Так сталося, що Марк Токар, перший український музикант, який заграв на престижному Chicago Jazz Festival, набагато більше відомий закордоном, аніж у себе на Батьківщині. Виправляючи це непорозуміння, Zbruc поспілкувався з контрабасистом, котрий свого часу замість навчання в консерваторії обрав електромеханічний факультет львівського Політеху, та дізнався чимало цікавого.
Про те, як все починалося
Дуже добре пам’ятаю момент, коли вперше взяв у руки контрабас: 7 грудня 1999 року. То була перша репетиція, на яку я взяв контрабас, щоб робити музику й грати. Мій друг, саксофоніст Мартин Твердун, повернувся з Польщі і в нього було шалене бажання щось створювати тут. Я запропонував бас-гітару, але йому був потрібен саме контрабас. І не було ніякої альтернативи у виборі, а мені було настільки цікаво, що не виникло жодних вагань. Спочатку воно мені дуже швидко пішло, проблеми почалися вже потім, під час переходу на серйозніший рівень. Коли ти занурюєшся в ремесло глибше, то гостріше розумієш, що от в цьому моменті гри – щось не те, і ось так незручно тримати інструмент, а значить треба в когось питатися, та на той час не було в кого. Це тільки згодом я почав кудись їздити. А тоді, в 1999 році, ми створили тріо – до нас додався барабанщик Андрій Надольский (Плач Єремії, Мертвий Півень, Esthetic Education). Свій перший концерт ми мали у славнозвісній «Ляльці». Потім з допомогою дуже цікавого і самобутнього львівського піаніста Славка Хомика (він, до речі, щоранку грає на «Дзизі») записали альбом, який ніде не був виданий, бо це була просто така певна фіксація для себе. І на цьому наша тогочасна співпраця закінчилася – я поїхав до Одеси, а хлопці розійшлися по інших проектах.
Вправляючись на гітарі, я в якийсь момент пережив стан безвиході. По-перше я хотів грати джаз, по-друге я вже знав, що я – імпровізатор, мені постійно хотілося грати щось своє, а не тільки виконувати класичні твори. І я не знав, як грати джаз на гітарі, а з контрабасом мені це якось одразу було ясно. Тому що дуже багато його чується: у кожному традиційному джазовому бенді є контрабас, а отже є що слухати, на що спертися, чим керуватися. Вже пізніше я дізнався з джазової психології – якщо людина з класичною музичною освітою хоче почати імпровізувати, їй треба змінити музичний інструмент, бо так змінюється й саме мислення, музикантові відкривається щось нове. Новий інструмент – це кожного разу виклик, інший світ, але, крім того, ще й страшенно цікавий процес, який можна порівняти з вивченням другої або третьої іноземної мови.
Про джаз
Джаз – точно не масове мистецтво. Та мені не хотілося б оперувати і поняттям «елітарне». Через те, що я не знаю, хто така еліта. Це багаті? Ні. Інтелектуали? Ні. Це якась підготовлена, досвідчена публіка, котра була на десятках концертів? Також ні. Переконаний, що справжня музика, справжнє мистецтво може достукатися навіть до людини, котра абсолютно до цього не готова, але просто є відкритою. Це не маскультура, хоча й хотілося б, щоб більше слухачів долучалося, прагнуло такої музики. І зрештою, це риторичне питання, з ряду: а скільки в нашому суспільстві є читачів, скільки людей купує книжки, скільки ходить на якісь літературні заходи, фестивалі? Так само й джазові фестивалі – не масові заходи.
Коли я вчився в Катовіце, то мав такі місяці, що закривався в хаті і просто грав. Але джаз – це не така штука, що ти сховався десь, а вийшов вже готовою зіркою. Мусиш постійно грати на джем-сейшнах, клубних акціях, лише там ти розкриваєшся. Має бути поєднання індивідуального та концертного, тоді й буде прогрес.
Україна довгий час була закрита для джазу і для імпровізаційної музики, водночас на Заході це все переживало бурхливий розвиток. А у нас було, м’яко кажучи, кепсько. У 90-ті роки, коли я вже остаточно вирішив для себе, що я граю, то мені банально не було в кого вчитися, не було на які концерти ходити. Не кажучи вже про те, що не було викладачів та авторитетів, до яких би ти міг прийти і поставити якісь питання або мати з ними систематичні заняття. Тут був вакуум.
У джазових стандартах я й досі не надто сильний. З одного боку, це заважає, а з іншого – спонукає постійно шукати нових форм. Але час від часу я повертаюся до тих стандартів, починаю займатися математикою марудною, дуже швидко з цього знуджуюся, і знову повертаюся в своє звичне творче русло. Я вже звик з цим існувати і це мені подобається.
Не знаю, чи в Дружківці та Слов'янську знають і цінують саме джаз. Але те, що там люди зараз страшенно спраглі за культурними подіями – однозначно. Я знаю, наприклад, від Любові Якимчук, котра була в тих містах вже після JazzBez`у з літературними читаннями, що в Краматорську, попри повну російськомовність міста, 5 українських поетів, і серед них, зокрема, Сергій Жадан, легко зібрали зал в 700 людей. Це про щось говорить. У Львові чи Києві подібне зараз малоймовірно. Але після військових подій люди, котрі лишаються по нашій стороні, починають ототожнювати себе з українським, а отже там на це щиро чекають.
