(на прикладі психоаналізу і інших гуманітарних дисциплін)
Перш за все, дякую за надану можливість ввійти в русло методологічного семінару. Колись з Ігорем Марковим, як ми ще були молоді (він тоді він мав кличку Містер Морвоу — якщо ви читали про Цибуліно, то знаєте, що то був за герой), тобто років 49—50 тому (чи десь коло того), ми заснували «Генезу» у Львові, разом працювали, писали — і там був методологічний семінар, тобто ця ідея була вже тоді. Думаю, що таке місто як Львів повинно мати щось таке як методологічний семінар, і я би дуже хотів, щоби він розростався, набирав сили, набирав свого реноме, став Львівським методологічним семінаром, маючи свої особливості і все, що належить до такого поняття як "методологічний семінар". За це треба подякував і вам, хто тут є, і нам всім, що беруть у цьому участь — тим, хто тут доповідав і сперечався. Це дуже важливо.
А тепер друге, коротка преамбула. Я вас чотири рази розчарую — а може й більше.
Перший раз я вас розчарую в тому, що Омелян Огоновський був моїм прапрадідом, а не прадідом[, як говорилось в представленні].
Друге — я вас розчарую тому, що я поєдную традиції і галичанство у дуже специфічному сенсі; ми колись з написали у рамках роботи в «Генезі» статтю про ментальність галичан, і там по повній програмі наїхали і на галицький традиціоналізм і на галичанство як таке. Квінтесенція тої знаменитої роботи заключалась в тому, що Галичина — це такий специфічний реґіон, який чи не найкраще в світі виготовляє культуральні консерви, кладе їх в спіжарку і ними не користується: культура як консерва. (Воно було непогано прийнято, між іншим, і в Австрії, і нас там згадували добрим словом — інші галичани також).
По-третє, я вас розчарую в тому, що я не збираюсь говорити про психоаналіз взагалі. Це тому, що психоаналіз є такою специфічною ділянкою — знання, пізнання, діяння, лікування, роботи і способу думання, — що говорити про психоаналіз в якомусь узагальненому ключі було би дуже складно, бо психоаналіз дуже герметична система і довелося би дуже довго пояснювати прості технічні речі функціонування психоаналізу, що їх люди, котрі займаються психоаналізом, розуміють з півслова.
Четверте розчарування — ця доповідь була приготована давно. Вона називалася «Помилки і психоаналіз». Це була доповідь, яку я презентував на психоаналітичній конференції — провокаційна доповідь. Я її мусив переформатувати, і це певна експлікація для трошки ширшого кола питань.
І, нарешті, — я думаю, що методологічний семінар є важливий саме тому, що ми — кожен з нас — може прийти і поділитися своїми думками на ту тему, на яку ми можем поділитися. В мене здавна випрацювалось таке відношення до методологічних семінарів, що це така лабораторія думання, де треба презентувати то, що лежить в даний момент на серці — може (це моє суб'єктивне сприйняття) мінімально покладаючись на якесь цитування або мінімально покладаючись на якісь джерела літератури і т.д., бо це все завжди є як ілюстрація. Розходиться більше о те, щоби поставити питання, проблеми; можливо не давати на них відповідь, а сказати, що відповідь на даний час є складною і сумнівною — не претендуючи, можливо, на жодні категоричні твердження. Дозволити собі твердження, очевидно, можна, але маючи на увазі трошки автоіронічну позицію, що: "так, ми презентуємо певні речі, але ми би хотіли поговорити про них більше, що може з тих питань, що ми ставимо щось може дальше буде".
Тому я би хотів сказати про питання дуже дивне, яке виникло на ґрунті дискусії про психоаналіз: що таке помилка в психоаналізі? Коли прийшлось ту доповідь готувати, то виявилось, що вона є ширша по своїй суті і найцікавіше є от що: поняття "помилка" в пізнанні — це така на нинішній день terra incognita. Якщо б Ви завдали собі труду (а то на нинішній день є невеликий труд) заглянути в інтернет, літературу і т.д. — то ми не так багато говоримо про помилки в пізнанні, знанні і т.д. Чому? Питання дуже цікаве, а тим не менше, воно дає нам багато до думання. Отже, психоаналіз буде як одна з невеликих ілюстрацій.
