Політолог Марія Снєговая про те, чим загрожує миру криза національної ідентичності у країнах і реґіонах-лідерах
У геополітичному світі наростає ентропія. Основні країни і реґіони світу сьогодні переживають «кризу ідентичності», вважає Чарльз Гіллз, знаний американський дипломат, який працював радником Генрі Кіссінджера, Джорджа Шульца і Бутроса Галі (екс-генсекретаря ООН), а тепер викладає геополітику в Єльському університеті. «Росіяни нині в пошуках, намагаються зрозуміти, хто вони в посткомуністичному світі, світі після холодної війни, — сказав Гіллз в недавньому інтерв'ю The Moscow Times. — І мені здається, що Москва сьогодні використовує медіа-бліцкриґ, намагаючись дати росіянам відповідь на питання, хто вони. Помітно, що і китайці заклопотані тим самим — теж задіють кампанію медійної пропаґанди всередині країни. У США Барак Обама намагається переконати американців, що їхня ідентичність зовсім не в тім, що вони думали останні 75 років. Ситуація в Європі, ймовірно, ще гірша, ніж у всіх інших реґіонах. Це нагадує підлітковий вік людини, коли десь коло 15 років починаєш шукати самого себе, — така сама динаміка характерна сьогодні для всього світу».
Що таке національна ідентичність? Це певне загальне уявлення групи людей, які відчувають себе єдиною нацією і мають об'єднавчі цінності та міф про спільне походження. Криза ідентичності — ціннісний розкол всередині цієї спільноти. Одним з перших про кризу ідентичності написав Самуель Гантінґтон (1993). З розпадом ґлобальних ідеологічних проектів основним джерелом конфліктів у світі, що народжується, буде вже не ідеологія і не економіка, писав він у «Зіткненні цивілізацій»: «Нація-держава залишиться головною дійовою особою в міжнародних справах, але найзначущіші конфлікти ґлобальної політики будуть розгортатися між націями і групами, що належать до різних цивілізацій <...> Лінії розлому між цивілізаціями — це і є лінії майбутніх фронтів». Український конфлікт, що проходить по межі — за Гантінґтоновим трактуванням — «західної» і «православної» цивілізацій, вже підтвердив слушність слів автора.
У США основна проблема пов'язана з новим типом імміґрації з Латинської Америки, писав Гантінґтон у книзі «Хто ми?» (Who Are We? The Challenges to America's National Identity, 2004). На відміну від колишніх різнорідних імміґраційних хвиль, після 1965 р. близько половини імміґрантів до США їдуть з Латинської Америки, а чверть з них — лише з Мексики. Через відкритість сучасного світу та можливості фактично безперешкодного перетину кордонів нові імміґранти гірше асимілюються в США і важко засвоюють ключові елементи американської культури — англійську мову та національні цінності. З традиційного «плавильного казанка» США перетворюються на «салат», де різні культурні групи не зливаються, як раніше, в єдину націю, а залишаються різнорідними елементами.
Гіпотеза Гантінґтона не здобула великого визнання в політкоректній Америці, але інші дослідники теж констатують різке погіршення соціального капіталу в США протягом останніх десятиліть. Гарвардський соціолог Роберт Петнам у книзі «Ґольф наодинці» (Bowling Alone: The Collapse and Revival of American Community, 2000) показує, що показники громадянської участі американців у політичному житті за останнє покоління різко впали. Американці менше беруть участь у справах місцевих громад, клубів, організацій і щораз менше цікавляться політикою. За даними 2007 р., чимраз більше американців завважують наявність в країні проблем з національною ідентичністю, молодь має погане уявлення про здатні об'єднувати країну принципи й інститути (E Pluribus Unum, The Bradley Project on America's National Identity). На відміну від Гантінґтона, Петнам винуватить у всім не імміґрацію, а погіршення економічної ситуації та зростання нерівності в країні.
