«Біля річки, біля броду, загубила дівка вроду…»

 

Яскравий мюзикл «Divka» на сцені львівського театру імені Лесі Укранки – несподівана, але напрочуд вчасна та свіжа інтерпретація канонічної «Наталки Полтавки». Постановка гармонійно поєднала в собі фольклор та кабаре, а заразом і відспівала реквієм за українською культурою, котра наразі, будьмо відверті, не в найкращій своїй формі.

 

 

Якщо у театрі поруч із вами вмощуються три жіночки поважного віку і захоплено починають обговорювати незабутній турецький серіал «Величне сторіччя», характеризуючи його коротко: «Нєзабиваємо!», ви вже прийшли не дарма. Коли ті ж самі дами зненацька згадують свою нещодавню вечірку, де вони розбавляли «Ізабеллу» водою, будьте певні – вистава вдасться. Леді, що знаються на вині та сучасному кінематографі, просто так до обителі Мельпомени не заходять. Вони точно щось знають і готові цим знанням ділитися. І нехай їм не дуже подобається зала театру (через вузькі проходи та недостатньо м’які крісла), але дуже подобається новий режисер («такий молодий, а вже такий талановитий!») та назва мюзиклу латинкою («це так по-європейськи!»).

 

До речі, трохи обідрана та мало презентабельна, але все ще атмосферна і по-своєму приваблива зала театру ім. Лесі Українки насправді дуже личить цій виставі, додаючи їй своєрідного шарму та певної повноти. Повірте, «Divka» мала б абсолютно інакший вигляд на сцені театру Заньковецької, і аж ніяк не кращий. Поточне місце «Divkи» – саме у театрі Лесі Українки у його нинішньому стані. Це той контекст, без якого правильне та актуальне розуміння цієї вистави стане просто неможливим.

 

Зал поринає у темряву, і розпочинається дійство. Трохи кітчеве, трохи на межі, але водночас смачне та естетичне. Короткий ролик-презентація на YouTube подає такий список ключових слів мюзиклу: «музика, ексклюзив, туса, а-а-а-а..., якість, магія, життя, ультрасучасна вистава, треш, епатаж, параноя». Оте відчайдушне «а-а-а-а…», між іншим, лунало протягом усієї вистави з глядацького залу то тут, то там. Діапазон вигуків коливався від захоплених і зачарованих до здивованих і схвальних, але відтінків розчарування там точно не було.

 

Не дуже довіряйте місцевій програмці, що розповідатиме вам про несподівану інтерпретацію класичної «Наталки Полтавки». Нічого несподіваного. Для тих, хто знається на реальному контексті української культури загалом і театру зокрема, ця інтерпретація виявиться більш, ніж доречною та логічною. А от «реального життя з реальними проблемами сьогодення» у виставі і справді достатньо.

 

Тут, мабуть, варто припинити дифірамби, та зануритися нарешті у суть самого мюзиклу. У чому ж полягає переосмислення та осучаснення п’єси, котра, між іншим, стоїть біля самих витоків українського театру?...

 

 

Осучасненою є вже сама назва, яку словник Грінченка тлумачить наступним чином: «Взрослая дѣвушка, могущая уже выходить замужъ». Власне, попри всю свою «ультрасучасніть», увесь сюжет на сцені крутитиметься довкола цього горезвісного «виходу заміж». Історія доволі стандартна і проста (все, як у пана Котляревського): головну героїню, яку тут перейменували на Анничку, шантажем, інтригами та примусом намагаються видати заміж за багатого пана Возного. Але Анничка, наслідуючи класичний приклад, не має жодного бажання коритися волі своєї матері Терпелихи. Вона вірно чекає на свого «ідеального» Петра, хоч і бачила його один-єдиний раз у житті. Ця буденна до сліз драма від душі приправлена співами, танцями та музикою.

 

Оформлення окремих сцен тут ніби позичені з якогось українського нічного клубу: засилля блиску, несмак, дивні меблі… Натомість у більшості мюзиклу використано за декорації прості грубі дошки. Зірвані, певно, з труни, в яку тривалий час було забито українську класику. Чудовим додатком до декорацій та саундтреку стає вокзальне оголошення про прибуття вже неочікуваного потяга «Київ-Луганськ». Наша культура теж немов на вокзалі, і міжнародного сполучення там ще навіть не передбачається. Пекельний холод у театрі в цей момент додасть ефекту повної присутності на забутій Богом залізничній станції.

 

Щодо музики, то це насправді досить неочікувана та вибухова суміш народних співів, алюзій на «Воплі Відоплясова», «Гайдамаків», Катю Chilly, дрібки російського шансону та джазових мелодій. Тих дрібок «чогось» зі сфери російської культури у мюзиклі чимало. Це, певно, режисер Олексій Коломійцев так ввічливо натякає, що й сама українська культура відчутно постраждала від постійних загравань зі сторони російської. До того ж, якщо часто суміш культур народжує щось унікальне та незвичайне, у нас це перетворилося на втрату залишків «свого» та заміщення відсутніх шматочків «чужими» деталями. То, можливо, не так вже й помиляється Терпелиха, прагнучи віддати дочку заміж за грошовитого, але «чужого» Возного? Адже союз Аннички та «свого» Петра також ризикує зламатися об одвічне питання: «А де ми гроші брати будемо?».

 

Українську культуру і в мирні часи постійно відкладали «на потім». Завжди були потреби важливіші й більш термінові – спочатку нагодуємо народ, а потім будемо займатися культурою. Але це зачароване коло мусить бути якось нарешті розірване. Якщо йти за мотивами «Divkи», сформулюємо це так: можливо, вартувало би спочатку врятувати Анничку, а потім думати, де брати гроші?

 

Фото зі сторінки театру.

31.01.2015