Що ми маємо на нинішній день в довідковій літературі? Під довідковою літературою я маю на увазі різного роду етимологічні чи термінологічні словники. Їх можна багато переглянути, але результат буде дуже скромним, я його попробував тут закумулювати. Значить, в довідковій літературі, словниках, філософії, логіці тощо поняття "помилка" майже всюди визначається якнайпростіше: як хибна дія чи думка або (невірне) висловлювання чи розуміння. Звертаю увагу, що є дві конотації: одна — хибна дія/думка, а друга — це невірне розуміння. Академічний тлумачний словник української мови я взяв тому, що він якнайкраще закумулював інші поняття. Я дивився і Webster, і в Duden'і, я пробував виясняти у фахових термінологічних словниках та загальному Оксфордському — отже, все, що вказано у академічному тлумачному словнику української мови є добре закумульовано зі всіх словників. Отже, що таке помилка — це неправильність у думках або уявленнях, вчинках і підрахунках, причому терміни уявлення і неправильність вимагали додаткового уточнення.
Отже, неправильність би вимагала критеріїв до своєї констатації (а все, про що я говорю, це хід певних думок, я не хочу сказати, що це єдиний варіант розгляду проблеми, напевне їх є тисячі, але з чогось треба починати) — як ми можемо констатувати, що є щось неправильне? Ми так просто не можемо сказати, що оце є невірно. І уявлення слід розглядати через поняття розуміння і не плутати уявлення з уявою.
Отже, природничі науки пізнають через пояснення причино-наслідкових взаємозв’язків між явищами природи з метою виявлення її законів. Ми пояснюємо, ми пізнаємо явища і через свої пояснення ми хочемо так пояснити взаємозв’язки між явищами, щоб ці пояснення формулювали своєрідні закони: "якщо — то". В основі такого пізнання лежать принципи, тобто категорії (філософія довго морочила собі голову, які основні принципи пізнання природнього, і так виглядає, що найточніше їх описав Кант, їх всього дванадцять, це основні категорії формально-логічного мислення: причинність, випадковість, повнота, відношення цілого до одиничного і т.д.) і правила, тобто способи формально-логічного розумування. В основі є дванадцять базових категоріальних понять, якими ми оперуємо в пізнанні природи і законів, і користаємся з певного способу, який називаємо формально-логічним думанням. Це достатньо тривіальні речі.
Гуманітарні науки пізнають через розуміння, феноменологічне схоплювання взаємозв’язків духовного життя (за Дільтеєм, який назвав це Geisteswissenschaften) з метою їх систематизації і класифікації.
Пункт потребує короткого коментаря. Нагадаю, що коли виникла проблема можливості пізнання в психології, і тоді народжуваної ще, але не сформульованої, соціології (за деякими даними соціологія народилась навіть раніше, ніж наукова психології) і соціальної статистики (як не дивно, це було зв’язаною з першою статистикою в медицині, так званим статистичним звітом про причини хвороб і смерті, які були засновані в Британії ще десь в 1780-х роках), то питання таких речей винесли на порядок денний потребу розмежувати: чи психологічні речі ми можем пізнавати природничо — чи неприродничо? І це питання було підняте Дільтеєм — в філософському сенсі. Центральною фразою у всій цій дискусії є фраза Дільтея, що "в природничих науках ми пояснюємо, а в гуманітарних науках ми розуміємо". Причому, що пояснення і розуміння мають два протилежних вектори пізнання. Ми пояснюємо, беручи до уваги певні факти, і з них вибудовуємо теорію, шукаємо закони, а розуміння має під собою зовсім інший механізм — ми схоплюємо цілісність, потім починаємо її в голові дробити на певні часткові феномени і так пояснюємо цілісний феномен через його частковість. Тобто, ідеться про дві різні системи пізнання в цілому: в природничих науках — здебільшого про синтез, а в гуманітарних — про аналіз явищ, тому Дільтей їх називав Geisteswissenschaften («науки про дух» на противагу «наукам про природу» — Naturwissenschaften), а з цього потім стали гуманітарні науки. Там мета знайти закони, а тут, як написав Дільтей (і ніхто йому до сих пір дуже добре не заперечив, хоч він, можливо, і не був зовсім правий): з якою метою в гуманітарних науках ми можемо пізнавати — з тою щоб систематизувати своє розуміння про феномени, які ми пізнаємо (як правило, духовного, психологічного характеру), і класифікувати. Тобто вінцем пізнання в гуманітарних науках, по-суті, може стати класифікація. Дальше за класифікацію ми в гуманітарні процеси поки що проникати не можемо, причинно-наслідкових зв’язків виясняти наразі не можемо, і тому законів гуманітарні науки не знають. Як говорив потім формально психіатр, а фактично філософ-екзистенціаліст Карл Ясперс: «Найбільше, на що ми можемо розраховувати в гуманітарних науках — це на пошук закономірностей, які, однак, ніколи в закони не складаються». Певні закономірності ми виясняти можемо, але вони не мають характеру тотальності, властивої для закону. Вони завжди пояснюють певні речі частково.
