нарід в нинішних розбурханих часах відвертається від них, не слухав їх і проти них бунтується. Das ist der Fluch der bösen Tat!
ОБОВЯЗОК КЛИРУ ДО БЕЗЖЕННОГО СТАНУ
Хтось може закинути, що коли жонатий клир в поділений між жінкою а Христом і Його Церквою, то на такий спосіб і світські люди не повинні вступати в супружий стан, бо тоді і вони поділені. На се відповідаю: світські особи не обовязані до безженности, хіба Христос когось виразно кличе до совершенного стану. Для них безженність є тільки євангельською радою, а для священика обовязком, як се видимо з практики катол. Западної Церкви, яка стоячи на традиції від часів Апостольських уважає за свій конечний обовязок правно домагатися від кандидатів дух. стану безженности. Що у нас нема досі тої практики і права всюди, винні тому Епископи, як мені сказав один з наших монахів і при тім висловив своє здивування, що Епископи стоячи висше і маючи тісний контакт з кат. Церквою і Ап. Столицею віками не відчували тої потреби, або що не мали відваги ясно і отверто справу ту проголосити і здійснювати.
Відтак треба взяти під розвагу, що світські особи мають сповнити обовязки тільки природного вітцівства, вітцівства крови, а не також обовязки духовного вітцівства, як се річ мається у священика, котрий зрікаючися вітцівства крови має всеціло сповнити обовязки духовного вітцівства для своїх духовних дітий і доповнити їм всі ті духовні недомагання, які злучені є з обовязками вітцівства крови у світських людий. І тому якраз, що священик сповняє обовязки духовного вітцівства, називається він „духовний отець,“ а священичий стан, називається також „духовний стан“.
При сій нагоді підчеркую ще раз, що в справі жонатого клиру не беру на увагу поодинокі особи жонатих священиків, але цілий стан жонатого клиру і тверджу, що стан жонатого клиру мимо чесних і працьовитих одиниць, хочби як многих, завсіди виказував і виказує у загальнім висліді пасивний білянс, як про се свідчить у нас історія Церкви і нашого народу. Навпаки, стан безженного клиру, мимо упадків одиниць, – а такі трафляються і в супружім стані взагалі, а навіть в стані супружім священиків, бо супруже не є ще цілковитим забезпеченням повздержности, – отже мимо тих упадків одиниць, стан безженних священиків завсігди виказував і виказує кінцевий активний білянс, як се видимо в історії катол. Західної Церкви і католицьких народів, у котрих клир безженний.
ГОЛОВНЕ ЖЕРЕЛО ВСІХ ПРОБЛЄМ
Догадуюся, що многі здивуються, що зачавши писати про позитивну, конструктивну і консервативну роботу, так довго застановляюся над станом жонатого клиру. Причина проста. Бо життєвий розвій, сила і культура народу, без огляду чи він має свою державу чи не має її, залежить від його духового життя і від ідеї, від розуміння і здійснювання жертви, від береження авторитету і від тісної злуки з катол. Церквою, котра в жерелом всіх справ, що йно сказаних. А до виконання і здійснення всіх повисших справ є покликаний і обовязаний передовсім клир. До Апостолів і учеників, а вслід за тим до Епископів і священиків сказав Христос: Ви сіль землі, ви світло для світа: „Вы єсте соль земли“ (Мат. 5. 13.) „Вы єсте свѣтъ міра“ (Мат. 5. 14) Клир отже має зберігати, заховувати всі вічнотревалі і незломні засади і принципи віри і моралі, та всі хосенні і конечні цінности, на котрих спирається позитивний консерватизм. Клир має присвічувати серед духового затемнення і нормувати правдивий життєвий розвій і поступ.
А того всего жонатий клир не сповнив як слід, бо не міг і не може ані сам всеціло сповнити, ані народови уділити. І ту найперша і найголовнійша причина, чому у нас консерватизм короткозорий, егоїстичний і неґативний, а замість поступу, занепад, Звідси походить, що ми консервуємо, бережемо, з завзяттям боронимо шкідливі наші традиції, наші чисто людські засади, а легковажимо і навіть нехтуємо справи високі, тревалі, конечні і дуже хосенні. Ми створили як не прірву, то розлюзнення, замість тісної злуки і цілковитого зєднання з кат. Церквою. В слід за тим ми дали першенство матеріялізмови і домаганню плоти понад конечним розвоєм духового життя і ідеї. Ми далися задурманити сентиментами, фантазіями і всякими видумками, а злегковажили і понехали реальну і позитивну працю і жертву. Ми вибрали радше анархію, ніж правдивий авторитет. Словом, ми поставили правду свою, людську, понад надприродну правду Божу.
У нас загніздився і нас захопив східний фантом, котрий зродив в нашій Церкві стан жонатого клиру. І тому сей фантом з таким завзяттям боронить той стан, а знова клир жонатий з таким завзяттям тримається сего обману. Східний фантом окружив жонатий стан клира таким сильним муром, що здається, що він не до здобуття. Видумав такі арґументи, які здаються ненарушимі. Після тих арґументів без жонатого клиру прийде розвал Церкви, знищення народу, а головно латинізація і занепад обряду. Безженство знов клиру овіяв підозріннями, посуджуваннями, обкидав клеветами так, що згадка про него викликує у одних погорду, а у других жах і боязнь.
Ті позірні і безосновні арґументи за жонатим клиром, а осудження безженного стану клиру, всякнули, можнаб сказати в кість і кров нашого клиру і світської інтеліґенції. Бо вони пособляють нашому гнилому консерватизмови і усміхаються нашим короткозорим поглядом і звихненим переконанням. В напрямі тих арґументів йдуть всі змагання, щоби, не дай Боже, не витворився пролом в „окремішности нашої Церкви,“ щоби не перервалася традиція „славної бувальщини“ нашого народа.
Тим духом, тою атмосферою переняте також висше духовенство. Знана річ, що крилошани відганяли питомців від свячень в безженстві і казали їм женитися, або самі старалися їх оженити. Рівнож Епископи, одні не відчували конечности говорити явно про ту справу і її здійснювати, а другі хотяй розуміли і відчували її, не мали відваги виступити з нею прилюдно, щоби не наразитися на осудження від клиру і світської інтеліґенції, та не стратити зовсім авторитету.
Так отже наш клир у всіх своїх єрархічних степенях, котрий повинен бути головним чинником розвою і розросту життєвої сили в орґанізмі народу на всіх ділянках його життя, не сповнив, якби належало сего свого високого завдання. І тому так в церковнім як і суспільнім орґанізмі взяла верх заскорузла і еґоїстична мертвеччина, пусті форми, замість повного і важкого змісту. Звідси перепинення і застій життєвої сили. І тому орґанізм анемічний, хорий. З другого знова боку витворилася горячка, яка доходить майже до духового пароксизму. Неустанна флюктуація стремлінь і кличів, немов в калейдоскопі, вічно пливкий стан, неспосібний до певної конкретної і позитивної форми і сконсолідування. Безнастанні всюди потрясення немов в судорогах. Немов розбурхана вода в часі виливу все поривав і нищить. Народи і держави, котрі вже перестали істнувати на землі, полишили по собі бодай величаві руїни кріпостий і будівель, які свідчать про їх степень культури та про їх життєві змагання, а з нашої бувальщини навіть руїн не остало.
