Місія (1887)

[Ватра. Літ. збірник. Стрий, 1887, с.63–90]

(Посвячаю щирымъ другамъ моімъ Йосипу и Йосипѣ Олеськовымъ.)

Патеръ Ґавдентій родивсь проповѣдникомъ и въ законѣ Льойолѣ вважавъ ся однымъ зъ найспосôбнѣйшихъ и найгорячѣйшихъ пропаґаторôвъ. Зъ ентузіязмомъ молодця и зъ головою набитою єзуитськими схоластичними премудростями лучивъ вôнъ практичный досвѣдъ десятилѣтнои дитины. Мрѣи о смѣлôмъ апостольствѣ и мучеництвѣ за вѣру наповняли його голову и просвѣчували въ його снахъ. Чудове небо Италіѣ не манило його; чудеса и памятки Риму въ очахъ його не стояли й одного погляду. Далеко приманливѣйшимъ блескомъ свѣтились передъ його уявою картины понурого хмарного неба, дикихъ лѣсôвъ и пустынь зъ живучими въ нихъ ще дикѣйшими дикарями-поганами, а то й кровави̂ сцены муки, тортуръ и смерти за вѣру. Ти̂ мрѣи були выхôдною точкою всѣхъ його мыслей, не дозволяли навѣть наклюнутись яки̂й небудь критицѣ, але концентруючи всѣ його духови̂ спосôбности до дѣланя въ однôмъ напрямѣ, выробили зъ нього дикого фанатика, майже неспосôбного пôймати хôдъ мыслей вôдмѣнный вôдъ його власного, и зъ трудомъ укрываючого свою яру нетерпимôсть до всѣхъ вôдмѣнныхъ переконань пôдъ маскою єзуитськои смирности и укладности, до котрои його ще зъ малку наломлено.

Родивъ ся вôнъ пôдъ сельською стрѣхою, четвертымъ сыномъ убогого Мазура-халупника въ Тарнôвськôмъ окрузѣ. Изъ дитиньства проведеного въ нужденнôй на пôвъ розваленôй „халупѣ“ посполу зъ курми, коровою и телятемъ та ще и чотырма старшими братами, голыми, крикливыми и завсѣгды охочими побити його хочь кôлька разôвъ въ день, — зъ того неприглядного дитиньства вынѣсъ вôнъ тôлько два, майже рôвночасни̂, але страшенно неподôбни̂ до себе вражѣня. Одно вражѣнє було свѣтле, котре майже ослѣпило його непривычни̂ дитинячи̂ очи и на цѣле житє дало сильный товчокъ його мыслямъ и мрѣямъ: се бувъ короткій кôлькохвилевый побутъ епископа Войтаровича въ хатѣ його родичѣвъ. Було се зимою 1846 р., на тыждень передъ страшною рѣзнею. Епископъ ѣдучи кудысь заблудивъ въ снѣговыхъ заметяхъ и ледво добивъ ся до ихъ хаты, що́ стояла досыть оддалѣкъ на краю села. Хочь и якъ нужденна була та лѣпянка, то все таки промерзлому и майже недужому владыцѣ пожаданый бувъ якій-такій вôдпочинокъ. Вôнъ увôйшовъ до хаты, а конѣ його зъ саньми остались на дворѣ, бо не було шопы, де бы можна було ихъ примѣстити. Патеръ Ґавдентій, що́ тогды ще звавъ ся по просту „Симекъ“, разомъ зъ прочими дѣтьми залѣзъ за пѣчь, де всѣ четве́ро збили ся въ одну недвижну, перелякану и зачудовану купку. Вôнъ тямить, що бачивъ, якъ батько його впавъ на колѣна передъ владыкою и цѣлувавъ його снѣгомъ облѣплени̂ чоботы; якъ мати розпалила скипки на припѣчку, зъ котрыхъ дымъ мовь навмысне поперъ просто имъ, дѣтямъ, въ очи, и на тôмъ огни поставила черепяну ринку, набила до неѣ кôлька (послѣднихъ въ хатѣ) яєць и почала зъ нихъ. смажити епископови яєчницю и якъ вôнъ малий почувши незвычайный а принадный запахъ тои стравы, на животѣ пôдповзъ до матери и шепнувъ до неѣ (але такъ, що чути було на всю хату): „Mamo, a ja rynkę wylize“, — за що мати рôвно-жь досадно шепнула до нього: „A nie pójdzies ty ciarachu! bo ci pon biskup skore wylize!“ Конечно, коли епископъ скôнчивъ яєчницю, ринка дôсталась таки йому до вылизаня, а вôнъ самъ и доси не знає, що було головнымъ змѣстомъ того свѣтлого и сильного вражѣня його дитиньства: чи видъ пышного убору и поважнои поставы епископа, чи, вылизана пôсля його пôдвечѣрка вôдъ яєчницѣ ринка?