Що лежить в основі гуманітарного пізнання? В основі такого пізнання лежить інтерпретація згідно принципів. Тобто і там, і там є принципи і правила, тільки в природничому пізнанні принципами є категорії (описані Кантом і далі), а тут базовим принципом є так зване базове розмежування. Це є цікава річ, бо всі гуманітарні науки, можна сказати, є про одне — про то, як духовне виявляє себе у різних сферах нашого життя або своєї екзистенції: соціальні, мікросоціальні, малогрупові, індивідуальні, історичні і т.д. Але, як ми знаємо, кожна з тих гуманітарних наук претендує на свій предмет, і ми вже на нинішній день маємо соціологію, строго психологію, психопатологію, історію, літературознавство і багато чого.
Отже як принципи, які кладуться в основу гуманітарного пізнання, ми повинні покласти зовсім щось інакше — це є базове розмежування, це є та достатньо умовно проведена гранична лінія, яка відділяє одну гуманітарну науку від другої в залежності від її предмету або об’єму функціонування духу (або психічного — від індивідуального до загальноколективного і універсального) і правил (або дескриптивних понять) кожної окремої гуманітарної науки.
Що означає дескриптивні поняття? Скористаюсь прикладом психоаналізу: він не міг би існувати, якщо би не мав певного набору тих понять, якими оперує. Вже, як вони сформувалися — це справа, по суті, випадку, здатності описувати то, що ми розуміємо — бо в основі гуманітарних наук лежить принцип розуміння, цілісності. Наприклад, такі поняття як свідоме, позасвідоме і підсвідоме, або Супер-Еґо, Еґо та Ід, або перенесення і контрперенесення (тобто входження в контекст стосунку з таким відчуттям, що "я вже це знаю, це мені знайоме") — ці дескриптивні поняття стають правилами функціонування в гуманітарних дисциплінах.
Ще раз повторюся: принципами пізнання в точних або природничих науках є категорії загального розумування, а правилами є формально-логічні принципи розумування. А тут — в гуманітарних науках — є базові розмежування між дисциплінами і дескриптивні поняття, зовсім інший апарат функціонування.
Тепер вертаємось до помилок.
Для дискусії про помилки в науках, відтак, необхідне уточнене визначення. Того визначення, яке презентується в літературі і яке ми зібрали й акумулювали в єдиному визначенні, є недостатньо. Бо там принаймні випадає поняття уявлення і випадає поняття неправильність.
Ми сказали, що поняття неправильності у визначенні помилки потребує певного уточнення. Тому я пропоную для дискусії більш доповнене поняття помилки, яке ми дальше будемо пробувати розглядати. По-перше, помилка є завжди несвідомою хибною дією або думкою, бо свідомо хибний вчинок не є помилкою, свідомо хибний вчинок є маніпуляцією або усвідомленою неправдою. Помилка може вважатися помилкою лише тоді, коли вона є здійснена несвідомо — людина не здає справи з того, що вона вчинила хибну дію або хибно подумала. Це важливим — але лише — додатком, уточненням самого психологічного акту.
