Сергія Жадана дивують дві категорії людей: ті, хто голосує за «Опозиційний Блок», та ті, хто не танцює на його спільних з «Собаками в космосі» концертах. Сам він дивує навколишніх безпроблемністю «доступу до тіла», широтою, але водночас і простотою мислення, щирим юнацьким драйвом. Молодь бачить в ньому бунтаря та «вічного революціонера». Ті, кому за 30, цінують Жадана як літописця епохи дев’яностих. Його «Собаки» грали в християнських оркестрах, а сам він під час концертів одягає на ліву руку вервечку. 7 лютого Сергій Жадан виступив у Львові.
Фото: Ліза Кузнєцова.
Про вік, письменництво та мову
Я вірю в кризу середнього віку, але вона, певно, починається і закінчується раніше за 40. Мене вона, так чи інакше, не торкнулася.
Коли мені буде років 70, тоді я, можливо, сяду і буду думати, чи є мені чим пишатися. А зараз просто шкода часу на подібні речі. Думати про те, що ти щось зробив, виносити це на люди, отримувати якісь звання, якесь лауреатство – по-моєму, це все смішно. До подібних речей слід ставитися з іронією. Нагороди – річ суб’єктивна, і зовсім не преміями вимірюється художній рівень книжок. Вимірюється він читацькою любов’ю, попри те, що ця народна любов доволі оманлива і підступна штука. Але якщо твоя книга стає для когось важливою – значить, ти недаремно працював.
Я – український письменник, я пишу українською мовою. Але я спокійно ставлюся до того факту, що західноукраїнські міста довго говорили, а східноукраїнські не говорили українською мовою, і це, безперечно, створило певний дисонанс. Тому як, наприклад, описувати життя цих міст, якщо ти не можеш використовувати мову, якою ти пишеш? А як перейти всім на українську мову? Примушувати? Але це ж дурниця повна. Насильство в будь-якому разі є неприйнятним, і мовне насильство зокрема. Адже нам не подобається, коли нас примушують переходити на російську? Так чого ж ми готові когось силоміць переводити на українську? Демократія має бути або повсюдна і цілковита, або її не має бути взагалі.
Коли письменника вносять до шкільної програми – це тривожний симптом, це означає, що він робить щось не те, або навпаки – він робить те, що від нього очікують. Мені було б цікаво вивчати в 11 класі Андруховича, але я почав його вивчати на першому курсі університету і для цього не треба було шкільних програм, порад учителя. Якщо людина сама любить читати, сама визначає для себе певне коло письменників, то не так важливо, хто є в шкільній програмі, а кого немає.
То не дуже симпатична штука, коли письменник пише тому, що в нього є контракт. Проте контракти з видавництвами так чи інакше потрібні, бо без них вас ніхто видавати не буде. Це – данина, це бізнес для видавців, вони купують товар, вони його продають, а письменник – одна з частин цього ланцюжка товарообміну. А як інакше? Якщо хочеш отримувати гроші за свою роботу, то маєш прийняти правила гри.
Фото: Ліза Кузнєцова
Про анархізм, війну та життєві варіанти
Є два варіанти:
або ти прогинаєшся і здаєшся, пливучи за течією,
або обираєш коротку, але героїчну біографію.
Тоді ти обов’язково потрапиш до свого пекла з чистими руками,
гарячим серцем і холодними, відбитими наглухо, мізками.
Всі ми в дитинстві хотіли стати героями,
правда більшість з нас стали лузерами.
Сергій Жадан для альбому ТНМК «С.П.А.М.»
То тільки звучить красиво, але насправді це певна іронія. Варіантів дуже багато, вони різноманітні і можуть багато в чому переплітатися. Подібна категоричність зовсім не обов’язкова. Можна бути героєм, лишаючись при тому лузером, а можна бути лузером, але в очах багатьох видаватися героєм.
