Яць Зелепуга (1887)

[Зоря, 1887, №№ 18–20, 23–24 (15(27).IX–15(27).XII); с.291–294, 311–314, 327–329, 390–394; 410–412]

 

(Образокъ зъ бориславского житя.)

 

Яць Зелепуга бувъ хлопъ ледащо. Хто передъ трийцятьма роками переходивъ черезъ Бориславъ, мôгъ бути певный, що або въ коршмѣ, або десь близь коршмы почує пяный, охрыплый голосъ, що выводивъ усе ту саму мелянхолійну пѣсеньку:

 

            Ой не жалуй, моя мила,

            Що я пю,

            Тогды будешь жалувати,

            Якъ я вмру.

 

Цѣкавый мôгъ завсѣгды побачити й самого спѣвака,  що або сидѣвъ за коршемнымъ столомъ зъ звѣшеною головою и выбивавъ пястуками по столѣ въ тактъ своєи спѣванки, або шкандыбавъ выписуючи по улицѣ ногами  „мыслѣте“, та перерываючи свôй спѣвъ короткими монольоґами, въ родѣ слѣдуючого:

 

— Прокляти̂ пархи жиды ! Знаю я, знаю, чого вамъ хочесь ! Але го, го! не дôждете! Яць Зелепуга, то не мягкій хлѣбъ, щобъ зъ него коники лѣпити!

 

Зупинить ся на хвилину, широко розставивши ноги и стараючись удержати своє тѣло въ рôвнôй вазѣ, и зновъ затягне охрыплымъ голосомъ: „Ой не жалуй моя мила!“...  але тутъ же й урве.

 

— Еге, не жалуй! То то й є, що нема вже кому й жалувати. Пôшла моя мила до пана Бога на складъ, а менѣ теперь все одно. Не много тамъ того достатку лишилось, та на якого бѣса ôнъ менѣ здавъ ся! Для  кого маю свою працю лишати ? Свого роду не маю, а  жѣнчинъ рôдъ — ге, ге, не дôждати вамъ, богачики,  щобъ вы мали моєю мізерією втѣшати ся! Радше все крôзь горло пропущу, и худобу, и господарство, и землю! Нехай иде, нехай ваше не буде! Ой, бо то вы намъ залили сала за шкуру, богачѣ-клапачѣ!

 

Зновъ урве и затягне спѣванку, вымахуючи затисненими кулаками:

 

            Єденъ богачь у другого

            Тай пытає ся:

            За що тая голотонька

            Напиває ся ?

            Ой най тобѣ, богачику,

            Въ очахъ не стає,

            Що голота гôрко робить,

            Та солодко пє!

 

Ледащо хлопъ бувъ той Яць Зелепуга. Правда, доки жила жѣнка, державъ ся ôнъ несогôрше. Хочь мавъ усего тôлько шѣсть моргôвъ плохои землѣ, то таки не ходивъ нѣ до кого хлѣба позичати. Двоє ихъ було: що зробили, те й мали. Жили ощадно и супокôйно, працювали на своѣмъ грунтѣ, то й сусѣды ихъ шанували. Дѣточокъ мали кôлькоро, але повмирали: послѣдня дочка вмерла вже ôсѣмнайцяти лѣтъ ôдъ роду. Смерть тои дочки була першимъ ударомъ, що зробивъ проломъ въ щасливôмъ доси житю Зелепуги. Жѣнка єго була зъ богатого роду и мала въ Бориславѣ ще трёхъ братôвъ, богатыхъ господарѣвъ. Принесла она свойому чоловѣкови въ посазѣ другихъ шѣсть моргôвъ землѣ, о межу зъ єго власною батькôвщиною. Але по смерти послѣдньои дочки швагры-богачѣ почали всякими способами наставати на Зелепугу та на єго жѣнку, щобъ ôддали имъ назадъ ту „родову“ землю.

 

— На що вамъ! — говорили ласкаво, — вы вже обоє стари̂, дѣтей у васъ не буде, доживете свого вѣку й на тыхъ шести моргахъ, що вамъ лишать ся, а у насъ у кождого дѣтей богато.

 

Послухала Євка тыхъ слôвъ, пôдписала нещасну „цесію“, ôдобрали браты єи земельку батькôвску и заразъ же продали єѣ жидамъ пôдъ нафтови закопы. Така зрада до глубины обурила обоє Зелепугôвъ.

 

— Якъ то, панове швагрове, — говоривъ имъ Яць, зустрѣвши ихъ якось-то въ коршмѣ. — Чи то по божому и по людски робити такъ, якъ вы зъ нами зробили ? Чи на то мы вамъ часть вашои батькôвщины ôдступили, щобъ на нѣй жиды ямы копали, а вы щобъ мали за що пити?

 

— Иди, старый дурню! — ôдказавъ оденъ швагеръ. — Вы-жь намъ при людяхъ ôдступили, а на що ôдступаєте, о тôмъ не було мовы. А разъ вы ôдступили, то поле наше. А разъ оно наше, то намъ вôльно робити зъ нимъ, що намъ подобаєсь.

 

— Не правда! — ôдрѣзавъ Яць.— Мы тôлько для того вамъ ôдступили, щобъ вашимъ дѣтямъ було де помѣститись. Жидамъ продати не велика штука, се кождый потрафить.

 

— Видно, що не кождый, — смѣючись ôдказавъ другій швагеръ, — коли вы не потрафили, тôлько мы.

 

— Смѣйте ся собѣ, смѣйте, але я се такъ плазомъ не пущу.

 

— А що-жь зробишь?

 

— Вже я знаю, що зроблю, але тôлько не знаю, чи вамъ то солодко буде.

 

— Отъ, иди старый, иди, не роби зъ себе дурня, — сказавъ третій швагеръ, плещучи його по плечу. — Отъ лѣпше сядь зъ нами и выпий по пôвкватирцѣ, а що зъ воза впало, те пропало.

 

— Сѣсти то я сяду, — строго ôдповѣвъ Яць, — и выпити такожь выпю, але ôдъ правды не ôдступлю. Скличу людей, скличу свѣдкôвъ, нехай они насъ розсудять, чи то справедлива ваша робота.

 

— Ну, що-жь, кличь, нехай судять! — сказавъ оденъ изъ швагрôвъ, — тôлько зъ горы тобѣ кажемо, що намъ наплювати на той судъ. Що намъ зроблять? Чи може сами̂ грошѣ зложать и землю ôдъ жидôвъ ôдкуплять?

 

Сказавши правду, Яць Зелепуга про землю й не думавъ. Болѣла єго тôлько „неправда“ и хитрôсть швагрôвъ, єѣ хотѣвъ ôнъ вывести „передъ людьми й передъ свѣдками“, але чи зъ тои роботы выйде яка корысть, навѣть думкою въ той бôкъ не сягавъ. То-жь слова швагра були для него тымъ, чимъ ударъ пястукомъ меже́-очи. Захитавъ ся и окинувъ всѣхъ трёхъ непевнымъ поглядомъ.

 

— А, ось оно якъ: Плюєте на людей, на громаду! Юды яки̂сь! А плювавъ бы на васъ свѣтъ увесь! Батькôвску землю жидамъ продали и смѣють ся ! А щобъ васъ та земленька свята по смерти зъ гробôвъ повыкидала!

 

Слово по словѣ, мѣжь Яцемъ и шваграми прийшло до бôйки, въ котрôй швагры такъ побѣдили старого Зелепугу, що справдѣ таки прийшлось кликати и людей и свѣдкôвъ и бабъ-знахорокъ. Плачучи та проклинаючи побѣгла Яциха до братнихъ хатъ, щобъ бунтувати братовыхъ проти чоловѣкôвъ. Ти̂ стали по єи боцѣ, бачучи, що ôдъ часу тои нещаснои исторіѣ зъ грунтомъ ихъ чоловѣки такъ и не вылазять зъ коршмы. Розпочалась правдива вôйна родинна, зъ звычайными пригодами : сварками, проклонами, криками на все село и бôйками. Що жѣнкамъ въ тôй вôйнѣ найбôльш перепадало, про се нѣщо й говорити. Одна въ приливѣ гнѣву обпарила свому окропомъ боси ноги такъ, що два мѣсяцѣ не мôгъ встати зъ постелѣ, и се найлѣпше зробила, бо вратувала решту грошей за продану жидамъ землю ôдъ цѣлковитои розтраты. У другои вдача на двоє важилась: коли чоловѣкъ бувъ тверезый, то перемагавъ и бивъ жѣнку, але коли бувъ пяный, то жѣнка перемагала чоловѣка и на велику втѣху жидôвъ вела єго за́-волосы зъ коршмы до дому, приговорюючи при тôмъ моральни̂ науки и для лѣпшои памяти втовкаючи ихъ єму кулакомъ въ плечѣ та въ потылицю. Найгôрше пôшло у третього швагра: тамъ чоловѣкъ зъ жѣнкою такъ перегрызли ся, що жѣнка втекла ôдъ чоловѣка на службу, дѣтей забрала и мѣжь людей пороздавала, и чоловѣкъ до двохъ лѣтъ пропивъ и прогайнувавъ усе господарство, худобу и землю, и нанявъ ся копати ямы у того самого жида, котрому продали часть Яцишиного грунту.

 

Страшно и важко було слухати того, що дѣялось мѣжь братомъ и сестрою въ ту пору. Выйде бувало братъ рано на роботу, звычайно вже не тверезый, въ бруднôй, заболоченôй полотнянцѣ, зъ лицемъ почорнѣлымъ якъ земля, згорбленый и нѣбы прибитый, а сестра выгляне зъ своєи хаты, выбѣжить на подвôрє, та якъ почне плакати, якъ почне проклинати — Господи Боже! И брата ѣй жаль, хочь такъ погано зъ нею обôйшовъ ся, и батькôвщины жаль: сама не знає, на кого плакати, на кого кары божои просити.

 

— А волѣла-бъ я, братчику мôй, бачити, щобъ тебе самого въ сю землю закопували, нѣжь маєшь ты єѣ ту рыти та копати для нехристôвъ! Ну, копли, поганине, копли, може тамъ докоплешь ся кôсточокъ небôжчикôвъ тата та дѣда. Придивись имъ добре, бо певно оба въ гробѣ на другій бôкъ поперевертали ся, чуючи, якъ вы ихъ память, ихъ землю кроваву шануєте! А не забудь тамъ сказати небôжчикамъ, въ якихъ ты теперь гонорахъ у пана жида пробуваєшь, якъ спишь пôдъ жидôвскою лавою, ѣси разомъ зъ жидôвскими собаками, и якъ жидôвски̂ бахурѣ коло коршмы на тобѣ якъ на кони ѣздять для забавы! Скажи имъ се, скажи!

 

А ôдтакъ разомъ якъ заклене́ руки надъ головою, якъ не заголосить, не заридає, мовь надъ покôйникомъ:

 

— Братчику мôй, соколику сизый! Чи я-жь тебе не любила ! Чи я-жь коло тебе не припадала, ще якъ ты маленькій бувъ, якъ мы мовь овесъ дрôбни̂ безъ мамы остали ся! Чи я-жь мало ночей не спала, тебе доглядаючи, якъ ты занедужавъ. Чи думала-жь я нещаслива, що нами лиха доля отакъ кине, що буду на тебе кары божои просити ? Не дай Боже легко сконати тымъ, що тебе на таку дорогу навели, що тебе отакъ на дивовище, на публику людску пустили!

 

Проклонôвъ братъ слухавъ мовчки, похилившись, мовь вôлъ, що схиливши голову приймає удары. Але оти̂ причитаня та споминки зъ дитинячихъ лѣтъ рвали єго душу, кровавили серце, допѣкали єму гôршь огню жегучого. Ажь разъ, пôдпивши собѣ бôльше нѣжь звычайно, не мôгъ стерпѣти того голосѣня и крикнувши: „А не будешь ты вже разъ тихо, стара вѣдьмо!“ кинувъ на сестру „камѣнцемъ“. Самъ ôнъ твердивъ, що бувъ се камѣнець не бôльшій кулака, але мусѣвъ бути бôльшій и зъ не абы якою силою киненый, бо сестра не тôлько що заразъ утихла, але навѣть ôдъ разу таки впала на землю зъ глухимъ зойкомъ. На той зойкъ выбѣгъ Яць зъ хаты и пôднявъ жѣнку: мала выбите одно око и на чолѣ кроваву рану ôдъ лѣвои бровы пôвперекъ ажъ до самого волося. Не кричала, не стогнала богато, тôлько умлѣвала разъ за разомъ. На пôвъ неживу повезли єѣ до Дрогобича: лѣкарѣ сказали, що не тôлько лѣве око зовсѣмъ пропало, але надто ще й кôсть черепа проломана. Помучивши ся кôлька день, Яциха вмерла, а брата єи взяли до криминалу. Тамъ ôнъ и вмеръ не дочекавши суду.

 

Ôдъ того часу Яць Зелепуга почавъ пити на забôй. Остогидла єму хата, остогидло господарство, остогидла громада. Коли єму молодицѣ радили, щобъ ще разъ женивъ ся, ôнъ тôлько рукою махавъ, немовь хотѣвъ зовсѣмъ ôдôгнати ôдъ себе сю думку. Не ôдъ разу, але мало по малу доходило до того, що бляшаный пôвкватирокъ ставъ ся одинокою истотою на свѣтѣ, о котру дбавъ.

 

Такъ пройшли два роки ôдъ Яцишинои смерти. Зовсѣмъ на нѣ на що звѣвъ ся Зелепуга. Господарство було зовсѣмъ занедбане и зруйноване, худобу забравъ жидъ за горѣвку, збôжє давно було выпродане, плоты пообломлювани̂, навѣть бôльша часть господарскои посуды помандрувала зъ хаты до коршмы. Яць Зелепуга тôлько на нôчь приходивъ до хаты — цѣлыми днями просиджувавъ въ коршмѣ. Пивъ мало, але для єго ослабленого и зôссаного организму досыть було двохъ-трёхъ чарокъ, щобъ зовсѣмъ запоморочити єму голову. Ѣвъ ще менше. Одинокою живою струною, котра ненастанно ще въ нѣмъ звенѣла, була ненависть до „богачѣвъ“, хочь правду кажучи, ти̂ богачѣ зъ дня на день чимъ разъ бôльше тратили землѣ пôдъ ногами, уступаючи єѣ жидамъ , котри̂ чимъ разъ бôльшими купами горнули ся до Борислава, знаджувани̂ бажанємъ скорыхъ а легкихъ зыскôвъ на нафтовыхъ копальняхъ.

 

Часомъ однакожь, въ твердыхъ хвиляхъ, Яць Зелепуга ясно бачивъ, куды оно йде. Накинувши гуню на опашки, въ баранячôй кучмѣ на головѣ и позакладавши руки за пазуху, ишовъ ôнъ неразъ хиткимъ крокомъ здовжь бориславскои улицѣ, неспокôйно водячи очима и спльовуючи часъ ôдъ часу, якъ чоловѣкъ, котрого сильно пече зага.