Людей, які хочуть джазувати, мушу одразу попередити, що це не є шляхом до заробляння великих грошей. Джазовий музикант, на жаль, не може бути багатим апріорі. Наприклад, дуже відомий зараз барабанщик Джим Блек вже будучи відомим, граючи на гучних фестивалях та маючи велику дискографію, працював офіціантом в Нью-Йорку, щоб зводити кінці з кінцями. Щоб задовольняти свої побутові амбіції та утримувати родину слід би мати якусь стабільну бухгалтерську роботу. Звісно, існують якісь винятки, але це вже рівень Майлза Девіса, Дейва Брубека, Хербі Хенквуда. Особисто в мене купа якихось дірок побутових, тому я не можу бути добрим прикладом. Але я можу похвалитися тим, що в мене немає нецікавих проектів.
Про натхнення
Натхнення йде передусім з музики, з образотворчого мистецтва, але й з літератури також. Головне – вміти його спрямовувати в музичне русло. Останнім часом я дуже тісно співпрацюю з поезією. В якийсь момент слово стало дуже важливим для мене, я навіть щось пишу сам. Навіть наважився поєднувати свої тексти з власною імпровізаційною музичною формою. Так в мене виник сольний проект, такий собі напівімпровізайційний потік свідомості, де я читаю свої тексти і граю. Але композитором я себе не вважаю. Композитор – це Сильвестров, наприклад. Людина з інакшим баченням, котра мислить великими формами, поліфонічно. В мене, звичайно, є свої теми, концепції в окремих проектах, та себе я вважаю радше музичним організатором.
Про імпровізацію
Це певний стан розуму. Кожен музикант під час свого розвитку обирає собі на якомусь етапі певну роль: чи то виконавця–інтерпретатора, чи то імпровізатора. Навіть в академічному форматі композитор може давати не партитури списані вщент нотами, а лишати вільне місце для імпровізації, пропонувати виконавцю свободу самовираження, даючи лише певну ідею чи натяк. Власне, сама імпровізаційність не є виключно джазовим відкриттям. Імпровізаторство було й в бароковій музиці, і в романтичній манері. Шопен, між іншим, також імпровізував, просто потім цей процес оцифровувався нотами, і в такий спосіб зберігався, адже нотний запис на той час був єдиним способом фіксації музики. Та найбільше імпровізації, певно, в народному мистецтві, як в східній, так і в західній традиції.
Про колаборації
Частина 1. Юрій Андрухович. «Альберт, або найвища форма страти».
Якось, два роки тому, Оля Михайлюк, артдиректор агенції АртПоле, була на нашому з Уляною Горбачевською виступі в Києві. Саме тоді в неї й виникла ідея об’єднати такі на перший погляд непоєднувані речі. Здавалося б, що ми з Уляною маємо спільного з вже написаним оповіданням про Середньовіччя, та ще й з таким іронічним сюжетом? Але ми вирішили ризикнути і та співпраця далася нам дуже легко. Працювати з Юрієм Андруховичем взагалі приємно, а до того він має величезний досвід роботи з музикантами, і сам по собі є дуже музичною людиною.
У липні та у вересні 2013 року ми зіграли три фестивальні прем’єри: на АртПолі, Meridian Chernowitz та Гогольфесті, а в лютому 2014 року, у розпал кривавих подій на Майдані, ми мали тур з п’яти концертів, котрий починався у Івано-Франківську. Саме під час нашої першої вистави в Києві почали стріляти. Це було 18 лютого.
Звісно, ми думали про скасування туру, бо якось одразу виникло дуже багато етичних питань і побутових проблем, навіть на логістичному рівні. Якщо в наступне місто нашої подорожі – Тернопіль – ми ще спромоглися дістатися автобусом, хоча й Франківськ увесь був вже перекритий через студентські демонстрації, то шлях до Києва виявився тернистим. Відігравши тернопільську виставу, ми сіли в поїзд, котрий так і не поїхав через те, що залізничний рух на Київ з західного напрямку повністю блокували. Втім, після цілої ночі очікування, нам пощастило знайти машину, водій якої спішив до Києва забрати свого пораненого на Майдані сина. Ми чули їхні розмови телефоном на шляху до столиці. Той хлопець запевняв батька, що має лише легкі поранення стегна й плеча у той час, як його товариші поранені сильно, і от саме їх, а не його, вартує терміново вивозити. Рішення про те, чи бути київській виставі, давалося нам непросто, тим більше, що й Молодий театр, де все мало відбуватися, пропонував її відмінити. Але ми розцінювали цю виставу як наш внесок у спільну справу, певний меседж, котрий ми мусимо донести людям. У підсумку там був повний зал і багато глядачів прийшли безпосередньо з Майдану.