Тепер я пропоную наступне доповнення: несвідома хибна, така, яка не відповідає реальній ситуації або логічно істинному твердженню думка або дія, — і далі ще одне доповнення: яка би мала бути спрямована на досягнення конкретного результату. Бо інакше будь-яке твердження, не спрямоване на досягнення результату, не може претендувати на визначення хибності чи не хибності, бо ми не знаємо, до чого воно має прагнути. Поняття хибності або істинності, чи поняття правильності повинно мати певну спрямованість до якоїсь мети і результату. Тому, в нас виходить таке доповнене поняття помилки: несвідома, хибна, тобто така, яка не відповідає реальній ситуації або логічно істинному твердженню думка або дія, яка мала би бути спрямована на досягнення конкретного результату.
Ідемо по цьому визначенню. Отже, критерій реальності для гуманітарних наук є необхідний, тобто керується здоровим глуздом або очевидністю думки або дії. Був би тут наш добрий колєґа Януш Саноцький, він би зразу сказав: «знаєте, а як бути з нереальними предметами, які дійсно є для нас предметами?» Наприклад, він дуже любить згадувати кентавра — предмет, але нереальний. Ще раз — критерій реальності для гуманітарних наук: необхідність думки або дії, що керується здоровим глуздом або очевидністю — це є два поняття, які також у сучасній філософії потребують точнішого визначення. Немає доброго визначення очевидності або здоровому глузду, ще здоровому глузду — є, але очевидності — ні.
Я написав наступний приклад: «Кентавр помстився мореплавцям, і вони загинули». Чи можна сказати, що ця думка хибна або істинна, правильна? Януш Саноцький мені би сказав так: «ну, кентавр це ж є об’єкт», значить таке твердження може бути істинним. А на що я повинен би був вернутися до визначення і сказати, що хибною є несвідома, тобто така, яка не відповідає реальній ситуації, думка або дія. Йдеться про те, що не в тому справа, що якби думку «кентавр помстився мореплавцям, і вони загинули» сказав якийсь стародавній грек, то би йому могли повірити — ми хочемо сказати, що кентавр є об’єктом, але нереальним. Така ситуація не відповідає реальності. Вона може бути сконструйована як думка, але вона не може відповідати реальності. І тому з цієї точки зору, яку ми б хотіли з вами обговорити і презентувати, вона є хибною. Іменно тому, що ми вносимо поняття хибності ще поняття реальності. Це є важливо.
Тоді ми можемо сказати, що це є звичайна літературна фраза. Як літературна фраза вона існувати може, але вона є хибна з точки зору пізнання або знання.
Дискусія щодо хибності й істинності ведеться ще з часів стародавньої філософії і є предметом методології пізнання ще в двох аспектах — теоретичному і практичному, тобто з застосуванням так званої епістеме (ἐπιστήμη) і техне (τέχνη): чистого і прикладного знання. При цьому в теоретичному знанні слід було б розглядати фундаментальні помилки як логічно хибне використання категорій.
Ясно, що якщо ми маємо фундаментальні помилки в теоретичному пізнанні, то тоді всі наступні висновки вже будуть під питанням. Вони частково можуть бути істинні, але якщо фундаментальна помилка є, то всі решта висновки можуть бути в кінцевому результаті хибними — бо ми ще пам’ятаємо, що має бути результат: думка або дія має дійти до певного результату.
Проблему помилок в теоретичному знанні (епістеме) намагався — з-посеред інших — розв’язати Віденський гурток: Шлік, Карнап, Вітгенштайн, доєднувався до них молодий Айнштайн, Вайсман та інші. Серед іншого, вони висунули дві важливі тези. Перше, що межі пізнавального світу є межами нашої мови. І друге. Істинність думки вимагає верифікації, тобто перевірки результату. Ось, де випливає результат. Ось, чому він потрібен при тому, що якщо ми хочемо сказати про помилку, ми повинні перевірити на результат. Бо якщо результату взагалі нема — ми не повинні говорити про то, що ми формулюємо будь-яку думку, яка претендує на істинність або хибність, бо вона ні до чого не стремить, вона може бути, наприклад образом уяви без результату.
