Епістемологія науковості психоаналізу

Лекція в рамках дискусійного семінару Української спілки психотерапевтів «Психоаналіз і комп'ютерні технології — інтердисциплінарний підхід»

Коротенький вступ. Це така дуже символічна інтродукція. Я ще вчора ввечері не зовсім знав, про що я маю говорити сьогодні. Так буває часто. Моє завдання полягало в тому, щоби я спробував говорити про науковість психоаналізу.

Завдання не дуже вдячне, але це є тема, про яку ми весь час думаємо. Вчора ввечері я ще був трошки розгублений, пробував щось дочитати, зрозуміти. І мені над рано приснився сон.

Сниться мені якийсь молодий чоловік. Він, напевно, є воїном, може з АТО. І є такий великий замок, щось типу Шенборна або, може, Гофбурґ. Великий замок, перед воротами замку — площа. І з тих воріт того молодого чоловіка виводить ніби кат: його мають стратити. Але стратити дуже специфічно — йому мають перерізати горло. Підходить кат, надрізає маленький початковий надріз на горлі й десь іде собі. А той стоїть сам на площі і вже добровільно має повністю роздягнутися, і тоді йому мають відрізати голову. Отож, він стоїть собі сам на площі і вже починає знімати свій камзол. Зняв, оглянувся і зачав дивитись на той камзол. Зараз візьме вішак — я уві сні так думаю — і буде акуратно вішати, щоби далі розібратись. Вже я собі у сні думаю: що він мусить собі думати, той нещасний чоловік перед смертю. І щось мені нічого не приходить до голови. І тут він зачинає вбиратися знов в той камзол, защіпається і ніби — в сні — думає: «А що таке? Мені ніхто не довів, що я щось не так зробив і що я проштрафився. Я мушу боротися до кінця і втікати». Він вбирає камзол, йде до воріт, ховається за ними. Коли заходить кат з помічником, він втікає через той же вхід, і вони біжать за ним. А я собі так думаю, що він нікуди не втече, бо територія зачинена і його все одно стратять. Але він буде боротись до кінця, бо знає, що йому діватись нікуди.

Потім, коли я думав, що я маю нині сказати, я собі помислив — ні, тікати нікуди. Мушу боротись до кінця, мушу зараз щось сказати. І тоді зранку я встав, мав трошки часу зібратись, і в мене склалася картина, що я маю сказати сьогодні. Тобто сон мені в якомусь сенсі поміг — але через складну історію.

Отже, ми маємо говорити про науковість психоаналізу. Вчорашні лекції наших колег дали страшну масу інформації. Треба було дуже багато осмислювати, порозставляти в якісь місця серед того знання, яке вже є, попробувати визначити місце того, що було сказано. І коли сьогодні я вирішив, про що я маю сказати, то я зрозумів, що піднята вчора дискусія була достатньо символічна, в процесі лекції поясню в чому символізм тої ситуації. Ця дискусія, по суті, піднімає на щит проблему, яка виникла взагалі в системі гуманітарних наук і сфокусувалася на понятті того, чи можемо ми аналізувати смисл, чи не можемо, чи можемо ми формалізувати те, що називається смислом, чи ні. Дискусія, яка виникла в центрі Європи, в основному в Німеччині, а частково і в Австрії, потім, в 1920-х роках була продовжена у Львові — стала предметом дуже гострих філософсько-математичних суперечок у львівсько-варшавській школі. Потім я ще раз постараюсь згадати про цих двох людей львівсько-варшавської школи Ігнація Лукасевича і Альфреда Тарського — це були два математики-логіки, і про ще одного математика з ними  — Стефана Банаха. Ця трійця сформулювала всю сучасну систему многозначних і модальних логік, що потім було продовжено в Сполучених Штатах. Це є так званий третій шлях пізнання.

А тепер я почну спочатку. Буду говорити про двох людей, але більше про одного. Це є той філософ, на якого я останнім часом дуже часто спираюсь — Іммануїл Кант. Бо ця дискусія піднята Кантом і неподолана до сьогодні: завжди, коли виникає питання дискусії про формалізацію неформалізованого знання, ми вертаємося до дискусії з Кантом. Але в середині ХІХ століття, приблизно 100 років після того як Кант помер, ця дискусія прийшла на європейську сцену — бо почали дуже швидко розвиватися науки, які не мали строгого апарату доказів. В першу чергу — історіографія, психіатрія і соціологія, яка тоді починала виникати. А особа, яка попробувала сперечатися з Кантом, є знаковою для філософії — це є Вільгельм Дільтей, що спробував розділити те, що Кант намагався пояснити однією філософією: про те, як ми пізнаємо, як ми можемо пізнавати факти зовнішнього світу, котрі ми тільки всього-на-всього сприймаємо у спогляданні і описуємо. Тобто, так звані феномени Канта (Кант розрізняв феномени і ноумени: феномени — це те, що ми споглядаємо безпосередньо в емпіричному спогляданні, тобто в дослідному спогляданні; а ноумени — це є ті закономірності, які зв’язують феномени між собою або сутнісні особливості феноменів).