ВИХІД З ТЯЖКОГО ПОЛОЖЕННЯ
Иншого виходу з нашого тяжкого і гіркого положення нема, як той, щоби цілий клир, так жонатий як і безженний взявся по силам і по можности до обнови себе і народу. Жонатий клир нехай відкине від себе дотеперішні схиблені та „славнозвісні“ традиції, земські та шкідливі погляди, захоплювання „починками“, які завсігди остають тільки починками, а натомість нехай отвертими очима вгляне в реальну і тверду правду, нехай руководиться засадами надприродної віри. Нехай отверто хотяй з упокоренням признасть своє поділене становище в катол. Церкві і нехай ділає, що в його силі. Христос запише се додатно в конті їх життя, а то тим більше, що жонаті священики в добрій вірі вступили в супружий стан, бо не чули і не були свідомі цілої правди про високе, але й дуже тяжке і відповідальне завдання священичого стану, – хіба що хто з них свідомо і уперто пішов проти покликання його до безженного стану. Безженний знова клир нехай зрозумів ласку свого покликання і нехай також в покорі все зділає, що до него належить, нехай переймеся жахом, що всяке занедбання з його боку Христос запише як тяжкий злочин в їх конті, бо безженний священик може все сповнити, що до його завдання належить.
Відтак з клиром нехай злучаться світські особи доброї волі зі всіх станів, щоби в той спосіб створити орґанізацію, в котрій люди доброї волі моглиб провадити позитивну, реальну і конструктивну роботу. Та орґанізація має положити першу греблю серед повени знищення, перший камінь, наоколо котрого вільна можнаб додавати инші каміння, щоби збудувати народну будівлю тревалу, сильну і непорушиму.
Всі злучені в тій орґанізації мають станути на чисто католицькім ґрунті і в найтіснішій злуці з катол. Церквою. Всякі упередження, всякі наші дотеперішні схиблені погляди в тій справі належить відкинути. Бо упередження і нещирість для катол. Церкви є також відчуженням від самого І. Христа. З катол. Церквою маємо зжитися, з нею зростися і з нею відчувати. Католицька Церква мав невичерпані скарби найвисших дібр. Тому ми повинні повними руками брати ті скарби. Католицька Церква є жерелом повного і правдивого життя і тому ми повинні черпати і пити повними устами з того жерела і тим способом духово віджити та набрати сил до здійснювання високих ідей. Тут в катол. Церкві маємо научитися і набрати сил та жару до несення щоденного свого хреста в совіснім і точнім сповнюванні обовязків свого стану, до позитивної; і реальної праці, до інтензивного труду, як також до правдивої посвяти і жертви для загального добра. Тут в катол. Церкві маємо зрозуміти і цінити значіння і вагу авторитету, всякий правдивий і слушний авторитет шанувати і боронити, як також справу авторитету поширювати і популяризувати в нашім народі. Вкінці не тільки кори- стати з катол. Церкви, але також стояти в обороні її прав і всіх її дібр проти всяких ворожих наступів, як також помагати і брати участь в її змаганнях і діяльности та бути завсігди готовими на її поклик.
Оборона нерозривности кат. супружа мусить бути в тій орґанізації також одною з головннх точок проґрами. То перша і головна природна основа здорового і сильного народу, се перша передусловина його культурного розвою. Без того нарід, чи держава, мусить затонути в багні морального розкладу. З нерозривністю супружа стоїть в тісній звязи добро родини, котра в першим завязком народу і держави. Які родини, такий і нарід, така й держава. Чесна і свята родина виховує молоде покоління, котре є надією гарної будучности не тільки поодиноких родин, але і цілої людської суспільности Тут у благородній родині виробляється перша природна основа авторитету, як cero домагається четверта заповідь декальоґу. Де родина в занепаді, там молодь росте дико, без почуття авторитету, там домінує пайдократія, котра є ятристою раною народу. Се найбільша заразом кара, коли молодь знехтує авторитет старших, коли сама диктує. Тоді заістновує розвал в народі, тоді вивернений лад і порядок так конечний до правдивого поступу. За гріхи ізраїльського народу загрозив йому Бог найтяжшою карою, а іменно, що відбере від него всіх поважних і мудрих мужів, а натомість поставить молодиків князями, і сміхованці будуть розказувати їм, і нападати зачнуть люди, чоловік на чоловіка і на ближнього свого і що недоросток кинеться на старця. „И поставлю юноши кнѧзи ихъ, и ругатели господствовати будутъ ими. И нападати имутъ людїе, человѣкъ на человѣка, и человѣк на ближнѧго своего: приразитсѧ отроча къ старцу“ (Ис. 3. 4– 5)
У нас молодь далася заманити в дуже погубні сіти, сама летить стрімголов в пропасть і на нарід спроваджує гірку долю. Дуже сумний гороскоп нашої будуччини. І тому ратувати і опамятувати нашу молодь, се також головне завдання всіх злучених в тій орґанізації.
Право власности є застережене і приказане декальоґом. Воно не може бути знесене. Нехтування сего права провадить до скрайної матеріяльної нужди, як се видимо на большевицьких експериментах. Рівнож надужиття права власности і еґоїстичний та глитайський капіталізм витворюють з одного боку касту паразитів, а з другого боку пролетаріат. Так нехтування права власности, як також його надуживання нищить всяку приватну ініціятиву, всякий економічний дорібок і добробут одиниць, а тим самим і цілої людської суспільности. Оборона права своєї власности, ушанування і перестерігання права чужої власности, се найсильніші заборола проти всякого матеріялістичного соціялізму і большевизму, бо тут якраз жерело і причина тої матеріяльної нужди, під якою стогне теперішнє ціле людство.
Право власности взяте і зрозуміле в дусі і світлі Євангелія, не обмежується тільки до уживання на власну користь і вигоду, але бере під увагу також потреби ближних і загальне добро. І звідси бере почин ціла христіянська харитативна діяльність, як також двигання і творення інституцій з цілями загального добра. А попри те все не можна спускати з очий конечности економічних і соціальних реформ, перепроваджених для добра загалу в дусі христіянської справедливости і любви.
Отже право власности в розумінню декальоґу і Євангелія, т. є. харитативно-суспільна діяльність, не сміє також бракувати в проґрамі тої орґанізації людий, які мають за завдання обновити наш нарід.
Всі висше подані справи становлять головну основу правдивого консерватизму, життєвого розвою, позитивного поступу і правдивої культури народу. В тім вся обнова народу. В тім міститься і здоровий націоналізм і правдива любов свого народу.
