На завтра (15 квітня) заплановано торги з продажу кількох корпусів одного з колишніх промислових символів Львова — автобусного заводу. Причина банальна — борги. Продаж частини корпусів може призвести до того, що у Львові остаточно зникне ще одне унікальне виробництво. Цей випадок не перший. На Львівщині налічують зо два десятки виробництв, які з різних причин опинилися одною ногою вже за межею існування.
«Z» поспілкувався з головою тимчасової контрольної комісії Львівської обласної ради зі з'ясування фактів доведення до умисного банкрутства промислових підприємств Львівщини та їх повернення до державної власності Львівської обласної ради Йосифом Ситником — про те, чому та як ЛАЗ опинився у такому становищі, а також про кількох інших промислових гігантів області, які тепер переживають свої не найліпші часи.
- Чому Ви дійшли висновку, що у Львівській облраді потрібна така контрольна комісія?
- З одного боку, я бачив ці проблеми як депутат обласної ради від Львова. У моєму окрузі розташовані такі підприємства, як «Автонавантажувач», «Львівсільмаш», «Електрон», і було багато заяв від колишніх працівників про можливість відновлення роботи цих підприємств, адже це їхня історія та їхні заробітки. Також зверталися профспілки щодо проблем мешканців відомчих гуртожитків, адже після приватизації люди перейшли разом з приміщеннями до нових власників, і тепер якісь можливості модернізації цього житла чи будь-яких змін неможливі без погодження з власником житла.
А після призначення на посаду першого заступника голови ЛОДА в мої обов'язки ввійшли економічні питання, і вже як посадовець почав отримувати низку листів щодо проблемних підприємства області, а з кінця липня — початку серпня сам почав масово писати листи в різні органи центральної виконавчої влади: ФДМ, Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку, ГПУ та обласні прокуратури й інші установи, щоби з'ясувати реальний стан цих підприємств.
По-перше, я хотів з'ясувати, який пакет акцій на цих підприємствах залишився за державою, якими були умови приватизації та які на сьогодні держава має інструменти впливу на ці підприємства. Також я намагався з'ясувати, чи відбувалася приватизація законно чи всупереч закону.
З іншого боку, є низка судових рішень в різних областях, за якими різні підприємства визнавали банкрутами, переводили в режим санації, відчужували борги. Тому я звернувся з листами до чинних керівників цих підприємств, щоби зрозуміти їхній фінансово-економічний стан — скільки персоналу, сплата податків, випуск продукції, виручка і т.д.
Серед ключових підприємств були ЛАЗ, «Львівсільмаш», НВО «Електрон», «Автонавантажувач», колишній Дрогобицький долотний завод (Універсальний завод бурової техніки), Жидачівський целюлозно-паперовий комбінат, Дрогобицький автокрановий завод, «Полярон», Львівський завод гідромеханічних передач.
Поділив ці проблеми на три частини.
1. На яких умовах відбувалася приватизація? Ми розуміємо, що за часів Кучми умови були специфічні для окремих «інвесторів», бо це переважно були українські олігархи, які через свої офшорні компанії представлялися іноземними інвесторами і мали змогу купувати підприємства на пільгових умовах, а ці умови розписували під конкретних осіб.
2. Що відбувалося після приватизації? Як новий власник виконував приватизаційні умови і як себе поводив з отриманим активом?
3. Що робити сьогодні, щоби виправити ситуацію? Чи є можливість змусити власника бути відповідальним за свою діяльність, за майно, трудовий колектив, надходження податків. А якщо цей власник неефективний, то з'ясувати механізми виходу з ситуації, напрацьовувати нове законодавство, зокрема закон про націоналізацію або повернення в державну власність в Україні як ми його назвали, або ж внесення змін до закону про приватизацію. Зараз в цьому законі є лише пункт про повторний конкурс з продажу підприємства, але немає нічого про реприватизацію та повернення до державної власності. У цьому напрямку законодавче поле в Україні відсутнє.
- ЛАЗ був одним з перших у Вашому списку. Що вдалося з'ясувати комісії?