Друге вражѣнє було страшне, котре мало рôвно-жь сильный вплывъ на цѣлый стрôй його думокъ. Були се кровави̂ сцены рѣзнѣ, а властиво тôлько єи наслѣдкôвъ. Черезъ вôконце батькôвськои хаты бачивъ вôнъ тягнучи̂ до Тарнова драбинни̂ возы зъ помордоваными та покалѣчеными панами. Кровави̂ та полупани̂ головы звисали крôзь щеблѣ та волокли ся по снѣгу, лишаючи за собою слѣдъ зъ крови и вытѣкаючого мозґу. Руки и ноги, облити̂ кровю, мовь зъ шкôры обдерти̂, сторчали зъ возôвъ на всѣ боки. Всe инше, то була немовь одна збита маса кровавого тѣла, а вырываючи̂ ся зъ тои масы стоны и зойки прошибали душу и подабали на зойки мученыхъ въ пеклѣ душь. Патеръ Ґавдентій и доси тямить, якъ браты його, выбѣгши украдкомъ боси̂ на дорогу, найшли тамъ и принесли до хаты одно людське око, що́ выпало зъ якоись нещастнои головы; якъ вони дѣти зъ жахомъ дивились на те велике, кроваве око а въ кôнци вложили його до черепочка и сховали въ якусь шпару въ печи, де являлось имъ въ снахъ, величезне, оживлене, на курячихъ лапкахъ, клѣпало якось страшенно, силувалось щось заговорити, але не могло. Вôдъ тои раннои поры застрягли въ душу його ти̂ кровави̂ сцены, и пôзнѣйше, пôдъ вплывомъ понурои аскезы и темнихъ доґматôвъ та мрачныхъ исторій мученицькихъ переродились въ те горяче бажанє мученицькои смерти, котрымъ вôнъ перенятый бувъ, удаючи ся по одержаню благословеньства свого ґенерала въ далеку дорогу на пôвнôчь зъ великою и почесною місією — навертаня невѣрныхъ єретикôвъ.

II.

Свôй выхôдъ зъ пôдъ батьковськои стрѣхи патеръ Ґавдентій доси вважає чудомъ. По рѣзанинѣ 1846-го року наставъ страшенный голодъ; лѣтомъ не зародило, такъ що вже съ початкомъ зимы бôльша часть селянъ не мала що ѣсти. Страшно дала ся въ тямку патрови та зима; доси ще звенять йому въ ухахъ крики и стоны його братчикôвъ, просячихъ у родичѣвъ хлѣба, проклятя и сльозы матери, понуре, чорне мовь земля лице батька. Потисли морозы, браты його почали пухнути зъ голоду, тѣло ихъ зробилось синє. Батько бѣгавъ десь кудысь, рѣдко коли заходивъ до нещаснои хаты и часъ вôдъ часу приносивъ то кусникъ хлѣба змѣшаного на половину зъ мякиною, котрымъ всѣ мовь манною дѣлили ся, та кôлька пригорщѣвъ зерна, котре то въ ступѣ товкли то на жорнахъ на двоє на троє роздирали и запарене окропомъ ѣли. Тямить патеръ, якъ разъ батько його принѣсъ вôдкись повну пазуху сирои кукурудзы и злучайно якось розсыпавъ єѣ по земли: и жѣнка и дѣти кинулись збирати зъ землѣ кругли̂ золотасти̂ зернята, але притиснени̂ голодомъ не могли дожидатись, поки ступа розтовче а окрôпъ розпарить ихъ, и збираючи зернята поквано, мовь злодѣи одно передъ однымъ пхали ихъ въ роты и хрупали мовъ незнати якій присмакъ, поки батько, побачивши се, зъ лютости не почастувавъ ихъ ременемъ.