Не можна одначе поминути ще одної справи, конечної до здійснювання висше поданої проґрами, а іменно справи католицької преси. Без неї то так, як військо без оружжа. У нас розпаношився формальний бандитизм ліберальної, радикальної та атеїстичної преси, котра мов ураган все нищить і розвалює. Преса та інспірує, інтриґує, терроризує і пориває майже цілу українську суспільність, котра немов загіпнотизована не тільки не реаґує, але навіть йде сліпо за єї проводом. Тою пресою вона думає, говорить і ділає. Щоби отже можна поборювати той погубний вплив злої преси і тим самим тим лекше і успішніше здійснювати висше подану проґраму, треба конче підпирати, поширювати і пропаґувати католицьку пресу. Отже справа катол. преси – се пекучий і конечний постулят всіх, котрі бажають і хочуть причинитися до обнови нашого народу.
Станувши на висше поданих основах треба цілковито зірвати з дотеперішним шовінізмом і розкладовим націоналізмом, як також зі всіми націоналістичними і очайдушними верховодами, а взятися до розумної і реальної праці.
Серед нинішної руїни реліґійної, просвітної, економічної і політичної апелюю до всіх, котрі ще не стратили совісти і віри, щоби неустрашимо виступили проти всіх душегубців в нашім народі. Тільки сміло і відважно! Не треба страхатися террору і напасливого крику. Чим більше і сильніше виступимо, тим вони більше будуть боятися. Бо се власне наше лихо, що ворохобники тим сміліше виступають, коли бачуть нашу пасивність, чи заячу боязливість.
Нам треба орґанізації людий, котрі всі свої починання оснувалиб на трівких, незломних і цінних основах віри і моралі. Не Ліґа Народів, не заграничні дипльомати, не платні аґенти на чужім жолді мають бути єдиним ратунком, але Христос Спаситель, котрому дана всяка власть на небі і на землі (Мат. 28.18) і котрий рядить долею не тільки поодиноких людий, але також всіх народів і держав. Не надіятися нам на князів сего світа і на людий, бо в них нема спасення. „Не надѣйтесѧ на кнѧзи, въ нихже нѣсть спасенїѧ“ (Пс. 145. 2). Проклятий той чоловік, що надію свою покладав виключно на людях. „Проклѧтъ человѣкъ, иже надѣєтсѧ на человѣка“ (Іерем 17.5). Коли Христос буде за нами, тоді дасть нам людий, котрі нам правдиво поможуть. Тому перше треба нам позискати поміч і ратунок у Христа Спасителя. Хотяйби нам була замкнена всяка людська інстанція, то одначе отвором нам стоїть інстанція у Бога.
Коли у нашім житті будемо здійснювати засади обявленої віри і христіянської етики, коли будемо сповнювати заповіди Божі і слухати Церкви, тоді виробимо в собі духову силу, здобудемо духові вальори і цінности, перед котрими і противник мусить мати респект і пошану. А коли се осягнемо, т. є. коли впровадимо Боже царство в наші душі, тоді витвориться позитивна акція і на зовні, тоді наша праця буде благословенна в реальні і тревалі успіхи, тоді будемо мати спроможність добитися ліпшої долі для нашого народу.
Нам треба людий, котрі в своїх рішеннях і постановах, як і взагалі в своїх починаннях булиб сталі, консеквентні і витревалі так, щоби не потребували зміняти з дня на день свого фронту, як се у нас до тепер діється. А се буде можливе тільки тоді, коли вся наша діяльність буде виходити з вічно тревалих і незломних засад віри і католицької етики. Тоді також витвориться у нас сталий напрям і консолідація позитивних сил.
З того огляду, що у нас все в хаосі і замішанню, що у нас нема ясної діфференціяції між правими та лівими, тому завданням нашим мусить бути вишукувати людий доброї волі, їх гуртувати, освідомлювати і запрягати до спільної, позитивної роботи. Чим більше таких людий трівко зорґанізується, тим скорше прочиститься у нас атмосфера і демаґоґія стратить вплив і силу. Людий доброї волі є досить, тільки вони заголюкані і стерроризовані стоять здалека і бояться виступити самі поодиноко, але зорґанізовані наберуть відваги й охоти до борби проти деструктивних чинників. Конче мусить відділитися світло від тьми, зерно від полови, бо де хаос і анархія, там виходу і ратунку нема.
ПОЛІТИЧНІ СПРАВИ
Щоби не повтарятися, пригадую мій пастирський лист про політичне положення українського народу в польській державі. Зміст того листа вповні піддержую і нічого не відкликую, бо в нинішних обставинах иншого політичного виходу для нас нема. Тут хочу підчеркнути те, що наші націоналісти патріоти надуживають лукаво до своїх аґітацій проти мене наводячи деякі місця з мого листу не в повнім змісті. Прим. кажуть, що я не тільки в за льояльністю для польської держави, але також за дбанням про скріплення тоїж держави, а не наводять дальших слів, а іменно, старатися, щоби держава була справедлива і то як conditio sine qua non, – а то в тій ціли, щоби український нарід в тій державі як справедливій міг культурно розвиватися, кріпитися і підготовити себе в даних сприяючих обставинах політичної конюнктури і в даній історичній хвилі до осягнення також своєї державної суверенности. А се єдиний вихід без огляду, чи ми булиб у польській, чи иншій державі. Не тільки політик, але кождий розумний чоловік не може вказати иншого виходу для нас побіджених і підчинених польській державі, як той мною поданий.
Кромі сего хочу ще підчеркнути, щоби не зражуватися і не попадати в пригноблення з огляду на невідрадне наше положення. Навіть як побіджені заховаймо нашу гідність. Ми звичайно гороїжимося, удаємо неустрашимих героїв, коли справа йде гладко, але коли прийдеться терпіти, гнемося і плачемо. В терпінні треба гартувати душі. Правдивий героїзм і сила душі показується в терпінні. Терміття в огні тріскотить, спалюється і остає тільки попіл, а золото в огні мовчить і виходить очищеним золотом.
Щоби в нашім невідраднім положенні не стратити духа і не дати зломитися, мусимо зрозуміти і мати на тямці, що така доля прийшла на нас з нашої провини. Ми програли війну і не збудували своєї держави через нашу нездарність, а відтак наші політики і патріоти в своїй короткозорости і нерозумній опозиції стратили все, що могли ще зискати. „Безнастанними провокаціями і нетактом, поступками, що йдуть у розріз із найпримітивнішими вимогами здорового розуму, їдею паралітичної преси довели до того, що Европа (так, Европа!) побачила необхідність покласти край сьому дикому танцеви та разом із сим відобрати останну правну основу нашої теоретичної непідлеглости, яка то основа колись у будуччині моглаби бути великим ратунковим знаряддям. – Тепер пропало. Нас віддано формально, дефінітивно і без застережень Польщі,“... котра з нами „поступає так, як кожда инша держава на її місця поступилаб, колиб мала до діла з нами. Таж ще в році 1919. всі закордонні місії, явні і тайні, які побували у нас, заявляли на парижській конференції унізоно, що ми не надаємося навіть і до автономії, хіба дуже обмеженої. Пізніша наша політика, зокрема останнорічна, мусіла знищити й останки віри у нашу жизненність. Так ось виборча абстиненція – абсолютно незрозуміла жадному чужому політикови, коншахти з большевиками, настирливість – sit venia verbo – (нашої) дипльоматії добили нас“ (лист бл. пок. Стефана Томашівського з 1923. р. гляди як попередно). Замість отже нарікати і попадати в пригноблення, треба пізнати свою провину, витягнути з неї послідовну науку і постанову на будуччину инакше поводитися. Не будьмо як дитина, котра плаче що бита, а не хоче казати, защо.