Економічні проблеми, можливо, пояснюють і проблеми з ідентичністю в Європі. Економічно неуспішні країни Південної Європи важче інтеґруються в ЄС. Головна трудність в тому, що єдиної європейської спільності історично ніколи не існувало. Поки що у цих країн немає ні загального уявлення, «міфу» про своє минуле, ні спільних цінностей (крім гіркого досвіду Голокосту). Європі бракує елементів, що звикло складають політичне життя на національному рівні, таких як популярні політичні персоналії, медія і гумор: є анекдоти про французів, британців чи чорногорців, але немає анекдотів про «європейців». «Хто буде готовий померти за Європу?» — запитує Гейккі Міккелі у праці Europe as an Idea and Identity (1998). Російсько-українська криза чітко висвітлила саме цю проблему: країни хочуть вступити в ЄС, але воювати і вмирати за ЄС ніхто з них не буде.
На відміну від ЄС і США, для комуністичних країн крах СРСР виявив помилковість попереднього розвитку і створив необхідність заново формулювати свою ідентичність, шукати нові стратегії і цілі розвитку. Як зазначає Чжао Суйшен в China's pragmatic nationalism: Is it manageable? (The Washington Quarterly, 2005), після закінчення холодної війни з розпадом інших комуністичних режимів китайські лідери почувалися чимраз самотнішими і вразливішими на світовій арені. Китай має довгу історію проблемних відносин із Заходом, починаючи з Опіумних воєн: саме ганебний програш Піднебесної британцям у 1840–1842 рр. підштовхнув китайське керівництво до переосмислення позиції країни на світовій арені. Відтоді Китаю властивий певний комплекс перед Заходом, який виражається в постійних спробах переварити західні ідеї (марксизм, капіталізм) у свій особливий спосіб і знайти автентичну версію націоналізму. Чи не найяскравіше ці спроби виявилися в суперечці китайських «універсалістів», прихильників західного шляху і поступової демократизації Китаю, з прихильниками «китайської винятковості» – особливого шляху і збереження авторитарної системи. Додайте накопичувані внутрішні проблеми компартії, пов'язані з її леґітимністю в умовах дедалі відкритішого суспільства. КПК стикається з подвійним викликом: зовнішні сили (Захід) і ліберально-націоналістичний рух усередині Китаю. Економічне зростання, яке й далі триває в країні, поки що прикриває цей тренд, але протиріччя загрожують вирватися назовні.
Подібні проблеми є і в Росії, про ситуацію з національною ідентичністю якої ми вже писали. Ситуацію посилює те, що саме тут зародився комуністичний проект. Розпад Союзу був сприйнятий у Росії особливо болісно, як ще одна поразка власного політичного проекту, національна травма. У книзі Building States and Markets After Communism: The Perils of Polarized Democracy (2010) Тімоті Фрай з Колумбійського університету показує: у країнах, що були бастіонами соціалізму, після краху СРСР політична поляризація виявилася помітно вищою, ніж там, де комунізм насаджувався через зовнішнє завоювання. Таким високополяризованим країнам важче об'єднатися навколо ідей спільної нації, боротьби з комуністичним минулим тощо.
Головний виклик для сучасного світу полягає не в самій мінливості національних ідентичностей, а в тому, що національна ідентичність часто формується, коли нація гуртується проти зовнішнього ворога. Для Європи роль зовнішнього ворога протягом останніх століть відігравала Росія, тож криза європейської ідентичності досі багато в чому пояснювалась розпадом СРСР і (як виявилось, тимчасовим) зникненням зі сцени основної зовнішньої загрози. Але в ситуації кризи національної ідентичності правителі в спробі утримати владу часто штучно конструюють образ зовнішнього ворога. Саме коло цього останнім часом активно працює російське керівництво, використовуючи для цієї потреби образ Заходу. Це довело до піку рівні неґативного ставлення росіян до США та ЄС (81 і 71% у 2015 р. відповідно, за даними «Левада-центру»). Така політика не може тривати нескінченно — неґатив треба транслювати в дію. Аґресія Росії проти України вже призвела до безпрецедентної турбулентності в світі і руйнації системи міжнародного права. Залишається лише з жахом чекати, що трапиться зі світом, коли до подібної практики перейде і китайське керівництво.
Автор — політолог, докторант Колумбійського університету (Нью-Йорк)
Мария Снеговая
Национальные травмы мирового порядка (паперовий варіант: "Познается в сравнении: В поисках идентичности")
Ведомости, 05.05.2015
Зреферував О.Д.
07.05.2015