Але отъ зближались Рôздвяни̂ свята. Батько стававъ чимъ разъ понурѣйший, почавъ рѣдше выходити зъ хаты, а неразъ цѣлыми днями сидѣвъ пôдъ вôкномъ, опершись лôктями о стару полупану скрыню, що́ заступала въ хатѣ мѣсце стола. Вони живились тôлько тымъ, що мати день вôдъ дня выжебрала у богатшихъ сусѣдокъ: часомъ пару картофель, часомъ мыщину бобу або дварôчнои на пôвъ перегнилои фасолѣ, вôдъ котрои у недужихъ дѣтей страшно болѣли животы. На святый вечеръ потисъ морозъ, не стало нѣчого ѣсти, — старшій хлопчикъ зовсѣмъ занедужавъ, уже й ѣсти не просивъ, тôлько стиха стогнавъ и хрипѣвъ. Страшнымъ, тупымъ поглядомъ зыркавъ батько часъ вôдъ часу въ той темный кутъ на печи, вôдки доносились ти̂ рвучи̂ за серце дѣтськи̂ стоны.

— Jak myslis, dwugo jesce Jontek pociągnie? — спытавъ вôнъ у жѣнки, що́ якъ разъ вернула зъ послѣдпои, безплоднои хôдьбы по сусѣдахъ, и цѣла дрожачи вôдъ холоду, скулилась на припѣчку, встромивши въ попѣлъ свои̂ боси̂, одубѣли̂ ноги.

— Grdzie ci tam dwugo, — вôдповѣла вона, — swysys juz charcy.

— No to niech się dzieje wola boża, — сказавъ батько и полѣзъ на полицю, шукаючи чогось. Мовчки, цѣкаво слѣдили за кождымъ його рухомъ вытрѣщени̂ и розширени̂ зъ голоду очи дѣтей и жѣнки Ось вôнъ найшовъ на полици довгій нôжь колодачь, найшовъ пôдъ прилавкомъ камѣнь и мовчки почавъ острити нôжь, встромивши його острый конець въ варцабъ вôкна и часъ вôдъ часу плюючи на камѣнь.

— Cwowiece, a ty co chces robić — скрикнула зъ невымовнымъ жахомъ мати.

— Milc babo! — гримнувъ отець такимъ страшнымъ голосомъ, що вона и дѣти затремтѣли и духъ въ собѣ заперли. Йонтекъ на печи тихо-тихо стогнавъ.

— No, dawaj go tutaj! — грôзно повернувъ ся батько до матери, наостривши ножа. Не кажучи й слова, мати мовь колода скотила ся зъ припѣчка и кинулась йому въ ноги.

— Bój się Boga, co chces robić? — тôлько всего могла простогнати вона.

— Gwupia jesteś, — вôдказавъ ѣй батько. — Psecies wun i tak zyć nie będzie!

И не розговорюючи бôльше, батько полѣзъ на пѣчь. Верескнули въ на пôвъ свѣдомôй смертельнôй трѣвозѣ молодши̂ хлопцѣ и кинулись въ найдальшій кутъ. Тôлько Ионтекъ лежавъ на мѣсци и спокôйно мовь птиця, погасаючими очима глядѣвъ на батька.

— Chodź tu Jontek! — сказавъ батько и взявъ його обома руками по пôдъ пахи. Хлопчина тихо застогнавъ, але не пручавъ ся. Батько знѣсъ його на середъ хаты и положивъ на стôльци.

— Weź miskę i potsymaj pod gardzielą, krwi skoda! — крикнувъ вôнъ до жѣнки, котра мовчки, хлыпаючи и тремтячи сповнила його розказъ.

— Kiej nas Bóg i ludzie opuścili, to musimy sobie sami radzić, — сказавъ понуро батько, мовь для успокоєня своєи совѣсти, и припôднявши Ионтка за шию, такъ що тѣло и голова звысла на долину, однымъ замахомъ ножа перерѣзавъ йому горло. Покапала кровь въ пôдставлену миску, — кôлька разôвъ легко стрепенувши ся сконавъ хлопчина. Його тѣломъ опровадили свята.*)