Треба нам також зрозуміти, що наша гірка теперішна доля, то не тільки наслідок нерозумного і хибного поведення наших політиків і патріотів, але се головно кара за наші гріхи і провини супроти Бога. Якраз ті наші гріхи і наших верховодів спричинили, що Христос їх осліпив і вони довели нарід до катастрофи. І тому не вистарчить гріх і вину пізнати і жалувати, але також поносити і всі їх гіркі наслідки. Подібно як марнотравець стративши майно, мусить не тільки сповідатися і жалувати, але в покуті і упокоренні поносити і всі наслідки свого марнотравства. А хоч не всі причасні в тих гріхах і провинах, одначе всі становимо один орґанізм народу і тому добрі мусять терпіти і за злих, як і цілий нарід за себе і за своїх провідників, в котрих руки віддав провід над собою.
Нехай ніхто не оправдується тим, що і в иншім народі, прим. також в польськім, сповняються нераз великі провини, що і деінде в деструктивні чинники і всякі їх промахи і заблудження. На се відповім приміром Содоми і Гомори, котрі булиб пощаджені, колиб було знайшлося в них десять праведників. І ті десять праведників булиби заслонили ті міста і стримали лячну кару знищення. Бо один праведник більше важить у Бога, ніж тисяч грішників. „Лучше бо єдинъ праведникъ, нежели тысѧща грѣшникъ“ (Сірах. 16. 3). Так і в кождім народі. В польськім народі є ідея жертви і її здійснювання, а мірилом того в його монашество, як попередно сказано, коли була мова о жертві. В польськім народі є много душ в монастирях, які своєю молитвою і жертвою перепрошують Бога і приносять експіяцію за гріхи свого народу. Є також много инших орґанізацій, які своїми гарними вчинками і чеснотами рівноважуть провини свого народу. Рівнож велика часть польської інтеліґенції маніфестується як вірні і практикуючі католики. Кромі сего там є реаґування проти зла. Там видно борбу між табором правди а між табором фальшу. А у нас нема того, якби належало. І тому нема у нас достаточного числа праведників, котрі рівноважилиби провини народу. У нас розпаношилося загальне заблудження. А як є які праведники, то вони не реагують явно на явне у нас зло. А коли навіть хто реаґує, то голос його є голосом вопіючого в пустини, він тим більше осамітнений, висміяний як ідіот, уважаний навіть за ворога народу. У нас бракує отже достаточної, зорґанізованої і сконсолідованої армії, якаб успішно поборювала впливи деструктивних таборів і промощувала дорогу народови до його правдивого добра.
ДІДИЧНИЙ КОНФЛІКТ МІЖ УКРАЇНЦЯМИ І ПОЛЯКАМИ
Між Українцями та Поляками є історична, племенна ненависть і бездонна пропасть. Українці уважають Поляків за своїх дідичних ворогів і гнобителів, проти них дишуть завзятістю, в них видять виключно причину свого нещастя і неповодження. Українці мають більше довіря до всяких инших народів, навіть до Хінців, Туркменів чи яких инших, ніж до Поляків, до котрих так упереджені, що всяке до них зближення уважають не тільки зайвим, але майже формальною народною зрадою.
Поляки знов, чи як нація чи як держава, завсігди уважають Українців за нарід другорядний, за один з minorum gentium, за племя неспосібне до культурного розвою, що надається радше або на панських льокаїв та двірських форналів, або на розбишак та гайдамаків. Навіть польський жебрак під костелом уважає себе за аристократа супроти Українця. Ментальність польських шовіністів стремить до того, щоби український нарід засимілювати і екстермінувати.
І ведеться зпоконвіку затяжна борба на життя і смерть між Українцями і Поляками. Та річ ясна, що одні і другі не без вини.
ПРОВИНА З БОКУ ПОЛЯКІВ
Не хочу входити в минувшину, бо се вийшлоби поза рамці нинішного мого письма, і тому вказую тільки на теперішні обставини і то з покликом на мій пастирський лист про політичне положення українського народу в польській державі. Зміст того листа під оглядом трактовання українського народу так польською державою як і польською суспільністю вповні підтримую підчеркуючи, що гноблення українського народу не принесе хісна ані польській державі, ані польському народови. Не перечу, що держава оправдана, коли реаґує на всякі ворожі починання для держави з боку деструктивних українських чинників, одначе звалювати вину на цілий нарід і зате його гнобити, – се неоправдана політика! Рівнож для мнимих позорів, або на безосновні і несправджені доноси, походячі нераз з особистих порахунків, доскулювати, відмовляти слушного права, видавати кривдячі рішення для горожан Українців навіть невинних, се дуже болюче і підривав довіря до держави, навіть у людий найліпшої волі.
Наведу примір. Одна панночка скінчила ґімназію і відбула студії на ягайлонськім університеті в Кракові. Відтак внесла прохання до шкільної влади не про етатову, державну посаду, але про дозвіл учити бодай в приватній школі. І тій просьбі відмовлено, бо дотична політична власть закинула що, її брат служив в українській армії, а вона як учениця належала до пласту. Сеж ніяка її провина, бо вона за брата не відповідає, бо вона тоді мала сім літ, як брат пішов до української армії. Впрочім се не злочин, що брат її боровся за добро своєї вітчини, навпаки він поступив так, як наказувала йому правдива любов вітчини і свого народу. А що до пласту, то вона належала тоді, коли пласт був дозволений шкільною владою. І задля таких „причин“, відмовлено її права учити навіть в приватній школі, де держава нічо за се не платить. Се справді разяче і болюче. Вкінці вона отримала право учити у всіх прилюдних школах, але треба було уживати аж всяких інстанцій.
Не можу тут поминути справи сектантства. Вправді у Польщі є свобода віроісповідання, одначе у нас державні адміністраційні чинники з невідомих мені причин не предпринимають відповідних середників проти сектантства, котре вносить роздор в українськім народі. А прецінь ті сектантства не конче добру прислугу роблять навіть польській державі. Бо їх робота розкладова, їх провідники підозрілої вартости, вони звичайно стоять на заграничнім жолді. Знаю випадок, що сектанти розкидаючи свої аґітаційні летючки поприліплювали під сподом відозви большевицькі і антидержавні.*)
Таке й подібне поведення державних властий не тільки не викличе у українських горожан льояльности, але навпаки біль, жаль і огірчення, котре уділяється всему загалови, старшим і молодшим і навіть дітям.
В однім захисті сиріт маленькі хлопчики від 6 до 10 літ скупилися в гурток і зачинають розмову. Один з них каже: слухайте хлопці, нині іменини Пілсудського, тому заспіваймо: „Ще не вмерла Україна“. Слухала се Сестра законниця в другій комнаті і не могла з дива вийти, хто міг тих дітваків так вчити, бо в захисті ніхто їм щось подібного не говорив. Та не конець. Потайки, в ночі, вирізали з паперу тризуб і досвіта прибили на брамі.