Дільтей, щоби вийти з суперечності, яку заложив Кант в філософію, і яка неподолана до сьогоднішнього дня, сказав дуже просту річ, на основі чого ми стоїмо сьогодні, навіть не задумуючись, що це від Дільтея: він сказав про два види наук. Один вид — це так звані природничі або строгі науки. А другий тип — це науки духовні, які ми сьогодні називаємо гуманітарними. Дільтей вивів дуже просту формулу розрізнення двох типів наук. Він говорив дуже просто, його знаменита фраза полягає в тому, що в строгих природничих науках ми пояснюємо, тобто йдемо дедуктивним шляхом, а в гуманітарних науках ми розуміємо, тобто йдемо індуктивним шляхом. Що Дільтей мав на увазі, коли казав «ми розуміємо»? Він говорив, що розуміємо ми те, що ми маємо в сприйнятті феномену, тобто певні предмети або явища, які ми сприймаємо, в силу наших особливостей, цілісно, відразу — тобто те, що ми відразу сприймаємо, те, що він називав «ergreifen» — схоплюємо, схоплюємо цілісно, одномоментно. Завдання пізнання гуманітарного, на відміну природничому, полягає в тому, що ми потім цей цілісний сприйнятий нами феномен повинні розділити на певні частини і ці частини поступово описувати теж як феномени. Тобто ми робимо так звану феноменологічну редукцію, як пізніше сказав Гуссерль, і доводимо до такого очевидного для себе знання, коли можемо сказати, що цей феномен, який ми розкладаємо на очевидні речі, стає для нас абсолютно ясним. Тобто, говорив Дільтей, ми якнайточніше описуємо феномени, а потім класифікуємо. Дільтей сказав, що всякою метою гуманітарного пізнання є класифікація, або, інакше кажучи, максимально повне впорядкування тих субфеноменів, які описують феномен в цілісному.

Кант стверджував, що будь-яке пізнання несе в собі завдання з’ясувати істинність або неістинність того, що ми пізнаємо — бо це є вимогою пізнання. Кант казав, що гуманітарне — він це називав філософське або якісне пізнання — формально є логічно неможливим. А Дільтей сказав, що цього в гуманітарних науках й непотрібно.

Але був третій шлях. І цей третій шлях в історії філософії є, з одного боку, присутній, але, з іншого боку, він так якби стоїть в стороні — бо в дискусії про пізнаваність і непізнаваність гуманітарних сутностей присутній мало. Цим третім шляхом є Брентано (і тому я говорив, що  Австрія також). Брентано сам по собі був дуже цікавою постаттю в філософії. Він є автором так званої аналітичної, тобто функціонально-смислової, філософії, але він дуже мало написав. Цікавим є те, що й послідовники інтенціоналізму — бо Брентано це інтенціоналізм — всі мало писали, а залишили дуже поважний слід по собі. Це відноситься і до Тарського, і до Банаха, і до Лукасевича.

Так от, Брентано сказав, що третім виходом із ситуації є пробувати пізнавати не факти яко факти та їх взаємозв’язки (як в строгих науках), не наше сприйняття і взаємозв’язки між нашим сприйняттям (як це пропонують робити гуманітарні науки), а ми повинні сконцентруватися на пізнанні того, що стоїть посередині між тим а тим, тобто на смислах або сутностях. Він сказав також, що людина, як пізнаючий суб’єкт, є в своїй сутності інтенційна. Тобто природою людині є задана можливість спрямовувати свідомість на об’єкти, які людина пізнає, особливістю людини є свідомість, яка є інтенційна в своїй сутності. Інтенційність як така може бути якістю свідомості лише в тому випадку, якщо вона може стосуватися до смислу явищ, які вона сприймає.

