...хай йому грець
Велика, безмежна країна з просторими степами, частково невирубаними лісами, зораними та незораними полями, селами, дорогами, ярками й ріками, зі стоптаними стежками й непрохідними заростями, переповненими людськими мурашниками та вимерлими, спорожнілими зонами [відчуження] — красива й ностальгійна, наче надлущена стара мозаїка.
Це — мистецтво. Взагалі, існування хоча б однієї такої країни в цілому світі — обов'язкове. Якщо тут достатньо (не так багато, але й не надто мало) помандрувати, то особливо у ті моменти переходу з одного стану переспілості й недоспілості безкрайньої землі в інші стани, думки у голові починають закручуватися специфічно, по-особливому, неповторно.
Коли їдеш багато кілометрів ровером через ліси, які мали б бути таємними, до покинутих кілька-підземно-поверхових баз, звідки колись могли в будь-який момент вилетіти найстрашніші атомні бомби, — здається, що цього або не може бути, або не має бути, а якщо вже є, то як так сталося, що ти тут? Чому це є на цій ось землі? Повернення до дороги, шосе, будь-якого села, до міста, до хати видається поверненням із іншого простору, із іншого буття, із іншого сприйняття того, що є справжнім.
Коли йдеш гірськими безлюдними дорогами, прогризеними й протоптаними десятиліттями поміж насувів лісу з обох боків, коли стоїш на вершині загуслої хвилі й вдивляєшся у край застиглого моря, порослого гірськими водоростями, коли здається, що там є край, там земля закручується за небосхил, і земна куля, насправді, така маленька, а ти якось потрапив сюди, де нема більш нічого, крім цього загуслого моря, і ти вже звідси не підеш. І це не страшно, не погано, не добре, це факт — так закручуються думки від зміни відчуття того, що реально.
Коли потрапляєш у непотрібний світ, який вдвічі більший від оранжевого та жовтого кольору на карті твоєї країни, у світ, який більший, ніж площа гір (хоча площа гір і більша, бо якби вони були рівні, то займали б менше, а оскільки вони горбаті, то кожна площина займає більше, ніж це показано на карті), де вже не пахне життям, як біля ріки, моря, лісу чи гір, де пахне не-життям, і повертаючись звідти, тобто зі звичайнісіньких сміттєзвалищ, ти замислюєшся, чи то тобі приснився метелик, який летить, чи то ти снишся метеликові, що летить — де первинна реальність?
Коли потрапляєш до моря своєї країни, але тебе бентежить питання правди: я ще тут чи вже ні? Я в Україні чи ні? Де задзеркалля? Та Україна, де чую українську, чи та, де її не чую? Виникає помножене на два або на три дивне відчуття несправжності, як наче коли перші дні перебування за кордоном.
Така країна має бути у світі, щоб мати можливість спостерігати за метаморфозами думки, сприйняття світу, пливучи по тій метаморфозності, плавно та не плавно переходячи в інші фраґменти мозаїки. Така країна може повільно розкладатися, тліти, залишатися прекрасним натюрмортом: покинутий сад з похиленими старими гілками; хатина з латаним дахом та кількома розбитими шибками; веранда з поїдженим комахами столом, на якому обсипаються сухі літні квіти та гниють — переходячи зі свіжого до зіпсованого — яблука, грушки, сливи...
Тут затишно й безпечно.
Але затишно, коли літо, а безпечно, коли ніхто сюди не приходить.
А коли холодно, то волога, сніг, дощ, вітер руйнують й без того похилену хатинку, спонукають до збідніння саду. Коли хтось сюди захоче прийти, то його не зупинить паркан, якого нема, не зупинять тут і там розбиті вікна — він спокійно зайде і, на превеликий жаль, зробить, що хоче...
А деколи навіть більше, ніж треба; бо йому не подобається, що тут є так, його дратує, чого господар дозволяє собі жити саме так, і не турбуватися; або він просто алкоголік із хати неподалік, у якого якийсь інший вже світ у голові, і хто його знає, що він робить, і робить те, що робить?
І тоді господареві треба когось кликати... Десь там на сусідньому горбі живе психолог, який скаже, чого той п'яний робить так і так. Там під лісом — от тільки треба йти довшою дорогою, бо все хотіли, хотіли дорогу зробити, та не зробили, і тепер можна або у потік впасти, або у болоті загрузти — живе вуйко з рушницею. У сусідньому селі є хлопці, які їздять за кордон паркани робити, бо нам тут парканів не треба, а хлопці так файно ті паркани роблять, але тут нікому не треба, то вони їздять. І може пощастить, і ті хлопці будуть вдома. Є і садівник, який сад приведе до порядку. Є десь напіврозбита майстерня скляра, який не має замовлень, бо кому добре із розбитим склом жити, а хто — як-от вуйко з рушницею, наприклад, — не має на нове скло. Є і майстер, що шифер чи бляху, чи черепицю відремонтує, поправить, поставить...
