Чому відмова України від Донбасу стає великою проблемою для Росії
Окупований росіянами анклав Донбасу стоїть на межі економічного та соціального колапсу. Ця важлива обставина висвітлює російсько-українську війну в іншому світлі. Звикло війни ведуться за територію яко виграш: її отримує той, хто виграв, а втрачає той, хто програв.
У нашому ж випадку імплозія Донбасу фактично означає, що той, хто контролює анклав, є в програші. А оскільки людиною, що володіє анклавом — і, виглядає, володітиме ним в осяжному майбутньому — є Владімір Путін, то він і програв. Це знають і Росія, і Україна.
За даними Організації Об'єднаних Націй, з п'яти мільйонів осіб, які раніше населяли цей анклав, від березня минулого року виїхали майже два мільйони. Оскільки більшість тих біженців — це освічений і фаховий середній клас, що навряд чи колись повернеться в зону воєнних дій, анклав потерпів непоправну втрату свого інтелектуального та людського капіталу.
З трьох мільйонів, що залишилися, приблизно два — це діти й пенсіонери; лишається один мільон населення працездатного віку — щоб утримувати ці два мільйони, обслуговувати знищену економіку і воювати. За даними Нацбанку України, ВВП на Донбасі колапсує, промислове виробництво скоротилось за минулий рік більш як на третину, а будівництво — більш як у півтора рази. Велика частина мостів та залізничних колій далі залишаються зруйнованими. Лише третина мешканців отримують стабільну заробітну платню. Чимала частина території потерпає від дефіциту газу, води та електроенергії. І наприкінці 2014 року Київ перестав платити мешканцям анклаву пенсії. Не дивно, що обвал Донбасу в 2015 році прискорився.
Хоч потік біженців, як виглядає, змалів — здатні виїхати вже виїхали, — все ж економічний спад і втеча людей, доки триватиме війна, не припинятиметься. З часом населення анклаву буде складатися з пенсіонерів, що ледве виживають зі своїх городів, безпритульних дітей, що тяжко виживають на вулиці, спрацьованих жінок, що непосильно трудяться, та десперованих чоловіків, що вибирають: або алкоголізм, або матеріальна компенсація за участь — і смерть — у війні в лавах сепаратистів.
Що довше триватиме війна, то більше Донбас ставатиме неспроможний підтримувати себе і свою боєздатність, а сепаратисти — неспроможні створити функціонуючу політичну одиницю. І найгірше для Путіна, що єдиним джерелом економічного виживання анклаву є Росія — країна, яка найбільше зробила, щоб його зруйнувати. Путін волів би, щоб Київ взяв на себе коштовні зобов'язання годувати реґіон і видатки на його відновлення (інфраструктурні збитки уряд оцінює у 35 мільярдів гривень). Та Україна нізащо цього не робитиме, поки анклав контролюють сепаратисти, які наполегливо стверджують, що ніколи не відмовляться від своїх прагнень до незалежності.
Враховуючи економічний спад і нестачу боєздатних чоловіків, не дивно, що сепаратистські війська так сильно числять на добровольців і реґулярні війська з Росії. Немає жодної можливості оцінити, скільки фізично підготованих чоловіків працездатного віку Донбасу ще підтримують Путіна і його ставленців, але є певні свідчення того, що в деяких з них вже виникають думки про можливу мету знелюднення їхнього реґіону і спустошення його економіки. Вони мали б відчути, наскільки високими — і в абсолютному, і у відносному вираженні — є їхні втрати. Якщо — а є серйозні підстави так вважати — сепаратистські втрати перевищують втрати Збройних сил України (близько трьох тисяч: 1 750 підтверджених смертей і, за оцінками, 1 250 як зниклих без вісти, тобто найпевніше теж загиблих), то якась частина сепаратистів мала б задуматися над питанням про здатність анклаву продовжити боротьбу.
Проблеми від розрахунку на підтримку російських добровольців і штатних військовиків очевидні. Вони висвічують брехню сепаратистських заяв про громадянську війну проти «фашистської хунти» у Києві. Вони дорогі — а проплачувати їх мусить Кремль. Вони нічого не роблять, щоб підняти місцеву економіку. І вони породжують ризик відчуження місцевого населення, яке, мабуть, відчувало певну солідарність зі своїми власними «пацанами», але навряд чи буде ідентифікуватися з російськими авантюристами з Томська.
Отже, статус-кво є нестабільним і для сепаратистів, і для їхнього патрона, Путіна. Що довше вони тримаються за територію, яку Київ не може звільнити, то вищою є економічна ціна і ризики окупації. Однак Росія не має жодного легкого виходу з цього тупика. Відновлення боїв уб'є більше українців і зашкодить українським планам реформ, але за наявності самозваної незалежності ДНР/ЛНР ніяк не вирішує проблеми Кремля в анклаві. Адже розширення розміру анклаву тільки нарощуватиме проблеми Путіна, бо це розширення неминуче означатиме розширення території руйнувань і збільшення кількості біженців. Якщо Росія могла б завдати вирішальної поразки Україні, вона могла б змусити її забрати Донбас назад на умовах Росії. Але це вимагало б масштабної війни, що, очевидно, посилить санкції Заходу, змусить адміністрацію Обами дати летальну зброю Україні, зіткнеться з рішучим опором українців і закінчиться втягненням Росії у криваву довгострокову війну.
Логічне вирішення цієї дилеми може полягати в оголошенні перемоги над «фашистської хунтою» в Києві, виведенні російських збройних сил і нав'язуванні анклаву Україні, яка, наполягаючи на тому, що Донбас український, не матиме вибору, крім того як пробувати опанувати бедлам. Але щоб це сталося, Путін мусив би відмовитися від усієї тої ідеологічної гри на публіку, в якій він вправляється останні кілька років. Крім ризиків для леґітимності й влади, такий пацифізм нелегко б дався кремлівському псевдомачо.
Натомість статус-кво є найкращим варіантом для Києва. Україна дістає вигоди з емоційних апеляцій-запевнень, що ніколи не лишить Донбас, водночас нічого фактично не роблячи для його звільнення. Час грає на Україну, бо якраз втрата території означає перемогу в цій «гібридній» війні. Все, що треба Україні робити, — тримати сепаратистів загнаними в кут. Раніше чи пізніше в раціонального чи напівраціонального Путіна зникне бажання починати Третю світову війну за шматок скапцанілої землі, тож він буде змушений визнати статус «замороженого конфлікту» або ликнути ще один Крим й анексувати цю територію. Так чи так Росія застрягне з безперспективним реґіоном, що гальмуватиме її економіку на багато прийдешніх десятиліть.
11.05.2015