Немає жодного місця, де би так звані центристські партії врешті-решт змогли покінчити з чергуванням правих та лівих
Ми знаємо або забули, що терміни «праві» та «ліві» беруть свій початок від Французької революції і гри випадку. Депутати від народу в 1791 р. стихійно організувалися у відповідності з їхніми політичними симпатіями: справа – прихильники абсолютної монархії, а зліва – прихильники конституційної монархії.
Хіба не дивовижно, що давня і локальна подія стала частиною всесвітнього вокабуляру? Немає жодної демократії, яка би не приєдналася до цього розрізнення, і виборці у всіх країнах стихійно класифікуються у відповідності з цими двома категоріями. Звісно, партійні ярлики беруть свій початок у місцевій історії, так само як і виборчі стратегії: терміни «народний», «демократичний», «національна єдність» і навіть «соціалістичний» переходять від лівих до правих і навпаки.
Однак виборці не помиляються: голосують за правих чи лівих, навіть якщо самі вони часами не визнають себе відкрито правими чи лівими. Є країни – Іспанія, Франція, - в яких правиця інтелектуально демонізована настільки, що цього визначення уникають. Натомість в Сполучених Штатах жоден кандидат, який бажає бути обраним, не наважиться визнати себе лівим.
Хіба не є вражаючим те, що у всьому світі праві та ліві сили зрівноважуються до такої міри, що в будь-якій демократії результат виборів завжди вирішує незначна різниця голосів? Немає жодного місця, де би так звані центристські партії врешті-решт змогли покінчити з чергуванням правих та лівих; в політиці центру не існує і, без сумніву, він не відповідає жодній значущій народній симпатії.
Чим зумовлений цей баланс, розподілений між правицею та лівицею? Це є соціологічним, біологічним явищем? Ці дві концепції світу є продиктовані умовами людського існування, як думають марксисти та їхні клони, чи людською природою, як відзначають антропологи?
Правду кажучи, ніхто не здатен стверджувати, що правиця є партією багатих, а лівиця – відображенням пригноблених; такого детермінізму не існує. Прибічниками правих чи лівих народжуються, або ними стають: природа та культура без сумніву є дуже перемішаними. Але кожна, в якій би то не було області, повинна бути взірцем величезної скромності, тому що кожна з них володіє лише половиною істини. Правиця у цьому сенсі видається мені більш толерантною, ніж лівиця, яка часто претендує на володіння всією істиною.
Оскільки кожна з них володіє лише половиною істини – чи половиною реальності, – є життєво необхідним, аби кожна з них в своїй області з ентузіазмом обстоювала свою частину правди. Але як? Лівиця у цій битві перебуває у зручнішому становищі, оскільки послуговується великими об’єднавчими лозунгами, як от соціальна справедливість, рівність, прогрес тощо. Ця лівиця також є більш компетентною у тому, аби визначати цілі, ніж у тому, аби точно визначати і застосовувати заходи, необхідні для того, аби втілити в життя свої благородні прагнення.
Правиця зазвичай є більш вправною у формулюванні заходів, аніж у використанні мрій про свої ідеали. Ідеалістична лівиця і прагматична правиця? Ця відмінність почасти відображає протиставлення правих та лівих, але дуже поверхово. Варто трохи заглибитися: правиця опирається на визначену концепцію людини в суспільстві і людини в історії.
Фундаментальним принципом правиці є особиста відповідальність: щоби була справедливість і хороше суспільство, кожна людина повинна мати стільки свободи вибору, скільки це можливо. Правиця вірить у перевагу особистої відповідальності. Лівиця вірить у неї менше або не вірить взагалі. Те, що правиця визнає перевагою та відповідальністю, лівиця засуджує, вважаючи егоїзмом та історичною короткозорістю. Лівиця заміщає людину колективом, а позаяк останнього в дійсності не існує, в ім’я спільного добра діють партія чи держава.
Обрані від лівиці штовхають народ до прогресу, чи того, що вона цим терміном визначає, тоді як правиця супроводжує народ. Якщо знову згадати знамените розрізнення, яке робив британський філософ Фрідріх фон Гайєк, то лівиця є партією встановленого порядку, а правиця – спонтанного порядку, це поняття спонтанності для правиці є основним. І як також підкреслював фон Гайєк, у центрі заледве є якийсь простір, жодної середини між помилкою та правдою. Партії центру можуть лише сфальшувати чергування, заплутати опції; не пропонуючи ані аналізу, ні рішення, центр порушує добре функціонування демократії.
Краса демократії (що зародилася в Афінах на думку одних чи в романських монастирях на думку інших) базується на тому, що дозволяє чергування без насильства; заміщає громадянську війну виборами; визнає права меншин; признає, що більшість насправді здійснює владу, але не володіє істиною.
Можливо, праві мали би пояснити і виразити усе це ясніше. Та не плутаймо функцію філософа з функцією політика, чий обов’язок полягає перш за все в тому, аби бути обраним. Згадаймо, що концепція філософа-короля є вимислом Платона, який також міг би стати, на думку Карла Поппера (викладену в праці «Відкрите суспільство та його вороги»), засновником деспотизму. Нині Платон зайняв би депутатське крісло зліва від Аристотеля, оглядача реальності, який сидів би справа.
Guy Sorman
Entre la izquierda y la derecha no hay nada
ABC, 16.03.2015
Зреферувала Галина Грабовська
19.03.2015