 

— Мôй Боже, що ту дѣє ся, що ту творить ся! — шептавъ. — Правдива кара божа на наше селище! Ну, глядѣть, глядѣть, кôлько ту тои поганѣ назлазило ся, якъ мурашнѣ! У Пилипа Буняка пять ямъ коплють, у Матѣя чотыри, у мого премудрого швагерка вже пôвъ грунту купили, передъ самыми єго ôкнами цѣлу гору глины накидали! А тамъ зновъ, и тамъ, и тамъ! Всюды коплють, рыють, черпають тоту кляту кипячку, щобъ имъ ще горломъ лила ся ! На грунтѣ, котрый єго небôжка жѣнка ôдступила братамъ, а котрый ти̂ продали жидамъ, було вже доси десять закопôвъ та ямъ нафтовыхъ, деяки̂ ще лишь по пять-шѣсть сяжнѣвъ глубины, а деяки̂ вже по двайцять й двайцять пять сяжнѣвъ. Жидъ, що за безцѣнокъ набувъ сю часть грунту, бувъ нынѣ вже богачемъ, спôльникомъ першои бориславскои дестилярнѣ и властителемъ ще двохъ частокъ землѣ зъ двайцятьма новыми закопами. Що правда, нѣде єму такъ не щастило ся, якъ на грунтѣ небôжки Яцихи. На иншихъ, такожь за безцѣнокъ купленыхъ грунтахъ ямы були вже по десять, по пятнайцять та двайцять сяжнѣвъ завглубшки, а „ропы“ не було. Двѣ ямы, на двайцятôмъ пятôмъ сяжни глубины треба було навѣтъ зовсѣмъ покинути, таки̂ богати̂ выдобули ся въ нихъ жерела воды. Яцишинъ грунтъ, то була правдива золота жила для Мендла Шехтера. То й не диво, що Мендель ôдъ давна вже остривъ зубы на прилягаючій, зовсѣмъ подôбный грунтъ Яця Зелепуги. Неразъ уже пôдходивъ ôнъ до Яця, щобъ той продавъ єму свôй грунтъ, але Яць навѣть чути не хотѣвъ нѣ про́-що. Тай не мавъ и коли, бо звычайно або пивъ, або протвережувавъ ся. Тай то сказати: поки мавъ за що пити, то нѣщо не гнало єго позбувати ся грунту.

 

Але теперь дѣла змѣнились, не було вже за що пити, а у шинкаря мавъ Яць навѣть значный, кôльканайцятириньсковый довгъ. Пора по думцѣ Мендля була сама ôдповѣдна для „ґешефту“, тымъ бôльше, що Яць ôдъ кôлькохъ день почавъ якось менше заглядати до коршмы, ѣвъ бôльше, и разъ у разъ ходивъ по селѣ сумный та задуманый.

 

— Добрый день вамъ, пане Яцентый! — сказавъ одного дня Мендель, наближаючись до Яця, що щось нѣбы мѣркуючи стоявъ на серединѣ свого кусника грунту зъ палицею въ руцѣ.

 

— А добрый день! — ôдказавъ Яць, ледво глянувши на жида.

 

— Ни, що порабляєте? — пытавъ жидъ.

 

— А що-жь бы-мь мавъ ? Дыхаю.

 

— Ни, всѣ мы, Богу дякувати, дыхаємо, то ще не робота, — сказавъ жидъ усмѣхаючись. — Я пытаю, що думаєте зъ грунтомъ робити?

 

— Зъ грунтомъ ? А що-жь маю зъ нимъ робити? Нехай лежить. Грунтъ ѣсти не просить.

 

— То правда, що грунтъ ѣсти не просить, але вамъ, пане Яцентый, ѣсти й пити треба.

 

Яць выдививъ ся на жида великими очима, а далѣ сказавъ мовь зъ не́хотя :

 

— То вже моя рѣчь! Адже до васъ просити не пôйду !

 

— Ни, пане Яцентый, — лагôдно ôдповѣвъ жидъ, — яки̂-жь бо вы! Нѣбы то я на той прикладъ говорю! Я кажу, що шкода грунтови лежати, чого зъ него доробитесь? Працѣ по горло, а хлѣба й такъ не буде. Я вамъ заплачу по людски, выстане на ваши̂ стари̂ лѣта.

 

— Гмъ, а що-жь бы вы дали?

 

— А кôлько маєте всего грунту?

 

— Безъ того, що пôдъ хатою и подвôрємъ — шѣсть моргôвъ.

 

— Ни, то я вамъ дамь за все триста римськихъ.

 

— То нѣбы по чому за моргъ ?

 

— По пятьдесять. Хиба то мало? Людска цѣна, бôгме, людска цѣна.

 

— А кôлько бы вы, Мендлю, хотѣли теперь за ти̂ два морги, що-сте ôдъ моихъ швагрôвъ купили, оту заразъ о межу зъ моими?

 

— Гмъ, — усмѣхнувъ ся Мендель, — я того поля не продаю.

 

— А певно, бо вы на нѣмъ скарбъ выкопали. Хочь и смердить, а все таки золото. Ну, а хто-жь менѣ заручить, що и у мене такого самого нема?

 

— Ни, Яцю, якій бо вы чоловѣкъ! — сказавъ Мендель.— Чи вы гадаєте, що я-бъ купувавъ вашь грунтъ, якъ бы знавъ, що въ нѣмъ нѣчого нема? Чи гадаєте, що я не буду мавъ що лѣпшого робити, якъ сѣяти овесъ на вашихъ пустарахъ ?

 

— Бôгъ заплать вамъ за щирôсть, пане Мендель, — ôдказавъ на се Яць. — А коли панъ Бôгъ направду и въ мою землю скарбъ вложивъ, то якій же я бувъ бы дурень, коли-бъ єго такъ за дармѣсѣнько зъ рукъ выпустивъ ?

 

— Якъ то за дармѣсѣнько ? А пятьдесять римськихъ, то хиба не грошѣ?

 

— Нѣ, Мендлю, то собачи̂ грошѣ ?

 

— Го, го, kück ihm un, якій менѣ панъ! — скрикнувъ ображеный Мендель. — Идѣть и найдѣть ихъ собѣ на дорозѣ, коли то собачи̂ грошѣ!

 

— Навѣть на дорозѣ не потребую шукати, сами̂ до мене прийдуть! — сказавъ Яць и справивъ ся до своєи хаты.

 

— Пане Яцентый! — кликавъ за нимъ Мендель, — пане Яцентый, але зачекайте-но !

 

— А що тамъ таке ? — сказавъ Яць зупиняючись.

 

— Знаєте, що я вамъ скажу, — говоривъ Мендель, зновъ наближаючись до него. — Я вамъ дамь по 80 римськихъ за моргъ.

 

— Е, пусте ваше балаканє, — ôдказавъ Яць и махнувъ рукою. — Що я вамъ буду давати за 80, коли други̂  по 100 дають?

 

— По сто римськихъ за моргъ! — скрикнувъ Мендель. — Бôйте ся Бога, Яцю, хто вамъ дає по сто римськихъ ?

 

— То вже моя рѣчь, хто дає! Тôлько вы собѣ не думайте, що старый Яць звѣвъ ся зъ розуму и не знає,  що робить. Дурень то я, дурень, се мушу признати, але дещо троха таки й знаю и зъ кашею зъѣсти ся не дамь.

 

— Ни, пане Яцентый, що-жь вы собѣ о мнѣ гадаєте, щобъ я васъ хотѣвъ зъ кашею ѣсти! Я тôлько пытаю ся, хто вамъ дає по сто римськихъ за моргъ грунту?

 

Яць довгу хвилю пильно поглядѣвъ Мендлеви въ очи,  потôмъ ôдвернувъ ся, сплюнувъ и не кажучи анѣ слова; бôльше, пôйшовъ до своєи хаты.

 

— А dümmer Goj! — воркотѣвъ Мендель по єго ôдходѣ. — Гадає, що мене на полову зловить! Сто римськихъ! Почекаєшь ты собѣ ще, закимъ я тобѣ дамь сто римськихъ за моргъ.

 

(Дальше буде.)

 

 

 

 

(Дальше.)

 

Але часъ той прийшовъ швидше, нѣжь Мендель надѣявъ ся. Въ кôлька день по тôй розмовѣ ще оденъ зъ Мендлевыхъ закопôвъ залляла вода, а другій заваливъ ся и присыпавъ трёхъ робôтникôвъ: крôмъ понесеныхъ стратъ мусѣвъ ще Мендель оплачувати и пôдплачувати комісію, щобъ выєднати єи присудъ, що робôтники погибли черезъ власну неосторожнôсть. Страты були значни̂; менше заможного могли-бъ були довести до руины. Одинока надѣя Мендлева, то були нафтови̂ жерела ôдкрыти̂ на Яцишинôмъ грунтѣ. То-жь двѣчѣ пожадане було для него чимъ швидше выторгувати у Яця су́межный грунтъ, тымъ бôльше, що задля сильного наплыву купцѣвъ цѣна землѣ здатнои пôдъ закопы досыть быстро йшла въ гору, такъ що сотка за моргъ була вже зовсѣмъ не въ дивовижу. То-жь не минувъ И тыждень ôдъ попереднои розмовы, коли Мендель, захопивши пляшку доброи горѣлки, подавъ ся до Зелепужинои хаты. Яць сидѣвъ дома и направлявъ цеберъ-дво́ушникъ.

 

— Дай Боже добрый день! — сказавъ жидъ, припôднимаючи капелюхъ на головѣ.

 

— Дай Господи! — ôдказавъ Яць.

 

— Щастибôгъ при роботѣ! — сказавъ Мендель.

 

— Дай Боже! Дякую за слово добре.

 

Мендель сѣвъ на лавѣ и розглядавъ ся по хатѣ. Въ хатѣ було пусто и сумно: голи̂ стѣны, голи̂ полицѣ, пѣчь давно не топлена, а въ нѣй кôлька щербатыхъ черепôвъ. Пахло пусткою.

 

— Не гарно ту у васъ, пане Яцентый, — сказавъ жидъ, хвилю помовчавши, — погано такъ на стари̂ лѣта жити.

 

— Може дасть Богъ, що колись и у насъ лѣпше буде, — сказавъ Яць, завзято стукаючи обухомъ по обручахъ цебрика.

 

— Дай Боже! Дай Боже! А що таке найлѣпше робите?

 

— А отъ цебричиско попсувавъ ся, та направляю.

 

— По що вамъ той цеберъ? Адже свиней не держите.

 

— А може й буду держати. Все лѣпше, якъ цеберъ буде цѣлый, нѣжь має ска́лє нѣворотомъ пôйти. Адже коштує.

 

Жидъ зновъ замовкъ, тиснучи пляшку пôдъ полою халата. Не мавъ якось ôдваги приступати просто до рѣчи.

 

— Що то такого, пане Яцентый, — сказавъ по хвили, — Мошко зъ коршмы жалувавъ ся передо мною, що вже ôдъ тыждня не буваєте у него.

 

— А чого-жь менѣ бувати? Пити не хоче ся, а грошей, що я єму виненъ, ще не маю.

 

— А бодай же Господь боронивъ! — скрикнувъ зъ благороднымъ обуренємъ Мендель, — чи-жь то ôнъ у васъ грошей допоминає ся! Не грошѣ хоче ôнъ бачити, а васъ!

 

— Бôгъ заплать єму за єго доброту, — сказавъ Яць, — але я давъ слово, що безъ грошей бôльше до него не пôйду. Хочь ôнъ самъ и не впоминає ся, але знаєте, довгъ довгій, а ôддай короткій.

 

— Фі, пане Яцентый, що то за довгъ! Пятнайцять римськихъ ! Чи варто о тôмъ и говорити! Ни, але знаєте що ? що мы будемо такъ на сухо балакати ? На те Богъ чоловѣкови горло давъ, щобъ єго якъ найчастѣйше промочувати. Пошукайте но тамъ якои скалубины, якои мѣрки! И за тымъ словомъ выдобувъ пляшку и поставивъ на столѣ. Яцеви̂ очи живѣйше заграли, коли побачили горѣлку, навѣть топôръ выпавъ зъ єго рукъ. Хотѣвъ уже встати и пошукати чарки, але якась дужша рука зупинила єго на мѣсци. Не малу силу мусѣвъ самъ надъ собою взяти неборака, що таки̂ довги̂ лѣта навыкъ бувъ до напитку; ажь голова въ него на груди звисла и руки почали тремтѣти; та все таки не ворохнувъ ся зъ мѣсця.

 

— Бôгъ заплать вамъ, пане Мендлю, за вашу добру волю, — сказавъ надломанымъ голосомъ, але я не знаю, на яке мы маємо могоричь пити. А такъ, на кота въ мѣшку пити не годить ся.

 

— У, у, у, якій же бо вы чоловѣкъ, що й не приступай до васъ ! — скрикнувъ Мендель. — А коли я не зъ жаднымъ интересомъ, а такъ тôлько, до доброго сусѣда зъ почеснымъ приходжу?

 

— Ну, се вже вы кому иншому кажѣть, а не менѣ, — сказавъ Яць. — Жидъ безъ интересу анѣ кроку не зробить.

 

— Що за интересъ ! — сказавъ Мендель. — У мене оденъ интересъ, знаєте якій. Сторгуймо ся за грунтъ!

 

— Трудно буде, — коротко ôдрѣзавъ Яць.

 

— А нехай Богъ боронить! Чому бы мало бути трудно? При божôй помочи все може бути легко.

 

— По чому даєте за моргъ ?

 

— Ни, що вы пытаєте? Адже знаєте моє слово: ôсѣмдесять папѣркôвъ.

 

— Е, коли такъ, то нѣщо й балакати. И за сто не дамь.

 

— Овъ, якъ вы живо въ гору ростете! Гадавъ бы хто, що у васъ въ скрини Богъ зна’ яки̂ статки-маєтки, що такъ дорожитесь.

 

— Въ скрини не въ скрини, — ôдказавъ Яць, — але въ тôй самôй земли певне що статки-маєтки. По що-жь маю вамъ ихъ задаромъ ôддавати?

 

— А певно, — зъ насмѣхомъ процѣдивъ жидъ, — по що ôддавати таки̂ богацтва? Лѣпше пôйти и самому загорнути.

 

— А вы думали, що якъ? Коплете вы, чому-жь бы й я не мавъ копати ?

 

Жидъ ажь зъ мѣсця зôрвавъ ся и широко вытрѣщивъ очи на того нужденного, мизерного хлопа, що смѣвъ щось такого сказати.

 

— Що, що, що вы кажете?

 

Яць спокôйно глядѣвъ на жида и сказавъ усмѣхаючись :

 

— Щось васъ тамъ певно вкололо, пане Мендель, що вы такъ схопились? А те, що я кажу, то глупе балаканє, правда?

 

— Певно, що глупе балаканє, — зъ горячою переконою скрикнувъ Мендель. — Вы собѣ гадаєте, що то такъ легко: пôйти и брати зъ землѣ даръ божій? Ага! Не знаєте, що то коштує! За копанє плати, а ще въ земли чи добуде ся що, чи нѣ. Отъ у мене вже три закопы вода залляла, а знаєте, що кождый закôпъ коштувавъ мене що найменше сто римськихъ! Ни, а ôдки вы тôлько грошей роздобудете? А хочь роздобудете, охъ, то не ваша голова до такои роботы, бôгме, не ваша голова!

 

— Га, то вже якъ Богъ дасть, будемо бачити, — сказавъ Яць. — И вы гень усѣ розумы не поѣли, може тамъ деяка стебелинка й для насъ лишила ся. Попробуємъ!

 

Мендель зъ чимъ разъ бôльшою трѣвогою поглядавъ на Яця.

 

— Що, не вже вы се на правду, пане Яцентый ? Не жартуєте?

 

— Або я знаю, — ôдказавъ хлопъ понуро, — може й жартую.

 

— Ни, а якъ же буде зъ грунтомъ? Продаєте?

 

— Якъ до цѣны прийде, то й продамь.

 

— А яка ваша цѣна ?

 

— То, бачите, такъ. Маю шѣсть моргôвъ: два ту близько коло хаты, а чотыри онтамъ дальше, на Волянцѣ. Ти̂ чотыри я готовъ вамъ продати по 150 римськихъ за моргъ.