В цьому місці є один момент, який в дискусії про пізнання як таке, може,  не зовсім до кінця договорений. Справа в тому, що те, що говорив Брентано (що наша свідомість є націлена на об’єкти, а, будучи свідомістю, мусить мати відношення до смислу того, що ми сприймаємо) — це не Брентано вперше сказав. Вся проблема полягає в тому, що це вже був сказав Кант, але воно було в історії філософії не було належно обговорене. З одним винятком, про який я сказав на самому початку, — і цей виняток стосується психіатрії і соціології. Тоді, на початку ХХ століття, та дискусія знову відновилася в Гайдельберзі, де тоді функціонувала група молодих неокантіанців, до яких відносились  троє таких визначних як Ясперс, Вебер і Ріккерт. Чому я про це згадую? Тому що ця група неокантіанців спробувала з позицій Канта, а не тільки Вільгельма Дільтея, збудувати певну феноменологію для психіатрії. І кінцевою метою цієї прикладної феноменології — для психіатрії з точки зору Ясперса, а у Вебера з точки зору соціології — мало бути подолання цієї суперечності, яку вніс в свій час Дільтей. Вони хотіли вернути назад все до Канта, мали певні підстави, але ця дискусія незавершена донині.

Тобто, що вони хотіли сказати так: що, наприклад, психіатрія є феноменологічною, тобто описовою, що її кінцевою метою є максимальний каталог або класифікація психопатологічних явищ, якісно відмінних від здорових, але в кінцевій меті ця феноменологічна наука має стати з герменевтичної (тобто дільтеївського інтерпретативу) монотетичною, тобто природничою, має шукати закономірності між явищами.

Цю суперечку вони хотіли подолати саме так. Але чому? Вся справа дуже проста і полягає в тому, що Кант говорив приблизно так само: можливість надавати явищам поняття — це те, що закладено в нас природою. Тобто ми маємо дві здатності, говорив Кант: здатність до споглядання або сприймання відразу, тобто так званого емпірично-синтетичного досвіду, і ми маємо здатність надавати явищам поняття. Як говорив Кант, «ми з цим народжуємося». Приблизно те ж мав на увазі і Брентан, коли сказав, що наша психіка і свідомість є інтенційна. Його інакшість в тому, що, за його словами, ми не маємо здатності відразу утворювати поняття, ми з ними не народжуємося, а ми маємо іншу, ще глибшу здатність — ця здатність є напрямленість на смисл і цю напрямленість на смисл ми можемо досліджувати. На відміну від Канта, який стверджував, що здатність надавати поняття ми досліджувати практично ніяк не можемо, бо ця здатність є іманентна.

Це є підґрунтя того, про що ми говоримо.

З цієї точки зору я хочу поговорити про психоаналіз. Якщо вже ставити собі питання, то перше питання, яке би ми мали собі поставити, таке: що ми б хотіли собі з вами знати як можливе синтетичне знання, тобто нове знання того, що ми називаємо закони або зв’язки між явищами, тобто знання законів існування фактів, пізнавати явища в їх природному існуванні, такими, як вони є в природі. Для цього ми повинні знати основу покладання — на якій основі ми хочемо пізнавати те, що ми хотіли би знати. Сьогодні це називається системою аксіом або системою основних принципів пізнання, тобто аксіома плюс принципи.

Отже, основа покладання самого пізнання. Особливістю — якщо ми хочемо вивчати закони — строго науково або природничого пізнання (яке ми ще можемо назвати математично обґрунтованим або символічно-абстрактно обґрунтованим) є те, що об'єктами цього пізнання є не самі явища як такі. Тобто, якщо ми пізнаємо, що таке двері, то для нас не потрібно пізнавати, що таке двері як такі, тому що це є феномен, який ми описуємо. Нам не потрібно пояснювати, що таке сонце як факт. Як функціонує сонце — так, це інша справа. А що таке сонце — ні. Що таке трава, що таке мурашки і т.д., тобто ми пізнаємо не самі явища як такі, а також не синтетично взаємопов’язання емпіричного досвіду їх споглядання. Тобто, ці явища, які ми споглядаємо, ми не вивчаємо строго науковим пізнанням. Наприклад, двері, трава, сонце, мурашка. Ми можемо все це побачити в один момент. Виходимо через двері, мурашки повзають, сонце світить. Строго науковим пізнанням ми не вивчаємо як наші споглядання або наші сприйняття зв’язані між собою, тому що вони зв’язані не строго науковим чином, а випадково асоціативними шляхами або самим моментом. Тобто, ми лише констатуємо факт існування явищ, говоримо — є: трава є, і ми її можемо описати, двері — є, сонце — є, і ми їх можемо описати. Це ми пізнаємо як явище і факт, і також як взаємостосунки явищ між собою, які ми спостерігаємо. Тобто, маємо функціональний зв'язок.