Частина 2. Мар’яна Садовська. «2014»
Ідея створення музичного проекту з 4 жіночих голосів та 4 контрабасів належить Мар’яні. Точкою натхнення для неї став концерт у Кельні, де вона почула імпровізуючий квартет, що грав на самих контрабасах. Тоді їй спало на думку, що було б дуже класно поєднати це звучання з 4-ма жіночими голосами. На той момент ми ще не були знайомі, але вона поділилася думками з Маркіяном Іващишиним, директором МО «Дзиґа», і Марек запропонував мою кандидатуру. Для мене ця пропозиція стала водночас і цікавою, і дуже відповідальною, бо хоч я і знав, як це має звучати, я не уявляв, де у Львові шукати імпровізуючих контрабасистів. Потім ми вирішили спробувати залучити філармонічних контрабасистів, і саме з цього компромісу й почалася наша співпраця і репетиції.
Музично проект складається з мелодій, написаних Мар’яною та українських традиційних пісень з різних регіонів. Текстово проект належить частково Сергієві Жадану, частково Любові Якимчук та, звісно ж, народній спадщині. До складу контрабасистів увійшли Іван Огар (Бурдон), Артем Каменков (оркестр INSO, ЛББ, Оркестра Почувань) і Володимир Бедзвін (Джалапіта, Гич Оркестра), а до Мар’яни доєдналося чарівне тріо «Курбаси» (Марія Копитчак, Мирослава Рачинська, Наталка Рибка-Пархоменко).
Прем’єра проекту відбувалася у Києві, де в один день ми мали аж дві презентації: відкриту репетицію вдень в Українському Домі та виступ у Національній філармонії ввечері. У той самий день ми вирушили на Західну Україну, де 8 грудня відіграли концерт для воїнів АТО у Мостиськах. А 10 грудня відбувся наш виступ у Львові на JazzBez у театрі ім. Марії Занковецької. Як на мене, то був наш найбільш зрілий перформанс. Ми вже не боялися, кожен «купався» у матеріалі, і ми творили поза початковою структурною схемою, імпровізували. У Львові я чітко відчував, що нас слухають і чують.
Львів vs Київ
Я – львів’янин, і Львів я люблю найбільше. У Києві мені не є комфортно жити, але я шукаю в ньому свої переваги. Одна з них – це те, що я там повністю відмежований від львівського соціуму, свого кола друзів та знайомих, котре інколи заважає зосередитися. Не маючи сильного зчеплення з тамтешнім оточенням, можу зосередитися на собі, своїй фізичній та музичній формі. Але комфорт – це також від лукавого. Мені один священик казав, що комфорт – це пастка. Звичайно, що в комфорті приємно, але дуже часто в комфорті людина творча перестає щось продукувати.
Львів – мій центр, найсильніший магніт у моєму житті. Я багато де жив: Катовіце, Одеса, Краків, Варшава, зараз Київ, але де б я не був, я укріплююся як львів’янин і постійно повертаюся, навіть якщо не фізично, то ментально. Що довше я у Львові не буваю, то важче мені потім. Я приїжджаю і мене поглинають якісь спогади, переживання. Трапляється, що й дуже давні – 30-40-річної давності. Приміром, перебуваючи на Академічній, несподівано усвідомлюю, що колись був тут уперше в житті зі своєю старшою сестрою, яка мене вивела на прогулянку в центр. Виринають такі асоціативні ряди, що я не можу встояти: перше захоплення, а тут я книжку читав на чоботі Івана Федорова, тут пив з кимось пиво, ось саме на цьому камені з бруку зав’язував шнурівку на черевику коханої. Бувають такі стани, з яких мушу себе витягати за вуха. Буває, просто не можу дати собі ради, не орієнтуюся який зараз рік і скільки мені. З одного боку – це дуже зворушливо, з іншого – нав’язливо та важко. І хтозна, можливо, тих спогадів варто би вже й позбутися, а, можливо, я просто так мушу функціонувати.
Про Україну
Жити в Україні, бути українцем – важка робота, постійне доведення вартості, тому що ми в багатьох позиціях не є передовою державою. Так, за кордоном нас знають, але до останніх подій лише як якесь невизначене пострадянське утворення з Чорнобилем та корупцією. Моє серйозне усвідомлення себе як українця почалося під час навчання у Польщі. Тоді й постало гостре питання самоідентифікації, яке не було принциповим під час життя у Львові. Адже це завжди було таке багатонаціональне місто, російськомовне, і ще до якихось 90-х рр. дуже єврейське. Але все змінюється, так само як і наша держава. Хотілося б ще більших змін, радикальних, рішучих. Та всі радикальні зміни на наших теренах криваві, пов’язані з жертвами. Рік тому ми втрачали людей на Майдані, тепер – на Сході. Певно через те, що маємо пройти всю історію, яку пройшли інші за багато століть свого державного існування, за 20-30 років. Складно, але мусимо, щоб не залишитися якоюсь азійською, у поганому сенсі цього слова, країною – корумпованою, царською. Треба цього позбуватися, а це можливо тільки через кров.
Фото: Наталя Ревко.
25.02.2015