Ми зіткнулися з нігілістами в пошуках високої мети, але не ця висока мета – антисемітизм і радикальний іслам – є причиною їхнього злочину. Висока мета є лише етикеткою
Теракти, здійснені в Парижі 7 січня в ім'я ісламу, можуть будити тільки огиду і засудження. Ми можемо лише приєднатися до громадського руху на Заході за свободу самовираження і проти антисемітизму. Та чи можливо у цій атмосфері одностайності розмірковувати про найкращу можливу відповідь на ці теракти? Проголошувати, що «Париж є столицею світу» і що атака на крамницю з кошерною їжею робить очевидним «повернення антисемітизму», як це зробив президент Франсуа Олланд, чи заявляти, як прем'єр-міністр Мануель Вальс, що демократії «провадять війну проти радикального ісламу» — це гасла і позиції, в яких, як і в багатьох інших, аналіз вирізняється своєю відсутністю.
Та ще гірше те, що ці гасла дають сатисфакцію терористам, обдаровуючи їх певним різновидом величі та леґітимності; найвище керівництво держав і юрби, які дефілювали в цілій Європі, наділяють цих трьох нікчемних злочинців з передмістя ідеологічною та релігійною шляхетністю, яку вони намагалися уособлювати. Певна річ, ми розуміємо, що треба ще раз виявити обурення і солідарність із жертвами, але чи мусимо ми через це заперечувати реальність? «Терористи» були не більш ніж паризькими дрібними правопорушниками, яких позлітковий іслам, поширений в Інтернеті, забезпечив сценічними костюмами і театралізував їхню банальність. Зосереджуючи увагу на їхніх заявах, ми уникаємо думання про першопричину та спрямованість їхніх дій і засуджуємо недоступні пізнанню поняття, як-от радикальний іслам і антисемітизм, замість того щоб подивитися на наш задвірок, щоб з'ясувати, як і де народилися ці злочинці. Усі троє виросли в сприятливому, живильному середовищі французьких окраїнних кварталів, жили більше з дрібних крадіжок, аніж виконуючи якусь роботу, швендяли так званими бандитськими кварталами, куди поліція не потикається, і пройшли через в'язницю, яка є університетом злочинності та ісламістської радикалізації. Їхнє перебування в тюрмі, як зазвичай у Франції, було занадто коротким для того, щоб ці дрібні правопорушники опинилися в надійній ізоляції.
Нехай нас не дивує, що трьох поплічників, відкинутих французьким суспільством, ідеалізують як героїв у кварталах, звідки вони походять, так само як Осама бен Ладен після терактів 11 вересня перетворився на Робін Гуда арабської молоді. Антисемітизм та радикальний іслам, безперечно, є огидними, але за наличками не можна приховувати соціальні обставини, які призводять до злочинності; мільйон молодих французів африканського і магрибського походження «загнивають» (це їхній лексикон) у брудних кварталах, де немає ні шкіл, ні закону, ні роботи. Жоден уряд – ні правий, ні лівий – не запропонував і не запровадив сильної і неперервної політики, щоб ліквідувати ці об'єктивні умови, які перетворюють безпритульних на дрібних правопорушників, а дрібних правопорушників на терористів. І, на жаль, це підтверджується в усіх столицях Європи. Називати антисемітами та ісламістами цих дрібних правопорушників є в остаточному підсумку зручним способом не ставити собі питання про соціальну екологію антисемітизму та ісламізму. Та чи взагалі є прийнятними терміни антисемітизм та ісламізм?
Антисемітизм у Франції протягом століть спершу був доктриною Церкви, відтак ідеологією консервативної буржуазії, національної інтеліґенції, і врешті законом в державі Віші. Антисемітизм був чимось набагато більшим, ніж ненавистю до євреїв, і цей інституційний антисемітизм у Франції зник. Кваліфікувати захоплення заручників у крамниці кошерної їжі як акт антисемітизму, на мій погляд, означає не знати, що таке антисемітизм, і надавати поодинокій злочинній дії історичної глибини, про яку дрібний правопорушник з Порт-де-Венсен не має жодного поняття.
Використання терміну «радикальний ісламізм» видається мені так само небезпечним, оскільки припускає, що ісламізм походить від ісламу, а це досі не доведено. Практично усі представники влади і релігійні керівники в ісламському світі безупинно відмежовуються від радикального ісламу, але до них мало дослухаються. Утім цілком очевидним є те, що ісламські терористи, як-от ці три паризькі дрібні правопорушники, є не більш ніж позлітковими мусульманами, що їх «навернув» і виховав самопроголошений імам, народжений у Сполучених Штатах, який еміґрував у Ємен.
Замість того, щоб послуговуватися лексикою, яка відсилає до знайомих, і через це заспокійливих, категорій, краще було б описати це нове насильство адекватними словами, щоб уникнути помилок в аналізі та рішеннях. Після 11 вересня 2001 р. французький філософ Андре Ґлюксман запропонував кваліфікувати ті теракти як «нігілістичні», і влучив у десятку, бо ті теракти були безглуздими. Джордж Буш-молодший захотів надати їм раціонального значення, вписавши їх у «війну проти тероризму», і втягнувся у цілу низку конфліктів, спричинених його помилкою в аналізі. Варто було б не повторювати ту саму помилку після терактів у Парижі, тому що ми зіткнулися з нігілістами в пошуках високої мети, але не ця висока мета – антисемітизм і радикальний іслам – є причиною їхнього злочину. Висока мета є лише етикеткою. Розгляньмо краще, що є на дні бляшанки. Ця огидна бляшанка переповнена поганими школами, розчарованими поліцейськими, ринком праці, закритим через надмірну кількість правил, районами, де немає закону, в’язницями, які є школами злочинності, і не застосованою імміґраційною політикою. Очищення цієї бляшанки у Європі не ліквідувало би тероризм, але обмежило б його здатність до вербування. Очевидно, що легше і почесніше виступати проти тероризму, аніж братися до прятання в хаті.
Guy Sorman
Más unos pequeños delincuentes que unos islamistas
ABC, 19/01/2015
Зреферувала Галина Грабовська
22.01.2015