«Окрім цієї великої імміґрації в Європу та США, ми бачимо, як видозмінюється встановлений світовий порядок, який від 1945 р. мав на меті утримувати народи в кордонах національної держави»
Окрім співчуття до біженців, які сміливо пускаються в мандрівку Середземним морем і досягають європейських берегів – або ніколи їх не досягають, – я, безперечно, відчуваю ще й захоплення ними. Ці чоловіки та жінки, які інколи беруть зі собою дітей, мусять мати несказанну мужність та героїзм. Вони показують спину диктаторам зі скривавленими руками, маячним ісламістам, громадянським війнам та злидням і вирушають в неймовірні одіссеї, переходять пустелі та гори – без води, без харчів і без захисту супроти дорожніх грабіжників, торговців людьми та низькопробних здирників. Їх веде мрія, як колись євреїв на Сінаї: Європа. Європа, про яку вони мало що знають, де вони знайдуть такий-сякий притулок, але Європа, яка різними мовами цих бурлак завжди тлумачиться як мир і виживання попри брак достатків. Я маю сумнів, що більшість з них сподіваються на теплий прийом, але вони напевне знають, що їх не вб'ють і що табір біженців в Європі – це краще, ніж розбомблене місто у Сирії чи халупа в Еритреї. Краще поінформовані знають від якогось свояка, який прибув у Європу раніше за них, що тут завжди знайдеться якась робота, яку європейці з діда-прадіда вже не хочуть виконувати, тому що вона занадто важка, занадто брудна чи занадто непрестижна. А ще вони знають – і це одна з найбільших приваб цього континенту, – що їхні старі батьки і їхні діти матимуть доступ до бодай мінімального догляду і, ймовірно, безкоштовної освіти. Хто знає? Через одне чи два покоління чимало цих біженців отримають громадянство котроїсь із європейських країн. Нині вони чужоземці, але велике їх число стане європейцями, які приїхали з інших країв, як багато хвиль імміґрантів, які їм передували.
Зрозуміло, що не всі європейці поділяють цю порівняно оптимістичну інтерпретацію, оскільки всі чи майже всі вони метушаться між співчуттям (більше до тих, хто втопився, ніж до тих, хто дістався до місця призначення) і більш-менш практичними рішеннями, які без докорів сумління дозволили б перекрити цей потік. Звісно, поліціянтам і митникам вдасться відреґулювати потік біженців, затримати декого ще перед тим, як вони вирушать в дорогу, і розсортувати їх в країнах, звідки вони виїздять, перш ніж вони прибудуть до наших берегів. Але стримати цей людський приплив буде неможливо, як це не так давно показали в'єтнамські плотарі, які тепер є американськими і європейськими громадянами, і латиноамериканці, які щодня просочуються в США. Європі дуже щастить, що вона не притягує усю бідноту світу, але вона цього не знає, тимчасом як африканці та араби є дуже безталанними і знають це. Жоден кордон не виправить цей дисбаланс, хіба що неістотно.
Окрім цієї великої імміґрації в Європу та США, ми бачимо, як видозмінюється встановлений світовий порядок, який від 1945 р. мав на меті утримувати народи в кордонах національної держави. Цей порядок ламається на наших очах. Часом добровільно, коли Європейська Унія перемагає національну державу, щоб на всьому континенті панувала цивілізація, а часом – вимушено, коли росіяни вирішують за допомогою сили знову креслити мапу своєї країни в ім'я етнічності й проти права, і при тому ніхто в ООН, чи in situ, по-справжньому цьому не опирається. Реґіональний націоналізм – в Шотландії та Каталонії, але також в Китаї та Бірмі, сповнений ненависті, яка може виявитися заразною, – прагне відновити певний різновид права крові та етнічну законність, яка превалює над національним і міжнародним правом. Й нарешті зони абсолютного беззаконня поширюються настільки, що Сирія, Ірак, Лівія, Ніґерія і Конґо стають теоретичними утвореннями, прапорами без держав.
Подумаймо про попередні епохи, про Європу після Тридцятилітньої війни і про світ після Другої світової війни, коли треба було сконструювати – на основі уламків старого світу – новий життєздатний міжнародний порядок. Наслідком цього став Вестфальський договір 1648 р., який аж до 1914 р. і незважаючи на Наполеона І обмежував хаос. Так само від 1945 р. ООН, хай якою недосконалою вона була, «реґіоналізувала» війни, які так і не стали світовими. На сьогоднішній день масові біженці, нові прихильники незалежності, паростки етніцизму, заклики до священної війни і тероризм розхитують цей світовий порядок 1945 р.
Чи маємо ми його відбудувати і на яких підвалинах? Чи маємо ми реставрувати «протекторати» достоту такими, якими їх створила Ліґа Націй (1919) в реґіонах, які, здавалося, були неспроможні урядувати самі в себе? Чи маємо ми заборонити етніцизм, щоб відновити примат права? Чи маємо ми поставити людські права вище прав країн, що привело б нас до міркувань про те, що означає громадянство? Чи можливо, наприклад, щоб хтось був лише громадянином світу, з правами та обов'язками, які це тягне за собою, і не конче мусив бути громадянином якоїсь країни? Звісно, це утопія, якою були і Вестфальський договір, і Ліґа Націй, і ООН, і Європейська Унія. В бурхливі епохи утопія зненацька стає необхідною. Під цей момент відповідь старих держав на біди в Сирії, Лівії, Конґо тощо подібна на тимчасову латку, в якій немає ні моралі, ні реалізму.
Guy Sorman
Globalización salvaje
АВС, 04/05/2015
Зреферувала Галина Грабовська