Батьківщина Мазоха

Не так давно один із найталановитіших наших режисерів презентував у Львові новий фільм. Після перегляду – обговорення, у досить вузькому колі. І один із найвидатніших, найдостойніших і по праву найшановніших галичан, бажаючи зробити автору комплімент, раптом сказав: «Тільки негаличанин може створити такий фільм. Я страшенно вдоволений, що Ви – не галичанин». Режисер не зміг не зауважити, що взагалі-то він за фактом народження – львів’янин. Але це зауваження «не лягало в концепцію», тому далі було пояснено, чому саме галичанин не міг би зробити такого чудового фільму.

Сказати, що я був шокований почутим, не можу. Останнім часом мінімум щотижня хтось із земляків – чи то в приватній бесіді, чи то в публічному виступі (а то й у публікації) – нагадує мені, що ми, галичани, в цій країні чи не найгірші, бо є такими, такими й отакими, а хтось із інших реґіонів навпаки – «справжні козаки».

Один відомий інтелектуал, не потрапивши з допомогою галичан у київські законодавці, мусив залишитися у Львові і пояснювати всій Україні, що цей Львів перетворився на глибоке задуп’я, а авангард українського прогресу перемістився на схід – чи то в Дніпро, чи то в Харків, чи то в Донецьк. Ну, якщо прогресом вважати війну, руїну та супутній їм героїзм, то важко заперечити.

Пригадую також, як популярний львівський гуморист років 12 тому опублікував на цілу останню шпальту одного елітарного львівського ж часопису свою «гумореску» про галичан. Прочитавши «гумореску», гоноровий (а вони часом таки бувають гонорові!) галичанин мав би піти та повішатися. Геноциду в Галичині не сталося через елітарність того часопису і його відповідний наклад.

Хтось із інших «просунутих» земляків публічно закидає галичанам фальшивий патріотизм, хтось – фальшиву побожність, хтось – лицемірство та фарисейство, хтось – гординю та зверхність до решти українців, хтось – надмірне скнарство. Останнім часом деякі київські мас-медіа (а й там питомих «западенців» не бракує) почали ліпити перед очима всієї України образ галичан як найгірших в Україні сепаратистів.

Тож почуте на тій пам’ятній презентації не здивувало, лише вкотре нагадало що батьківщиною Леопольда фон Захер-Мазоха наша Галичина стала зовсім не випадково. Ніде більше «батько» мазохізму народитися просто не міг би. Тобто, міг би, але батьком мазохізму не став би, та й відповідник мазохізму мав би чиєсь інше ім’я. Без сумніву, галицьке.

Мусимо констатувати, що галичан загалом не дуже полюбляють. Не будемо уточнювати, хто саме (представники яких націй чи реґіонів) і за що. «Єслі нєту вади в кранє – вінавати галічянє». Але у світі це – не дивина. Є деякі нації, яких теж не люблять. Когось у цілому світі, когось – в певному реґіоні (знову ж не уточнюватиму, кожен без проблем сам складе такий перелік). Але, що характерно – кожен із цих етносів сам себе дуже любить! Звичайно, у своєму тісному внутрішньому колі кожен схильний понарікати на якісь свої неґативні риси, але хай спробує чужинець покритикувати їх за те ж саме!

Мені скажуть: ну ти порівняв! Йдеться не про націю, а про окремий реґіон! А це зовсім інше!

Справді, авжеж. Ті ж галичани, такі схильні до реґіонального мазохізму, щиро обурюються кожним співвітчизником, мазохістично налаштованим щодо цілої нації. Пам’ятаєте, як Кучма, перебуваючи з візитом десь у Сургуті, необережно ляпнув: «Ми, хахли, нємножко с прідур’ю»? Здається, галичани йому й досі того не вибачили.

З іншого боку, мені нагадають, як мешканці болгарського Габрова охоче підтримують досить таки образливий міф про те, які вони нібито скупарі (пам’ятаєте кота з обрізаним хвостом?). Але це рідкісний випадок брендингу міста, спеціалізованого на туризмі, причому туризмі досить специфічному, бо прив’язаному не до пам’яток історії чи природи, а до такої специфічної субстанції, як гумор. Унікальний випадок – мабуть, безпрецедентний. Бо вже шотландці, яким приписують той самий гріх, навряд чи такі міфи про себе підтримують. Та й пощо? Мають волинки, кільти, віски та лох-неську потвору.

Галичина, як і Габрово, теж туристичний реґіон. Але не думаю, що її туристичну привабливість дуже піднесе вгору інформація про пальцем роблених місцевих аборигенів, які нібито не вміють продукувати кінострічки певного жанру.

Отже, вертаючи до початку: не дуже здивувало мене почуте на згаданій презентації. Але мусив зафіксувати для себе два нові моменти. По-перше, власну прикру емоцію: «І ти, Бруте!». А друге – що синдром галицького мазохізму збагатився новою гранню – «констатацією» певного роду профнепридатності галичан.

І тут у мене питання: чи підрив ділової репутації мешканців одного з реґіонів України підносить ділову репутацію всіх українців? І ширше – хтось чув, щоби колись в історії мазохізм комусь допоміг і когось врятував? Хотів би почути приклади.

Неможливо повірити, що престиж України піднесеться від приниження престижу Галичини. І це розуміє кожен свідомий українець (зокрема, й галичанин), хто ще не втратив притомності (а її зазвичай не втратив той, хто не дивиться «зомбоящика»).

І замість коди – уявний історичний експеримент.

Населення сучасної Галичини – близько 5 мільйонів. Населення Донеччини (до останньої війни) – приблизно таке ж. І ця пропорція зберігалася протягом цілого XX століття. Тож усім щирим і палким українським патріотам, які вже встигли підсвідомо увірувати в тезу «Що гірше для Галичини, то краще для соборної України», міг би побажати, щоби в історії минулого століття кожен її учасник-галичанин (від Франка та Шептицького до найскромнішого усуса, просвітянина, упівця, рухівця та волонтера) замінився на відповідного за часом і амплуа донеччанина.

На щастя, історія не знає умовного способу, і це моє «побажання» виконати неможливо.