Цьогоріч «Каменяреві» – найстаршому діючому видавництву Західної України – виповнюється 75 років. З часів здобуття незалежності видавництво очолює редактор, що підготував до друку понад тисячу книг, журналіст і надзвичайно ерудована людина – Дмитро Іванович Сапіга. Народився у 1947 році в селі Городжів на Львівщині. Мав поважний фах інженера, але бажання працювати з книжкою перемогло, на заваді не стала навіть менша майже в три рази, порівняно з виробництвом, зарплата. З 1973-го життя Дмитра Івановича пов’язалося з «Каменярем» (з 1991 року – Всеукраїнське багатопрофільне державне видавництво «Каменяр»). Його книговидавчі зусилля були відзначені орденом «За заслуги» ІІІ ступеня, відзнакою польського міністерства закордонних справ, званням заслуженого діяча культури Польщі та ін. Спілкуватися з Дмитром Івановичем можна годинами, то ж прийшовши до офісу на Підвальній о п’ятій, вийшов лише у сутінках з морем вражень.
– За популярністю читання Україна – європейський аутсайдер. Проведене минулоріч в усіх регіонах країни дослідження Research and Branding Group показало, що більше половини респондентів взагалі не читають книг. За даними досліджень GFK Ukraine 50% респондентів не купують книжок, бо не мають такої потреби. Як так сталося, що українці з відомих на цілий світ «книгожерів» перетворилися на чи не найменш читаючу націю в Європі?
– Не думаю, що ситуація є настільки поганою. Варто запитати, якою методологією користувалися при цих дослідженнях, що саме хотіли виявити? Калькувати західні методології на українське підґрунтя недоцільно, адже західний читач – індивідуаліст. Він звик, що придбана книжка читається, здебільшого, лише ним самим. Полички обміну в кнайпах – це лише віяння останнього часу. Натомість у нас вже зібрані сімейні бібліотеки – у мене в кращі роки було 15 тис., при переїзді довелося дещо перебрати, поширений активний обмін книжками. То ж часто купувати книжки потреби немає зовсім не через відсутність бажання читати. Додам також, що в УРСР було зареєстровано біля 70 видавництв, зараз їх кілька тисяч. Якщо в радянські часи в Україні в рік випускалося 8-9 тис. книжкових найменувань, то сьогодні Книжкова палата щорічно реєструє біля 25 тис.! Несподіваний показник?! Проте з року в рік він тримається. За ним, звісно, теж ховаються автореферати, збірники статей… Але це теж книги, які також читаються, нехай і незначною аудиторією. А ось черг до книжкових магазинів і дійсно не має, що дивно…
Ось дивіться – маленька Криворівня на Франківщині. Я там відпочивав минулого літа. Читачі місцевої бібліотеки – більша частина мешканців села. І люди не просто «числяться» – дійсно ходять, дійсно читають, обговорюють. Сільська бібліотека має можливість замовляти найменування з районної. А от придбати книжку важко, навіть якщо наявні крамниці.
– Як не дивно, в багатьох країнах, в тому числі й у нас, книжка і пляшка алкоголю коштують приблизно однаково. При цьому за даними Держкомстату питома вага витрат домогосподарств на задоволення культурних потреб (в т.ч. придбання книг) не перевищує 3%. Наскільки важливою є дилема «книжка-пляшка», в особливості для людини, у якої в кінці робочого дня лишається кількадесят вільних гривень?
– Питання «Пляшка-книжка»… На якомусь етапі алкогольна веселість стала нормою. Жодна подія не обходиться без пляшки. Її несуть навіть на цвинтар! Не бачу, щоби була проблема знайти гроші на алкоголь, а ось на ціни в книжкових крамницях нарікається постійно. Освіта теж дистанціюється від книжки, тай раніше не прививала любові до неї. Інтернет привчив студентів «передирати» навіть не читаючи. Врівноважити систему «книжка-пляшка» ніхто не схотів, тож деградація наступає… Скільки студенти мені приносили однотипних скачаних рефератів! А це ж майбутні редактори... Завжди прошу перечитати і зробити письмовий переказ, але своїми словами! Бо тоді вже обдумуєш, заставляєш працювати мозок. А ще з’явилася і поширилася бульварна книжка – та сама пляшка – забирає час і вихолощує душу.