Наступним кроком була сформульована Поппером вимога до істинного наукового пізнання: що всяке теоретичне пізнання вимагає фальсифікації, тобто перевірки на хибність або помилковість. Можемо сказати, що в той момент, коли ми виявляємо помилку в теоретичному конструкті, дана теорія, яка виявляє свою помилковість, стає завершеним конструктом і потребує трансформації в іншу. Це є дуже важливо, і ця дорога є неухильна, по суті, як сказав Поппер, — єдина для перевірки істинного природничого знання. На нинішній день — це питання, є інші концепти. Але поки що наука користується, в цілому, цією позицією. Відтак, фундаментальна помилка або незнання стає рушійною силою подальшого знання.
Тепер про помилки у практичному пізнанні або техне. Вони пов’язані з невірним щодо результату застосуванням самого знання, як правило, несвідомим. Оце є ті справжні технічні некомпетентні помилки. Друге — з некомпетентністю, тобто з відсутністю необхідного знання, просто, грубо кажучи, дурістю. І треба сказати, що такі помилки розглядаються сьогодні в спеціальному загальному розумовому розділі культури помилок.
Підсумовуючи все, що ми говорили, можна сказати, що теоретичні фундаментальні помилки, пов’язані з незнанням, у всякій науці є неухильними і служать до розвитку пізнання.
Які є серед них?
Є фундаментальні помилки, які стосуються аксіом, тобто очевидних і беззаперечних тверджень, на яких базується теорія. Наприклад, світ обертається навколо Землі: так розумували люди, по суті, до Коперника і вважали, що це правда — базова позиція була невірна, хибною була базова аксіома. Або помилковою в логічно пізнавальній інтерпретації фактів, охоплених існуючою теорією. Приклад: будь-яка швидкість залежить від швидкості її носія. До часів релятивістських — це була правда, після — це стало частковим випадком, не зовсім правда.
Тепер про помилки в гуманітарному знанні.
Можна собі дозволити сказати, що фундаментальних аксіоматичних помилок у гуманітарних науках нема. Чому? Наприклад, єдиною аксіомою, якщо можна так вважати, психоаналізу є твердження: позасвідоме існує. Бо, уявіть собі, якщо ми скажемо, що позасвідомого взагалі не існує, — то психоаналізу ми не маємо. Бо предметом психоаналізу є позасвідоме, воно мусить постулювати, що воно існує. Всі ті нинішні дисципліни, які говорять про те, що позасвідоме — це є специфічний вид пам’яті, що це є специфічний вид накопичення і оперування пам’яттю, що позасвідоме — це є конструкт, який є просто схоластичним труїзмом, який використався для побудови теорії, а насправді такого чогось нема — з чим сперечався з Фройдом ще Ясперс: наприклад, бо що ми можемо сказати, що воно існує, коли всяке наше твердження про що-небудь є свідомим, то як ми свідомо можемо твердити про те, що існує несвідоме, до якого доступу у свідомості не маємо? Тут важливим є те, що якщо ми собі на секунду уявимо, що саме аксіоматичне твердження є неправильне, то гуманітарної науки нема — чого в строгих науках нема, аксіоматичне твердження в строгих науках може принаймні переглядатись.
І друге, помилкові інтерпретації фактів можуть бути пов’язані лише із безпосереднім спостереженням, тобто з так званим емпіричним матеріалом, здобутим на основі розуміння. Для прикладу, в психоаналізі чи психіатрії цей емпіричний матеріал називається клінічним, це є спостереження. Але все одно — якщо ми беремо психоаналіз, то це є на основі розуміння фундаментального принципу пізнання в гуманітарних науках.
Отже, з попереднього, вже сказаного слід було би прийти до висновку, що теоретичних фундаментальних помилок в гуманітарних науках — на прикладі психоаналізу — ми не можемо навести взагалі. Бо теоретична фундаментальна помилка в фундаментальній науці перекреслює саму ту науку як таку. Про це також свідчить відсутність у теоріях гуманітарних наук — на прикладі психоаналізу — як їхньої верифікації, так і фальсифікації.