Ся діюча забава певно подобається українським націоналістам, бо й вони подібно бавяться і думають, що се вистарчав до збудування української держави. Я навів одначе ту діючу забавку на доказ, як та горячка націоналізму обхопила всі верстви українського народу і її не можуть легковажити державні чинники, бо ту горячку можуть підсичувати домородні демаґоґи і посторонві агенти до того ступня, – і менше їм о се – що нарід попавши в пароксизм болю пуститься на нерозважний крок і розторощить собі вправді голову до муру, одначе се не вийде на добро й польській державі. Нехай польська суспільність запитається історії, а вона її скаже, що кілько разів Польща знехтувала Україну, тілько разів потім тяжко відпокутувала.
Провидіння Боже дало Польщі в руки бич, щоби вона нас смагала за наші провини, одначе не на наше згноблення і знищення, а тільки на наше двигнення і уздоровлення і то для добра самої польської держави. Колиж Польща не зрозуміє свого завдання і надужиє своєї влади, то Провидіння Боже може той бич обернути проти неї самої.
Нехай державні польські чинники й се возьмуть на увагу, що державна будівля, то не матеріальна будівля, в котрій брили каміння, чи кльоци дерева фізичною силою положені і укріплені лежать непорушимо. Державна будівля, – се жива будівля з живих горожан, се внутрішна імманентна орґанізація. Поодинокі складові части живі, вони хотять жити і розвиватися. А коли спиняється їх життя і конечний розвій, то вони не завмирають, але реаґують, спинюють і потрясають розвій й цілої держави, подібно, як се діється і в людськім орґанізмі. Коли розвиваються поодинокі части, то разом з ними росте і розвивається й цілий орґанізм. Коли знов одна тільки часть, хотяйби як незначна і маленька, терпить, тоді терпить і поносить шкоду цілий орґанізм. Тут мусить співділати цілий орґан ізм зі всіма своїми поодинокими частими, як також всі поодинокі части з цілим орґанізмом. Не в інтересі держави вимагати від горожан, щоби вони були льояльні змусу і поневоли, але треба до того стреміти, щоби вони були льояльні з власної волі. А з власної волі будуть льояльними тоді, коли будуть вдоволені і заспокоєні в своїм житті і розвою.
Вкінці польська держава і польська суспільність на основі своєї сили і переваги нехай не трактує Українців як рабів, чи льокаїв, котрих можна легковажити або гнобити, бо кождий нарід має природне право жити і розвиватися, навіть мурини....
_________________________
*) Запримічую, що ріжного рода сектантства множуться і в цілій Польщі та ворожо виступають проти катол. Церкви. Я просто здивований, що в польськім народі, котрий є наскрізь католицький, котрий уважає, що назви Поляк і католик в у него синонімом, – що в тім народі також розпаношилося сектантство. Чи се вийде на добро польського народу і держави, нехай над сим застановляться компетентні чинники.
ВИНА З БОКУ УКРАЇНЦІВ
Нам Українцям нічо не поможе вказувати на блуди других, а своїх не знати і з них не поправлятися. Нам нічо не поможе осуджувати Поляків і всю вину на них звалювати. Нам треба вглянути в себе, оскілько ми самі завинили і оскілько ми самі дали і даємо притоку Полякам нас так трактувати.
Коли хочемо бути для себе щирими і обєктивними, мусимо признати, що нашим може найголовнішим недомаганням в те, що ми культурою ріжнимося від Поляків вже тим самим, що вони зросли і скріпилися западною, католицькою культурою. Жонатий стан нашого клиру, котрий є головним піоніром культурного двигнення нашого народу, не може вповні дорівнати безженному станови латинського духовенства вже тим самим, що жонатий. Один визначний політик і дипльомат сказав мені при одній нагоді, що доки український клир жонатий, доти неможливо, щоби український нарід дійсно перенявся західною культурою.
Послідовність того така, що між иншими у нас не виробилося правдиве, основне і свідоме почуття і розуміння своєї гідности. Звідси походять також з нашого боку многі прояви рабства аж до упідлення, або упір і завзята гордість аж до насильного террору. Або гнемося як раби, або немов по дітвацьки лаємо і без розбору поповняємо нерозважні вчинки. У нас нема розваги і застанови, даємося поривати чуттям, а не руководимося розсудком. Ми не знаємо і не розуміємо тої засади, котра каже: „fortiter in re, suaviter in modo“ і не руководимося нею.
При одній нагоді бачив я таку сцену. Пані аристократка розділювала ласощі убогим дітям. До них замішався з цікавости хлопець, котрий не належав до тих убогих дітий, хотяй був також убого одітий. Коли одначе прийшла черга на него, він цофнувся і не приняв ласощів. Аристократка пані звернула на се увагу і значучо на него вдивилася. Що вона подумала, не знаю, але здогадуюся, що вона набрала переконання о тім хлопчині, що він заховав почуття своєї гідности.
ХИБНІ МЕТОДИ
Також методи, яких Українці уживають супроти Поляків, не тільки хибні, безуспішні, але й дуже шкідливі. І так велика часть української суспільности по всіх невдачах і заводах заняла пасивне становище. Майже апатично живе з дня на день і чекав, що день принесе. Таке становище, то короткозорість і малодушність. Се значить веґетувати, а радше зречися життєвого розвою, або иншими словами, перемінятися в мертву мумію. І се на руку польському шовінізмови.
Рівнож є глупотою нам як слабшим і без підготованого ґрунту під ногами стояти тільки на точці неґації, задирковатости і провокації супроти сильнішого. Сим не тільки нічо не зискаємо, але ще більше противника розятрнмо і дамо йому притоку і оружжа в руки, щоби міг нас тим сильніше побивати і нищити. Ми булиб тоді подібні до того слабшого чоловіка, що діставши удар в лице від сильнішого противника замість ухилитися, або в инший спосіб себе рятувати, випростувався, прибрав бундючну поставу і крикнув: „Ану ще раз, я тобі покажу!“ І дістав другий раз в лице і то не помогло. Він дальше стояв в занятій позиції і знов кричав: „Ану ще раз, будеш бачити, що з того буде!" І дістав третий раз в лице. Відтак чванився, що таки витревав до кінця і поставив на своїм.
А вже рішучо і в найвисшій мірі погубні для нас політичні убийства і саботажі. Тим способом рішучо України не збудується, навпаки її доля ще більше погіршиться. Поляки чейже не дадуться вистріляти як воробці, а як сильніші під кождим оглядом зареаґують і нас до решти згнобять. За кождим террористичним актом цілий український нарід не має ніякої полекші, але навпаки дорого платить. А чи молоді хлопці, що довершують таких учинків, застановляються над тим, що Поляки маючи свою державу і маючи силу можуть почислити і сильно використати ті відосібнені українські боївки на конто і на велику шкоду і цілого українського народу?!