– Яких книжок сьогодні бракує українцям? Які користуються найбільшим попитом?
– На ринку надто багато однотипної книжки, наявність на полицях залежить від розкрученості. Гламур заступає зміст. Всі читають Коельйо, а задуматися над творчістю, для прикладу, наших земляків і сучасників Євгенії Божик, Люби Проць, Ольги Яворської, Мирослави Кулик, Світлани Антонишин… А наскільки актуальними в світлі сьогоднішніх подій є «Залишенець» («Чорний ворон») Василя Шкляра чи «Берестечко» Ліни Костенко. Вважаю, що книжки не треба «розкручувати», треба викласти їх на прилавок і дати можливість вибирати читачеві, який, я впевнений, достатньо освічений, аби вибирати самостійно. Є книжки, які вважаються шедеврами світової літератури, але на полицях вони стоять. «Готель Савой» нашого галичанина Йозефа Рота сьогодні читають тільки цінителі. Є й такі книги, популярність яких спалахує, як феєрверк, і так само згасає. Наприклад, сага «Анжеліка» чи «Гарі Потер». Пам’ятаю, яким шаленим попитом користувалася наукова література про датчики. Однак захоплення радіотехнікою і радіопіратством пройшли і потреба на таку книгу впала до нуля. А ще буває, коли у суспільства накопичується спрага… Наприклад, Ліна Костенко довгий час не публікувалася. І коли вийшло її «Берестечко» – всі кинулися купувати, і навіть 140- 180 грн. за томик не було дорого…
– В Україні одна книгарня припадає на 96 тис. населення, в Росії – на 75 тис., у Франції – на 20 тис. В першу чергу книжкових крамниць не знайдеш в селах та малих містечках. Як же пробивається туди українська книга? Ви вже згадували про бібліотеки. Однак чи дають вони можливість вибору читачеві?
– Якщо говорити про українську та зарубіжну класику – то так. Це старі фонди. Яка ж ситуація зі свіжими надходженнями? Це не секрет. Державна програма передбачає закупівлю 180-200 назв на рік накладом по 2-3 тис. примірників. Виходить по 40-50 примірників на область, не більше 100. Тож масштаб мізерний. Однак є активні бібліотекарі, які подають на гранти, шукають спонсорів. Добре, що серед бібліотекарів працює чимало відданих своїй справі професіоналів.
– Якщо порівнювати європейські та українські ЗМІ, то в останніх частка уваги, приділена книжкам (рецензії, інтерв’ю з авторами) не до порівняння мізерна. Сам чув від редакторів прикре для мене: «Сьогодні писати про культуру – в останню чергу». В чому, на Вашу думку, причина?
– Тут є ще один важливий аспект: автор, який і без того не має матеріальних стимулів, не отримує й сатисфакції, адже його твір залишається в тіні, не викликає суспільного резонансу. Дивуюся, чому жодна газета не веде бібліографічної рубрики? Якщо на Львівщині щороку виходить у світ понад тисячу видань, то кожного дня, без винятку, з’являються 3 нові книги! Як це можна ігнорувати!? Теж часто складається враження, що журналісти живуть десь на «Альбіоні», а не у Львові: переглядаєш «Радимо переглянути…, радимо почитати…» – нічого українського, тим більше регіонального. Читачів місцевої газети має цікавити, яку сукню вдягнула голлівудська зірка? Про це є інформація в Інтернеті. Редактори ЗМІ ніби не бачать книги, а якщо бачать, то працює корпоративність – просувати лише «своїх». А від цього страждає читач, галузь, уся культура в цілому. Має існувати культурний інформаційний простір, пульсувати культурне життя. Як в Польщі – там завжди щось відбувається, кипить: рік Герберта, рік Словацького, презентації, виставки, конференції… Львів теж може скористатися цим досвідом.
– В ЄС, як колись в СРСР, існує роздрібна ціна на книжкову продукцію. Вона фіксується на звороті обкладинки, то ж продавець, якщо й може відступити від неї, то радше у бік зменшення. Введення аналогічної практики в Україні сприяло б чи зашкодило галузі?
– Прейскурант номіналів давав можливість робити книгу доступною, обмежував націнки магазинів. Завдяки обдуманій ціні формувався тираж, не було махінацій, було можливо виплачувати достойні гонорари. Скажімо, в Польщі він досі успішно використовується. Однак там інші господарчі умови. При інфляції, прив’язці національної валюти до долара підтримувати фіксований рівень цін не просто.