Що ж ми пізнаємо строго науково? Існування явища, а вже тоді — взаємозв’язки між явищами, які ми споглядаємо. Оце є предмет строго наукового пізнання. З цим трудно сперечатися. І ці основи покладання строгих наук Кант вже тоді називає математичним, тобто кількісним, вираженим в кількостях, оскільки в кінцевому результаті в найвищій абстракції ми можемо завжди навести кількісні характеристики взаємозв’язків між явищами. Ближче-дальше, більше-менше, сильніше-слабше. Тобто енергетичні, просторові і часові взаємозв’язки. По-перше, ці основи покладені математично. По-друге, ці основи покладання Кант називає конститутивними. Ми можемо сперечатись, чи правильне це твердження чи ні, але вони є конститутивними в тому сенсі, що на основі цих основопокладань або принципів математично-абстрактного пізнання і признання існування фактів і їх взаємозв’язків ми можемо сконструювати наступний факт через правила логіки. Основним серед них є правило аналогії. Тобто, якщо ми маємо певний ряд — А, B, C і т.д. — і маємо їх взаємозв’язок, тобто якщо маємо три факти і знаємо, як вони зв’язані між собою, то тоді, звернувши увагу на четвертий факт, ми можемо сказати, чи він зв’язаний з тими трьома чи ні. Якщо має — то дальше конструюється з тими трьома. Це дуже просто і зрозуміло. Тобто конститутивний принцип пізнання полягає в тому, що ми через правила пізнання природничо-математичного або абстрактного і кількісного в своїй основі можемо будувати нові зв’язки з новими фактами. І побудова таких взаємозв’язків в їх цілісності дає закономірності; пізнаючи якийсь аспект світу, ми встановлюємо закономірнісні зв’язки. А якщо ми претендуємо на універсальні знання в розмірі безконечного, то маємо закон. Таким чином, тобто, ми пізнаємо закони в їх найвищій абстракції.

Отже, конститутивний принцип дає можливість будувати логічну несуперечливу систему істинних тверджень. Це було до того часу, поки в дискусію не втрутився Карл Поппер. Для конститутивного принципу, тобто для побудови несуперечливого істинного знання, ми маємо два види твердження. Одне з них називається категоричні твердження — це ті твердження, які доводять існування факту з абсолютною необхідністю. Якщо A=B, а B=C, то з абсолютною необхідністю A=C. Це є категоричне твердження. А є ще так звані асерторичні твердження, як писав Кант, — це є істинні твердження за певних умов. Як правило, наше природниче пізнання або строге пізнання побудоване в певній мірі на категоричних твердженнях. І це є ті твердження, які виводять нас з аксіом до перших постулатів. (Але тоді питання: що таке аксіома — бо далі ми будуємо за асерторичними твердженнями, тобто істинними за певних умов.)

Є й третій тип тверджень, які називаються проблематичними, які для тих строго логічних покладань не є обов’язковими. Це є так звані модальні. Тобто може бути так, а може бути інакше — можна, так би мовити, розглядати варіанти. Інші основопокладання, як писав Кант, є валідні або є необхідні для філософського — пізніше б Дільтей сказав гуманітарного, або того, яке базується на спогляданні як такому — розумування. Тобто тих, Кант ще говорив, які базуються на емпіричному синтезі (що пізніше перетворився на інтуїтивне знання — те, що ми схоплюємо відразу).

Ці основопокладання підпадають під правила, якими ми користуємося при пізнанні самих феноменів. Отже, при строгому пізнанні ми визнаємо, що явище існує, і це є факт. При нестрогому або так званому філософському ми хочемо знати як можливе існування феномену — не феномен як такий, а як можливо те, що він є. Бо описово він є; строго науково ми не можемо сказати, як він існує як такий. А попробувати зрозуміти, як він існує — це є завдання філософського або гуманітарного пізнання.

Отже, що́ ми маємо вивчати, аби зрозуміти існування феномену? Кант правильно говорив — ми повинні тоді сфокусувати свою пізнавальну силу на співвідношення різних існувань. Тобто в нестрогих науках ми вивчаємо не відношення фактів або предметів між собою, наприклад, як — якими функціями — сонце зв’язане з травою, — ні, тут ми вивчаємо не взаємозв’язок самих фактів, взаємозв’язок існувань фактів, як може одне існування бути зв’язане з іншим існуванням. Тоді існування крісла в цьому залі є зв’язане з існуванням цього залу як такого. Це крісло саме по собі як факт нічого нам не пояснює, чому воно в цьому залі є. Але якщо ми скажемо, що це крісло стоїть в тому залі, тому що існує цей зал, а цей зал є призначений для читання лекцій і т.д., то цей ряд існувань ми можемо пояснити. Тобто, в чому різниця? Різниця в тому, що ми в гуманітарному або філософському знанні вивчаємо взаємозв’язок існувань фактів, існування феноменів. Те, чим займається психоаналіз по-суті. Такі основопокладання Кант називає регулятивними, а не конститутивними. Тобто, такими принципами, які оперують не кількісними, а якісними, описовими характеристиками кожного феномену — на відміну від строгих наук.