 

— Ти̂ чотыри? А на якого дѣдька менѣ тыхъ чотырехъ ? Адже на Волянцѣ нѣхто не копле.

 

— А хто знає, може й тамъ скарбы лежать.

 

— Е, я на „хто знає“ не купую. Ни, а ти̂ два по чому ?

 

— Тыхъ двохъ не продаю. Ти̂ два для себе задержу.

 

— Якъ? Для себе? А вамъ ихъ на що?

 

— То вже въ тôмъ моя рѣчь.

 

— Та нѣ бо, пане Яцентый, не жартуйте! Що хочете за ти̂ два морги ?

 

— Нѣ, сторгуймо тамти̂ чотыри.

 

— На що менѣ тамтыхъ чотырехъ ? Пустопашь, бодячє, що я зъ ними зроблю ? За ти̂ два дамь по сто римськихъ.

 

— За тамти̂ чотыри вôзьму, якъ ôдъ васъ, по сто сорокъ, — сказавъ Яць зъ правдивымъ хлопскимъ упоромъ, — а о тыхъ двохъ навѣть говорити шкода.

 

— Ну, то чекай же, дурню, на чорта лысого, що тобѣ за тамти̂ дасть по сто сорокъ! — крикнувъ олютившись Мендель, хопивъ свою горѣлку и выбѣгъ зъ хаты.

 

Хлопъ спокôйно дальше набивавъ обручѣ. Але по хвили, высапавшись, Мендель зновъ вернувъ.

 

— Нѣ, пане Яцентый, зъ вами говорити, то треба впередъ гороху наѣсти ся. Кажѣть бо на правду: по чому хочете за ти̂ два морги?

 

— За тамти̂ чотыри по сто сорокъ, а тыхъ двохъ ще теперь не продаю.

 

— А коли-жь продасте ?

 

— Того ще й самъ не знаю. Якъ прийдуть до своєи цѣны.

 

— А коли-жь по вашому прийдуть до цѣны ?

 

— Або я знаю ! Побачимо.

 

— Чи то послѣдне ваше слово?

 

— Послѣдне.

 

Мендель пôйшовъ, проклинаючи стиха хлопску упертôсть.

 

А Зелепуга направду задумавъ выступити въ супôръ зъ жидами. Въ єго старôй, непривычнôй до думаня головѣ мглисто укладавъ ся плянъ, якъ се зробити, але постанова була сильна... „Ну, що-жь, буду копавъ самъ, тай годѣ“ — думавъ зъ разу, але швидко переконавъ ся, що самому копати зовсѣмъ нѣяково, що треба що найменше троихъ людей до однои шахты. Наняти двохъ, то було-бъ добре, але ôдки взяти грошей? У самого нема анѣ грошей, анѣ хлѣба, анѣ худобы, не було навѣть що продати крôмъ землѣ. А ту якійсь могучій внутрѣшный голосъ разъ у разъ єму шепче: „Ану, бери ся до роботы! Богъ тобѣ вложивъ скарбъ въ землю, грѣхъ єго змарнувати!“ А на що єму, самому и старому, здасть ся той скарбъ, про те такожь не думавъ. Часомъ тôлько яки̂сь фантастични̂ картины снували ся въ єго уявѣ. „Церковь выставлю, гарну, муровану, каплицю покладу надъ жѣнкою, дамь „на боже“, нехай Богъ буде милостивъ моѣй душѣ“ — дальше по за ти̂ побожни̂ мрѣѣ думка єго не сягала.

 

Одвѣдины Мендля дали єму доказъ, що дѣло зъ тымъ скарбомъ справдѣ мусить бути певне, и за разомъ попхнули єго думку на практичнѣйшу стежку. Кôлька годинъ просидѣвъ въ своѣй хатѣ надъ направленымъ двоушникомъ, думаючи о тôмъ, що робити. Далѣ вставъ, зôбравъ ся и пôйшовъ въ село. Поки що буде, ôнъ рѣшивъ попередъ усего позбути ся своєи ненависти, перепросити ся зъ двома оставшими ще шваграми.

 

Коли вôйшовъ до хаты одного швагра — пять лѣтъ минуло, якъ въ нѣй не бувъ — при самôмъ входѣ вдарила єго думка:

 

— Що се я здурѣвъ чи зовсѣмъ ослѣпъ, що мôгъ уважати єго богачемъ ?...

 

Що правда, хата була обширна и очевидно за добрыхъ часôвъ порядно збудована, але дуже занедбана и опущена. Анѣ приладôвъ господарскихъ пôдъ шопою, анѣ сусѣкôвъ зъ збôжємъ въ обширныхъ сѣняхъ, анѣ скринь зъ полотнами та шматємъ въ ôдчиненôй коморѣ, анѣ кожухôвъ на жердцѣ, анѣ подушокъ на постели — нѣчого не було.

 

На добавокъ Зелепуга заставъ въ хатѣ правдивый судный день: плачь и лементъ жѣнки и дѣтей швагровыхъ.

 

— Що вамъ таке, кумо, — запытавъ ôнъ по привитаню, сѣдаючи на бруднôй лавѣ.

 

Швагрова глянула на него червоными ôдъ слѣзъ очима, а въ кôнци ôдвертаючись сказала:

 

— А вамъ що до того? Яке васъ ту лихо принесло?

 

— Та Богъ зъ вами, кумо швагрова, — ôдказавъ Яць. Не лихо мене ту принесло. Адже-жь мы собѣ свои. Грѣхъ намъ цурати ся одай другихъ. Я прийшовъ васъ ôдвѣдати, порадити ся...

 

— Ага, може зновъ хочете моєму якій кусень грунту ôдступити! Га, нехай васъ Богъ тяжко покарає за те добродѣйство, що вы єму передъ лѣтами зробили!

 

И бѣдна жѣнка заломала руки и слѣзми залила ся  Дѣти за нею.

 

— Але-жь кумо, бôйте ся Бога, що-жь я тому виненъ, що вашь чоловѣкъ обдуривъ мою небôжку, вымантивъ у неи ôтцѣвщину а опôсля продавъ жидамъ?

 

— Нехай васъ усѣхъ, усѣхъ Богъ тяжко покарає за мои слёзы, за мою нужду, за моє житє затроєне! Що я вамъ винна, що вамъ винни̂ ти̂ бѣдни̂ хробаки, що мусять марно погибати черезъ того пяницю проклятого?

 

— Але що-жь таке стало ся? що ôнъ зробивъ? — допытувавъ Яць, зовсѣмъ не чуючись дôткненымъ єи проклонами, въ котрыхъ бачивъ тôлько проявы болю и бôльше нѣчого.

 

— Продавъ, поганинъ, продавъ уже й решту грунту жидамъ. Продавъ и не знаю, за кôлько. Вже другій тыждень напиває десь въ Дрогобичи, щобъ єму тамъ и голову вкрутило ! Ой, доле-жь моя, доле нещаслива ! Сама бѣдна не знаю, що зъ собою почати. Вже жидъ зъ вôйтомъ и присяжнымъ грунтъ забрали, ямы почали копати, а єго якъ нема, такъ нема.

 

— Отъ такъ маєшь! — подумавъ Яць, — отсе я на богача наскочивъ! Е, ту, якъ бачу ще гôрша бѣда, нѣжь у мене.

 

И звертаючись до швагровои, почавъ єѣ потѣшати, якъ мôгъ и вмѣвъ.

 

— Не плачте кумо, успокôйте ся, якось то буде. Може то ще панъ Бôгъ все на добре оберне.

 

— Скорше васъ усѣхъ до горы ногами оберне, що дай Боже, амѣнь! — крикнула швагрова, зновъ заломуючи руки и ôдвернувши ся до плачучихъ дѣтей, почала надъ ними заводити, якъ надъ умерлыми:

 

— Дѣточки мои, сиротяточка дрôбни̂! Давъ вамъ Богъ ôтця поганина, що о васъ не дбає, що душу чортови запродавъ, а жидамъ землицю! Де-жь вы теперь подѣнете ся? Хто васъ выгодує и въ люде выведе? Похилять ся ваши̂ головоньки по чужихъ загонахъ? Поллють ся ваши̂ слёзоньки по чужихъ кутахъ, небожата мои! Змарнѣєте, якъ бадылє въ полѣ! Бодай бы вашь ôтчище бувъ такъ змарнѣвъ, закимъ я єго пôзнала!

 

— Ну, тутъ анѣ я порады не добуду, анѣ моя гола потѣха нѣ на що не придасть ся, — подумавъ Яць и тихцемъ вынѣсъ ся зъ хаты.

 

— Що имъ зъ моєи потѣхи, — думавъ идучи дорогою. — Ту треба по́мочи, не потѣхи. Отъ, коли-бъ такъ менѣ докопатись кипячки на своѣмъ полѣ, маєтокъ зробити, — ну, тодѣ-бъ и всѣхъ ихъ можна притулити. Правда, швагеръ погано зъ нами обôйшовъ ся, але єго жѣнка й дѣти нѣчого не винни̂. Нѣ, нѣ, треба радити, треба шукати пôдмоги, чень то Господь милосерный змилуєсь надъ нами.

 

Въ бруднôй, занедбанôй и слѣзми просяклôй хатѣ швагровои знайшовъ Яць несподѣвано те, чого тамъ певно не шукавъ, знайшовъ близько, дотыкальну цѣль своихъ мрѣй и змагань. Скарбъ природный, схованый въ єго земли, набравъ безмѣрно бôльшои вартости, ôдъ коли Яць почувъ, що скарбъ той потрѣбный єму не тôлько для збудованя церкви и справленя церковныхъ апаратôвъ але такожь для притуленя зруйнованои и збѣднѣлои швагровои родины.

 

Єго мягке серце въ однôй хвили всѣ ти̂ справы повязало до купы мôдными и тривкими вузлами. Ôдъ коли выяснилась єму цѣль житя, то бачилось, що разомъ прибуло єму й силы, енергіѣ и смѣлости, и немовь ôдмолодѣлый о десять лѣтъ скорою ходою почимчикувавъ до хаты другого швагра, того самого, котрому генто жѣнка окропомъ ноги обварила и котрого черезъ те въ цѣлôмъ Бориславѣ прозвали Недоваренымъ. Живъ ôнъ на другôмъ кôнцѣ Борислава, пôдъ самымъ Дѣломъ, де вже зовсѣмъ не було грунтôвъ нафтовыхъ, и бувъ справдѣ заможнымъ господаремъ. Тôлько ôдъ коли єго опарено, на ноги не статкувавъ, ходивъ зъ костуромъ въ рукахъ и середъ розмовы часто сычавъ, коли зле вылѣчени̂ раны починали єго пекти и свербѣти. Особливо передъ кождою змѣною воздуха чувъ въ ногахъ великій бôль, и тодѣ бувавъ злый та дразливый, немовь голодный медвѣдь. На Яцеве лихо якъ разъ сегодня була така пора.

 

— А, швагерокъ коханый, сссъ! — крикнувъ Недовареный, зъ далека запримѣтивши на ходу Зелепугу. — А яке то лихо несе тебе до мене, ты душе жебрацка, а? сссъ?

 

Яць Зелепуга тôлько головою покивавъ. На высотахъ своихъ мрѣй и замыслôвъ ôнъ чувъ ся недосяглымъ для такого рода привитань.

 

— Ей, швагре, швагре, — сказавъ наближившись и припôднимаючи кучму, — чи много то я тобѣ порогôвъ наоббивавъ ся за жебранымъ хлѣбомъ, що такъ мене витаєшь? Фе, встыдъ тобѣ, що такъ дуже розгордѣвъ ся своимъ богацтвомъ!

 

— Дивѣть, якій менѣ навчитѣль, сссъ!—крикнувъ Недовареный. — А я голову свою даю о закладъ, що ты таки за якоюсь жебраниною приходишь. Чимъ дужша у жебрака нужда за плечима, тымъ бôльше фумы на языцѣ. Ану, скажи-но, чого ты притрино́живъ ся?

 

— Привели мене сюды двѣ справѣ, — сказавъ спокôйно Зелепуга, сѣдаючи на колодѣ насупротивъ швагра. — Одна справа не моя, але швагра Чаплѣ.

 

— Того жидôвского заплечника и пяницѣ? Знаю, знаю, пропивъ послѣдну крыхту розуму, продавъ жидамъ решту грунту, а теперь пропиває грошѣ въ Дрогобичѣ. Такъ єму, дурневи, й треба!

 

— Що-жь, я про него й не говорю нѣчого, нехай єго Богъ судить. Але єго жѣнка, се-жь вашои и моєи небôжки сестра! И дѣти дрôбни, що они кому винни̂? И всѣ лишили ся безъ хлѣба, безъ батькôвщины. Що зъ ними буде ?

 

— А що то мене обходить ? Чи я ихъ батько ? Чи на мнѣ лежить обовязокъ о нихъ старати ся, сссъ?

 

— Але-жь бôйте ся Бога, пане швагре? — скрикнувъ Яць. — Чень же не дамо власнôй крови марно загибати? Отъ тôлько що бувъ я тамъ — Содома, кажу вамъ. Стара плаче, що ажь серце крає ся.

 

— А нехай собѣ плаче! — злобно ôдказавъ швагеръ. — Поплаче тай перестане. Моя хата зъ краю, я нѣчо не знаю. Не моє просо, не мои воробцѣ, сссъ!

 

Говорячи се разъ у разъ сычавъ и стискавъ зубы. Здавалось, що чужи̂ терпѣня робили єму въ тôй хвили якусь особливу, дику приємнôсть.

 

— Ну, се одна справа, — сказавъ хвилю перемовчавши Недовареный. — А яка друга ?

 

— Богъ зъ вами̂, — ôдказавъ Яць. — Бачу, що я зъ своими справами не на ту улицю выбравъ ся. Лѣпше дати спокôй тôй розмовѣ.

 

— О, бачишь єго, вже злый, сссъ! Чисто жебрацка натура. Ôдмовъ єго претенсіи, то вже заразъ пôсный видъ зробить тай мамляє: Бôгъ заплать и за те! А въ дусѣ собѣ думає: щобъ тебе чорты вхопили! Ну, ну, говори, яка друга справа. Хочу знати, сссъ!

 

— Щобъ вы не думали, що я на правду злый, то й скажу вамъ. Купѣть собѣ мôй грунтъ на Волянцѣ, чотыри морги въ однôмъ куснику. Дешево вамъ продамь.

 

— А менѣ по що того грунту на Волянцѣ ?

 

— Якъ то по що? Грунтъ до грунту, все придасть ся; хочь бы мавъ и облогомъ лежати, то бодай конѣ попасете, чи ôднаймете кому пôдъ овесъ, все таки дохôдъ буде.

 

— А чому-жь ты самъ тои штуки не зробишь ?

 

— Зробити-бъ то я зробивъ, тôлько що менѣ теперь грошей треба.

 

— На що тобѣ грошей? Певно не стало за що пити, та такожь грунтъ продаєшь ? Ехъ вы, жебро́то неполатана! Ту менѣ вертить, щобъ тамтому помагати, а ту й самъ не лѣпшій ôдъ него, сссъ! Ну, кажи, на що тобѣ грошей?

 

— Етъ, що я вамъ буду говориты! Се вже моя рѣчь.

 

— Не хочешь ты зо мною говорити, то й я зъ тобою не буду.

 

И Недовареный засычавъ и ôдвернувъ ся.

 

Иванъ Франко.

 

 

 

(Дальше.)