Я чудово розумію, за що наші хлопці воюють на Сході. Не буде там наших хлопців – російські танки завтра в’їдуть до Києва і Львова. Не розуміти цього – або інфантильність, або свідоме бажання не називати речі своїми іменами. Українська армія захищає країну. Але якщо певна частина населення не хоче цього розуміти, то їх ніхто і ніщо не примусить це зробити.
Я – анархіст. Я не люблю владу, і загалом держава як ідея в мене викликає дуже багато питань і претензій. Мій ідеальний світ мав би бути наповнений максимумом свобод для особистості та мінімумом контролю з боку якихось зовнішніх офіційних структур.
Фото: Ліза Кузнєцова
Про культуру, цензуру, відповідальність і поезію
Найперше у культурному просторі мені не вистачає адекватності. Коли я читаю десь про нового міністра культури, то я просто не розумію, звідки ця людина взялася і чому саме вона обіймає цю посаду. І у міністерстві культури в його нинішньому вигляді я не зовсім бачу сенс. Але структури, які б займалися культурною політикою, культурними ресурсами, мають бути.
Цензура, морально-етичні норми – це такі речі, які в нормальному суспільстві контролюються без державної репресивної машини. Люди не мазохісти: вони не будуть дивитися і читати те, що їм непотрібно, не будуть влаштовувати своє життя таким чином, щоб їм було некомфортно. Зазвичай, якщо це нормальне здорове суспільство, то питання етики і моралі вирішуються полюбовно без втручання цензури. Механізми самообмеження були, є і завжди будуть, просто необов’язково цензура має зводитися до того, щоб людина, член суспільства, почувала себе як у в’язниці. Найпростіше насадити людині якісь морально-етичні настанови через родину, школу, церкву, службу в збройних силах. Всі ці соціальні механізми універсальні і єдині для всіх країн, незалежно від того, чи має країна капіталістичний або соціалістичний устрій.
Я в будь-якому разі відчуваю відповідальність за те, що говорю, незалежно від умовного рівня популярності. Людина в принципі має контролювати те, що вона каже. За слова потрібно відповідати.
Теза про те, що поезія може збирати стадіони, мені ніколи не подобалася, бо я не розумію – для чого? Поезія – річ герметична, і вона не може подаватися великій кількості людей. Якщо ж вона збирає стадіони, то це або не зовсім поезія, або в суспільстві існують певні проблеми, які воно намагається вирішити через неї.
* * *
Жадан на Рясному. Фото: Марія Мостова.
Особливістю останнього візиту Сергія Жадана до Львова був денний виступ на Рясному, що відбувся за підтримки Форуму видавців та управління культури ЛМР. Оскільки не щодня відомі поети доїжджають на досить віддалені райони Львова, редакція «Z» не могла оминути увагою цю акцію. Розповідає одна з організаторок Ірина Шимон:
«На афішах було вказано, що Сергій читатиме вірші про любов, війну та віру – і саме так воно й було, бо про що ще варто писати і говорити сьогодні в Україні?.. У актовій залі 92-ї школи годі було знайти вільне місце; господарів району та гостей було десь порівну. Жадан читав упродовж цілої години, роблячи перерву хіба що на оплески. Опісля – багато говорив з публікою: про події на Сході, де він активно допомагає військовим, про зйомки у «Поводирі», про нові музичні проекти і переклади Бертольда Брехта, що вийдуть вже навесні. А потім була довга черга охочих подякувати, отримати автограф або… передати поету рації для військових. Це зворушує і водночас додає віри, що сьогодні культура є не розвагою, але засобом порозуміння і допомоги».
Сергій Жадан теж поділився своїми враженнями від виступу на Рясному:
«Мені здається, важливо нести мистецтво і культуру в маси. Я до цього ставлюся дуже позитивно і говорю без іронії. Тому що насправді наш інформаційний і культурний простір сформовано таким чином, що часто люди просто не здогадуються про те, що в їхніх містах, в одній з ними країні відбуваються якісь цікаві речі, живуть творчі люди і виробляється якийсь культурний продукт. Тому це треба людям принести і показати, тоді вони зацікавляться. Як на мене, сьогодні тут була прекрасна вдячна публіка».
11.02.2015