Є один момент, на який дуже звертав увагу Кант, а дуже мало звертали увагу інші. Кант говорив так: «Строго наукове пізнання, природниче, де ми вивчаємо взаємозв’язок між явищами, це є такого роду кількісна абстракція, яка в своєму "розрахунку" не потребує врахування часового параметру. Час в такому пізнанні виступає як величина, як координата, а не абсолютний фактор». І це дуже добре підтвердила сучасна фізика, сказавши, що час є одним із варіаторів, однією зі змінних. Тобто в науковому пізнанні, коли визначаємо кількісні параметри взаємозв’язку між явищами, ми абстрагуємося від часу. На відміну від цього, вивчаючи взаємозв’язки існування явищ, тобто гуманітарно-філософське пізнання, ми повинні врахувати фактор часу як регулятивний факт — не як змінну, а як певну заданість. Тому що взаємозв’язки існування ми можемо вивчати тільки в часі, тільки враховуючи часовий параметр вимірювання. Тому Дільтей писав, що гуманітарні науки є в своїй суті історичними, тобто їх без введення параметру часу ми розуміти не можемо, а можемо розуміти тільки враховуючи часові взаємозв’язки. Оце є дуже важлива відмінність. І час в певному сенсі виконує цю так звану регулятивну функцію.

Оскільки ми говоримо, що основним логічним принципом в пізнанні є аналогія, тобто правило Лейбніца при пізнанні природи, то ми повинні також сказати, що в гуманітарних науках також пізнаємо через аналогію, але аналогію якісного смислу — не кількісні аналогії, а якісні. Тобто, якщо при конститутивному принципі ми маємо ряд чотирьох фактів і взаємозв’язок між ними, то ми можемо — знаючи взаємозв’язок і знаючи як він називається —  побудувати п’ятий, тобто можемо сказати: належить чи не належить, можемо вивести формулу взаємозв’язку. В гуманітарному пізнанні, тобто там, де ми хочемо взнати зв’язки між існуванням явищ в якісному вираженні, ми не можемо з існуючого ряду феноменів вивести несуперечливо, тобто строго, істинно і категорично наступний феномен. Ми не можемо вивести функціонального або закономірного зв’язку між існуваннями явищ в строго логічному, несуперечливому сенсі. Ми можемо лише сказати, що при регулятивному принципі і врахуванні часу певне явище може виникнути в своєму існуванні в такий-то момент. Або може заіснувати, або може незаіснувати. Але не за кількісними параметрами, а тільки за модальністю, за можливістю, ймовірністю. Тобто, ми ніколи не можемо побудувати строгого логічного ряду існування різних феноменів. Цей шлях гуманітарного знання є індуктивним, інакшим шляхом ми не можемо нічого придумати. Ми можемо накопичувати існування різних фактів і сказати, що в наступний момент часу з великою ймовірністю може виникнути такий феномен. Так може бути.

Це був вихідний пункт для Поппера, коли Поппер спробував дістати власний досвід психоаналізу. Він був людиною зі строго логічним мисленням і, потім, логічним філософом. І він одного разу в дискусії з аналітиком, про що він пише в своїй автобіографії, запитався: «От, добре. Ви стверджуєте, що є такий-то а такий-то взаємозв’язок психоаналітичних концептів. Якщо, наприклад, в дитинстві перенесена сексуальна травма, тому в пацієнта оніміла рука, яка мастурбувала і т.д. На якій основі ви стверджуєте, що це так?» На що йому аналітик відповів так, якби мав відповісти, бо іншої відповіді не було, «тому що це базується на величезному емпіричному досвіді, бо ми це багато раз спостерігали». На що Поппер відповів: «Ну, добре. Якщо ви маєте тисячу спостережень, що це так, що допустимо якась конверсія виникає в зв’язку з таким переживанням, то звідки ви маєте впевненість в тому, що 1001-ий феномен, що 1001-а слабість руки буде зв’язана також з таким переживанням?» І аналітик на то відповів дуже просто: «Тому що це є підтверджено вже 1000 раз в практиці». На що Поппер, як він пише, задумався. Тоді він сказав, що це не його. Потім життя закинуло його в Нову Зеландію, там він працював і, коли вернувся в Великобританію, сформулював свій принцип перевірки концепцій. Поппер додав важливу деталь до тої філософії, яку запропонував у пізнанні Кант. Поппер сказав, що індуктивний шлях якісного пізнання існування феноменів, тобто як феномени існують у взаємозв’язку в часі, може бути дійсно побудований лише індуктивним шляхом, тобто накопиченням спостережень й індуктивним висновком, що наступне спостереження буде попадати в цю закономірність, але індуктивний шлях не дає можливість збудувати несуперечливе пізнання.