Кромі сего така акція не ублагороднить українського народу, але навпаки його здеморалізує і здеправує. Така акція все виходить з ідеольоґічного принціпу, але відтак все перетворюється в розбійничий шантаж і бандитизм. Так було у Москалів, так було у Поляків, не инакше буде й у нас, бо се така конечна послідовність таких підпольних орґанізацій в їх дальшім розвитку. Сей шантаж і бандитизм може відтак обернутися проти своїх, а навіть проти тих, котрі нині тим террористичним рухом кермують. Бо керманичам може висунутися керма з рук і легко можуть потворитися осібні боївки на власну руку, які будуть виконувати шантаж і террор проти своїх для низького зиску і гроша. Легко викликати духа, але потім дуже трудно йога успокоїти. Легко дім підпалити, але тяжко,, а може навіть неможливо огонь загасити. Хто мечем воює, від меча гине, каже Христос Спаситель. „Вси бо прїемшїи ножь, ножемъ погибнутъ“. (Мат. 26. 52).
Висше представлена конечна послідовність вже зачинає ділати. Знаю такий факт. Один наш молодий патріот заживав у нас великої популярности, уважано його за визначного діяча, мав великий вплив на нашу молодь, втягав її до тайної орґанізації боївок а рівночасно денунціював її до властий. Чи не сатанська се робота?! Відтак здефравдувавши значну суму у одній нашій установі утік за море. А ті підпали парохіяльних будинків і майна, які зачали трафлятися в послідних часах, чи не послідовність тої тайної акції?! Наука не пішла в ліс. Бук має два кінці.
ЧИ МОЖЛИВА УГОДОВІСТЬ?
У нас угодовість з Поляками уходить за злочин. – Та безосновний страх. Бо та угодовість в нинішних умовинах не має позитивного вигляду, бо Поляки не думають поважно про угодовість з нами та уступки нам належні.
Щож маємо робити? Чи заховатися пасивно і чекати нашого завмерття? Чи маємо дальше стояти на точці неґації і визивання? Чи маємо управляти террористичну акцію і в той спосіб голову розторощити і кинутися в пропасть?
Ні! Перший крок з нашої сторони,– становище льояльности з нашого боку для тої держави, в котрій знаходимося. Се нам диктує здоровий розум. Бо хотяй не отримаємо позитивних результатів і успіхів, то всеж таки звяжемо руки Полякам так, що не будуть мали притоки нас гнобити і переслідувати. Будемо могли бодай віддихати, прийти до себе і відживати.
Відтак треба нам між собою сконсолідуватися, провадити позитивну роботу на всіх ділянках нашого народного життя, щоби в той спосіб виробити в нас силу, щоби придбати певні і хосенні цінности і вальори. Словом, щоби ми стали чинником, з котрим кождий мусить числитися. Тоді і Поляки будуть спонукані нас поважно трактувати, а розумні їх політики будуть мусіли ввійти з нами в контакт і дійти з нами до порозуміння в справі мирного пожиття та добра так польської держави, як також добра українського народу.
ВІДРАДНА ПРОЯВА
З радістю треба зазначити, що у нас перед кількома літами завязалася орґанізація, яка поставила собі за завдання здоровий і позитивний розвій українського народу, на ґрунті католицизму. Вона назвала себе: „Українська Католицька Народна Партія“ (УКНП). Відтак змінила свою назву на: „Українська Народна Обнова“ (УНО). І се добре сталося. У нас від якогось часу можна зауважити якесь дивне диво. Передше назва „католик“, „католицький“ не була популярна, не мала горожанства, була, можнаб сказати, осоружна. А тепер в послідних часах ся назва часто уживана, а „католики" ростуть немов гриби по дощі. Чи се означалоб, що католицизм вже так глибоко вкорінився в нашім народі? Безперечно, католицизм всякає щораз більше в наше суспільне життя, але не треба бути оптимістом, щоби уважати за католиків всіх, котрі себе називають католиками. Маю тут на думці патріотів з націоналістичного табору. Там дух ліберальний, радикальний і навіть большевизуючий! І дивне диво! Многі з них нараз стали „католиками,“ належуть до стоваришення з католицькою назвою. Як се пояснити? Може чудо? Я скорше увіривби в чудо, що воли чи коні перемінилися в людий, як щоби наші ліберали, радикали і радянофіли масово і нараз стали католиками. Як отже пояснити сю дивну прояву? Річ проста. У загалу наших патріотів нема сталих, внутрішних пересвідчень, без огляду чи вони себе називають правими чи лівими. Звідси можна собі пояснити ту їх дволичність і то не тільки під оглядом реліґійним, але також національним і політичним. І тому куди вітер віє, зміняють свій фронт, передовсім, коли ходить про осягнення якоїсь користи. Прецінь ті ліберали, радикали і радянофіли схотять станути колись як кандидати на послів. Отже дуже вигідно покликатися перед духовенством і до него заапелювати про аґітацію в їх користь, бож прецінь вони „католики“, а духовенство, розуміється, сліпо повірить.
Отже добре сталося, що виспіє згадана орґанізація УКНП, в новій своїй назві УНО, опустила слово „католицька," а за те зазначила, що стоїть на католицькім ґрунті і що буде боронити прав католицької Церкви. Ліпше зазначити свій католицизм чином ніж тільки назвою. Кромі сего ще й тому добре, щоби ухилити всякі колізії, підозріння і посудження, немовби та орґанізація мала на ціли надуживати католицизму до політичних, змінних цілий.
Дуже влучно та орґанізація назвала себе „Обнова", а не партія. У нас аж кипить від всякого рода партій, які взаїмно себе поборюють і спричинюють що раз більший національний розклад. Партія завсігди ексклюзивна. Тимчасом згадана орґанізація має за ціль обновити ціле народне життя і то на засадах Христових, як о тім говорить св. Ап. Павло: „обновити всьо в Христі.“ „Возглавити всѧческаѧ ѡ Христѣ“ (Єфес. 1. 10).
Висока се ідея. Здійснювання її створить уздоровлення народу, створить згодом цінности і силу, з якою мусять числитися всякі державні чинники, всякі навіть противники і вороги. Здійснювання сеї ідеї, – се найпевніше і найсолідніше підготування народу також до його державности. Без такого підготування ніякий нарід, хотяйби навіть серед найбільше сприяючих обставин не створить своєї суверенної держави, а навіть, колиб її осягнув, та вона скоро розвалиться. І тому нехай тій орґанізації присвічує ідея, а не особисті користи, не політиканство, не часові політичні успіхи, не виключно здобуття парляментарних мандатів, з котрих упадком паде також відносна політична партія. Все може минути, але ідея заєдно треває. А та ідея, це здійснювання проґрами поданої попереднє на своїм місці в нинішнім моїм письмі. Те справи незмінні, вічно тревалі, цінні і хосенні, бо основані на Божих правах.