Страшни̂, понури̂ днѣ пôшли теперъ въ заклятôй хатчинѣ. Огидна страва вôдъ разу не мовь затроила останки всякого спокою, всякои надѣѣ въ серцяхъ батька и матери. Дѣти нажирливо обглодували кôсточки свого нещасного брата, не знаючи, що може за кôлька день и на нихъ прийде черга. И справдѣ черга прийшла, мясо минуло ся, и по довгôмъ опорѣ та плачахъ матери батько зарѣзавъ другого сынка, зовсѣмъ ще здорового. По тôмъ страшнôмъ вчинку вôнъ зновъ сидѣвъ на лавѣ пôдъ вôкномъ, темный мовь нôчь, а мати поралась коло печи, варячи въ горшку мясо и голосячи надъ нимъ якъ надъ покôйникомъ. Що дѣялось дальше, сего вже патеръ Ґавдентій не тямить: мовь крôзь сонъ лишень мерещить ся йому, що й вôнъ занедужавъ, и въ горячцѣ чи на дѣлѣ бачивъ повну хату людей, мѣжь котрыми два були зъ блыскучими шоломами на головахъ, зъ когутовымъ блыскучимъ пѣрємъ на шоломахъ и зъ стрѣльбами та блыскучими вôстрями на плечахъ. Вони дуже чогось кричали, такъ що батько й мати дуже трясли ся: други̂ люде лазили по всѣхъ закуткахъ и збирали кôсточки, потому повязали шнурами батька й матѣрь, поклали на сани и повезли кудысь; плачучихъ дѣтей тожь забрали, пообвивали кожухами и повезли, — патеръ Ґавдентій пригадує собѣ широку снѣгову площу, и ледомъ покрыту рѣку, и высоки̂ камяни̂ будынки, и якихось вусатыхъ панôвъ, котри̂ його о щось пытали ся и котрыхъ вôнъ дуже боявъ ся, — але що се все значило — вôнъ не знавъ. Швидко й ти̂ пестри̂ маяченя щезли, нôчь усе покрыла, — вôнъ попавъ у тяжку недугу.

На тôмъ скôнчила ся перша доба його дитиньства, житє пôдъ батькôвською стрѣхою. Анѣ батька, анѣ матери, анѣ жадного зъ недорѣзаныхъ братôвъ вôнъ нѣколи вже бôльше въ житю не бачивъ, и не чувъ навѣть, що зъ ними стало ся. Вони такъ и потонули въ темныхъ филяхъ того темного часу.

III.

Очутивъ ся вôнъ школяремъ, на удержаню тарнôвськои капітулы. Живъ вôнъ въ „біскупськôй" кухни, спавъ разомъ зъ кухтами и послугачами, прыймавъ вôдъ нихъ численни̂ штурканцѣ та насмѣшки, разомъ зъ ними вечерами чистивъ чоботы канонікамъ, а въ день ходивъ до школы. Вчивъ ся зъ разу тупо: голова забита зъ малечку тяжкою нуждою, не швидко могла впособитись до прийманя шкôльнои науки, не швидко могла розвинути вроджени̂ свои̂ таланты. Але все таки вôнъ учивъ ся. Епископъ Войтаровичь, котрый бѣдного, на пôвъ неживого хлопчину взявъ зъ суду на свои̂ руки, показавъ ся для него другимъ, лѣпшимъ батькомъ. Вôнъ пильно доглядавъ його науки и що недѣлѣ прикликавъ його до себе, розпытувавъ про його житє на селѣ, заохочувавъ и наноминавъ до науки, та такъ ласкаво и щиро, що малому Симкови неразъ сльозы мимоволѣ зъ очей пускали ся. Але швидко не стало його добродѣя и опѣкуна. Епископъ Войтаровичь, объѣхавши заразъ по страшнôй рѣзни свою дієцезію, побачивщи та розôзнавши доочне всю глубину морального и матеріяльного упадку своєи паствы, спысавъ усе въ обширнôмъ пропамятнôмъ письмѣ и вручивъ його найвысшимъ властямъ у Вѣдни. Письмо се довго оставалось безъ вôдповѣди, ажь ось зъ початкомъ 1852 р. замѣсть вôдповѣди прийшовъ декретъ цѣсарській, потвердженый папою, и усуваючій Войтаровича зъ його епископського достоиньства. Важко задумавъ ся Войтаровичь надъ тымъ, що въ Австріи значить горожанській обовязокъ, але задума була пôзна. Задумавсь вôнъ и надъ долею свого годованця и постановивъ собѣ не покинути його, але довести до путя. Вôдъѣжджаючи зъ Тарнова вôнъ забравъ и його зъ собою и помѣстивъ його въ Краковѣ у патрôвъ Єзуитôвъ, заплативши досыть значну суму за його выхованє. Тутъ и розставъ ся Симекъ зъ своимъ добродѣємъ на завсѣгды.