– А якою є зараз рентабельність в ланцюжку збуту? Зокрема, які націнки ставлять крамниці?
– Книжка переходить в розряд престижних речей, однак речей для полиці. Часом дізнаюся – книжка виходить значним накладом, скажімо, в кільканадцять тисяч екземплярів. А ціна все одно тримається велика. Хоча в будь-якому разі книги у нас дешевші, аніж за кордоном. Націнка магазинів сягає 100% і вище. Часто це і 200%. Цікаво, що є книгарні, які не хочуть торгувати дешевими книжками. Для них те, що вартує менше 30-40 грн. – це взагалі не книжка! Раз в Одесі мені сказали: «Що ви мені пропонуєте? Ми продаємо лише в твердих палітурках!».
Мало хто знає, що видавництва, та вся книговидавнича галузь в радянські часи, ще з 1968 року, була на госпрозрахунку і самофінансуванні. Однак тоді ефективно функціонувала книготоргівельна мережа, котра й робила книгу доступною, а водночас давала можливість видавати. Якщо видавалося 80 книжок, то з них 78 було збитковими, а 2 покривали усі витрати і давали можливість розвиватися. А сьогодні видавництва рідко беруться за власні проекти, бо ледь зводять кінці з кінцями. Причина – нема дистрибуції. Зараз навіть важко говорити про загальноукраїнський ринок, адже львівське – продається у Львові, чернівецьке – в Чернівцях. Видавництва тепер мають працювати на пряму з книгарнями, а це збільшує видатки, крім того, книгарні теж не готові до такої співпраці.
– Сучасні технологічні можливості дозволяють практично кожному щось надрукувати, зброшурувати… Та чи буде це «щось» книгою? Чим є книга назагал?
– В Україні майже все, що надруковане та зброшуроване, вважається книжкою. Текст досить часто не опрацьований ні авторами, ні редакторами, ні, тим більше, коректорами, художнє оформлення вбоге, а то й відсутнє. Чи ж таке, що краще б його не було. Особливо книжки прикладного характеру. До прикладу, ті кулінарні «книжки», які масово носять по офісах торгові агенти: 95% сторінок в них – це фотографії, і лише по кілька рядків на розгортках. Не розкрита технологія рецептури, часто тиражують відверті помилки під виправданням «так спрацював комп’ютер». Тобто, під виглядом книжки продається непотріб, макулатура. І тут згадуються книжки Дарії Цвек – справжні кулінарні енциклопедії. До того ж орієнтовані на наші продукти, а не бозна на які екзоти! Культура книговидання стрімко впала – настав час дилетантів.
Однак, і на цьому тлі є дивовижні відкриття, виняткові речі: Андрій Содомора, котрий перекладає античну, середньовічну літературу, Мирон Нестерчук («Книга трагедій Григора Нарекаці» – священна книга вірменського народу), Ірина Жиленко («Ноmо fегіеns» – лат. «людина святкуючи»), зрештою, «Записки українського самашедшого» Ліни Костенко – цікава візія, не подібна до прикладів в інших літературах.
– Лише 38% книжок друкованих в Україні україномовні. Як сприймають українську книгу на Сході країни?
– Коли був в Харкові на книжковій виставці, мене навіть хотіли «побити» люди з Чугуєва: «Ми спеціально їхали по книжки, а ви тільки для показу привезли». Українська книга потрібна – іноді люди попросту не відпускали, організатори заходу вже просять пакуватися, а черга стоїть і стоїть. А ось магазини поряд не брали навіть під реалізацію: «У нас таких не читають»…
– Яку допомогу книговиданню можна очікувати від держави? Можливо, важливішим для галузі був би прихід нових підприємців та фахівців з новим баченням галузі?
– Що варто зробити? Скооперуватися і створити свою систему розповсюдження. Чомусь в Хотині є райспоживспілка, котра працює з книгою, забезпечує людей книжками і робить чималі обсяги. А чому не перейняти цей досвід? Скільки не пропоную нашим львівським великим бізнесменам – їх такий «мізер» не цікавить… Слід згадати і про старий-добрий книготорг, і про телефонний маркетинг, і про книгу поштою. Але має бути самоорганізація і широке мислення. Пригадую, як я радів, коли у Львові створили книжкову гуртівню. Думав, що вона врешті пов’яже Схід та Захід – наші книжки висилатиме туди й вишуковуватиме для нас тамтешні вартісні речі. Але невдовзі пішли якісь інтриги – з цими працюємо, з цими – ні.
