Двадцять років тому я перебрався був зі Львова на постійну роботу до столиці нашої «Неньки» – і, як виявилося, різко змінив середовище. Всяке криве слово про «москалів», Росію, Совєтський Союз чи Вєліку Атєчествєнну війну, сказане поза колом земляків-галичан, автохтони зазвичай сприймали «неоднозначно». Light-варіантом можливої реакції був іронічний погляд: «Ну так, ти ж зі Львова!». Яка реакція чекала на такі ж вислови десь у Полтаві, Чернігові чи Кіровограді, можу лише собі уявити.
Минуло двадцять років. Тепер у нас війна з Росією. На чию сторінку «Мордокнижки» не зайди – не залежно від локації власника, від сумчан до одеситів – скрізь лають москалів. Лінюхи, пияки, матюгальники, завше ласі на чуже, знають тільки на своїх балалайках грати та щі лаптем сьорбати. І, «по дефолту», у підтексті: а ми – не такі. Бо, знаєте, питома українська скромність не дозволяє себе вголос вихваляти.
Але я не про балалайки, я – про шафки. Сірі такі металеві шафки для одягу, побачені в закарпатському Берегові.
Берегове, щоби ви знали, – місце специфічного оздоровчого туризму. Тут є басейни, заповнені підземними термальними водами – кремнистими, азотно-вуглекислими, хлор-натрієвими і всяке таке. Поплавати у них з'їздиться турботливий до свого здоров'я люд з усієї України.
Й от у роздягальні такого басейну я побачив оті шафки. Сталеві листи з просвердленими отворами, з'єднані заклепками та пофарбовані нітроемаллю абощо. Кожен обласний центр України має щонайменше 10–15 підприємств, де наші майстри золоторукі склепали би таке завиграшки. «Як два пальці об асфальт». І кожен райцентр зголосився би з одним–двома такими заводиками. Зокрема, й Берегове.
Але ці шафки були не українського виробництва.
Добре. Берегове (або, якщо хочете, Берегсас – було таке топонімічне рішення міськради, проігнороване життям) – місто майже угорське. Населення тут – на дві третини мадяри. Скрізь чути угорську мову, і більшість вулиць носять імена їхніх національних героїв. Було би легко уявити, як тутешні бізнесмени замовляють потрібні їм шафки у майже рідній Угорщині.
Але шафки були й не угорського виробництва.
На шафках гордо сяяло: «Сделано в России». І номер російського стандарту, датованого 2012 роком. Тобто, цей high-tech закупили в росіян не далі, як два роки тому. Можливо, навіть торік, коли вже сотні українців загинули на російському фронті.
Нє, я розумію: нафта, газ, уранове паливо. Нема ради. Майже природна монополія. Хоча газу й нафти й у нас на Лівобережжі не бракує. А на кримському шельфі скільки було, поки москалі шельф не забрали! Ну, звідти черпати ми довгий час не могли, бо морські кордони не були визначені: на сході – з тією ж Росією, на заході – з Румунією. Врешті-решт міжнародний арбітраж поділив неозорий шельф навколо Зміїного між нами й румунами. Як на мене, справедливо поділив. Можна було братися до буріння. І що? Покричали: «Ющ віддав українську територію! На палю!». І юж, все тихо. Потім були «вишки Бойка». Потім ви знаєте.
А цікаво: якщо наші затіють зараз якусь свердловину в морі десь між Тарханкутом і Одесою? Прилетять із Євпаторії російські військові катери «порядок наводити»?
Що там іще? Про мільярди баксів річно, заплачених «українськими» телеканалами за російські серіали та телешоу, лише лінивий не волав. Війна – війною, а «Мєнти» за розкладом. Не минуло і 23 років, як взялися за створення національного продукту.
Про російський шоколад, пиво, горілку, жуйку та дитячі йоґурти теж шкода говорити. Теж майже природна монополія. Какао, гевея та хміль в Україні не визрівають, лише за Хутором Михайлівським. Зрештою, бойкот оголосили рік тому, може, вже щось із того вийшло? Хай кожен розглянеться по полицях свого супермаркету.
А тут бляшані шафки. Просто шафки. Це ж скільки українського люду безробітного один одному імпортні лахи на вуличних розкладках втюхують – замість ті шафки виробляти. А скільки ще за кордоном на заробітках?
А ті російські комівояжери (чи як їх по-теперішньому? менеджери з продаж?), що зі своєї костроми-сизрані бляшаними шафками «мейд ін Раша» аж до кордону Євросоюзу сягають? Це, мабуть, ті самі пияки-лінюхи з наших Фейсбуків?
«Ще довго Україна не буде ні багата, ні успішна», – сказала мені сіра металева шафка в басейновій роздягальні. Мабуть, причулося. Перекупався.
05.03.2015