Зараз мені можна сказати, що є маса методів, як можна верифікувати дослідження в гуманітарних науках. На що — apropos, до теми — є також дуже добра дискусія самого Карла Поппера з психоаналізом, де він сказав, що методи верифікації, які використовуються в гуманітарних науках і які базуються на індуктивному методі, тобто накопичення, і накопичення, і накопичення спостережень (з чого робиться індуктивний висновок: якщо всі випадки підтверджують певне явище, то значить це явище є істинне), в психоаналізі бути не можуть.
Була його дуже проста дискусія зі своїм психоаналітиком, після чого він кинув психоаналіз. Він запитав психоаналітика: «Ви мені скажіть, от твердження, що всі нормальні — не умислово відсталі — люди мусять пережити едіпальний комплекс». Психоаналітик сказав: «так, бо так говорить психоаналіз, всі мусять пережити — вже хто як пережити, інша справа, але мусять». І він говорить: «А звідки ви то знаєте?» Психоаналітик каже: "Ну як, практика підтверджує: всі пацієнти, з якими ми працюємо так чи інакше, раніше чи пізніше щось таке говорять, що натякає, що вони пережили едіпальний комплекс — чи в тій, чи в іншій формі". І тоді Поппер його спитав: "А скільки у вас таких випадків". Той каже: "Тисячі." "А якщо тисячу перший випадок скаже, що нема — то що, можливо таке?" Психоаналітик подумав і сказав: "Ні, неможливо". (Потім вже практика показала, що можливо.)
Тобто Поппер тим хотів сказав, що десять тисяч випадків ще не говорять про то, що твердження, що всі люди мусять пережити едіпальний комплекс, є істинним. І ми того ні підтвердити, ні заперечити ніяк не можемо.
Робимо таку експлікацію: дозволимо собі подумати, що треба думати про відсутність у гуманітарних науках як доброго механізму верифікації, так тим більше їх фальсифікації. Крім того, додамо, гуманітарні науки — на прикладі психоаналізу — не мають аксіоматичних тверджень, крім одного базового. В психоаналізі існує позасвідоме. Яке ж є, наприклад, в історії чи соціології — не знаю.
Звідси випливає наступне думання: якщо у теоретичному пізнанні гуманітарні науки — наприклад, психоаналіз — є безпомилковими (бо ми не можемо сказати чи існують помилки), то у практичному сенсі помилки є джерелом розвитку за будь-яких умов все одно — от у чому цікавість.
Тоді ми говоримо, що гуманітарна наука як наука є певним завжди безпомилковим конструктом. І як теоретичний безпомилковий конструкт, вона може бути певним каркасом для того, щоби на тлі цього конструкту або концепту розгортати практичне пізнання. У цьому практичному сенсі пізнання таких конструктів може бути джерелом її розвитку — точно так само як і строгих наук. Найчастішими помилками в гуманітарних науках є помилки методологічного характеру — тоді, коли ми надаємо об’єктивного значення суб’єктивним феноменам, бо всяке гуманітарне пізнання, як ми говорили на початку, базується на розумінні. Розуміння ж є суб’єктивним способом пізнання, кожен розуміє на свій смак, стиль і можливості.
То оце є основна, певно, методологічна трудність гуманітарних наук — надання об’єктивного значення суб’єктивним феноменам. По суті, ми повинні сказати, що важко вимагати від гуманітарного знання об’єктивного значення, тому що ми не можемо сказати помилкове воно чи ні.
І оскільки помилкою є хибна дія або думка, спрямована на досягнення конкретного практичного результату, то у практичному знанні відсутність результату є, перше, підтвердженням помилки, і, друге, відсутність результату ще не вказує на помилку. І тому мусить існувати процедура пошуку помилок.