(На марґінесі: є дуже добра книжка по нинішній темі, яка змушує задуматися, — книжка економіста і, можна сказати, філософа Нассіма Талеба. Він викладає свою філософію, свою парадигму пізнання, в якій говорить, що випадковість жодним чином не може бути прорахованою жодними імовірнісними теоріями, що випадковість є абсолютною. Тобто випадковість це є щось таке, яке дає виникнення певного явища або певного предмету, або факту поза всякими закономірнісними зв’язками. Я можу вас тільки відіслати до тої книжки, щоб Ви прочитали це. Це дуже цікава книжка, бо він так якби є репрезентантом нового нурту в епістемології).

Поппер підходив трошки строгіше. Поппер говорив так: «Будь-яке знання, а не тільки індуктивне (тобто гуманітарне — з ним все є ясно) — навіть строге природниче — ми мусимо перевіряти на істинність через пошук фактів, які в дану концепцію не вкладаються, які випадають з даної закономірності». Тобто фальсифікувати теорію. Іншими словами, завданням всякого наукового пізнання є двояка мета: збудувати несуперечливу систему в строгих науках або класифіковану систему феноменів в нестрогих науках (каталогізовану), а далі, перевірити цю концепцію фальсифікованим фактом, тобто знайти факт, який заперечує цю концепцію. Тоді вже будувати нову систему аксіом і будувати ширшу теорію. На нинішній день є критика і позиції Поппера, вона, власне, зв’язана із самим існуванням феномену випадковості, яка не може бути концептуалізована.

Це, отже, Поппер, який доклався до тої дискусії. Тобто, що ми можемо дальше в гуманітарних або в якісних науках? Ми можемо вивести через ряд феноменів, які спостерігаємо, певне імовірне відношення існування попередніх феноменів до наступного. Імовірне відношення. Тобто, в гуманітарних науках ми можемо сказати, що існує одне явище, друге явище, симптом, опис такий, феномен такий — вони всі існують. Ми можемо їх всіх якось зв’язати історично, тобто в часі нашого розуміння й імовірнісно, тобто на основі регулятивного принципу пізнання. І можемо сказати, що при певних умовах існування наступного феномену є імовірно зв’язане з попередніми феноменами. Ми ніколи не можемо сказати, що вони є категорично зв’язаними, тобто зв’язаними з необхідністю, оскільки ми не враховуємо кількісних параметрів. І тому ввести в систему цю необхідність ми не можемо. Отже, ми можемо збудувати певну таблицю стосунків між феноменами, і цю взаємозв’язану таблицю між феноменами можемо звести в єдиний — по можливості — несуперечливий каталог або класифікацію.

Величезна робота зроблена для того, щоб показати, що кожен феномен, який описує те, що ми називаємо загальний принцип позасвідомого функціонування, тобто психоаналітичні поняття в категорії, максимально несуперечливо, щоби кожен термін мав описово дискретну характеристику, і збудувати певний каталог. З умовністю можна сказати, що в результаті ми дістаємо певну аксіоматичну систему понять, але дальше ми мусимо знати, що маємо з ними робити. Якщо ми хочемо дальше продовжувати розбудовувати ту систему категорій в їх гуманітарному смислі, то тоді ми можемо збудувати ідеально максимально повну систему, тобто вичерпати каталог. Але на цьому робота би була завершена. Дальше, щоби попробувати це вже аналізувати зі строго наукових позицій, ми би мусили дати — і це завдання саме по собі є, можливо, цілком викональне — кожному поняттю кількісну характеристику — те, що ми на сьогоднішній день робимо на кожному кроці в доказовій медицині. Ми мусимо дати кількісну характеристику, формалізувати ту характеристику абстрактним чином і пробувати вже тоді йти не регулятивним, а конститутивним принципом, тобто будувати логічно несуперечливу систему. Але я не знаю, наскільки це можливо.