 

— А коли не хочете грунту, — сказавъ нѣчимъ не знеохочуючись Яць, и понизивъ голосъ, — то знаєте що: вступѣть зо мною до спôлки.

 

— До якои спôлки?

 

— Ну, виджу, що вамъ все треба сказати. То-жь слухайте! Въ тôмъ грунтѣ, що вамъ моя небôжка ôдступила, жиды выкопали жерела кипячки, отъ уже рôкъ черпають и маєтокъ роблять. Напосѣли ся й на мôй кусникъ, що зъ тамтымъ межа въ межу : певна рѣчь, що и въ нѣмъ мусять лежати таки̂ сами̂ скарбы.

 

— Ну, и що зъ того ? То й продай имъ !

 

— Чи такъ гадаєте? — звôльна сказавъ Зелепуга. — А я гадаю, що то бувъ бы грѣхъ. Давъ Богъ скарбъ въ наши̂ руки, тôлько троха потрудись, и бери, и черпай — нѣ, мы мусимо за дармо ôддати ёго жидамъ, а сами̂ йти до нихъ на службу!

 

— Ха, ха, ха! скарбъ ! сссъ! — засмѣявъ ся и засычавъ зъ болю Недовареный. — Що то за скарбъ: проклята ропа вонюча! Чоловѣкови христіяньскому грѣхъ навѣть нею бабратись. То жидôвске ремесло.

 

— А не грѣхъ христіяньскому чоловѣкови копати и черпати єѣ въ наймахъ у жида?

 

На се Недовареный не мавъ ôдповѣди — очевидно правда била въ очи. Та все таки знайшовъ зъ другого боку зачѣпку.

 

— Ну, ну, не дуже ты решетись! Ôдки знаєшь, що саме на твоѣмъ грунтѣ кипячка? Я думаю, що коли жидъ сумежный грунтъ перерывъ, то и зъ твоєго давно вже до єго ямъ усе стекло.

 

— А я думаю, що жидъ чує, де можна покорыстуватись и не дармо менѣ пороги оббиває, щобъ єму той грунтъ продати.

 

— Е, и жидъ такъ само на слѣпо шпекулює, якъ ты. Ну, але чого-жь властиво хочешь ôдъ мене? До якои спôлки мене кличешь?

 

— Хочу самъ копати на своѣмъ грунтѣ и є-мь певенъ, що докоплю ся кипячки. На копанє треба буде зо сто римськихъ, а у мене теперь свищи въ хащи ! Отъ я й думавъ — —

 

— И не думай навѣть, сссъ! — перебивъ єго Недовареный. — Дурна твоя шпекуляція, а я и грошей не маю и охоты не маю вдавати ся въ таки̂ хисторіѣ. Ще жиды на мене розъѣдять ся, то й що имъ значить спалити мене або й забити ? Хто имъ ту дасть раду?

 

Яць Зелепуга сумно звѣсивъ голову: була рація въ послѣднихъ швагровыхъ словахъ. За тыхъ кôлька лѣтъ жиды въ Бориславѣ стали ся силою. Разъ у разъ наплываючи̂ хвилѣ всякого суспôльного по́теребя зробили неможливымъ нѣякій ладъ въ громадѣ. Перекупства, споюваня и шахрайства здеморализовали урядъ громадскій и зробили єго послушньшъ знарядомъ въ рукахъ богатшихъ жидôвъ. Полиціѣ не було нѣякои. Жиды робили, що хотѣли, а повѣтови̂ уряды дрогобицки̂ мабуть и рукою махнули, почуваючи свою неспромогу завести въ Бориславѣ якій небудь тривкій порядокъ. Тымъ то й и не чувъ ся нѣхто безпечнымъ свого добра, а навѣть житя. Части̂ нещастя въ ямахъ уходили властивцямъ безкарно, а до тои рубрики „нещастя въ ямахъ“ зачислювано богато дечого й такого, въ чôмъ перелякани̂ бориславски̂ люде бачили очевидни̂ злочиньства и забійства.

 

— Такъ значить, гадаєте, що зъ того нѣчого не буде? — запытавъ Яць швагра.

 

— Розумѣє ся, що не буде, — ôдказавъ той далеко вже мякшимъ голосомъ, нѣжь упередъ. — Бо скажи ты менѣ, чи то твоя, чи то наша хлопска въ тôмъ голова? А найгôрше то, що треба бы вôйну починати зъ жидами. Нѣ, нѣ, нѣчого зъ того не буде.

 

Зелепуга ще хвилю посидѣвъ на колодѣ зô звѣшеною головою, але звôльна поглядъ єго прояснивъ ся, голова пôдняла ся, ôнъ вставъ и стукнувши паличкою объ землю сказавъ на упôръ:

 

— А я вамъ кажу, що таки буде! Хочь бы менѣ прийшлось головою наложити, а я свого доконаю. Пристаєте до спôлки ?

 

— Йди, йди, старый бе́зуме ! — ôдказавъ єму швагеръ. — Доси я думавъ, що ты тôлько дурный, але теперь бачу, що ты пропивъ и тоту крыхту розуму, що тобѣ мати дала.

 

— Такъ не йдете до спôлки ?

 

— Анѣ менѣ снить ся.

 

— Воля ваша. И безъ васъ обôйдемось. А я вамъ  кажу, що пожалуєте того.

 

И не вклонивши ся, рѣшучимъ крокомъ пôйшовъ  до своєи хаты. А швагеръ довго ще сидѣвъ на приспѣ и думавъ.

 

— Гмъ, дурень той Яць, бо дурень. Самъ хоче копати, и ще й мене до спôлки тягне. Знаю я, що ти̂ спôлки значать. Позичь єму грошѣ, одни̂ пропє, други̂ закопле, отъ тобѣ й спôлка. Нѣ, на таку полову ты мене, братчику, не зловишь, сссъ !

 

— А тамтôй жебротѣ справдѣ допомогти треба, —  думавъ дальше. — Добре Яць каже: що винна жѣнка,: що винни̂ дѣти, що такого батька мають? Треба тамъ буде навѣдатись до нихъ сёгоднѣ. Треба буде зъ старою порадитись, баба таки̂ рѣчи все лѣпше зробить, нѣжь хлопъ. Отъ нещастє! Розпила ся бестія и зъ памяти ёго выбило, забувъ, що родину має!

 

И засычавъ пригадавши собѣ, що и зъ нимъ могло бути то само, коли-бъ єго жѣнка не була окропомъ обварила.

 

— Але зъ тою спôлкою — вернувъ зновъ до своєи першои думки — таки нѣчого не буде. Що має бути ? Знаю я того Зелепугу. Не нынѣ, то завтра продасть грунтъ жидови, лишь дурно-бъ я зъ нимъ вязавъ ся. На що менѣ клопоту?

 

Пôйшовъ до хаты, щобъ умовити ся зъ жѣнкою, якъ бы поратувати сестру и сестрѣнцѣвъ. Але думка про скарбъ, що Богъ зложивъ въ Зелепужинôмъ грунтѣ, ôдъ часу до часу на ново прокидала ся вь єго головѣ и снувала неôдступно. По обѣдѣ ще разъ докладно все обдумавъ.

 

— А що — сказавъ вкôнци — коли той, Яць не такій дурень, якъ здає ся? Вôйна зъ жидами? Ну, и що-жь? Вôйна, такъ вôйна, треба пильнувати ся та въ Бозѣ надѣю мати. Може-бъ то чоловѣкъ якось и вытримавъ, бо зновъ вовка боявши ся, то хиба и въ лѣсъ не йти. А щобъ Яць грошѣ не пропивъ, то можна-бъ и самому пильнувати, самому выплачувати, єму грошей до рукъ не давати. Тôлько чи є тамъ що въ тôй земли? А коли є — бо певно мусить бути — то чи выстане нашихъ грошей на те, щобъ докопати ся того скарбу? — Гмъ, а справа справдѣ не така дурна, якъ менѣ зъ разу здавала ся. Треба буде коли небудь пôйти оглянути той грунтъ, може оно й дасть ся дещо зробити, Коли-бъ тôлько Яць не здурѣвъ та не продавъ єго жидамъ! Але нѣ, завзявъ ся хлопъ, видно то по нѣмъ, то вже такъ скоро не попустить свого. О коли такъ, то й безъ моєи спôлки не обôйде ся, бо инакше якъ же дасть собѣ раду?

 

И успокоєный тымъ Недовареный казавъ запрягти вôзъ и набравши хлѣба, муки, крупъ, омасты и дещо шматя, сѣвъ зъ жѣнкою на вôзъ и поѣхавъ до єи сестры а своєи швагровои.

 

А тымчасомъ Яць сидѣвъ самъ у своѣй пустôй хатѣ. Двѣ думки мучили ёго : думка про нужду швагровои родины и про власни̂ безхосенни̂ стараня у другого швагра. Намѣръ єго — розпочати самому роботу на власнôмъ грунтѣ — не ôдступавъ єго анѣ на хвилю. Бивъ ся неборакъ, якъ рыба въ сѣти, шукаючи способу, якъ бы поставити на своѣмъ безъ богацькои запомоги.

 

— Самъ буду копати, то рѣчь певна, але зъ чого жити весь той часъ ? Чи притягти до спôлки тыхъ бѣдолахôвъ, що майже що дня ходять по селу, шукаючи роботы й хлѣба? До спôлки то они-бъ пристали, то певно, але ôдки я хлѣба для нихъ наберу?

 

Коли такъ бѣдный Яць нуждувавъ ся зъ своими думками, — злегка, несмѣло ôдчинили ся дверѣ єго хаты, и всунула ся крôзь нихъ суха, згорблена поява Юдки, загально звѣстного въ Бориславѣ Юдки Лыбака*).

 

Бувъ то жидъ не старый ще, може 40-лѣтній, але вже згорбленый и поморщеный якъ дѣдусь. Єго высохле, иструглёвате лице, покрыте рѣдкимъ, якъ жаръ червонымъ заростомъ, коротко обстрижена голова зъ довгими, розкудовчеными пейсами, велики̂ очи въ червоныхъ обвôдкахъ болющихъ повѣкъ, и грубый, неприємный голосъ, — усе те чинило ёго зовсѣмъ несимпатичною появою. Але про те серце у Юдки було мягке, людяне;  все ôнъ готовъ бувъ усякому помогти, подѣлити ся зъ бѣднымъ и послѣднимъ кусникомъ.

 

Юдка уже кôльканайцять лѣтъ въ Бориславѣ, занятый своимъ нужденнымъ лыбацкимъ зарôбкомъ, живъ у хлопа и въ свобôдныхъ хвиляхъ радо помагавъ людямъ при хлопскôй роботѣ. Смѣяли ся зъ єго незграбного выгляду, але любили ёго за єго доброту, и нѣ оденъ бориславскій чоловѣкъ не ôдмовлявъ єму невеличкои помочи: то завезе єму до мѣста назбирану кипячку, то дасть за дармо горщикъ картофель або пару яєць, зъ котрыхъ, та ще цыбулѣ, й складала ся вся Юдчина пожива. За то й чоловѣкъ певенъ бувъ, що въ косовицю або въ жнива, коли найтяжще за робôтника, Юдка на першій покликъ покине свôй кôньскій хвôстъ и пôйде  до сѣна чи до снопôвъ, безъ нѣякои заплаты, за саме тôлько почесне.

 

— Добрый чоловѣчище той Юдка, — говорили про него бориславски̂ господарѣ.

 

— И для того такій капцанъ, — додавали други̂. — Нѣколи ще того не бувало, щобъ добрый чоловѣкъ капцаномъ не вмеръ.

 

А однако-жь Юдцѣ не було суджено вмерти капцаномъ.

 

— Добре полудне вамъ, пане Зелепуга, — сказавъ входячи й низенько кланяючись.

 

— Добре здоровлє! — ôдказавъ Зелепуга. — То ты, Юдко? Сѣдай собѣ, гостемъ будешь.

 

— Най усе добре сѣдає! — ôдказавъ Юдка и все стоявъ опертый о рôгъ комина та мнявъ въ рукахъ подерту, забрыскану шапку.

 

— А що тамъ у тебе нового, Юдко? — пытавъ Яць.

 

— А що-жь бы? Все, Богу дякувати, по старому.

 

— Маєшь менѣ що сказати, що такъ шапку мнешь? —  пытавъ дальше Яць, усмѣхаючись добродушно.

 

— Та нѣбы теє... якъ єго, — икавъ ся Юдка, якъ коли-бъ не мôгъ здобути ся на ôдвагу. Вкôнци перемôгъ свою несмѣлôсть и поступивъ два кроки до лавы, на котрôй сидѣвъ Зелепуга.

 

— Знаєте що, пане Зелепуга? Говоривъ менѣ Мендель, що хочете продати свôй грунтъ на Волянцѣ.

 

— Грунтъ на Волянцѣ? А такъ, продавъ бымь.

 

— Ну, то продайте менѣ.

 

— Тобѣ? А тобѣ на що?

 

— Такъ собѣ. Потрѣбно. Маю ту трохи грошей, то думаю собѣ, чи не доробивъ ся-бъ чоловѣкъ дечого на вашôмъ грунтѣ.

 

— Ну, що-жь, Боже тобѣ помагай, Юдко! — щиро сказавъ Яць. — А коли маєшь на тôлько грошей, то певно лѣпше на грунтѣ робити, нѣжь кôньскимъ хвостомъ по калюжахъ махати.

 

— А яка ваша цѣна?

 

— А хиба не казавъ тобѣ Мендель? По сотцѣ за моргъ.

 

— То на мене за богато, — сказавъ Юдка. — Я вамъ дамь по ôсѣмдесять, добре?

 

— Нехай буде й по ôсѣмдесять, Другому жидови я-бъ и за сто не давъ, але тобѣ дамь за ôсѣмдесять, бо знаю, що ты хлопскои роботы не цураєшь ся.

 

Юдка солодко всмѣхнувъ ся при тыхъ словахъ и выдобувъ зъ за пазухи кварту горѣлки.

 

— Ну, коли такъ, то выпиймо могорычь! — сказавъ Юдка. — Нехай вамъ Богъ на все добре помагає! И заразъ до писаря пôйдемо, контрактъ зробимо.

 

— А коли грошѣ выплатишь?

 

— Заразъ, якъ тôлько контрактъ буде при свѣдкахъ пôдписаный.

 

Яць Зелепуга слухавъ и майже ухамъ своимъ не вѣривъ. Юдка Лыбакъ грунтъ купує! и готовыми платить ! Ну, то вже хиба конець свѣта наближає ся!

 

Зелепуга кôлька разôвъ недовѣрливо поглядавъ на погане, хочь и розрадуване Юдчине лице — чи не думає той жидюга єго на глузы пôднимати. Але куды тобѣ! Юдка зовсѣмъ на серіо бравъ ся до дѣла и нѣколи не любивъ жартувати.

 

Выпили по кôлька чарокъ могорычу и пôйшли до писаря. Писарь бувъ дома, контрактъ зробивъ заразъ, Юдка заплативъ цѣлого римського ôдъ руки, пôдписали контрактъ и заразъ же поспѣшили на Волянку, де Зелепуга власноручно ôддавъ Юдцѣ при людяхъ свôй грунтъ въ посѣданє, а ôдъ Юдки такожь при людяхъ одержавъ цѣлыхъ 320 римськихъ новыми банкнотами.

 

Одержавши грошѣ Зелепуга не зважавъ на те, що вже вечерѣло, але побѣгъ прямо до швагровои. Якъ же здивувавъ ся, заставши передъ хатою на улици фѣру Недовареного, а ёго самого зъ жѣнкою въ хатѣ.