І оце привело до ініціативи створення в світі певної організації, яка зайнялась практичними помилками, не дуже теоретизуючи на ту тему — інтернаціональної групи з вивчення помилок у практичному застосуванні (7 липня 1980). Групу експертів склали соціологи, неврологи, психологи і лише фундаментально-технічні експерти, тобто ті люди, які є гуманітаріями. Бо гуманітарії напевне добре відчували, що помилку вхопити інакше, як тільки за конкретним результатом, не можна — і то вона буде технічною. Їхнім завданням було з’ясувати, як знаходити помилки, що можуть приводити до серйозних катастроф. Сам результат вказує чи була помилка чи не була (хоча, нагадую, відсутність результату на помилку не вказує). І це була аварія атомного реактора в «Three Mile Island» 28 березня 1980 року. Наступною була Чорнобильська аварія.
До чого вони прийшли? Вони прийшли до того, на чому стоять здебільшого гуманітарні науки. В медицині ми прекрасного відчули до чого воно прийшло, бо наступна група, яка до неї долучилася, сформулювала принципи доказової медицини. Висновок цієї групи був такий: пошук помилок практичного знання можливий на основі аналізу помилкового застосування правил і стандартів або алгоритмів. І тому з того часу ми почали більше і більше входити в сферу правил і стандартів, які принаймні дають можливість локалізувати кількість несвідомо хибних дій або думок. Ця група з вивчення культури помилок в світі розпочала в 80-му році той рух стандартизації, алгоритмізації знання, здебільшого того, яке є неточним і неформально логічним. Звідси вийшов тренд стандартизації, алгоритмізації знання і пошуку певних додаткових правил до гуманітарного знання.
Отже, повторимо.
Принципами наукового пізнання є категорії.
Правилами є формально-логічні процедури мислення.
Принципами гуманітарного знання є розмежування дисциплін на субдисципліни, а правилами є певні дескриптивні поняття.
То, що ми говоримо про стандарти і алгоритми, це є спроба якось формалізувати, в першу чергу, дескриптивні поняття (скажімо, поняття ризику). Майже всі описові поняття в гуманітарних науках на нинішній день підлягають стандартизації, алгоритмізації, що ми досягаємо за допомогою шкал, мірних інструментів і т.д.
Тепер коротке резюме.
Ми мусимо уточнювати дефініцію помилок, в неї ми повинні ввести, в першу чергу, поняття результату дії або думки, на який спрямовується сама дія або думка, і тільки за результатом ми можемо визначити хибність або нехибність тої дії або думки (що підтверджує, власне, створення цієї групи, бо вони судили по результату).
Ми можемо сказати, що і в гуманітарних, і в точних науках помилка є джерелом подальшого руху. Тільки, що в строгих науках помилка є дуже важливим індикатором і джерелом переосмисленням фундаментальних принципів попередньої теорії — якщо помилка стосується фундаментальних принципів. Фальсифікація — це віднайдення помилки: скажімо, очікується формально-логічний певний результат, а виходить інший.
Приклад: швидкість залежить від його носія. В класичній механіці ніхто би не сказав, що якби не рухалося швидко тіло, то швидкість світла все одно буде 300 тисяч. Виник помилковий результат, і цей помилковий результат заставив переглянути всі фундаментальні принципи, але він не заперечив самої дисципліни. Помилка у фундаментальних принципах гуманітарних наук може перекреслити саму науку як таку, а не створити нової концепції. Тобто, гуманітарні науки по суті є безпомилковими у своїх фундаментальних основах. І вони не можуть претендувати на те, аби була знайдена принципова теоретична помилка. Технічні помилки є приблизно однакові і там, і там, і вони є зв’язані з результатом.
Гуманітарні науки в своїх фундаментальних основах є безпомилковим. Але не тому безпомилковими, що абсолютно істинними, а тому, що помилка в них знайдена не може бути, помилка не може бути ідентифікована. Кант називав такі концепти діалектичними спекуляціями. Не можна довести, чи вони істинні чи вони хибні в ніякому випадку, що не означає, що вони свого пізнавального значення не можуть мати в прикладному сенсі. І це є проблема. Це для нас загадка, чому так є.
Доповідь прочитана 2 квітня у рамках засідання Методологічного семінару Відділу соціальної антропології Інституту народознавства НАН України (модератор — Ігор Марков)
30.04.2015