Кант говорив, що конститутивний принцип, тобто принцип природничих наук, дає нам так зване категоричне істинне знання, де кожний факт виникає з необхідністю від попереднього. До тих пір, поки не знайдеться факт, який це заперечує, воно є несуперечливо категоричне. Кант казав, що це є знання істинності на апріорному рівні. Регулятивний принцип гуманітарних наук дає нам лише категоріальне або понятійне, а в крайньому випадку каталогове, тобто максимально описове — не більше — підтвердження очевидності нашого споглядання (або неочевидності — тобто інтуїтивного розуміння). Кант писав, що тим принципом, яким ми користуємось в гуманітарних науках, ми можемо лише в тій чи іншій мірі підтвердити свою інтуїцію розуміння, але не можемо підтвердити істинність пояснення існування факту. Нічого про сам феномен ми сказати не можемо. Ми можемо лише сказати тільки, що є взаємозв’язки існування тих чи інших явищ і підтвердити очевидність нашого сприйняття або показати, що наше сприйняття є неочевидним, тобто неістинне в тому сенсі.

Тепер про предмет лекції: чи можливе є наукове пізнання в психоаналітичних рамках. З той точки зору як психоаналіз виникав, як поняття закладені в його основний категоріальний апарат, так і основне поняття позасвідомого — як писав неокантіанець Ясперс в дискусії з Фройдом: добре, ми можемо на філософському метафоричному рівні дискутувати на то, чи існує таке явище як позасвідоме і що воно таке, і як це існування позасвідомого може бути зв’язане з існуванням інших частин свідомого, пам'яті і т.д. Але лише в тому випадку, якщо ми можемо сказати, що феномен позасвідомого є для нашого емпіричного сприйняття — або сприйняття в нашому досвіді — є очевидним явищем». Очевидним в тому сенсі, що ми можемо сказати, що це дійсно є так, тому що воно є так. Тобто там не виникає ніяких сумнівів. Але вся справа в тому, що введення поняття позасвідомого Фройдом, було поняттям, яке потребувало емпіричного підтвердження. Тобто треба було іншими шляхами (клінічними, спостереженням, методологією) доводити, що воно дійсно існує, що воно таким є. Тобто факт існування позасвідомого був покладений Фройдом як основна аксіома концепту — як contradictio in adiecto, але це потребувало доведення шляхом гуманітарного пізнання, тобто співставлення існування фактів на основі досвіду. Сталося так, що в аксіому було покладено певне неспоглядальне — не безпосередньо сприйнятий факт, а певну метафору, яка потребувала доведення на основі емпіричного досвіду. Тобто в аксіому було покладено неочевидний факт. А аксіома мусить бути очевидною і несуперечливою чи в тому, чи в тому знанні. З цих позицій було шкода, що Фройд так активно заперечував свою приналежність до філософії, при тому, що він був активним учасником семінарів в Брентано (ми знаємо, що в основу тріб-теорії він поклав інтенціоналізм Бретано, тобто, він в неявному вигляді використовував філософію Брентано, але не визнавав, що він має до неї відношення). Це шкода тому — я тут йду за тим, що Фройд сам писав — що якби сталося так, що він задав би собі труду, ще пишучи в 1895 році проект наукової психології («Entwurf einer Psychologie», де він сформулював правильні цілі: він сказав, що психологія повинна стати строгою наукою), він би мусів задуматися, яку він суперечливу систему в собі він заложив в аксіоматичну систему психоаналізу з точки зору тої, про яку ми дискутуємо. Але коли він перейшов до потреби лікування пацієнтів, в практику, то зійшов — аналітична література нині пише, що це шкода — з цієї шини, з цієї лінії.