Нове житє розвернуло ся теперь передъ нимъ, зъ видами монастырськои строгости, але далеке вôдъ неѣ на дѣлѣ, зъ видомъ серіознои науковои працѣ, але впять таки далеке вôдъ неѣ. Чимъ далѣ вôнъ показувавъ ся спосôбнѣйшимъ ученикомъ. Память у нього була задивляюча, — натура мягка и податлива, наклôнна до чутливости, до ентузіязму, але за те мало спосôбна до критики. Єзуиты вчасно почали його вважати якъ свого, а коли по скôнченю фільозофіѣ вôнъ и справдѣ выказавъ охоту вступити до закону, вони пôслали його до Риму, де мавъ одержати остаточну, фахову освѣту въ конґреґаціі de propaganda fide.

Вôдъ того часу минуло дванайцять лѣтъ. Колишній Симекъ зовсѣмъ переродивъ ся, скинувъ „старого Адама“ и перебувши многи̂ и утяжливи̂ пробы въ єзуитськôмъ законѣ, перейшовши за тымъ довгу и не менше утяжливу науку въ конґреґаціи пропаґанды, зôставъ припятый до закону имени Исуса пôдъ именемъ Ґавдентія. Ще кôлька лѣтъ минуло, проведеныхъ въ практицѣ сповѣдника, ажь ось въ кôнци наставъ той часъ и та нагода, коли высши̂ власти церковни̂ глянули на патра Ґавдентія и побачили въ нѣмъ знарядъ добрый для вôдданя значнои и важнои услуги католицькôй церквѣ.

IV.

Мѣжь Римомъ а Петербургомъ кôлька лѣтъ уже велись переговоры въ справѣ инавґурованого пôсля 1864 р. „обрусенія“ и оправославленя т. з. Захôдного краю, въ справѣ ославленого навертаня на православя пôдляськихъ уніятôвъ. Звѣстна рѣчь, противъ „обрусенія“, противъ нехтованя и нѣвеченя народности чи то украінсько-руськои, чи польскои Римъ не мавъ нѣчого сказати. Вôнъ боронивъ тôлько интересôвъ католіцизму то є интересôвъ своихъ власныхъ, и для тыхъ интересôвъ готовъ бы бувъ наказати Полякамъ зречи ся своєи народности и поробити ся „коренно-русскими" а тôльки оставати ся католиками, коли-бъ не бувъ знавъ, що се до решты пôдрѣзало-бъ його повагу у Полякôвъ. Росія переговоры тягла а тымчасомъ енерґічно и сквапно провадила дѣло вынародовленя и оправославленя всѣми можливыми адміністраційными способами. Факты грубого насильства и брутальнои неуваги до звычаѣвъ и переконань народныхъ прорывали ся въ печать, доходили до Риму въ тысячныхъ приватныхъ листахъ и секретныхъ донесеняхъ польского духовеньства. Вкôнци появилась въ Римѣ, пôдъ проводомъ Яна Ф—ого депутація пôдляськихъ селянъ уніятôвъ зъ просьбою до папы, щобъ заступивъ ся за нихъ и не дававъ имъ пропадати въ пучинѣ „шизмы.“ Ф—ій речникъ депутаціѣ, росказувавъ нечувани̂ рѣчи, коли канцлєръ папськои консисторіѣ, на порученє самого св. отця, почавъ роспытувати його про вôдносины реліґійни̂ на Пôдлясю:

„Родичѣ мои мали на Пôдлясю невеличкій маєтокъ. Батько бувъ добродѣємъ своихъ пôдданыхъ, котри любили його якъ свого вôтця. И мы, молоди̂ панычѣ (у мене бувъ ще й братъ молодшій), зъ малку сходячи ся и товаришуючи зъ мужиками, вважались не мовь ихъ рôдными, побратимами, допускались до всѣхъ ихъ щоденныхъ интересôвъ и замыслôвъ, словомъ, були и старались бути, якъ найменше паничами.

Надôйшовъ 1863-тый рôкъ. Я поспѣшивъ въ ряды повстанцѣвъ; братъ мôй слабый и калѣка хочь не мôгъ сего самъ зробити, але вербувавъ мѣжь нашими селянами охотникôвъ и навербувавъ ихъ чи малый вôддѣлъ, котрый довго державъ ся въ полѣськихъ лѣсахъ. По упадку повстаня мене зловлено и выслано на Сибѣръ на 8 лѣтъ до арештантськихъ ротъ, братъ мусѣвъ еміґрувати до Галичины, маєтокъ нашь сконфісковано.