 

— А, швагерокъ ту! — крикнувъ Недовареный побачивши Зелепугу, и треба додати, що крикнувъ далеко веселѣйше, нѣжь рано. — Ну, ну, ходи близше!

 

— Не надѣявъ ся я васъ ту застати, — сказавъ Зелепуга, зупиняючись въ отвореныхъ дверехъ.

 

— Ага, ты думавъ, що я вже такій Турокъ, що не має въ собѣ душѣ христіяньскои ? Ей вы жебраки, жебраки ! Все думають, що тôлько сами̂ добри̂ и чесни̂ и милосерни̂, для того, що все бы зъ дорогои душѣ дали, тôлько що нѣчого не мають!

 

Тымчасомъ Зелепуга кивнувъ швагровôй, ôдпровадивъ єѣ на бôкъ и вручивъ ѣй „затымчасомъ“ пять римськихъ, кажучи, що коли буде чого потребувати, то нехай просто до него обертає ся. Бѣдна жѣнка выдивила ся на него зачудоваными очима, навѣть подякувати забула. А Зелепуга вже натисъ шапку на голову и хотѣвъ поспѣшити до дому.

 

— Чекай-но, швагерку, чекай! — крикнувъ на него зъ хаты Недовареный.

 

— А чого вамъ треба? — сказавъ Зелепуга, нехôтливо зближаючи ся до дверей.

 

— Ну, а що, ты ще не покинувъ свого заплывомôзького намѣру — копати ямы на своѣмъ грунтѣ?

 

— Нѣ, не покинувъ.

 

— А коли починаєшь ?

 

— Завтра.

 

— Що? Завтра? Ну, а кого-жь ты до спôлки принадивъ?

 

— Нѣкого не принадивъ и нѣкого не потребую принаджувати. Самъ собѣ буду радити, и то найлѣпше. Знаєте, якъ той казавъ: самъ ся пасу, самъ ся й выганяю. Добранôчь вамъ !

 

И Зелепуга поквапно ôддаливъ ся, лишаючи Недовареного въ великôмъ зачудованю. Якъ то? Мала-жь бы се бути правда? Мавъ бы той бе́зумъ Зелепуга на правду розпочати самъ роботу, тай за яки̂ грошѣ? Недовареный довго надъ тымъ думавъ, а далѣ рѣшивъ на другій день особисто ôдвѣдати Зелепугу и поговорити зъ нимъ на розумъ.

 

Го, го, яку баталію заставъ на другій день Недовареный на грунтѣ Зелепуги! Цѣла купа жидôвъ и жидикôвъ, хлопôвъ, робôтникôвъ и всякихъ волоцюгъ, крикъ, гармидеръ, свары и жарты. Що за прислôвє? Е, то Яць зачавъ копати ямы на своѣмъ грунтѣ. Першій хлопъ взявъ ся до такого дѣла, котре доси жиды вважали за свою выключну приве́лію. То й не диво, що скоро Яць привѣвъ купу робôтникôвъ и вызначивъ чотыри мѣсця пôдъ чотыри ямы, збѣгла ся цѣла юрба жидôвъ и хлопôвъ зъ усего сусѣдства. Першій прилетѣвъ Мендель, а побачивши, що до чого йде, ажь посинѣвъ зô злости.

 

— Що, вы ту хочете копати ? — запытавъ Яця на пôвъ ласкавымъ, на пôвъ грôзнымъ тономъ.

 

— А вже-жь хочу, — сказавъ Яць.

 

— А хто вамъ позволивъ?

 

— Самъ собѣ на своѣмъ грунтѣ позволяю.

 

— Але я вамъ забороняю, я, — крикнувъ Мендель, не здужаючи вже довше гамувати ся, и майже не тямлячи, що говорить.

 

— Ану стрѣбуй! — ôдказавъ Яць.

 

Мендель прискочивъ до него и хотѣвъ вырвати єму зъ рукъ рыскаль, але въ тôй хвили Яць пхнувъ ёго въ груди такъ сильно, що Мендель якъ довгій перевернувъ ся горѣлиць на землю. Голоснымъ смѣхомъ привитали всѣ присутни̂ той забавный початокъ исторіѣ, але Мендель не встаючи зъ землѣ почавъ кричати що силы, немовь бы ёго рѣзали. Купы жидôвъ збѣгли ся на той крикъ, и хто знає, чи не було-бъ Яцеви заразъ при початку роботы перепало на горѣхи, коли-бъ хлопы не були за нимъ вступили ся. Та про те крикъ и галасъ ишовъ довше якъ годину. Мендель побѣгъ на скаргу до уряду громадского, але очевидно нѣчого тамъ не скориставъ, бо швидко назадъ прилетѣвъ. Мѣжь жидами почались бурливи̂ нарады, але Яць не звертавъ уже на нихъ нѣякои уваги и взявъ ся до своєи роботы. Недовареный поглядѣвъ зъ боку на цѣлу тоту веремію; жидôвска злôсть и завзятôсть нѣчого доброго не вѣщувала.

 

— Е, то небезпечный интересъ ! — сказавъ ôнъ махнувши рукою, и навѣть не привитавши ся зъ Яцемъ пôйшовъ назадъ до дому.

 

Иванъ Франко.

 

(Дальше буде.)

 

 

 

(Дальше.)

 

Нове житє почало ся ôдъ того дня въ хатѣ Зелепуги. Робôтники, що копали ямы, жили зъ нимъ разомъ; швагрова имъ ѣсти варила; сусѣды забѣгали часами то горѣвки выпити, то такъ собѣ, побалакати та на роботу подивити ся. Деяки̂ нараджували ся, щобъ и собѣ взяти ся до такои роботы, та тôлько чекали, якъ то она Яцеви поведе ся.

 

А Яць ходячи й сплячи про одно тôлько й думавъ — докопати ся земныхъ скарбôвъ. Обгородивъ свôй грунтъ высокимъ плотомъ, навѣть три здорови̂ псы припинавъ на нôчь коло ямъ, щобъ пильнували ôдъ жидôвскихъ пакостей. Швидко чотырехъ робôтникôвъ було за мало, коплючи въ однôмъ часѣ чотыри ямы. Дехто радивъ Яцеви покинути тымчасомъ три ямы, а копати тôлько одну, а коли въ тôй добуде кипячку, то можна буде й до дальшихъ узяти ся. Але Яць навѣть слухати про таке не хотѣвъ. Загаломъ въ душѣ єго послѣдними днями ôдбувавъ ся якійсь переломъ. Здавало ся, що весь остатокъ єго енергіѣ, силъ духовыхъ и фантазіѣ скупивъ ся на однôй думцѣ — выдобути нафту на своѣмъ грунтѣ. Що буде потому, се вже єго не обходило. По за тымъ стовпомъ граничнымъ маячѣли въ єго уявѣ яки̂сь рожеви̂ поля, яки̂сь луги пахучи̂ ôдъ квѣтокъ, нѣчимъ не закаламучене щастє й ненастанна втѣха. Коли-бъ тôлько кипячки докопати ся!

 

День и нôчь думавъ тôлько о копаню, переживавъ хвилѣ невысказанои трѣвоги. Ану-жь не на добрыхъ мѣсцяхъ копле? Прикладавъ ухо до землѣ, чи не почує чого, обдумувавъ усяки̂ способы осторожности. Неразъ схапувавъ ся середъ ночи и зъ грубымъ костуромъ въ рукахъ обходивъ свои ямы. Показало ся, що осторожнôсть була не даремна: кôлька разôвъ жиды пôдсылали своихъ робôтникôвъ, щобы нищили цѣмринє, засыпали ямы, перерѣзували линвы. Але дякувати чуткимъ псамъ и не менше чуткому Яцеви нѣколи имъ се не удавало ся. Якъ любляча мати серцемъ зъ далека чує плачь своєи дитины, такъ Яць серцемъ прочувавъ, коли єго ямамъ грозила небезпека, зрывавъ ся и робôтникôвъ зъ собою кликавъ. Жиды зъ лютости строили єму однои ночи всѣхъ трехъ псôвъ, але на своє лихо. На другу нôчь Яць зъ робôтниками засѣвъ за плотомъ и зловивъ двохъ жидôвъ, що плѣндрували коло ямъ. Затягли ихъ до хаты, пообвивали головы мѣшками и „крôзь мокре полотно“ такъ высѣкли палицями, що жиды духъ-тѣло закляли не ступити й ногою бôльше на єго грунтъ. Навѣть пожалувати ся бѣдолахи на другій день не могли, бо пôсля тои „холоднои лазнѣ“ нѣякôсѣнького знаку не лишило ся. Але слова додержали: Яць мавъ на дальше супокôй.

 

Ямы мали вже по десять сяжнѣвъ, а нафты ще й слѣду не було. Тодѣ тôлько похопивъ ся Яць, що зъ єго грошей дуже вже мало що лишило ся. Страшна трѣвога проняла єго. Не спавъ цѣлу нôчь, увесь день ходивъ якъ божевôльный. Не мôгъ навѣть уявити собѣ тои думки, що колись настане хвиля, коли прийде ся покинути копанє. Покинути копанє — тажь се для него значило то само, що покинути жиє! А тымчасомъ дрôбна решта зъ одержаныхъ ôдъ Юдки грошей выразно говорила єму, що хвиля та вже дуже близька и що конче треба давати якусь раду. Тожь рано скоро свѣтъ, позаводивши робôтникôвъ на роботу, побѣгъ Яць до швагра Недовареного. Заставъ єго ще въ постели — пора була вже вôльна ôдъ полевои роботы, хочь гарна ще, тепла и погôдлива.

 

— Пане швагре — почавъ Яць, не чекаючи на нѣяке привитанє, — приходжу до васъ зъ пильною справою.

 

— Зъ якою? — спытавъ Недовареный не встаючи зъ постелѣ.

 

— Тямите, вы колись зацѣкавили ся були моими ямами, пытали, кого до спôлки приймаю ? Дурень я бувъ тодѣ, думавъ, що менѣ моихъ грошей выстарчить...

 

— А теперь ты змудрѣвъ, закопавши свои грошѣ, и ще й мене хочешь втягнути въ свôй дурный интересъ ! — крикнувъ зъ гнѣвомъ Недовареный. — Иди ты менѣ зъ хаты, замороко якась ! Иди, бо кажу тебе псами затровити! Иди до свого Юдки, котрого ты за триста римськихъ богачемъ зробивъ, а не до мене!

 

— Богачемъ? Якимъ богачемъ ?— пробовкнувъ Яць..

 

— Хиба не знаєшь, що Юдка на твоѣмъ грунтѣ на Волянцѣ вже чотыри жерела кипячки выдобувъ, цѣлый тыждень черпає й черпає, по сто бочокъ на день, и ще кôнця нема ? Видишь, якій твôй розумъ ? Иди-жь до него, проси єго, може пристане зъ тобою до спôлки, а менѣ дай святый супокôй !

 

И Недовареный, въ котрого грудяхъ ажь клекотавъ гнѣвъ, обернувъ ся на другій бôкъ, плечима до остовпѣлого Зелепуги. Той посидѣвъ ще хвилю мовчки, а потôмъ выйшовъ непевною ходою.

 

— Боже милый, що се таке дѣє ся на свѣтѣ ? Чи справдѣ доля прокляла чоловѣка христіяньского, а тôлько жидамъ усмѣхає ся ? Ну, хто-жь мôгъ подумати, що скарбъ чекавъ на него не ту, а на Волянцѣ? И що теперь робити ? Горячи̂ слёзы тисли ся Яцеви до очей. Самъ не знаючи, по що и за чимъ, пôйшовъ на Волянку — оглянути той нещасный грунтъ, що такій важкій ударъ завдавъ єго мрѣямъ и силѣ єго волѣ.

 

На Юдковôмъ грунтѣ справдѣ робота кипѣла. Двайцять роботникôвъ працювало коло ямъ, черпали кипячку, зливали въ бочки, накладали на возы або уставлювали въ великôй, на-скорѣ збудованôй шопѣ. Тутъ же й боднарѣ зъ дощокъ збивали бочки, ковалѣ обтягали ихъ обручами, теслѣ докôнчували будованє шопы — однымъ словомъ, на недавнôмъ пустарѣ клекотѣла правдива фабрика. А посередъ усего того клекоту, якъ муха въ окропѣ звивавъ ся Юдка, розрадуваный, щасливый, выпростуваный и порядно одѣтый, нѣбы переродженый. Двайцять другихъ робôтникôвъ копало нови̂ ямы.

 

— Дай Боже щасливо ! — сумовито сказавъ Яць, входячи мѣжь той робучій, гомонячій и рухливый людъ.

 

— Дай Боже! — ôдказавъ Юдка. — А, панъ Зелепуга ! — скрикнувъ обернувши ся и зуздрѣвши Яця.— Якъ ся маєте, пане Зелепуго ?

 

— Кепско ся маю, Юдко ! — ôдказавъ Яць. — Отъ тобѣ Богъ щастє пôславъ, а я твои грошѣ закопавъ и нѣчого не маю.

 

— Глубоко-сте вже? — спытавъ Юдка.

 

— Маю чотыри ямы по дванайцять сяжнѣвъ.

 

— У мене Богъ давъ на шестôмъ сяжни — сказавъ Юдка, — але то Божа воля. Треба вамъ копати дальше, то й у васъ буде, певно буде.

 

— И я такъ мѣркую, що буде. Щожь, коли не маю за що копати дальше.

 

— Не маєте за що ? То кепско!

 

Юдка задумавъ ся. Яць тымчасомъ завистнымъ окомъ роззиравъ ся по тôмъ поли, що недавно було єго, котре неразъ въ гнѣвѣ проклинавъ за неродючôсть. — Отже мои проклятя на мене самого спали ! — думавъ бѣдолаха, и зновъ заплакавъ. — Нынѣ все те могло бути моє! Та Богъ, видно, не хотѣвъ. Поле выдало свои скарбы, але не менѣ !

 

— Ну, не сумуйте Яцю, — сказавъ по хвили Юдка. — Може то Богъ дасть, що ще все буде добре Знаєте, що я вамъ скажу ?

 

— Ну, що такого?

 

Юдка ôдвѣвъ Яця на бôкъ за шопу и сказавъ:

 

— Купивъ я ôдъ васъ той грунтъ — Бôгъ заплать вамъ за него! Купивъ я єго дешево, по 80 римськихъ за моргъ. Знаєте, яко довголѣтній лыбакъ мôгъ я найлѣпше знати, де швидко кипячки докопати ся. И я не ошукавъ ся. Мôгъ бы я бувъ вамъ ôдъ разу дати по сто римськихъ за моргъ, якъ вы жадали, але все таки торгувавъ ся. Ну, що, чоловѣкъ чоловѣкомъ, а притôмъ я й боявъ ся, що анужь грошей на копанє не выстане. Теперь друга рѣчь. Грѣхъ бымь мавъ, якъ бымъ вамъ въ вашôй бѣдѣ не допомôгъ. Ось вамъ ще 80 римськихъ до тамтыхъ грошей. Якъ вы сами̂ цѣнили, такъ вамъ даю, щобы вамъ на мене завкрыдно не було.

 

Тота доброта Юдки до глубины зрушила Яця. Хоть и якъ не любивъ „жидôвського насѣня“, то все таки въ порывѣ вдячности поцѣлувавъ руку, котрою Юдка подавъ єму пачку банкнотôвъ.

 

— Нехай вамъ Богъ стокротно ôддасть, Юдко ! — сказавъ хлопъ. — Я вамъ тои доброты до смерти не забуду.