Не розумію, навіщо існують книжки в шкіряних оправах, зі стразами і позолотою. Це ж не церковні святі книги! Такі цяцьки втрачають своє утилітарне призначення – це книжки для полиці, елементи інтер’єру. Для книговидавця – це просто чистий бізнес, заробляння грошей на людському марнославстві, снобізмі і т.д.
І ще одне, що варто було б змінити, хоч це і найважче. За останні десятиліття розвинулася певна корпоративність – бачити лише себе і своїх. І за останні роки вона посилилася, а підтримувати слід всім одне одного. Та на жаль… На жаль інтриги, заздрість, «чому премію дають йому, а не мені», «це не варте уваги», «все куплено»… Треба більше щирості в стосунках творчих людей, більше кооперації. І тоді б можна і державу змусити працювати. Чому українська книга має розвиватися завдяки іноземній допомозі? Спілка письменників не має жодних впливів, як громадський інститут. І спілок цих у Львові зараз аж п’ять. І всі прагнуть промувати свої кандидатури. Книговидання – це творчість, а не фабричне виробництво. Тому, певно, й до бізнесових умов адаптуватися йому не просто.
– За час роботи у «Каменярі» Вам доводилося спілкуватися з багатьма літераторами. Були ж, напевно, несподівані відкриття?
– На Миколаївській толоці звучала поезія Мирослави Кулик. Дуже філософські, дуже графічні вірші. Вони наповнені життям. Це справжнє відкриття. Та ж Леся Верховинка – розкішна новелістка. На жаль, так рано пішла з життя, однак її потенціал, можливо, є більшим, ніж у Стефаника. Роман Федорів – редактор «Дзвону», прекрасний прозаїк... Дійсно, моя робота дала мені можливість побачити і почути цікавих, справжніх особистостей! Тому й не шкодую, що свого часу перейшов працювати у видавництво.
Цікавим було спілкування з Анджеєм Вайдою. Мудра людина, філософ, гуру, я б сказав. Раз ми зустрічалися, обмінювалися листами. Вайда – рідкісний інтелектуал з сентиментом до України. А ще Володимир Квітневий, Євгенія Божик. Були для мене відкриттям роздуми професора Володимира Монастирського про націоналізм. Ніби з’їжджена тема, спершу не хотів братися, та вже переглянувши перші сторінки зрозумів, наскільки цікавими і неординарними є думки автора. Раніше не розумів творчості Ігоря Калинця. Та й самого, знаючи його історію, уявляв зовсім інакше. Але перечитав його поетичний двотомник, і все встало на своє місце… талановито і геніально, чисто і глибоко… А одного разу пан Ігор прийшов і приніс рукопис під дивною назвою «Дурні казки»: таке світле, прозоре, навіть не по-батьківськи чи по-дідівськи, а, якби сказати – «по-бабусинськи», а водночас глибоке і з виховним аспектом письмо.
Зараз працюю над доробком Юрія Липи «Призначення України», «Чорноморська доктрина», «Розподіл Росії». Якби ж його праці читала влада! Чи мали би ми таку ситуацію!? Але пощо їм читати – вони ж мудрі, у них влада і гроші, пощо їм Юрій Липа? Липа – державотворець, а країною роками правили руйнівники.
– Як редактор, ви перечитали тисячі книжок та рукописів. Чи не виникало у Вас бажання й самому взятися до писання?
– В молодості писав. В школі гордився, коли мої вірші можна було почитати в стінівці, коли щось публікувалося в журнальчику. Навіть ставив кілька п’єс. З друзями сідали в автобус і їхали на гастролі по сусідніх селах. Навіть трохи так підробляли – сміливо, як на ‘60-ті. Але це було бавлення, пошук себе. Коли потрапив в «Каменяр», побачив людей, які пишуть значно ліпше, і зупинився… на 15 років. Потім знову повернувся до творчості, але під псевдонімом. Можливо, це така примха. Радше для себе.
03.02.2015