Дякую всім, хто підкреслює ключову роль церков і релігійних організацій у справі примирення як всередині України, так і примирення між українцями і північними сусідами. Я цілковито поділяю ту думку, яку сьогодні неодноразово озвучували, що без євангельської проповіді миру, любові, примирення у сучасних обставинах ми не можемо обійтися.
Зараз хочу говорити про певні спокуси, які сьогодні не дають вповні церквам України виконати те завдання, яке перед нами стоїть. Критикуватиму нас самих, але я переконаний, що справжнє примирення неможливе без істини і глибокого іспиту сумління.
Серед усіх спокус хочу виділити три, які, на мою думку, ілюструють той факт, що голос церков і релігійних організацій сьогодні, рік після Майдану, починає затухати. Чесно кажу, що мене це непокоїть.
Отож, перша спокуса, яка спричиняє стишення голосу Церкви полягає в тому, що церкви і релігійні організації є зайняті самі собою. Після Революції Гідності, анексії Криму, агресії на Сході в Україні змінилася політична мапа. В релігійних колах виникла спокуса змінити також мапу релігійну. Це непроста спокуса, яка реально присутня сьогодні. Ми є свідками, як у різних частинах держави спалахують міжконфесійні конфлікти. Коли вчора наші опоненти не змогли поділити нас політично, сьогодні намагаються використати для цього релігію. Питання надання статусу російській мові державної сьогодні вже ніхто не піднімає, але спроби поділити Україну на релігійному ґрунті існують.
Небезпека релігійної ворожнечі в Україні сьогодні дуже висока.
Друга спокуса, про яку хочу згадати, – це спокуса популізму. Для того, щоби привернути увагу, главі Церкви вистачить гостро напасти на свого опонента. Мова агресії сьогодні популярніша за мову миру та примирення. Той, хто не агресивний, той, хто не нападає, дуже часто виглядає слабким, неколоритним, те, що він робить чи говорить, не продукує новин у суспільстві.
Сьогодні церковні лідери не мають відваги говорити про примирення. Пригадую, що отримав лист від багатьох інтелектуалів Західної України, які скаржилися на єпископа, який, на їхню думку, мав необережність на проповіді закликати любити ворогів. Потрібно було дуже спокійно пояснювати, що, властиво, владика не зрадив ні духу, ні літери Божого Слова, яке повинен проповідувати.
Спокуса популізму не дає можливості глибоко і в повноті бути вірними тому завданню, яке Господь Бог ставить перед нами.
Як ви знаєте, УГКЦ часто була непопулярна через те, що ми робили і говорили. Ми не боїмося бути непопулярними. Якщо на наші події не приходять ЗМІ, то це не означає, що ми нічого не робимо.
Третя спокуса. Минулого року в УКУ була дуже цікава конференція про богослів’я під час Майдану. Пам’ятаю, тоді була сказана фраза, що «суспільство відкрило двері перед церквами». Сьогоднішнє завдання церков – вийти назустріч суспільству. Був період, коли це було престижно, легко робити, коли це приносило популярність. Сьогодні ситуація змінилася, у релігійному середовищі (зокрема, серед протестантів) є тенденція відійти від суспільного дискурсу для того, щоби цілковито займатися питаннями невідкладної допомоги. Такими, наприклад, як гуманітарна катастрофа. Скажу, що УГКЦ також дуже багато робить, але ми свідомо про це менше говоримо, тому що всю нашу силу намагаємося передати для допомоги як конкретній людині, та і всього суспільства.
Після трьох спокус все таки хочу завершити позитивом. Минає 10 років від пам’ятного примирення між УГКЦ та РКЦ в Польщі. Я би сказав, що це примирення мало важливий резонанс у справі польсько-українського примирення. Наша Церква має досвід бути промотором справи примирення. З нашого боку ми будемо інтенсивно працювати. Перед нами стоять непрості завдання. Сьогодні люди вважають, що коли ми говоримо про примирення, то ми відмовляємося від боротьби, від активного протистояння. Люди думають, що коли ми говоримо про примирення, то виступаємо у ролі слабкого, таких, які годяться на несправедливість з боку агресора.
З іншого боку, є люди, які думають, що примирятися можна тільки тоді, коли закінчиться війна. Коли стане зрозуміло, хто виграв, а хто програв. До того часу про це говорити зарано.
Тому ми спільно повинні працювати над тим, щоби говорити про примирення. Можливо, нам потрібно використати ідеї святого Івана Павла ІІ і говорити про очищення пам’яті, але у всякому разі, ми мусимо говорити болючу правду. Не для того, щоби на когось напасти, когось принизити, а для того, щоби шукати шляхи примирення.
Як віруюча людина скажу, що примирення в Україні і між різними державами без Божої допомоги неможливе. З вірою в те, що добро і правда завжди перемагає, буду просити в нього оздоровляючої любові і надії.
Я не є непереможний оптиміст, я просто вірю в Бога.
Виступ на конференції "Примирення в Україні та майбутнє Європи".
Київ. 21.04.2015
Підготував Олег Будзінський.
27.04.2015