 

— Тôлько знаєте, що я вамъ пораджу, Яцю, — сказавъ Юдка. — Не розкидайте вы тыхъ грошей на чотыри ямы. Затымчасомъ забийте три, и копѣть тôлько одну, то такъ швидше до норы дôйдете.

 

На тôмъ и розстали ся. Юдка побѣгъ до своихъ ямъ, и Яць, повень новои надѣѣ полетѣвъ до дому. Хочь и якъ тяжко було єму рѣшити ся — забити три ямы, то все таки тяжкій досвѣдъ зъ недостачею грошей и маленька на дальшу роботу одержана сума доконче наказували потѣснити ся. Забивъ три ямы, ôдправивъ бôльшу часть робôтникôвъ, задержавши тôлько двохъ. Розрахувавъ собѣ одержани̂ грошѣ на дни, и зъ серцемъ бючимъ мовь у лыхорадцѣ облѣчувавъ, кôлько днѣвъ ще треба буде робити.

 

А робота йшла теперь звôльна. Замѣсць мягкои глины прийшовъ твердый лупанець, котрый треба було ломати оскарбами, бо рискалѣ не йшли. Въ ямѣ въ такôй глубѣни почала бути задуха: треба було купити млынокъ, котрый ôдъ разу пожеръ значну частину грошей. Помалу, сумно йшла робота, тôлько Яцева горячка що разъ бôльше змагала ся. Аджежь кожда хвиля, кождый ударъ оскарба могли принести єму ратунокъ, мôгъ пробити вхôдъ до пожаданого скарбу. Разъ у разъ хотѣвъ самъ бути въ ямѣ; майже на силу треба було єго вытягати зъ неи, щобъ ишовъ ѣсти або спати. И спати не мôгъ. Шо ночи чувъ крôзь сонъ властивый шипôтъ и булькôтъ, и зъ безумно радôснымъ окрикомъ: Є! є! — зрывавъ ся зъ постелѣ и бѣгъ до ямы, а не можучи въ пôтьмѣ нѣчого доглянути, прикладавъ ухо до деревлянои, на колодку замкненои заткальницѣ, чи не почує шипоту и булькоту пôдземныхъ духôвъ. Але духи мовчали якъ закляти̂, не появляли ся недбаючи на молитвы, проклоны и слёзы Яця, котрого ненастанно зъ кождымъ днемъ дужша мучила и пожирала лихорадка.

 

— Боже мôй! — крикнула разъ швагрова, побачивши єго, коли вылазивъ зъ ямы, — швагре Яцю! Якъ же-жь то вы выглядаєте! Лиця на васъ нема!

 

— Якъ то нема? — коротко, розсѣяный запытавъ Яць.

 

— Блѣди̂ вы, худи̂, пожовкли̂, тôлько васъ въ дошки класти. Чи не ѣсте нѣчого?

 

— Нѣ, ѣмь.

 

— Ну, то мусите бути хори̂.

 

— Богъ зъ вами, кумо, я здоровъ.

 

— Ну, то може вамъ хто данє давъ, що такъ страшно марнѣєте? Або може, не дай Господи, переполохъ?

 

— Е, байки ! Не бôйте ся, поправлю ся швидко, скоро тôлько кипячку добудемо.

 

И поспѣшнымъ, хиткимъ крокомъ, мовъ зачемериченый, Яць пôшовъ зъ робôтниками на обѣдъ. Швагрова варила имъ ѣсти у себе и рѣдко приносила обѣдъ сама; частѣйше присылала найстаршу, чотырнайцятлѣтну доньку зъ кобелею, въ котру понаставлювано було горщикôвъ. Тожь не диво, що не бачивши Яця кôльканайцять день, майже й пôзнати єго не могла и зовсѣмъ справедливо почала догадувати ся, що ôнъ мусѣвъ занедужати. Але Яць не чувъ нѣчого. Цѣле єго житє, всѣ думки и чутя скупили ся на однôй точцѣ, а нею була яма, та уперта, глубока пропасть, що помимо двайцятисяжневои глубины. не хотѣла выдати анѣ краплины зъ укрытыхъ въ єи нутрѣ скарбôвъ.

 

Для Яця стала ся она якоюсь свѣдомою, чутливою и розумною истотою. Въ хвиляхъ розпуки запускавъ ся зъ нею въ пристрастни̂ розговоры, закидавъ ѣй, що лащить ся до жидôвъ, а до правого господаря оконемъ ставить ся, благавъ єѣ о милосердє, о просту справедливôсть, щобы повернула єму бодай ти̂ кошты, що на неѣ выложивъ. Але яма мовчала уперто.

 

Минувъ ще тыждень. Яма выносила вже двайцять и два сяжнѣ, а въ касѣ Зелепуги остало ся всего на всего двайцять и два крейцарѣ. А яма анѣ муръ-муръ. Яць ходивъ якъ божевôльный. Мало що до нôгъ не падавъ робôтникамъ, щобы лишили ся дальше и робили зъ нимъ на боргъ. Робôтники невдоволени̂ скупыми въ послѣднихъ дняхъ харчами и нерадо выдаваною платнею, закляли єму въ батька-матѣрь и пôшли. Яць лишивъ ся самъ якъ на леду.

 

Не вже й послѣдни̂ єго надѣѣ такъ и прыснуть, якъ булька на водѣ? Побѣгъ до Недовареного — той вытровивъ єго собаками. Побѣгъ до Юдки — Юдки не було въ Борыславѣ, поѣхавъ робити контрактъ, зъ якоюсь дестілярнею на достарчуванє кипячки, и роботу на той часъ стримавъ, ямы позамыкавъ и сторожу приставивъ. Мовь тровленый звѣрь побѣгъ Яць зъ Волянки до своєи хаты, але передъ самымъ перелазомъ зупинивъ ся, не знаючи, що дальше почати.

 

За плотомъ стоявъ Мендель и злобно всмѣхаючись позиравъ на него.

 

— Ни, пане Яцентый, якъ ся маєте? —сказавъ жидъ.

 

Яць закусивъ зубы на видъ Мендля.

 

— А що-жь ? — ôдказавъ зъ глухимъ упоромъ,— хвалити Бога, нѣчого менѣ не хибує.

 

— Ге, ге, ге, ге! — сухо засмѣявъ ся жидъ. — Нѣчого вамъ нехибує? Ни, ни, хвалити Бога! А що, не продасте менѣ своихъ загонôвъ?

 

— Нѣ, ще теперь не продамь.

 

— А коли-жь продасте?

 

— Якъ часъ надôйде.

 

— А коли-жь часъ надôйде?

 

— То вже будемо видѣти.

 

И Яць хотѣвъ уже йти до хаты.

 

— Слухайте, пане Яцентый, — сказавъ Мендель, — безъ жарту вамъ говорю. На що вамъ бѣды, клопоту и выдаткôвъ? Бачите, тамтой грунтъ продали вы Юдцѣ. Нынѣ Юдка богачь, а вы грошаки въ ямы закопали и не маєте нѣчого. Дайте вы спокôй тôй роботѣ, то не хлопска робота. Я вамъ дамъ за кождый загôнъ по сто римськихъ, и на що вамъ клопоту на здорову голову? Буде на ваши̂ стари̂ лѣта?

 

Вся кровь ударила Яцеви до головы. Ти̂ слова гôрше ёго кололи, нѣжь найѣдкійши̂ дотынки — може для того, бо въ глубинѣ душѣ чувъ, що якъ на простый хлопскій розумъ, то Мендель зовсѣмъ правду каже.

 

— Иди ты ôдъ мене, жиде, до чорта! —крикнувъ подразненымъ голосомъ. — Иди, коли не хочешь, щобымь тобѣ каменемъ межи очи заѣхавъ.

 

— Ни, що то є? Каменемъ межи очи? А то за що? Ты дурне гой смердяче ! Думаєшь, що тебе бою ся и що твои загоны бôльше варти̂ ? Чекай, ще самъ до мене прийдешь и будешь просити, щобымь ти̂ дѣры купивъ.

 

— Не дочекаєшь того, парху! —крикнувъ Яць.— Швидше самъ въ нихъ смерть свою найду!

 

И натиснувши шапку на чоло, весь тремтячи зъ якогось невысказаного зворушеня побѣгъ Яць до швагровои, що єму ѣсти варила.

 

Швагрова теперь уже на правду перелякала ся єго появою.

 

— Всякоє дыханіє да хвалить Господа! — крикнула. — Куме швагре, а вамъ що такого? Чи жене хто за вами, чи може нещастє яке?

 

Яць навѣть не звертавъ уваги на єи окрикъ. Въ безсилю сѣвъ на лавѣ навѣть шапки не знявши, и сказавъ скоро, майже однымъ духомъ:

 

— Кумо швагрова, на васъ одна моя надѣя. Выйшли менѣ грошѣ, покинули мя робôтники, а яму копати треба. Мушу кипячки докопати ся. Згину скорше, а тои рѣчи не покину. Поможѣть менѣ, кумо! Я-жь се прецѣнь не для себе. Якъ що буде, то буде й вамъ и дѣтямъ вашимъ. Ходѣть сами̂, маєте дѣвчину вже въ силѣ, обѣ станете до корбы, меншій хлопець може млынкувати, а я полѣзу въ яму, буду копати, доки силы стане. Чую, що вже не довго. Кôлька разôвъ дзюбнути. Хто знає, може лишь разъ въ щасливе мѣсце ударити... Не ôдкажѣть менѣ, кумочко!

 

Швагрова стала зачудована. Но такъ єѣ здивувала просьба Зелепуги, якъ єго голосъ якійсь дивно звучный, мягкій и тремтячій. Вагувала ся хвилю, бо крôмъ двоихъ старшихъ мала ще троє меншихъ дѣтей, що вымагали ненастанного догляду.

 

Яць вгадавъ, чого вона вагує ся.

 

— И о ти̂ менши̂ не турбуйте ся! — сказавъ. — Заберѣть ихъ до моєи хаты, тамъ вамъ буде близько до нихъ. А въ тôмъ спустите мене до ямы и все будете  мати зъ пôвъ годины вôльнои, поки я тамъ що накоплю. А дѣти будуть за той часъ млынкомъ крутити.

 

А коли швагрова ще вагувала ся, Яць наразъ заллявъ ся слезами и кинувъ ся ѣй до нôгъ.

 

— Кумо швагрова! — благавъ стискаючи єи колѣна, — Богомъ васъ заклинаю, не ôдказуйте менѣ сеи просьбы ! Не ôдказуйте, бо здурѣю ! Чую добре, що на саму думку, щобъ покинути сю роботу, якійсь недобрый духъ до мене приступає, и я готовъ наробити нещастя, великого нещастя !

 

— Богъ зъ вами, швагре! — скрикнула перелякана жѣнка, пôднимаючи плачучого зъ землѣ. — Богъ зъ вами ! Що вы за страшни̂ рѣчи говорите, нехай Богъ заступить та ôдверне ! Успокôйте ся, все ще добре буде. Всѣ пôдемо, будемо копати, будемо Богу молити ся, може Богъ змилує ся надъ нашою недолею и пошле намъ свôй даръ великій. Тôлько не плачте !

 

— Богъ заплать вамъ! Богъ заплать ! — шептавъ Яць, хлипаючи, якъ мала дитина. — Я спокôйный, о, зовсѣмъ спокôйный. Лишь силы якось не маю. Сонъ мене клонить.

 

— Заснѣть, заснѣть, то вамъ лѣпше буде. А то, Боже мôй, выглядаєте, якъ зъ хреста зняти̂.

 

И завела Яця на постѣль — околотъ соломы покрытый грубою веретою. Безсильно, мовь пяный упавъ Яць на постѣль и заразъ заснувъ глубокимъ сномъ. Швагрова навѣть подумала зъ разу, чи ôнъ не пяный, але наблизивши ся до єго лиця, зовсѣмъ не почула запаху горѣвки.

 

— Бѣдолаха! — зôтхнула, — такъ до него та проклята кипячка приступила, що вже далѣ и дыхати не зможе. Боже милосерный, заступи єго ôдъ якого нещастя. Радше мого поганина наверни де на зломану голову, нѣжь отсю добру душу!

 

Сонъ Яцѣвъ бувъ довгій, але неспокôйный. Кôлька разôвъ, въ ночи схапувавъ ся, надслухувавъ, кричавъ крôзь сонъ: Є, є! — и зновъ безсильно падавъ на постѣль и засыплявъ.

 

Та все таки на другій день уставъ трохи покрѣпленый и зъ новою енергією допомагавъ швагровôй пакувати и переносити нужденни̂ останки пожитку и харчôвъ до своєи хаты. Щось тягло єго до ямы. Спѣшивъ пôдбѣгцемъ, поки не наблизили ся до єго обôйстя, а тамъ и зовсѣмъ усе покинувъ середъ дороги и побѣгъ заглянути до ямы, чи за нôчь не наплыло кипячки. По довгôй хвили вернувъ сумный.

 

— Пусто, нема нѣчого! Але знаю, що швидко, швидко буде. Мусить бути! Хиба бы... хиба бы Бога  надъ нами не було !

 

— Бôйте ся Бога, швагре, що се вы говорите! — крикнула швагрова. — Ажь слухати лячно.

 

— Самъ уже не знаю, що говорю! —сказавъ Яць похиляючи голову. — Але ходѣмъ, ходѣмъ до роботы! Треба поспѣшати. Чую, що щось мя жене, трѣвожить, такъ якъ коли бы смерть моя була вже близько, а я передъ смертю ще щось мавъ дуже велике зробити.

 

Швагрова нѣчого вже не сказала, тôлько перехрестила ся на ти̂ слова. Бачила выразно, що Яцеви почало баламутити ся въ головѣ, але що-жь могла порадити? Тôлько йдучи стиха шептала молитву. Разомъ зъ найстаршою дочкою стала до корбы и помаленьку, осторожно спустила Яця до ямы, хочь той зъ глубины разъ у разъ кричавъ: борше! борше! Тымчасомъ хлопець, добуваючи всѣхъ силъ, млынкувавъ до ямы свѣжій воздухъ.

 

Коли Яць опинивъ ся на днѣ, швагрова пôшла до хаты, лишаючи дѣтей при ямѣ. Яць выгадавъ спосôбъ — обходити ся зовсѣмъ безъ єи помочи, выдобувати кибель зъ накопаною глиною. Самъ зъ низу на осôбнôй линовцѣ вытягавъ кибель до горы, а дѣти лишь высыплють зъ него глину и зновъ спустять въ низъ. Повыгадувавъ рôжни̂ способы для остороги, щобы котре зъ дѣтей не впало до ямы. Мати могла бути о нихъ зовсѣмъ спокôйна.

 

Зъ разу робота йшла. Яць працювавъ зъ надлюдскою натугою. Валивъ оскарбомъ въ лупанець, немовь се бувъ єго найтяжшій ворогъ. Кибель за киблемъ вытягавъ у гору, навѣть о свѣжій воздухъ не дуже дбавъ, бо въ ямѣ замороки не було нѣякои, тай дѣти млынкували досыть добре. А якъ бы почала показувати ся кипячка, то Яць обдумавъ такъ: не чекати, поки дѣти прикличуть матѣрь и вытягнуть єго въ кибли, але драпати ся въ гору по цѣмриню хочь на кôлька сяжнѣвъ а тамъ уже зачекати на кибель, бо боявъ ся, щобъ нагло выбухаюча кипячка єго не залляла або заморокою не задусила.

 

Але кипячки не було и слѣду. По кôлькохъ годинахъ тяжкои працѣ Яць ослабъ, почувъ острый бôль въ крижахъ, въ рукахъ и ногахъ, почувъ недостачу повѣтря, якійсь стукôтъ въ вискахъ, заворотъ головы.

