Усяка поведінка стала нормальною, а ті, кого дехто називає «декадентами», існували споконвіку, але були «закріплені» за соціальними елітами
Масове вбивство журналістів з Charlie Hebdo лише приголомшило і згуртувало західний світ. Та якщо ми почитаємо і послухаємо коментарі, які надходять з незахідного світу, то інтерпретація є іншою. Для російської чи арабської преси, наприклад, але також для китайської та індійської, Charlie Hebdo є символом морального занепаду Заходу, і хоч це не виправдовує й не узаконює убивства журналістів, однак пояснює його. В остаточному підсумку це масове убивство відображає «зіткнення цивілізацій» між ісламістами, які є носіями традиційних цінностей, та крайнім індивідуалізмом, що його уособлює Charlie Hebdo, який з усього кепкує і нічого не поважає. Чи було це інсценізацією у зменшеному масштабі того «зіткнення цивілізацій», що його американський історик Самуель Гантінґтон у 1990-х подав як майбутнє міжнародних відносин? Нещодавно до цієї думки приєднався Папа, засудивши надмірне блюзнірство французьких гумористів. Але без блюзнірства і сатири Charlie Hebdo не міг би існувати.
Природно, ті коментарі, що надійшли з інших місць, походять з країн, де панує цензура, однак вони виражають певне занепокоєння чи різке відкидання західних звичаїв, зокрема їх нещодавню еволюцію — скажімо починаючи з 1960-х років. За цей період, який є дуже коротким в історичному масштабі, люди Заходу колосально змінилися: уявний спостерігач, який покинув би Європу чи Сполучені Штати перед 1960 р. і повернувся нині, був би так само збентежений, як Папа чи правовірний мусульманин. Я не кажу тут про суттєві технологічні трансформації, яким сприяє Інтернет, соціальні мережі чи медицину, а лише про звичаї. Хто міг би уявити покоління чи два тому, що аборт поступово стане законним в усьому західному світі; що розлучення будуть численнішими, ніж шлюби; що шлюби між гомосексуалістами стануть звичними; що ці гомосексуальні пари виховуватимуть дітей (завдяки допоміжним репродуктивним технологіям чи всиновленню); що рівність статей стане моральною і законною нормою; що всі отримають доступ до порнографії, насамперед через Інтернет; що добровільна смерть чи евтаназія поширяться настільки, що стануть вимогою, яку повсюди задовольнятимуть; що до споживання легких наркотиків або будуть ставитися терпимо, або їх буде узаконено; й нарешті те, що церкви стоятимуть порожні, за винятком Сполучених Штатів, де вони нагадують радше клуб зустрічей чи концертні зали, аніж парафіяльні церкви, які існували до Другого Ватиканського Собору.
Якби нам треба було встановити спільну базу всіх отих змін у західних звичаях, ми могли би пов'язати їх з власністю нашого тіла. Традиційно тіло на Заході належало — як це завжди є у більшості країн, які не належать до Заходу, — батькам, які одружували своїх дітей, притлумивши їхню сексуальність протягом підліткового віку; урядам, які перетворювали повнолітніх юнаків на солдатів і на гарматне м'ясо (тим часом обов'язкова військова служба майже зникла на Заході); цивільній, юридичній чи церковній владі, яка забороняла вільне використання тіла і не дозволяла абортів, наркотиків, самогубств чи гомосексуалізму і встановлювала чітку відмінність між статями. Заволодіння власним тілом загалом пояснюється дехристиянізацією Заходу, оскільки церкви здійснювали і виправдовували заборони. По суті, вивільнення звичаїв збігається у часі зі спадом релігійності, в той час коли поза межами Заходу церковники чи ті, хто виконує їхню функцію (як-от Китайська комуністична партія), й далі тримають під контролем тіла і суспільство.
Проте можливим є інше пояснення, хоча й не таке переконливе: вивільнення звичаїв і тіла — чи «занепад» людей Заходу для тих, хто засуджує цю еволюцію, — також є свідченням передусім демократизації наших суспільств. Усяка поведінка стала нормальною, а ті, кого дехто називає «декадентами», існували споконвіку, але були «закріплені» за соціальними елітами. Багатії, можновладці та аристократи завжди користалися і надуживали зі своїх тіл, як їм хотілося, обходячи усі правила, встановлені для посполитих (перечитаймо маркіза де Сада). Починаючи від 1960-х, еліти втратили привілей на аморальність, і це великою мірою є сенсом подій травня 1968 р. в Парижі. Але та еволюція звичаїв, яка зародилася в Каліфорнії перед тим, як потрапила до Франції, а потім до Європи загалом, ніколи не перетинала кордони Заходу. В інших місцях Захід, який вважався панівним та імперіалістичним, відтоді сприймається як «занепадницький».
Чи є цей «занепад» поступом індивідуальної свободи, продовженням руху Просвітництва, який почався у ХVІІІ ст., чи абсолютною свободою? Чи він є реґресом, який, почавшись із трансформації звичаїв, призведе до краху наших суспільств? Правда в тому, що ми цього не знаємо, але мені здається, що рано заявляти про скін Заходу. Згадаймо Римську імперію і базову працю Едварда Ґіббона на цю тему: занепад імперії тривав тисячу років, тож у нас залишається запас часу.
Guy Sorman
¿Están en decadencia los occidentales?
ABC, 26.01.2015
Зреферувала Галина Грабовська