- Відповіді на листи ми почали отримувати восени минулого року. На сьогодні з'ясували, що трансформація ЛАЗу була болісною. Спочатку завод корпоратизували, а потім виставили на приватизацію. І з першого разу контрольний пакет акцій підприємства продали в принципі за смішну суму російським бізнесменам. Після продажу ФДМ п'ять років проводив моніторинґ виконання інвестзобов'язань. Йшлося про те, щоб не скорочувати персонал упродовж двох років, а в наступні роки скорочення могло бути не більшим за 4% від загальної чисельності, погашення попередніх боргів підприємства. Інвестор начебто ці умови виконав, різких скорочень до 2006 року не робив, профіль виробництва зберіг, продовжував випускати продукцію завдяки стратегічним запасам сировини та зв'язкам в інших країнах, хоча випускали щороку менше автобусів. Відтак 2007 року ФДМ припинив моніторинґ ЛАЗу.
І саме після цього власники провели низку таких кроків: підприємство реструктуризували, виокремили різні структурні підрозділи. Зокрема, створюють ЗАТ «Завод комунального транспорту», ВАТ «Пасавтопром», ЗАТ «Львівські автобусні заводи». Ці структури мають різні місця реєстрації. Одні зареєстровані у Личаківському та Сихівському районах Львова, інші — у Києві та ще деінде. Було розділено між ними різні частини виробництва, ці структури брали кредити. Так само і з працівниками. Якщо колись на ЛАЗі було 11 тисяч працівників, потім скоротилося до 5, а в останні роки — до трьох тисяч, і люди не надто розуміли, на якому саме підприємстві вони працюють.
Використовуючи старий потенціал, власник завод експлуатував, виробляючи автобуси, але виручку від проданих автобусів в Україну повністю не повертав, вимиваючи обігові кошти, і, таким чином, інвестування в нове обладнання та інновації не проводилося. ЛАЗ зміг трішки протриматися ще на замовленнях до Євро-2012, коли виробляв продукцію для Києва, Харкова, Донецька та Львова. Після цього власник свою активність щодо заводу почав різко зменшувати, і завод перетворився для нього в непотрібний актив — жодного оновлення, лише доведення його до ручки. Тоді почалися масові скорочення персоналу та інші неґативні моменти.
Дані за червень 2014 року показують, що у 2003 році було зареєстровано ЗАТ «Львівський автомобільний завод», на баланс якого було передано основні засоби, споруди та майно ВАТ ЛАЗ, на якому залишилася соціальна сфера та загальні функції підтримки господарської діяльності. Правонаступником ЗАТ ЛАЗ стало ЗАТ «Завод комунального транспорту».
Потім було створено нову структуру — ТОВ «Львівські автобусні заводи», на яке передали виробництво автобусів і тролейбусів та більшість працівників заводу. ТОВ зареєстрували в Києві. Його засновниками стали акціонерна корпорація «Меребені Енерджі Корпорейшн» із Канади (24% акцій), «Артіваль Лімітед» із Нової Зеландії (24,9%), корпорація «Євротрак Текнолоджіс Лімітед» із Канади (24,9%), приватна компанія «Сіті Транспорт Констракшн Інвестмент ЛТД» із Великої Британії (24,9%) та громадянин Росії Ігор Чуркін з 1% акцій.
Фактично, це його три ключові суб'єкти, він розкинув по цілому світу в юрисдикціях з мінімальним або пільговим оподаткуванням і залишив собі один відсоток. На сьогодні ТОВ «Львівські автобусні заводи» не здійснює господарської діяльності взагалі. Ще числяться на заводі 130 осіб, але це люди, яких ще не розрахували. За даними офіційних органів, виробництво фактично не здійснюється з III кварталу 2013 року. З того часу жоден автобус з конвеєра не зійшов, відтак станом на 2014 рік загальні борги перевищували мільярд гривень. Є багато судових позовів щодо сплати боргів. Зокрема, на 15 квітня заплановано продаж частини майна за позовом Орджонікідзевського пенсійного фонду Запорізької області. Я підготував звернення до відповідного підрозділу нашого управління юстиції, в якому прошу зупинити продаж майна. Бо якщо це відбудеться, то буде розділено єдиний майновий комплекс, і зібрати автобусний завод докупи в майбутньому буде неможливо. Тому я прошу призупинити цей продаж до рішення Кабміну.