Ця проблема залишилася до нині дуже серйозною. Її намагається вирішити багато метапсихологів, зокрема Гартманн, Рапапорт. Але ми не можемо підібратися до вирішення тої системи, тому що ми мусимо з вами, розглядаючи психоаналіз не з середини, а з боку, з неухильністю прийти до того твердження, що основою психоаналізу закладено аксіоматичне твердження, яке потребує емпіричного підтвердження своєї очевидності. Це дуже складна проблема для вирішення. Тому, в тому сенсі психоаналіз трудно поставити в ряд інших наук, крім певних конструктів. Можна сказати, що це є певний конструкт, який є замкнутий сам на собі. А це означає, що не можна довести його ні суперечливість, ні несуперечливість, бо не можна застосувати, по суті, до побудови самої концепції ні в строгому сенсі конститутивного принципу або, навіть, регулятивного принципу. Бо ми доводимо існування феномену позасвідомого, так як ми сказали, згідно регулятивного принципу, в часовому зв’язку зі свідомими феноменами і виводимо позасвідоме з існування свідомого. При тому, що позасвідоме — ще раз повторюю — є покладене в аксіому, де ми мали би, згідно законів регулятивного принципу, виводити хоча би імовірнісні зв’язки між одним і другим. Але ми не маємо доказів існування того позасвідомого, яке закладав Фройд, у тому вигляді, яке він закладав. Це ми мусимо доводити цілий час. По суті, можна сказати так, що всі теоретичні зусилля психоаналізу зводяться до того, щоби ми могли дискутувати: що таке позасвідоме, що це — позасвідоме — феномен. Але, щоб довести, що він є, ми мусимо застосувати строгі науки, тобто поставити у функціональний зв'язок з іншими кількісними параметрами. Або, інакше: в якому взаємозв’язку позасвідомість з іншими ментальними феноменами, як його існування зв’язане з іншими. То тоді ми повинні сказати, що це ніяка не аксіома, не постулат. Це ми можемо тільки вивести із регулятивного ряду існування інших феноменів. Але не казати, що воно існує апріорно і безапеляційно, як очевидність. І тут є суперечність сама в собі.

Вся історія є цікавою ще й тому, що львівсько-варшавська школа і троє її найбільших представників — Лукасевич, Тарський і Банах — були, в значній мірі, послідовниками Брентано. Тобто філософія Брентано тоді дуже інфікувала Австро-Угорщину.

Стефан Банах був алгебраїстом, творцем функціональної алгебри, тобто алгебри, яка дає можливість робити розрахунки імовірнісних траєкторій руху. Ігнацій Лукасевич і його молодший колега Альфред Тарський — вони були логіками і математиками, але були інфіковані інтенціоналізмом, тим, що в пізнанні наша свідомість повинна пізнавати смисли. І Лукасевич з многозначною логікою, і Тарський з спеціальною логікою, і Банах — це були математики, котрі пробували створити певний логічний апарат для майбутнього розуміння модальностей, тобто певних ймовірностей, які є пов’язані зі смисловим розумінням. Тобто, в якомусь сенсі вони є попередниками модальної логіки. І це було у Львові.

Потім була відома історія. Є таке знамените кафе на розі Академічної і Фредра. Це є знамените «Академічне» кафе, де в 20-ті роки Лукасевич, Банах і Тарський любили ходити пити каву. Невідомо чи історія є така, чи така, але є документи. Вони були тоді молоді. І Банах дуже любив за кавою писати формули і дискутувати з Лукасевичем на цю тему. Тарський був молодий колега і любив слухати. Він був розумним чоловіком і розумів, що йдеться про щось дуже важливе. І історія говорить про те, що він попросив кельнера підкладати кальку під скатертину, де вони писали. Вони писали на тих серветках, а Тарський потім витягав ті записи. Пізніше, в 30-х роках,  Тарський втік в Америку. Банах помер, будучи молодим. Лукасевич помер, будучи старшим. І коли вони померли, то Тарський опублікував ці логічні роботи під своїм іменем. І вони на нинішній день числяться за Альфредом Тарським. Хтось з родини подавав в суд і був процес, де було сказано, що це були вкрадені копії. І ніби свідчення давав той кельнер, який розповідав про це все.

 

Може це все легенда. Але цікавим є те, що зі Львова та логіка переїхала в Сполучені Штати в Каліфорнію.

І зараз в Каліфорнії є один дуже цікавий математик, філософ і логік Саул Кріпке. Він є останнім з плеяди тих, хто розгортає модальну філософію і модальну логіку. Як пишуть про нього, що він є одним з найбільших філософів за останні двісті років. Але це є продовження тої логічної дискусії, де розпрацьовується логічний апарат на основі булевої математики для формалізації модальних тверджень: що може бути так, а може бути так. Тобто, в якомусь сенсі для формалізації того знання, яке ми могли би діставати на основі регулятивного принципу. Але тільки в тому випадку, якщо ми можемо збудувати адекватний логічний апарат для передбачення або непередбачення імовірнісного фактору. Це є специфічний апарат для аналізу семантичних значень, тобто смислових значень.

Як далі воно піде? Це важко сказати, це вже не наше завдання. Але, на мою думку, якщо би психоаналіз хотів би говорити про свою подальшу екзистенцію як певної системи знать, то, напевно, треба би було пробувати вдаватися до таких доказових систем, які можуть розглядати, в першу чергу, модальні твердження.

Львів, 23.11.14