 

— Що, може то вже заморока кипячку вѣщує? — подумавъ урадованый и тричи шарпнувъ за шнурокъ ôдъ дзвôнка.. Бувъ то знакъ, щобы дѣти кликали маму и тягли єго въ гору.

 

— Ну, що? є ? буде ? — пытала швагрова, коли Яць стоячи въ кибли и припятый за поясъ до линвы выринувъ зъ темныхъ челюстей ямы.

 

— Хвала Богу, здає ся, що буде, — ôдказавъ Яць важко дышучи и ледве здужаючи выйти зъ кибля.

 

Ôдвязали єго, завели до хаты, нагодували и зновъ положили спати. Але надѣя показала ся передчасною. Заморока була, але кипячка не показала ся. Трѣвога и горячковый поспѣхъ у Яця ще змогли ся. Ôдпочавши троха почавъ перти, щобъ зновъ спущено єго до ямы, але швагрова нѣ за що въ свѣтѣ не хотѣла сего зробити.

 

— Сами̂ себе замордуєте, швагре! — говорила. — Ôдпôчнѣть лѣпше, прийдѣть до силы. Яма не втече.

 

— Нѣ, нѣ, треба кôнчити швидше! — товкъ своє одно Яць. — Що вамъ зъ того прийде, що будете мене мучити? Аджежь я и такъ не всиджу анѣ влежу на мѣсци. То вже лѣпше спустѣть мя до ямы!

 

Ледви здужала швагрова допросити ся, щобъ зачекавъ до полудня.

 

Такъ минули два дни —радше тяжкои муки, нѣжь роботы. Яць за ти̂ дни постарѣвъ ся о якихъ десять лѣтъ, згорбивъ ся, посивѣвъ, лице и чоло покрыли ся морщинами. Тôлько сиви̂ очи палахкотѣли живымъ огнемъ, а енергія єго не то що не елабла, але зъ кождымъ днемъ що разъ бôльше змагала ся. Сонъ майже зовсѣмъ єго покинувъ: хиба въ день, втомленый тяжкою працею, задрѣмає на хвилю. Ночи були для него ще гôршою мукою, нѣжь днѣ.

 

Ажь наразъ третій день принѣсъ єму нещастє, якого меншь усего мôгъ сподѣвати ся. Въ саме полудне, коли Яць тôлько що зъ дѣтьми пообѣдавъ, а швагрова розстелювала на земли солому, щобъ мôгъ на нѣй на хвилю заснути, отворили ся дверѣ и до хаты якъ грôмъ зъ ясного неба влетѣвъ швагеръ пяниця.

 

— Га, прецѣнь находжу свого жѣночку! — крикнувъ, и не кажучи нѣчого бôльше ударивъ остовпѣлу жѣнку пястукомъ въ лице такъ сильно, що облита кровю повалила ся на землю.

 

Цѣлои пôвъ годины лютувала буря въ Яцевôй хатѣ. Чути було стукъ ударôвъ, крикъ и плачь дѣтей, зойкъ жѣнки, ломôтъ розбиванои и друхотанои посуды и гвалтъ Яця. Перепало й Яцеви на єго пайку, хоть треба сказати, що й ôнъ смѣдо станувъ до бôйки и завдавъ швагрови кôлька стуганôвъ такихъ влучныхъ, що дуже значно охолодивъ єго войовниче завзятє.

 

Пôвъ годины тягла ся баталія, а потôмъ розпочала ся сумна рейтерада: швагрова зъ дѣтьми и зъ усѣмъ своимъ недавно принесенымъ статкомъ попрощала гостинни̂ пороги Яцевои хаты. Мужь єи, проклинаючи та  выкрикуючи, плѣвъ ся позаду того плачущого, побитого  та покровавленого походу. Яць лишивъ ся самъ въ хатѣ,  безъ силъ, безъ средствъ, безъ надѣѣ. Що се таке було ?  Ôдки надлетѣла та буря ? Чи то бувъ сонъ страшенный,  чи дѣйстна правда? Не знавъ. Чувъ тôлько, що въ головѣ єму шумѣло и очи меркли, чувъ глухій, упертый  бôль въ цѣлôмъ тѣлѣ; свѣдомость засыпляла. Самъ не  тямивъ, коли и якъ замкнувъ хату и заснувъ на соломѣ, розстеленôй на середъ хаты.

 

Пробудивъ ся вже надъ ранкомъ. Розвиднювало ся. Сѣрыми плямами вырѣзували ся тѣсни̂ ôконця зъ сумерку, що залягавъ хату. Яць ôдъ разу схопивъ ся на рôвни̂ ноги, вставъ и почавъ збирати до купы розôслани думки, щобы собѣ пригадати, що́ зъ нимъ дѣє ся и що́ єму дѣяти.

 

Перша думка єго була: треба пôти поглянути,  може що є въ ямѣ. Вже кинувъ ся до жердки, щобы зъ неи зняти кожухъ, коли въ тôмъ наглый розблыскъ памяти ôдъ разу выявивъ єму цѣле єго теперѣшне положенє.

 

— Боже мôй! Аджежь я теперь самъ, самѣсѣнькій, якъ билинка въ поли. Що-жь менѣ теперь робитоньки?

 

Въ нѣмôмъ переляку стоявъ бѣдолаха довгу хвилю, заломавши руки. Бачило ся му, що летить кудысь въ бездонну западню и надармо махає руками, щобъ найти яку опору. Але жерело єго надѣѣ и енергіѣ ще не було до остатку вычерпане. Въ єго недужôй уявѣ почали снувати ся рôжни̂ фантастични̂ щасливи̂ злучаѣ наглои поправы долѣ; на основѣ хиткого словечка „а може“ живо здвигали ся блискучи̂ будôвлѣ будущины. затопленый въ тыхъ, мрѣяхъ несвѣдомо надягъ кожухъ, взявъ лямпу и пробный шнуръ зъ каменемъ на кôнци и пôшовъ до ямъ. Та що то казати: пôшовъ ? Побѣгъ, полетѣвъ, гнаный якоюсь всеволодною силою. Ôдчинивъ заткальницю, заглянувъ до ямы — темно. Спустивъ шнурокъ зъ каменемъ—по добрôй хвили камѣнь упавъ на вохке, лупанцеве дно зъ легкимъ стукомъ. Вытягнувъ єго зновъ на верхъ — сухѣсѣнькій, анѣ слѣду кипячки. Яць и руки опустивъ.

 

Ажь теперь почувъ усю величь своєи самоты, свого безсиля. На що здали ся єго порывы, єго труды и муки ? По що закопавъ ôнъ усе що мавъ въ тыхъ проклятыхъ ямахъ? Завидлива доля очевидно пôднимає єго на смѣхъ, збогачує Юдку майже безъ труду, а єго здавляє, мовь червака. И що за причина такои страшнои неправды? Яць чувъ, що щось страшне клубить ся въ єго грудяхъ, пôдступає пôдъ горло, запирає духъ. Хвилю стоявъ нѣмый, напôвъ неживый, посинѣлый, нѣбы боровъ ся зъ невидимымъ ворогомъ, а въ кôнци якъ стоявъ, такъ и впавъ на землю, грызъ єѣ зубами, стугувавъ пястуками и кричавъ скаженымъ голосомъ:

 

— На, на, отъ тобѣ, проклята ! Ось тобѣ, зраднице, жидôвска приподобнице!

 

Втомивъ ся и хвилю лежавъ, мовь закостенѣлый, а далѣ, пôднимаючи ся до впôвъ и пôдводячи лице до захмареного, сѣрого неба, крикнувъ що силы:

 

— Боже, Боже, що я тобѣ виненъ ? За що ты мене такъ тяжко караєшь ? Негôдникамъ, пявкамъ людскимъ добро посылаєшь, а мене водишь, якъ кôтку за стебломъ, ажь поки не довѣвъ мя ось до якого кôнця! Боже, не вже ты все те бачишь? Не вже се є твоя свята воля?

 

Занѣмѣвъ, важко дышучи, немовь уразъ изъ сею промовою тяжкій камѣнь скотивъ ся зъ єго грудей. Але не вспокоивъ ся, тôлько на хвилю нервы єго отупѣли зъ надмѣрного болю.

 

— И що-жь менѣ теперь нещасному робити, що починати? — лементувавъ въ голосъ, сѣвши на земли и вхопивши ся обôручь за голову. — Чи кинути ся стрôмголовь до тои заклятои ямы и конець свому житю зробиты? И ме́ре нѣчого иншого вже менѣ й не лишає ся. Ой, земле, матѣнко моя, прийми мене до себе, нехай ту довше не мучу ся!

 

И обливаючи ся слѣзми, зъ розпростертыми раменами кинувъ ся лицемъ до землѣ и замеръ такъ, не то въ нѣмôй молитвѣ, не то въ остовпѣню. Тôлько хлипанє потрясало єго тѣломъ и свѣдчило о тôмъ, що то не трупъ а живый чоловѣкъ лежавъ на земли.

 

Наразъ зôрвавъ ся, немовь гадюка єго вжалила. Що се таке? Чи то сонъ ? Чи привидъ єго уявы? Але нѣ, уява єго була пôдрѣзана, зломана и безсильна. Нѣ, то щось далеко сильнѣйше ôдъ простого привиду. Дрожавъ увесь въ неописанôй трѣвозѣ. Довгу хвилю стоявъ протираючи очи, не знаючи, на яку ступити. Далѣ вхопивъ пробный шнуръ и зновъ кинувъ до ямы камѣнь привязаный на єго кôнци. И зновъ камѣнь упавъ на дно зъ сухимъ стукомъ. Вытягнувъ єго, ще не вѣрячи самъ собѣ — камѣнь сухѣсѣнькій. Значить, и симъ разомъ луда́! Значить, те булькотанє, котре чувъ такъ выразно, коли лежавъ лицемъ припавши до землѣ, було лудою, було послѣдною, дивовижною наругою долѣ надъ єго нещастємъ! Будь проклята, доле ! Прощай, ты свѣте невдячный, ты житє остогидне!

 

Яць поступивъ кôлька крокôвъ въ задъ, щобъ розôгнати ся и вскочити до ямы. Але щожь то, ледво ôддаливъ ся ôдъ ямы, почувъ зновъ те саме тихе булькотанє. Натуживъ слухъ якъ мôгъ — такъ и є! Булькотанє не було вытворомъ єго уявы. Поступивъ ще два кроки въ задъ — ще выразвѣйше чути. Въ тôй самôй хвили въ нôсъ єго вдарили густи̂ нафтови̂ сопухи.

 

Що се ! Ôдки се? Оглянувъ ся довкола — Боже! Адже ôнъ стоить близько своєи давнои, зъ верху забитои и дерномъ заложенои ямы. Однымъ поскокомъ бувъ на самôй ямѣ. Въ першôй хвили цѣлый туманъ сопуху, що пôднимивъ ся зъ пôдъ дерна и выразне булькотанє пôдъ землею переконало єго, що цѣль єго бажань осягнена, скарбъ найденый, оту, де ôнъ єго найменше надѣявъ ся.

 

Але Яць ще самъ собѣ не вѣривъ. Тремтячи, задыханый, майже въ нетямѣ, що робить и що зъ нимъ дѣє ся, скинувъ зъ себе кожухъ, припавъ на колѣна и почавъ руками ôддирати дернє, выкидати глину ôдгрѣбати груби̂ брусы, котрыми була забита яма. Зъ горячковымъ поспѣхомъ, добуваючи всѣхъ своихъ силъ ôдваливъ одинъ брусъ. Сонце, що вже троха пôднялось було надъ крайочокъ землѣ, скоса заглянуло до ямы; єго промѣнє мовь ôдъ гладкого металевого зеркала ôдбило ся ôдъ поверхности густого, чорного плыну, що наповнивъ яму ажь до самого краю.

 

Що Яць въ тôй хвили не збожеволѣвъ, що зъ радости не впавъ до ямы, се було правдиве чудо. Очевидно самъ ôнъ почувавъ, що може зъ нимъ стати ся щось такого, бо облитый холоднымъ потомъ шарахнувъ собою въ задъ ôдъ отвореного гирла ямы, немовъ шукавъ безпечного мѣсця, заглянувши такъ зъ близька въ очи страшнôй загадцѣ бутя.

 

Але по хвили остовпѣня найшла на него правдива шальга́. Кинувъ ся до другои присипанои ямы, ôдкопавъ єѣ, ôдкрывъ — повна! До третои — те саме ! Значить, не марни̂ були ти̂ сны, въ котрыхъ разъ у разъ щось шептало єму: є, є той скарбъ пожаданый! Тôлько єго власна слѣпота була причиною такъ многихъ єго мукъ! А ти̂ нарѣканя и проклоны на долю — охъ, коли-бъ они теперь не хотѣли спасти на єго власну голову!

 

Але нѣ! Прочь усяки̂ чорни̂ думы! Цѣль осягнена! Скарбъ здобутый! Цѣною здоровля, терпѣнь, пониженя и розчаровань, але здобутый. Що зъ нимь теперь робити ? Про те Яць не дбавъ. Те само собою покаже ся.

 

 

 

Иванъ Франко.

 

(Конець буде.)

 

 

 

(Конець.)

 

Майже не думаючи, що робить — попередными безсонными ночами ôнъ такъ часто обдумувавъ се дѣло ! — Яць побѣгъ до Мендля. Заставъ жида, коли той самъ торгувавъ ся зъ робôтниками. Не витаючи ся, не кажучи анѣ слова, прискочивъ, схопивъ Мендля за плечѣ и поволѣкъ навпередъ себе.

 

— Ни, що то такого ? — кричавъ Мендель. — Яцю, чи вы сказили ся ? Чого хочете ôдъ мене ?

 

— Ходи, ходи ! — охрыплымъ, задыханымъ голосомъ кричавъ Яць, не выпускаючи єго зъ рукъ.

 

— Куды ? За чимъ ? — пытавъ Мендель.

 

— Ходи, ходи, самъ увидишь! — кричавъ Яць и волѣкъ єго дальше.

 

Спотыкавъ ся по глиняныхъ кôпцяхъ и камѣню, але що се єму значило ? Мендель зъ разу шарпавъ ся, — Яць не пускавъ. Далѣ жидъ догадавъ ся, що мусѣло лучити ся щось незвычайного, и пôшовъ радо. Яць ще швидше. Почали оба майже навыпередки бѣгти. До першои ямы:

 

— Ади !

 

Ще Мендель не отямивъ ся, а вже Яць шарпнувъ єго до другои ямы.

 

— Ади !

 

И зновъ дальше, до третои.

 

— Ади !

 

Мендель остовпѣвъ.

 

Яць обезсиленый усѣвъ на земли, важко дышучи, але не можучи й слова бôльше промовити. Добра хвиля пройшла въ мовчанцѣ.

 

— Ни, и щожь ? — сказавъ вкôнци Мендель, звертаючи ся до жида.

 

— Купи ! — сказавъ коротко Яць.

 

— А сила хочете ?

 

— Міліонъ !

 

— Спамятайте ся, Яцю ! Що вы говорите ? Хто вамъ дасть міліонъ?

 

— Ты даси.

 

— Але чи знаєте вы, що то значить міліонъ ? Кôлько то грошей ?

 

— Знаю, що богато. А якъ буду мавъ въ рукахъ, то й почислити зъумѣю. А ты думавъ, що я тобѣ се задармо ôддамь?

 

— Я не хочу за дармо. Але говорѣть людьску цѣну.

 

— Міліонъ.

 

Жидъ засмѣявъ ся зъ цѣлого горла.