По ЛАЗ є такий цікавий факт. У 2012 році представники ЛАЗу уклали фіктивний, як на наш погляд, контракт з фірмою з Лондона, представниками якої також є росіяни. 20 червня 2012 року, у сам розпал Євро-2012, було укладено договір позики між «Тім Констракшн Інвестмент ЛТД» в особі директора Манілова Дмитра та ТОВ «Львівські автобусні заводи» в особі генерального директора Володимира Дзундзи на суму 50 мільйонів доларів США на 10 років під 11% фіксованої річної ставки. Тобто, на той час це було (за курсом 8 гривень за долар) 400 мільйонів гривень. Сьогодні це — понад мільярд гривень. Хто ці кошти поверне? Відтак у 2022 році якась фіктивна російська фірма скаже, що вона претендує на всі 60 лазівських гектарів землі у Львові. І ще їм буде винен бозна хто і в якій особі.
Ще питання — чому цей контракт не відслідкували відповідні контролюючі органи? Для цього мали би бути певні інструменти в НБУ, є комісія з незаконного відмивання грошей. Запитань дуже багато, а відповідей ми не маємо.
Ми не знаємо, чи ці кошти взагалі надійшли, але це є документ, який дає підстави в майбутньому висувати претензії. Можливо, хтось тоді блокував роботу контролюючих органів, і зараз мала би бути їхня добра воля, щоби цей випадок розглянути і довести, чи цей контракт фіктивний чи реальний, якими були умови цієї позики, чи справді кошти надійшли чи це кошти перекинули з Лондона десь на Кіпр.
- Львівська міська рада та обласна рада кілька разів зверталися до центральної влади про націоналізацію ЛАЗу з огляду на рішення судів, якими приватизацію цього заводу визнавали незаконною...
- Так, один із судів визнав приватизацію недійсною, оскільки там не було реального конкурсу, умови були підлаштовані просто під замовлення, не було проведено переоцінки балансової вартості заводу, її штучно занизили і підприємство з унікальним обладнанням, майном та 60 га майже в центрі Львова пішло тоді за смішними цінами.
І тут ми маємо підстави казати, що новий власник придбав підприємство не з метою розвитку, а як підприємство, що було на той час конкурентом низці заводів у Росії та Східній Європі, просто щоби прибрати завод як конкурента. Це один із механізмів у бізнесі — щоби прибрати конкурента, найкраще його купити, а потім довести діяльність до мінімуму, щоб дати можливість розвиватися іншому підприємству.
Зараз ми стоїмо на порозі нової хвилі приватизації, і держава мала би визнати, що реальної вільної ринкової економіки взагалі у світі немає, вона всюди реґульована. Це навіть показує приклад фінансової кризи 2008 року, коли уряд США давав фірмі «Дженерал Моторз» стабілізаційний кредит, щоби такий гігант автомобілебудування не зник з ринку.
Слава Львівського автонавантажувача далеко в минулому
З іншого боку, маємо українські реалії — сьогодні держава з НБУ дає приватним банкам мільярди гривень рефінансування, щоби втримати їх на плаву та уникнути набагато гірших наслідків. Те саме можна робити й щодо інших підприємств. Мова не йде про пряме вливання коштів, але може йтися про стабілізаційний кредит, якщо власник ґарантує його повернути. Це одне. Друге — держава повинна мати контроль над власниками, які, приватизуючи бізнес, беруть на себе певні зобов'язання, бо це не є річ, яку він купив для власного споживання. Це не автомобіль, на якому ти сам вирішуєш, їздити чи ні. Мова йде про те, що для об'єктів, які є бюджетоутворюючими для певних територій, в законі мають бути встановлені певні критерії та індикатори, які демонструють стан підприємства. Якщо за цими маркерами через кілька років після купівлі видно, що компанія сходить на манівці, то власника мають попередити щодо вжиття відповідних заходів для поліпшення ситуації. І якщо власник відмовляється від всіх варіантів підтримки чи урядового впливу, а показники демонструють, що він свідомо веде підприємство до банкрутства, то держава має поставити умову, що підприємство слід повернути у державну власність з огляду на те, що воно має стратегічну цінність для реґіону. Після нового продажу старому власникові компенсують не більше половини суми, яку він витратив на купівлю цього підприємства, а все решта буде інвестовано у виробництво. Водночас новий власник має прийти з чіткою програмою збереження цього бізнесу.
