Хороше діло – гуманізм. Майже як віскі або що там кому смакує. Мені в кожному разі смакує віскі. Особливо – житнє. Rye на землі. Зайдеш, буває, до бару і застанеш за стійкою якогось виразно неприємного тобі типа. Стрижка а ля тітушка, спортивні штани з лампасами, водянисті очі, приміський суржик – одне слово, дебіл дебілом. Але приймеш дві-три склянки, потеплієш усередині, познайомишся. І виявиться, що у цього типа б’ється під адідасівською курткою яке-не-яке серце, і що він як може опікується старенькою хворою матір’ю, і що його дружина нещодавно втратила роботу, а його улюблений кіт узагалі позавчора здох. І думаєш: так, усі ми, бляха, люди, і в кожного з нас свої трагедії, які власне й роблять нас людьми.
Це – якщо дві-три склянки. А якщо дві-три пляшки на рило, то вже ні: починає нудити – аж до неконтрольованих нападів блювоти. І таке саме з гуманізмом: добре, доки в міру. Тобто ясно, що в часи жорстоких протистоянь, у часи революцій і війн, ми схильні дегуманізувати своїх ворогів, схильні бачити в них безлику масу, яку свідомо чи підсвідомо хочеться знищити, щоб уже нарешті мати чистий спокій. І тому в такі часи дуже потрібні гуманісти, які вміють нагадувати співгромадянам, що маса по той бік барикади чи лінії фронту складається – подібно до нас – із індивідів, котрі теж когось люблять, від чогось страждають і про щось мріють.
А однак. Звісно, я б не хотів жити в дегуманізованому суспільстві, бо з досвіду ХХ століття відомо, до якого оскотинення можуть дійти люди, заражені нелюдським світоглядом. Але й суспільство, сказати б, занадто гуманне моїм ідеалом також не є. Що значить «занадто гуманне»? Чи може бути гуманізму забагато? Може. Коли він, гуманізм, до невидимості розмиває межі добра і зла; коли він вимагає, щоб ми, наприклад, однаково допомагали всім «східнякам», незалежно від того, чи вони підтримують Україну, а чи прагнуть її (нашої) загибелі; коли, зрештою, я чую, що який-небудь Чечетов, можливо, десь у Верховній Раді в чомусь і помилявся, але був добрий у приватному житті і любив онуків та собак, тож заслуговує, щоб ми його пожаліли, – ось тоді мені стає гуманізму забагато. Аж починає нудити.
І ще я тоді згадую певну збірку свідчень, що рясніє такими приблизно фразами: «мої роботодавці були дуже добрі»; «вони були гостинні і двічі-тричі на тиждень улаштовували веселі вечірки»; «у них була єдина донька, яку вони дуже любили»; «коли я захворіла, вони обоє відвідували мене і навіть розпитували лікаря про стан мого здоров’я». І так далі.
Усі ці «вони» – це щоразу інші люди. Скажімо, Пракседа Вітек згадує подружжя Роде: «Вони жили в злагоді, спокійно... Він ставився до мене увічливо... Його дружина інколи давала мені солодощі... Якось я отримала від неї в подарунок тканину на сукню». Згодом пані Роде писала до Пракседи листи з найсердечнішими вітаннями від себе, чоловіка і донечки Хільди. Тим часом Марія Павелі пам’ятає, як Карл Бішоф давав їй іноді кілька понаднормових марок чи купував квитки в кіно. Не нарікає і Яніна Ходоровська, яка, святкуючи зі своїми господарями – Шмідтами – Великдень та Різдво, дістала від них «капелюшок, шкіряні чобітки, крем, шоколад і якісь гроші». А вже Марія Баранувна родиною Вернера Гандлера й зовсім натішитися не може: «Гандлери прийняли мене добре, і за весь час праці я не зазнала з їхнього боку жодної кривди... Я могла досхочу купатися в лазничці або прогулюватися садом. Обіди ми їли разом із пані Гандлер та дітьми». Були й подарунки: срібний перстеник, светр, черевички, білизна...
Здогадуєтеся, про що йдеться, правда? Так, це свідчення польок, які в роки війни примусово працювали хатніми служницями в есесівців. І не просто в есесівців, а в есесівців із концтабору Аушвіц-Біркенау. Вдень «роботодавці» цих жінок проводили селекції на рампах, скеровували людські потоки до газових камер, били і розстрілювали в’язнів. Увечері приходили додому, обіймали дружин, бавилися з дітьми, читали, слухали класичну музику, випивали з друзями і дарували різні дрібнички служницям. Майже всі. Навіть закарбований у табірній літературі садист Ґергард Паліцш, про якого Гелена Клисова каже: «Я не могла в це повірити. Вдома він був найкращою людиною. До мене теж ставився добре». І навіть сам комендат Аушвіца Рудольф Гьосс «удома був ідеалом. Любив дітей. Йому подобалося лягати з ними в їхній кімнаті на канапу. Він цілував їх, гладив і виголошував гарні промови».
Не сумніваюся, що, крім убивств, репресій, казнокрадства і запорогової брехні, в приватній біографії кожного виродка, кожного Путіна і Януковича, Лаврова й Азарова, Аксьонова й Захарченка, Чуркіна й Кісєльова, Табачника і – чому б ні – Царьова знайдеться бодай щось людяне. Якась прив’язаність до батьків чи дітей, домашніх тварин чи присадибних квітів. Якісь щирі радощі й невдавані печалі. Якісь – хтозна – шляхетні порухи душі. Ну то хай їхні приватні кола їх такими і пам’ятають. Натомість в історію ці та подібні до них персонажі вляпалися чимось цілком іншим. Зайвою була б додаткова їх дегуманізація, бо далі нікуди. Але, гадаю, й намагатися гуманізувати щось таке ми не повинні. Бо все одно не вдасться.
06.03.2015