Ізза тої самої причини нехай та нова у нас орґанізація не лакомиться на численних членів. Не всіх треба приймати, котрі зголошуються. Членами нехай будуть тільки ті, котрі внутрішно пересвідчені і переняті про високу ідею орґанізації. Не в численній масі сила, але в ідеї. І тому нехай та орґанізація не сподіється відразу успіхів, а ще до того в нашій короткозорій і політично не виробленій суспільности. Але тим ліпше. Чим помаліше буде розвиватися, чим більше буде мати перепон і трудностий, тим солідніший і треваліший буде її розвій. Треба буде може десятків літ, заки вона прийде до значіння і впливу. Хопта і хабаззя росте скоро, але й скоро гине. Дуб помалу росте, але зате треває століттям.
Нехай та орґанізація буде дуже уважна і розважна у своїх рішеннях і в цілій діяльности. При рішенню кождої справи нехай добре застановиться, а коли рішить нехай послідовно виконує і нехай не відступав і не опускав рук, хотяйби виринали не знати які труднощі і навіть переслідування.
ПОСТІЙНИЙ ЗАКОН РОЗВИТКУ ВСІХ НАРОДІВ
Кождий нарід, коли хоче культурно розвиватися і запевнити своє істнування, мусить мати трезалу і сильну орґанізацію, створену на позитивних і тревалих основах. Така орґанізація в совістю народу і доки вона істнує і має вплив, доти нарід не може пропасти, без огляду чи він має свою суверенну держану, чи підчинений чужій державі. Подібно як в кождім чоловіці низькі пристрасти і похоти, бунтуються проти розуму і чесноти, то одначе совість неприспана і чуйна остерігав, гамує і нормує, – так і в кождім народі чи державі, хотяй вправді ліві і розкладові чинники чи партії тягнуть до життєвого розкладу сил народу, то одначе вони не зможуть осягнути своєї ціли і знищити народу, доки в нім є і має вплив заховавча орґанізація основана на трівких і позитивних засадах.
Се постійний закон розвитку і навіть істнування всіх народів. Сей закон проявлявся вже в старині. Знаємо з історії старинних народів, що з хвилею, коли занепадала в котрімбудь з них консервативна орґанізація, зачинався нестримний похід до пропасти. Так було в старинній Греції, так було в стариннім Римі, так було в старій Візантії, так було у всіх відомих нам народів.
КОНСЕРВАТИВНІ КАТОЛИЦЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ У ДЕЯКИХ НАРОДІВ
В Німеччині є така орґанізація під назвою „Центр.“ Тепер показується, якої ваги та консервативна католицька орґанізація для німецького народу. По війні той нарід побіджений уляг сильному потрясенню, в котрім одначе „Центр“ становить майже непорушиму скалу. На тій скалі спирається, можна сказати, ціла доля і будуччина німецького народу. В Німеччині становлять католики всего одну третину населення. І мимо того від католицької орґанізації залежить політика цілої Німеччини в далеко більшій мірі, ніж від орґанізацій других двох третин. Подібно мається річ з катол. консервативною орґанізацією також в Голяндії, де розмірно ще менше католиків, ніж в Німеччині, а мимо того вплив її у тій державі великий і бував навіть рішаючий.
З природи річи застановлюся довше над консервативною орґанізацією у Поляків, як наших сусідів. Хочу вказати на подібну у них орґанізацію під назвою „Правиця Народова,“ або „Краківська Консервативна Школа“. Се найстарша консервативна орґанізація у Поляків. Її розважна і реальна політика допровадила до того, що Галичина була вправді de iure краєм австрійської монархії, але de facto управляли нею Поляки. Тут в Галичині найсильніше пульсувало і концентрувалося майже все життя Польщі зі всіх заборів. З тої школи вийшли найсильніші польські політики, як також визначні інтеллекти на всіх ділянках суспільного життя. Одначе та орґанізація перейшла тернисту дорогу, заки дійшла до значіння і впливу, як се подав автор прилюдного листа польського консерватиста до українського, о чім була попередно згадка.
Ідеольоґія і головні черти програми консервативного польського табору під назвою „Правиця Народова“ є слідуючі: Перша черта, се універсалізм, а не вузкий ексклюзивний партикуляризм. Друга черта ще краща, се ідейність, а не хвилеві зиски і хвилеві комбінації і конюнктури. Трета найкраща, се рішуче признавання і сперття на найвисшім Божім Авторитеті і Трибуналі, розуміється з усіми правами і постулятами сего Божого Авторитету на всіх ділянках народного життя і державного розвою.*)
_______________________
*) Гляди: Відчит Дра Яна Бобжинського в Лодзі 18/3 1932, а відтак оповіщений в „Naszej Przyszłości“ Том XX. 1932. стор. 9-та.
ЖЕРТВА З ЛЮБОВИ ДО ХРИСТА СПАСИТЕЛЯ ЯК КОНЕЧНИЙ ЗАКОН ВІДРОДЖЕННЯ І ОБНОВИ
Всяке добре діло тільки трудом осягається. Всяка творчість відбувається серед болю. Жертва, – се неумолимий закон правдивого добра і поступу. Так одиниця як і нарід мусить принятися жертви і виконувати жертву, коли хоче устоятися і розвиватися.
Сей закон жертви мусить зрозуміти і виконувати також український нарід, коли хоче себе відродити, відновити і набрати сил до виконування свого післанництва. І тому наш зір, наш ум і серце мусить звернутися на Христову жертву, нею перенятися і її здійснювати в цілім своїм житті. Бо Христова жертва, – то жерело ратунку і спасенна всіх людий поодиноко і всього людства разом. Звідси вийшло світло, яке світ озарило, звідси прийшло відродження для упавшого людського роду. А та жертва то вислід Богочоловічої любови воплоченого Божого Сина і то любови найвисшої, найсвятішої і найчистішої.
На Голгофті скристалізувалася в найяркішій формі злоба і ненависть, жадна крови і знищення, як символ і виквіт затроєного людського духа. А над тим морем зла і гріха повисла ще висша, бо найвисша жертва любови Христа Спасителя до хреста прибитого. І та жертва любови побідила.
Отже та жертва Божого Сина, жертва найсвятішої любови най буде дороговказом і приміром для нас Українців. Тільки здійснювання тої найвисшої жертви любови Христа Спасителя може нас уратувати, відродити і обновити.
Ту найвисшу жертву і любов переняла від Христа Спасителя Його Обручниця, католицька Церква. Її історія, – то історія терпіння і любови і заразом також історія и неустанної побіди. Вона народилася з прошитого Серця Христового на хресті, з того Серця котре в осідком Богочоловічої любови, а заразом викуплення і спасення. Її колиска в катакомбах, а над колискою, як влучно висловився один проповідник, приспівував рев диких звірів в римських амфітеатрах. Тристалітне переслідування її молодости украсило її скронь найкрасшим діядемом незчислених мучеників і мучениць. В дальшім своїм життю вона видав найбільших ґеніїв, якими світ не може похвалитися. Вона відроджує народи і кладе основи правдивої культури для всіх народів, котрі перенялися духом її жертви і любови. У всіх своїх змаганнях зазнав неустанних ворожих наступів від чужих, а також болючих ран від своїх. Одначе жертвою і любовію все побіджує і ніколи не тратить сил.