- Що можуть дати такі запобіжники у законах?
- Якби такі положення були прописані в законодавстві, то бізнесмен добре би подумав перед тим, як купити якесь підприємство, яке він може придбати тому, що вигідно склалися певні обставини чи навіть шахрайські умови, буде розуміти, що купити цей бізнес не означає, що він зможе робити з ним, що заманеться. Він змушений буде нести відповідальність і таким чином бодай щось інвестувати, інакше його у тебе заберуть. Мені здається, за таких умов охочих купувати активи задешево стане менше. Не є таємницею, що багато підприємств в Україні купували та купують для подальшого перепродажу. Певні бізнесмени за безцінь купували активи, які знецінювалися або яким держава не могла дати ради, з надією на те, що за якийсь час ринок оживе і цей актив можна буде з вигодою для себе продати.
- На Львівщині проблемним є не тільки ЛАЗ. Що комісія з'ясувала щодо інших промислових гігантів?
- Подібні проблеми має Жидачівський целюлозно-паперовий комбінат — одне з найбільших підприємств реґіону, котре виготовляло зразки паперу, аналогів яким не було в Україні. Але на початку 2000-х представники СДПУ(о) приватизували його на свою користь. За сприяння Медведчука підприємство подарували Суркісу, це вже самі власники тут розповідають. Суркіс продав Коломойському, а вже той — Бродському. Потім вони вже якось по-іншому там змінилися, тобто підприємство передавалося між ними в якості розрахунків між олігархами. Вони між собою передавали завод як зайву десятку: «Вона тобі сьогодні потрібна? Прошу, бери, а післязавтра віддаси». Зараз комбінат у Коломойського, але він не бачить жодного інтересу в цьому бізнесі, виробництво знищується, хоча це бюджетоутворююче підприємство для Жидачева і на ньому зав'язана соціальна сфера — з комбінату до міста подається тепло. Працівників скорочують, а власникові байдуже. А якби був закон, про який я згадував, то він змушував би власника робити щось реальне або продавати підприємство. Насправді у нас сьогодні ринок забитий імпортним папером, а макулатуру, яка є основою для переробки на тому підприємстві, вони навіть не заготовляють на Львівщині. Вони купують макулатуру в якихось третіх осіб, все діється через певні офшорні механізми, йде відмивання коштів, ставляться штучно завищені ціни на макулатуру, одне слово, відбуваються якісь оборудки.
Жидачівський целюльозно-паперовий комбінат купили і закрили...
Так само простоює ще один стратегічний актив Львівщини, що належить структурам Коломойського, — Дрогобицький нафтопереробний завод. Станом на сьогодні він не здійснює переробки нафти. Власник не зацікавлений у тому, щоби модернізувати підприємство, він купив його, бо було дешево. І тут держава мала би вимагати: або працюй, або продавай, бо йдеться про стратегічне підприємство для всього реґіону.