 

— Ни, що зъ нимъ говорити ! Вывчивъ ся на память того одного слова тай товче. Але жь Яцю, де я вамъ міліона вôзьму ?

 

— То твоє дѣло.

 

— И що вы зъ нимъ зробите ?

 

— То моє дѣло.

 

Жидъ зновъ засмѣявъ ся зъ цѣлого горла. Наразъ зробивъ ся поважнымъ. Щаслива думка шибнула єму до головы.

 

— Ни, знаєте що, Яцю, — сказавъ приступаючи до него близше: —Виджу, що вы не такій чоловѣкъ, щобы зъ вами жартувати. Нехай буде Божа воля, дамь вамъ міліонъ за ваши̂ ямы.

 

— Я такъ и знавъ, що даси, — спокôйно сказавъ Яць.

 

— Але вже за всѣ чотыри.

 

— Розумѣє ся.

 

— И за цѣлу решту грунту.

 

— Або хиба якъ ?

 

— То йти по писаря и свѣдкôвъ ?

 

— Иди !

 

Коло полудня хата Яця Зелепуги повна була народу. Мендель казавъ поуставляти передъ ôкнами наскоро зъ дощокъ збити̂ столы и лавки; на нихъ позасѣдало чимало хлопôвъ и жидôвъ — то були свѣдки. И щоразъ нови̂ прибували.

 

По цѣлôмъ Борыславѣ шибнула вѣсть, що Зелепуга выкопавъ три ямы кипячки и продає все Мендлеви за міліонъ. Жиды всмѣхали ся, хлопы зôтхали, крестили ся хрестомъ святымъ, або мѣркували надъ тымъ, що почне старый, осамотѣлый и напôвъ одурѣлый Яць зъ такими страшенными грôшми. А про те всѣ бѣгли до єго хаты, знаючи, що тамъ частунокъ буде не абы якій.

 

Всѣ зôбрани̂ затихли. За столомъ сидять и вôйтъ и старшій братъ церковный и панъ присяжный — се головни̂ свѣдки. Панъ писарь тôлько що скôнчивъ писати контрактъ, посыпавъ письмо пѣскомъ и голосно крекче на знакъ, що хоче зачати читати. Яць стоить насупротивъ писаря, нѣмый, жовтый якъ вôскъ, зъ палаючими очима и вдивлює ся въ єго уста.

 

— Во имя Отца и Сына и святого Духа, амѣнь! — починає рѣзкимъ голосомъ писарь, и всѣ присутни̂ хлопы хрестять ся побожно. — Яко я, низше пôдписаный господарь Яць Зелепуга, при присутныхъ ту свѣдкахъ: пану вôйтови бориславскому Якимови Дуригрошеви и пану присяжнôмъ Олексѣ Бовтѣ и пану старшôмъ братѣ Грицеви Туманѣ зъ присутнымъ ту Мендлемъ Лямпенліхтомъ зробивъ угоду або контрактъ слѣдуючои основы, що продаю тому Мендлеви грунтъ мôй власный ôтцѣвскій, сумежный зъ грунтомъ тогожь Мендля власнымъ ôдъ заходу сонця, а выносячій два морги, вразъ изъ находячими ся на тôмъ грунтѣ ямами нафтовыми и зъ усѣмъ, що є въ нѣмъ и на нѣмъ, и ôддаю той грунтъ тутъ же при свѣдкахъ тому Мендлеви на вѣчну и неограничену власнôсть.

 

А Мендель має менѣ передъ ôддачею грунту при тыхъ самыхъ свѣдкахъ вручити цѣну купна, выносячу міліонъ... валюты австрійскои.

 

— Чого, чого ? — перервавъ читанє Яць.

 

— Валюты австрійскои, — повторивъ панъ писарь. — То значить, грошей австрійскихъ, цѣсарскихь, розумѣєте ?

 

— А, розумѣю ! Ну, се певна рѣчь, иншими грôшми я не приймаю. Ну, читайте далѣ !

 

Дальша читанина пôшла швидко. Контрактъ пôдписали — розумѣє ся, якъ Яць, такъ и всѣ свѣдки, тôлько знаками хреста святого. Тодѣ выступивъ Мендель и положивъ на столѣ цѣлый мѣшокъ грошей. Розвязавъ єго и почавъ выймати пачку за пачкою банкнотôвъ. Кожда пачка зложена була зъ дрôбныхъ банкнотôвъ, переважно паперовыхъ шѣстакôвъ або гульденôвъ и навхрестъ перевязана ниткою.

 

— Ту сто, ту сто, ту сто, ту сто! — пытлювавъ Мендель, и валивъ пачку за пачкою, ажь усѣ духъ въ собѣ запирали, кôлька минутъ пройшло, поки выпакувавъ усе, що було въ мѣшку.

 

— Ось вамъ вашь міліонъ, пане Яцю, — сказавъ гордо поглядаючи на него.

 

Яць стоявъ приголомшеный. Такои силы грошей ще й не бачивъ, ôдъ коли жиє, а теперь усе те було єго власне!

 

— Гмъ, а хто знає, чи то добре раховано?— сказавъ отямившись. — Треба бы перерахувати.

 

— Я присягнути можу, що добре раховано, — сказавъ Мендель. — Ни, але вы можете собѣ не вѣрити, то ваша рѣчь. Тôлько що міліонъ перерахувати не такъ легко, якъ вамъ здає ся. А щобъ вы на мене не нарѣкали, що я васъ оциганивъ, то я вамъ щось скажу. Зложѣмъ си̂ грошѣ назадъ сюды до мѣшка, завяжѣмъ и запечатаймо ихъ при свѣдкахъ, и нехай вамъ кого хочете зъ громады вызначуть, щобъ вамъ помôгъ перерахувати. А якъ вамъ одного римського не стане, то я зъобовязую ся дати вамъ за одного десять.

 

— Добре, добре ! — хоромъ закричали свѣдки. — Отъ видно, що чесный жидъ, не хоче вашои кривды, куме Яцю.

 

— Пристаю на те, — сказавъ Яць. — Але мѣшокъ зъ гришми мусить лишити ся въ моихъ рукахъ.

 

— А, то розумѣє ся само зъ себе ! — живо пôдхопивъ Мендель. — Адже жь грошѣ ваши !

 

И быстро запакувавъ усѣ пачки банкнотôвъ до мѣшка и запечатавъ єго зъ двохъ бокôвъ великою громадскою печаткою, котру вôйтъ усе носивъ при собѣ  въ холявѣ ôдъ чобота.

 

— Ну, теперь тота рѣчь готова, куме Яцю. Теперь ваша черга — ôддати Мендлеви грунтъ и ямы. Встали всѣ й пôшли. Ôддавши все Мендлеви, Яць почувъ ся спокôйнымъ. Почавъ ся почестунокъ и дякувати надзвычайнôй Мендлевôй гостинности протягнувъ ся ажь до пôзного вечера. Тôлько панъ писарь, ôддавши Мендлеви  пôдписаный контрактъ и довго щось зъ нимъ перешептавши, пôшовъ до дому не дожидаючи трактаменту. Мавъ ще богато роботы сёгоднѣ, а въ самôй рѣчи чувъ ся троха неспокôйнымъ. Що правда, заробокъ мавъ нынѣ добрый. Крôмъ звычайныхъ пяти риньскихъ „ôдъ руки“ дôставъ ôдъ Мендля цѣлыхъ сто ринськихъ и то за найбôльшу дрôбницю въ свѣтѣ. Тôлько чортъ єго знає, чи зъ тои дрôбницѣ не выросте яка велика рѣчь. Бо тутъ о кляте велики̂ сумы розходить ся. Що правда, Мендель запевнивъ єго, що нема ту чого бояти ся, що ôнъ навмысне такъ богато свѣдкôвъ спросивъ, що все робивъ по тверезому и зъ найбôльшою осторогою, такъ що нѣхто й не посмѣє заперечити, щобы контрактъ бувъ фалшивый, и що навѣть у нотаря єго лєгалізувати не треба — ба, якъ бы то все такъ и стало ся ! Але лихо не спить, а жидови хто єго й знає, чи можна дати за вѣру ? Помимо всякихъ запевнень панъ писарь бувъ неспокôйный и бажавъ бодай якъ найшвидше ôддалити ся зъ того мѣсця, де задля стогульденового банкнота допустивъ ся такои клятои... дрôбнички.

 

Що-жь се була за дрôбничка?

 

Дрôбничка справдѣ невеличка! Мѣжь словомъ „міліонъ“ а словомъ „валюты“ въ контрактѣ написавъ ôнъ, а въ читаню промовчавъ одно однѣсѣньке слôвце — „крейцарѣвъ“. Правда, се одно слôвце зъ шумного Яцевого міліона робило досыть малу суму десяти тысячь, ну, але й се ще ажь надто велика сума для такого дурного хлопа, якъ Яць Зелепуга — думавъ панъ писарь. И зъ тою сумою Яць не дасть собѣ рады. Тымчасомъ Яць розкошувавъ ся тымъ почутємъ, що має міліонъ. Що зъ нимъ робити, куды єго повернути, о тôмъ часъ буде подумати завтра, позавтрѣ, пôзнѣйше. Теперь уже нѣщо єму не втече, доля въ єго рукахъ. Той мѣшокъ зъ банкнотами, се сильна пôдпора и основа всѣхъ хочбы й найсмѣлѣйшихъ єго мрѣй. Міліонъ ! Адже-жь се величезный маєтокъ, про яки̂ хиба въ казкахъ розказують! Пôзна вже нôчь була, коли ôдъ Яця выйшли послѣдни̂ гостѣ — вôйтъ, присяжный и старшій братъ. На ихъ честь Яць мусѣвъ выпити кôлька чарокъ солодкои горѣвки, котру Мендель принѣсъ уже на самôмъ послѣдку, коли всѣ прочи̂ люде розôйшли ся. И самъ Мендель, давши Яцеви решту тои горѣвки, попрощавъ ся зъ нимъ и пôшовъ спати.

 

— Коли розôйшли ся послѣдни̂ гостѣ, Яць почувъ ся такимъ щасливымъ, такимъ супокôйнымъ и здоровымъ, якъ нѣколи. Якесь розкôшне тепло розлило ся по всѣмъ єго тѣлѣ. Анѣ слѣду недавнои пожираючои и грызучои горячки. Сидѣвъ на лавѣ, оперши ся обома лôктями о стôлъ и стискаючи въ обôймахъ свои справджени̂ мрѣѣ, свôй міліонъ, що лежавъ ось ту въ запечатанôмъ мѣшку. Всмѣхавъ ся и повторявъ яки̂сь слова безъ звязки. Силувавъ ся пригадати собѣ щось але довго не мôгъ. Вкôнци пригадавъ таки, що треба бы за гôстьми дверѣ позамыкати, але не чувъ въ собѣ на стôлько силы, щобъ устати.

 

— Е, що тамъ менѣ дверѣ! — подумавъ. — Маю міліонъ, міліонъ, міліонъ !

 

И шепчучи ти̂ слова, склонивъ голову на мѣшокъ зъ грôшми й заснувъ. Олѣйный каганець стоявъ насупротивъ него на столѣ и своимъ михкотячимъ огникомъ надармо силувавъ ся заглянути єму въ очи.

 

По хвили тихо-тихесенько отворили ся хатни̂ дверѣ и осторожно ступаючи на босыхъ пальцяхъ увôйшовъ Мендель.

 

Приступивъ просто до сплячого, оглянувъ єго, а ôдтакъ спокôйно пôднявъ въ гору єго лôктѣ, вынявъ зъ пôдъ нихъ мѣшокъ и пôдложивъ кругле полѣно, що лежало пôдъ лавою. Затымъ узявъ мѣшокъ пôдъ паху и направивъ ся до дверей. Але швидко вернувъ ся, взявъ изъ стола каганець и поставивъ на землю, на котрôй ще ôдъ учора розстеленый лежавъ околôтъ соломы. Велика купа соломы лежала пôдъ лавою, на котрôй сидѣвъ Яць.

 

— Такъ лѣпше буде — прошептавъ Мендель. — Слѣду не лишить ся.

 

И поквапно выйшовъ зъ хаты, замкнувъ зъ сѣней передни̂ дверѣ, выйшовъ задними и засунувъ ихъ зъ надвору шнуркомъ, привязанымъ до засува и продягненымъ на двôръ крôзь дѣрку проверчену въ стѣнѣ. Засунувши засувъ, ôнъ шарпнувъ мôцно и ôдôрвавъ шнурокъ, такъ що кождому мусѣло здавати ся, що й ти̂ дверѣ засунени̂ були зъ середины. А затымъ щезъ у пôтьмѣ.

 

— Острожне зъ огнемъ! — кричавъ протяжнымъ голосомъ вартовый громадскій, проходячи здовжь улицѣ. Наразъ скинувъ поглядомъ на хату Зелепуги, що стояла зъ прибока, о якихъ сто крокôвъ ôдъ улицѣ.

 

— Що до бѣса той старый хрѣнъ тамъ выробляє? подумавъ вартовый. — Чи ще въ печи топить въ таку пôзну нôчь?

 

Але въ тôй хвили думки єго наразъ перервали ся. Могуче свѣтло, що наповнювало хату Зелепуги, наразъ величезными, кровавыми языками выскочило на стрѣху, крôзь ôкна, крôзь дверѣ, обхопило цѣлу хату, котра ôдъ разу запалахкотѣла, якъ свѣчка ярого воску.

 

— Горить ! горить! — заверещавъ вартовый що мавъ силы и полетѣвъ до звôнницѣ, щобы на гвавтъ ударити въ звоны.

 

Па другій день рано зновъ здвигъ народу стоявъ коло Яцевои хаты, тôлько що замѣсть хаты було теперь чорне згарище: Лишь глиняна, четверогранна пѣчь стырчала середъ сумовитои руины. Зъ пôдъ печи ôдгребли люде й напôвъ перепаленого трупа Яця Зелепуги. Очевидно небôжчикъ, пробудивши ся середъ огню, хотѣвъ сховати ся пôдъ пѣчь, але не встигъ се зробити. Запхавъ ся тôлько половиною тѣла; ноги и низша часть толуба сторчали зъ пôдъ печи и стали ся жертвою пожару. За то лице, притулене до землѣ и руки були зовсѣмъ здорови̂. Въ рукахъ замѣсць мѣшка зъ грôшми державъ грубе полѣно.

 

— Нещасный! — мѣркували люде, — певно здрѣмавъ ся надъ грôшми и зôпхнувъ каганець зô стола въ солому. А коли збудивъ ся, то въ нетямѣ замѣсць ратувати грошѣ вхопивъ полѣно. А грошѣ всѣ згорѣли. Такъ то вже очевидно самъ Богъ не щастивъ єму зъ тымъ скарбомъ!

 

А трупъ Зелепуги лежавъ передъ хатою, стискаючи ще й по смерти полѣно въ обôймахъ такъ мôцно, що годѣ було єго выймити. Єго посинѣле, перелякане лице звернене було до неба, немовь зъ поза тыхъ судорожно затисненыхъ зубôвъ отъ-отъ и вырве ся пытанє:

 

— Боже, не вже ты все те бачишь ? Не вже се все твоя свята воля?

 

Иванъ Франко.

 

 

___________________________

*) Лыбаками звали ся давнѣйше въ Бориславѣ ти̂, що при помочи кôньскихъ хвостôвъ згортали зъ поверхности воды, калюжь та жерелъ бориславскихъ выступаючу на нихъ „кипячку“ (т. є. занечищеный олѣй земный) и продавали єѣ на смаровило  до возôвъ.

 

27.12.1887