Хоч тільки століть істнує, не старіється, не слабне, але в свіжій молодости заєдно силою і красою яснів.
Ось в тій католицькій Церкві, в тій Обручниці Христовій, мій народе, твоє відродження, твоя сила і твоя будучність!
* * *
На сім кінчу. Щиро і отверто відкрив я всі болючі рани і нещасний стан мого народу і то з любови до него, а заразом вказав на лік правдиво цілющий і успішний спосіб ратунку.
Сказавши те все, складаю долю мого народу через руки Непорочно Зачатої Діви Марії, під котрої покровом я станув зараз з початку мого вступлення на єпископський престол, – складаю у стіп Христа Спасителя, мого Найвисшого Пастиря і Вожда, котрий сповнив також і за мій нарід, найвисшу, найчистішу, найбезкориснішу і найсвятішу жертву Богочоловічої любови.
Переглядаючи, отсю мою працю вже по її закінченню, бачу, що відкрив я перед провідною верствою свого народу дві дороги: одну, по котрій та провідна верства вже давно йде і нарід провадить і дійшла і допровадила на край пропасти, – другу дорогу, на котру кличу людий доброї волі. Кличу до старших, а передусім до молоді, до всіх разом кличу : Не дайтеся дальше манити успіхами на шляху, котрим досі йдете. Не дайтеся манити навіть тоді, коли біля того шляху побачите вже збудовані могутні свої орґанізації, просвітні, економічні і політичні, овіяні дотеперішним духом. Не дайтеся манити навіть тоді, колиб ви бачили під своєю командою вже й могутні свої армії. Бо все те розприснеться і щезне як тінь, щезне так, як вже нераз щезало у нашій історії. А трівко остоятися може овоч праці людського ума і діл рук людських тільки тоді, коли людська спільнота має уґрунтоване в собі тс ваше післанництво, котре уважає тільки за побічне і маловажне все те, що може створити людська могутність на землі навіть протягом довгих століть. Отсю духову силу, отеє містичне нутро, котре дає людям образ і подобу Божу, хотів я вкорінити і утвердити у вас, як провідній верстві народу свого, після науки св. кат. Церкви, Обручниці Христа Спасителя на землі. Тільки в тім разі, коли приймете сю науку і перейметеся нею, станете провідною верствою не для знищення, а для добра свого народу.
Писано і дано в Богородчанах дня 15. серпня н. ст. 1932.
† ГРИГОРІЙ Епп.
ДОДАТОК
Вже по видрукованю моєї нинішної письменної праці уважаю за вказане додати ще дві уваги.
Коли я в своїм місци сего мого письма зазначив, що жонатий стан священиків не може відповісти вповні і в цілости свому високому завданю зглядом Церкви і народу, то я через се зовсім не мав наміру понизити сей стан. Тому зазначую, що сей жонатий стан так священиків як і свіцких людий має своє поважане і пошану, що супруже є св. Тайною. З того приводу я старався нікому з жонатих священиків не оказувати якогось упередженя, або неохоти. О втім я старався і стараюся відчути їх трудне положене і після можности помагати. Рівнож відчуваю нещасний стан вдів і сиріт по священиках і в тут. дієцезії дізнають вони такої опіки, як може в ніякій иншій. Таксамо ще раз підчеркую, що не хочу вміняти жонатим священикам як особисту вину в справі їх недостач у виповненю мовного і цілковитого завданя священичого стану. При знаю, що загал жонатого духовенства поніс много труду і праці на полі церковнім і народнім. Многі жонаті священики в конкретних случаях навіть висше станули ніж неодні безженні. Не можу вміняти особистої вини жонатим священикам ще й тому, бо вони в добрій вірі вступили в супружий стан, бо Епископи на се позволили і як жонатих висвячували. А одначе історія не може заперечити недомагань жонатого клиру. Недомагань тих отже треба шукати не в субективній вині жонатих священиків, але в їх жонатім стані. І тому недомаганя ті жонатих священиків я взяв в моїм письмі на карб їх жонатого стану. Сей стан як жонатий стан я трактував обективко як історичний чинник, котрий оказався недостаточним в історії Церкви і народу. Сей відемний, чи недостаточний вплив жонатого стану священиків в нічим иншим, як тільки потвердженєм слів св Духа, висказаних св. Павлом Апостолом, що жонатий є поділений між Христом а женою, а ще більше других слів тогож Апостола а саме, що оженившийся старався про річидочасні і земські. „Не ѡженивыйсѧ печет сѧ ѡ ґu? Господнихъ, какѡ ѹгодити Господеви. А ѡженивыйсѧ печетсѧ ѡ мїрскихъ, какѡ ѹгодити женѣ“. (І. Кор. VII. 32-33)
І ту є завязок того траґізму, який так дуже відємно відбився і відбивається на доли Церкви у нас як і нашого народу.
Сего траґізму нема в супружім стані свіцких людий, для яких безженство є тільки євангельською радою І які не мають обовязків подвійного вітцівства, т. з. духовного і крови. Нехай хто як хоче боронить жонатого стану священиків, нехай як хто хоче гнівається на мене і мене осуджує, одначе висше наведені слова Духа св. стверджені життєвою практикою і історією по всі часи є і остануть як правдиві, неоспоримі і ненарушимі.
* * *
Один націоналістичний часопис, який в нелєґальний спосіб дійшов в посіданє моєї брошури ще перед її оголошенєм, написав, що „Українська Народна Обнова“ як і моя нинішна брошура є офертою на адресу польського правительства. Сю інсинуацію відпираю рішучо як необосновану. Ані я, ані „Українська Народна Обнова“ не є до проданя і тому ніяка оферта не може мати місця. Так „Українська Народна Обнова“ як і я маємо руки чисті і свобідні. Девізою так для мене як і для „Української Народної Обнови“ є і мусять бути слова Христа Господа: „Воздадите кесарева кесареви, и Божїѧ Богови“. (Марк. XII. 17).
Інсинуацію висше сказану подав той націоналістичний часопис на основі інтервю зі мною представника агенції „Wschód“.
Для виясненя зазначую, що я в тій справі в тім значінню висловився: Польське правительство і польська суспільність не повинна осуджувати цілий український нарід за провини одиниць або якоїсь ґрупи, бо не весь український загал солідаризується з таким поведеннєм. Український загал з доброї волі, одначе домагається сповненя своїх слушних постулятів і польське правительство повинно взяти се на увагу. Фабриковане знов на експорт „хлібоїдів“, не приносить чести і хісна ані польському правительству ані польському народови, а українська суспільність сим тільки огірчується і уважає се як провокацію.
Думаю, що ті слова в тім значінню не можна ніяк брати як оферту.
Автор.
=======================
НАПИСАВ ДЛЯ ДУХОВНОЇ І СВІТСЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ГРИГОРІЙ ХОМИШИН, СТАНИСЛАВІВСЬКИЙ ЕПИСКОП
НАКЛАДОМ УКРАЇНСЬКОЇ КАТОЛИЦЬКОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ.
[1932]
18.05.2015