Те саме і з Дрогобицьким долотним заводом, який тепер став ТОВ «Універсальна бурова техніка». Його також купив російський власник, що має аналогічні фірми в РФ. Колись завод виробляв долота, які експортували в Італію, Туреччину, Канаду, США, Австралію та інші країни. Світові корпорації, що займаються буровими роботами, купували українські долота. Врешті в Україні ці долота купували «Укрнафта» та «Укргазвидобування» та всі ГЗК Криворізького басейну. Долотний завод має потужність забезпечити потреби в долотах всіх ГЗК, але імпорт долот, який зараз становить 100%, призвів до зупинки виробництва. Йдеться про те, що нашим олігархам, які частково володіють державними компаніями, такими як «Укрнафта» чи ГЗК Криворіжжя, якими володіють фірми Ахметова, вигідніше купувати таке обладнання у російських чи інших фірм. З Росії та Білорусі таку продукцію завозять в Україну за демпінґовими цінами, що зупиняє роботу українських виробників і доводить їх до банкрутства. А власник має аналогічне виробництво у Росії. Це можна вважати антиукраїнською диверсією, коли купують актив в Україні та свідомо доводять його до банкрутства, щоби російський аналог міг розвиватися і постачати свою продукцію в Україну.
- А яка ситуація з «Львівсільмашем»? Не так давно довкола цього підприємства точилися справжні війни...
- Щодо «Львівсільмашу» простежуються реальні кроки підробки документів для його приватизації, і це підтверджується документами, які я маю у своєму розпорядженні. Будучи першим заступником голови ОДА, я звертався у Запорізьку прокуратуру, ФДМ, Держкомісію з питань цінних паперів та фондового ринку, щоби з'ясувати, у чиїй власності перебуває підприємство, хто засновник і так далі.
І ось що мені відповіли у ФДМ в листі від 24 вересня 2014 року: «Відповідно до постанови Кабінету Міністрів від 7 березня 1998 року за №286 "Питання лізингової компанії «Украгромашінвест» зі змінами та доповненнями" державний пакет акцій заводу "Львівсільмаш" , що становить 50% статутного капіталу товариства плюс одна акція, було передано лізинговій компанії "Украгрмашінвест". Проте на підставі незаконно внесених змін до статуту компанії попереднім керівництвом компанії, зокрема Хорошайловим С.В., Коганом О.Я та Бояршиним М.І., без згоди основного акціонера — Фонду державного майна — зазначений пакет акцій був проданий. З приводу зазначеної ситуації ФДМ неодноразово звертався до Генпрокуратури України та СБУ. За дорученням прокуратури Києва перевірялися факти законності дій керівництва компанії при відчуженні в 2003-2004 році пакетів ВАТ — відчужено 14 найбільш ліквідних пакетів акцій, що були передані ФДМ до статутного капіталу компанії. Слідством було встановлено, що, укладаючи угоди купівлі-продажу цих пакетів акцій, керівництво діяло згідно з чинним законодавством та статутом товариства та в межах своїх повноважень».
Страшнуватий символ Дрогобицького долотного
Тобто ГПУ в часи Кучми підтвердила, що порушень не було. Зрозуміло, що це було, напевно, таке замовлення, але можна стверджувати на підставі листа Державної комісії цінних паперів та фондового ринку, що станом на 30 червня 2014 року 10 та більше відсотків акцій вищезазначеного емітента володіли ТОВ «Леополіс Конгресс Хол» — 50,99% акцій, Iceberg AK — 16,31% акцій. Ще 19% акцій перебувають у володінні працівників підприємства, які просять купити в них акції. Підприємство фактично теж знищене, попри те що свого часу виготовляло унікальну продукцію для хімічного обприскування та внесення в ґрунт хімічних добрив, і жодного просвітку немає. Там також є купа реструктуризованих підприємств. Але найбільш цінне зараз — це десятки гектарів землі, там уже почалися відведення землі під якесь будівництво.