Тобто є велика країна, гарна, різноманітна, мозаїчна. З різних причин, обставин, злочинів та вини вона мирно розкладалася, і всі це більш-менш приймали. Комп'ютерні генії працюють на іноземні компанії, а сайт президента взагалі нікому не потрібен. Військові машини придумуються кращі, ніж у США, але країна у них не зацікавлена. Економісти розуми поїли, але сидять тихенько збоку. Митці переповнені ідеями, але замість них вирішують «яким-має-бути-мистецтво» дилетанти.
Але коли приходить п'яний злодій у прекрасний, але занедбаний сад, то вже трохи пізно і досить важко бігати по всіх університетах, редакціях, IT-компаніях, військових частинах та академіях, школах економіки, молодіжних політичних та громадських організаціях, гуртках авіамоделювання, правозахисниках та інших, щоб із різних лісів та горбів, сусідських хат та напіврозбитих майстерень стягнути докупи таку необхідну тепер групу різних кваліфікованих людей.
Дозволити собі жити у напіврозкладі можна, якщо поруч нема сусіда-алкоголіка. Якщо він є, то треба було ще понад двадцять років тому, коли отримав у спадок від двоюрідного діда-комуніста цю милу занедбану хатину, поскликати толкових вуйків і хлопів, щоб ще тоді дозволити всім перейти заради економії від системи центрального опалення до автономного; зняти податковий тиск, щоб середній бізнес сам собі розвивався, а не душити його і тепер шукати грошей на його порятунок; підтримувати науку (от хоч би ту ж історію), розвинути нормальне середовище для журналістів, завдяки чому не треба було б зараз створювати додаткові міністерства та «фронти»; перейти від призову шмаркачів до тренування серйозних мужиків; модернізувати виробництво, а не вливати і вливати у нього надвитрати, присаджуючи себе на постійне додаткове використання енергії...
І, зрештою, є кілька способів, як той господар, у чию хату залізли, може поводитися тепер. Можна покликати хлопців, забити дошками задню кухню, у якій зараз сусід-алкоголік. Можна навіть кидати через якусь шпару в того злодія якимись баняками і слоїками, щоб йому ґулі понабивати. Але при цьому не обов'язково щось міняти, принаймні насправді. При цьому можна ще восхваляти своє блискуче славне минуле, хотіти блискучого славного майбутнього і блискуче й славно жити як жили у брудному, корумпованому теперішньому.
Лише баняки закінчаться колись. А злодій може з кухні ще й поливати кип'ятком, ошпарювати хлопців, але село велике, ошпарених замінять...
З іншого боку, можна щось міняти. То не зашкодить покликати хлопців і забити злодія у задній кухні. Коли майстри привезуть дошки на паркан, не обов'язково частину з них взяти на ліжко, іншу частину порозкидати по саду, а третю — скласти на купу й відкладати роботу. Бо дошки згниють, а гроші ти вже витратив.
Звісно, що дуже прикро сваритися із панею, яка приходить щовівторка зготувати обід. Але якщо ти знаєш, що вона постійно краде макарони й цукор, то з нею треба про це поговорити, заборонити, і якщо вона далі крастиме — принципово звільнити.
Той чоловік, який попереднього разу фарбував ґанок, взяв досить велику плату. Але він, крім того, використовував фарбу, яку ти купив. Одну банку він вималював по старій засохлій фарбі, замість того щоб її зішкрябати. А другу банку він узяв собі. Але іншого кликати не хочеться, бо тоді перший образиться, а його брат — якийсь-там начальник, а чоловік сестри друга — важлива особа, з якою краще не сваритися.
Але ця й інша корупція дій і бездій якраз найбільше проїдає і так гнилі балки, дошки і опори старого задрипаного театру, в якому одні стоять на прогнутих дошках у партері, а інші — лежать на шкіряних кріслах-диванах у позолочених ложах другого балкону. Але рано чи пізно від гнилі завалиться все, все впаде і приб'є руїнами всіх, незалежно від того, чи ти стояв у партері, чи сидів у позолоченій ложі.
01.04.2015