Аналізуючи цю ситуацію, я знову ж таки приходжу до висновку, що держава не має законного інструменту впливу, щоби, бачачи цілеспрямоване руйнування таких підприємств, вживати належних заходів, бо всі ті відписки, які прийшли мені з органів державної виконавчої влади, показують, що згідно з чинним законодавством, вони а) не мають права в це втручатися, бо це приватний бізнес; б) все, що робиться, відповідає дійсності згідно із законом, а все інше має бути розглянуте в суді. Коли ж держава не звертається до суду, то звичайні люди дати цьому ради не можуть, підприємство дробиться, переходить з рук в руки, на його території виникають десятки різних структур, відтак звести це виробництво докупи просто неможливо. Таким чином відбувається дерибан і майна, і землі. Борги спеціально вішають на якесь одне з цих підприємств і погашаються єдиним на сьогодні доступним шляхом — продажем майна підприємства. Власник не бере кредитів, не здійснює господарську діяльність, він просто ріже майно, розбираючи споруди та знищуючи унікальне обладнання. А крім того, це майно продають за штучно заниженими цінами, щоби не платити податку на прибуток, а різниця також, напевно, осідає у тіньових схемах. Просто іде руйнація, і тут має відбутися чітка зміна законодавства України — має бути як шлях продажу майна, так і його повернення від недобросовісних власників або людей, які свідомо придбали його задля знищення.
- Ви надсилали свої пропозиції щодо змін законодавства восени минулого року. Чи в Києві прислухалися до них?
- Я маю великі зауваження до Кабміну та пана Яценюка. Ми прекрасно розуміємо, хто такі були прем'єри Янукович, Азаров, Кінах та інші, які цей бізнес відчужували в незаконний спосіб, бо знали, для чого це роблять. Але якщо ми говоримо, що після Майдану прийшла нова влада з новими цінностями, яка хоче відстоювати інтереси громад і встановити справедливість, то вже за рік часу мали б законодавчі ініціативи з боку Кабміну та ФДМ з'явитися у Верховній Раді щодо націоналізації чи повернення у державну власність. Півроку тому ми звернулися до КМУ, ФДМУ та Верховної Ради, але станом на сьогодні не бачимо жодної ініціативи в цьому напрямку. На мій погляд, цей уряд також блокує внесення таких законодавчих ініціатив. Я бачу дві ключові причини, чому так діється. По-перше, уряд боїться, щоб його не звинуватили у масовій націоналізації. А другий варіант — серед членів уряду та членів коаліції є десятки осіб, які раніше були в різних партіях та різних структурах, котрі є реальними власниками цих об'єктів. Вони самі бояться ланцюгової реакції, що у них цю власність також почнуть забирати. Інших підстав, чому немає в цьому питанні політичної волі, я не розумію.
- Чи можете Ви сказати, скільки зараз на Львівщині налічується гостпропроблемних стратегічних підприємств?
- Таких дуже проблемних підприємств ми нарахували понад два десятки. Але оскільки в комісії працюють лише три особи, а також увійшли представники профспілок і фахівці з аудиторського права, то наші можливості обмежені і ми хотіли б на цих прикладах 5–6 підприємств зібрати максимум інформації, адже минуло багато часу. Зараз ми повторно зробили низку запитів, щоб отримати додаткові документи, які підтверджували б, які борги хто й кому винен, як ті борги формувалися, чи не були вони штучними.
- Чи Ви робили підрахунок втрат для економіки Львівщини від втрати цих підприємств? Чи це можна зараз порахувати?
- Можна взяти найкращі 5 років роботи підприємства вже навіть після приватизації, полічити, скільки зарплатні виплачували за цей час у гривнях та доларах США, скільки людей було зайнято на виробництві, скільки коштів платили до Пенсійного фонду та всіх бюджетів, і ці суми помножити на ті роки, що підприємство перебуває у простої. Таким чином ми з'ясуємо, скільки люди не отримали зарплатні, не сплачено в бюджети та до Пенсійного фонду, скільки недоданого валового реґіонального продукту у натуральному та грошовому вимірі, скільки люди не принесли зароблених грошей у ринок. Виходять гігантські суми.
Для прикладу можна взяти той же ЛАЗ. У 2004 році вони платили 50 мільйонів гривень податків. Тоді це було 10 мільйонів доларів. Якщо взяти останні 10 років, то це буде 100 мільйонів, і помножимо на курс не 23, а 10. Це виходить мільярд гривень тільки податків. А все решта? Думаю, може набігти приблизно така ж сума, тобто плюс-мінус два мільярди гривень. Щоби ми розуміли порядок цифр, станом на минулий рік це дві третини бюджету Львова.
Розмовляв Тарас БАЗЮК
14.04.2015