„Повернувши зъ Сибѣри и розстаравши собѣ въ Варшавѣ яке таке удержанє, я поѣхавъ въ рôдне село, щобъ побачити, що тамъ стало ся за ти̂ лѣта, коли мене не було. Яки̂ змѣны заставъ я тамъ! Про руину нашого маєтку й говорити не буду. Уніятського священика, давно прогнано зъ села, а на його мѣсце поставлено православного попа, уродженого якось тупяка, котрого селяне и не розумѣли и всѣми силами ненавидѣли за здирство.

— Якъ же вы живете? — пытаю ихъ по ихньому, по украинськи.

— „Zle żyjenm, paniczu“, — вôдповѣдають вони менѣ ломаною польщиною. И почали росказувати, що вôдъ коли прогнано ихъ священика, вони не мають спокою, сумлѣнє мучить ихъ ходити до православнои церкви, але становый жандармами каже нагонювати, що якійсь часъ носили новонародженыхъ дѣтей до хресту ажь до мѣсточка о десять миль вôддаленого, до латинського ксьондза, до нього-жь ѣздили сповѣдатися и причащатися, а теперь, коли того ксьондза такожь выгнано, зовсѣмъ уже не мають до кого удати ся, дѣти живуть не хрещени̂, молоди̂ не вѣнчани̂, — „bo to, co pop robi, to przeciek nie może być ważne!“

„Зъ сльозами розказували менѣ люде про свою нужду, намагаючись притôмъ и зо мною и помѣжь собою говорити по польски.

— Але щожь се значить, — спытавъ я ихъ вкôнци, — що вы й мову свою, якъ бачу, змѣнили?

— „A dyć my teraz polskiej religii, to j mówić po polsku musimo“, —- вôдказавъ оденъ. Nie chcemo ani ruskiej religii, ani ruskiej mowy“, — вôдказавъ гнѣвно другій.

„Що було менѣ чинити середъ такихъ обставинъ? Очевидна рѣчь, що вôдводити тыхъ людей вôдъ ихъ опору була-бъ рѣчь и безхосенна и незгôдна зъ моими переконанями: Оставалось тôлько одно: подумати, якъ бы можна хочь по части вдоволити ихъ потребу, пôддержати ихъ въ ихъ тяжкôй боротьбѣ. Я швидко надумавъ ся и велѣвъ людямъ зъ усякими требами удавати ся до мене, до Варшавы. Зразу выдивились на мене великими очима, але коли я сказавъ имъ, що менѣ тамъ лекше буде выєднати имъ католицького ксьондзя для доповненя всѣхъ церковныхъ церемоній, радо пристали. Правда дорога була далека, але вони частенько ѣздили туды на торги, а впрочѣмъ въ такôй потребѣ, радо були-бъ пустили ся и въ два разы дальшу, дорогу.

„Повернувши до Варшавы, кинувсь я насампередъ до духовныхъ латинськихъ, але на мою тяжку скруту, найшовъ усюди нехôть и прямый вôдказъ. Кождый знавъ, що така дѣяльнôсть незаконна и пахне що найменше вôдсадженємъ вôдъ мѣсця, а то й ссылкою въ Сибѣръ. Ледво не ледво удалось менѣ найти одного латинського священика, бувшого кôлька лѣтъ на Сибирѣ, позбавленого мѣсця и живучого зъ працѣ рукъ своихъ, — котрый принявъ ся нести духовну помôчь погибаючимъ безъ духовного хлѣба Пôдлясякамъ. Оба на спôлку мы вынаймили собѣ склепикъ, въ котрôмъ продавались усяки̂ для селянъ потрѣбни̂ знадобы, якъ батоги, пôдковы, ремѣнє, шапки, и т. и. Зъ заду за тымъ склепикомъ устроили мы маленьку кôмнатку, въ котрôй давались слюбы, хрестились дѣти, удѣлялось причастє и хоронились книги, метрики и т. и. Для бôльшои обеспеки и навѣть зъ конечности мы поставили себе пôдъ власть не варшавського а кракôвського епископа и вôдъ нього выєднали собѣ дозвôлъ на адміністрованє св. тайнъ та пастырське благословеньство.

„Велось се кôлька лѣтъ. Тысячѣ народа зъ далекихъ сторôнъ тяглись до насъ, вступали до нашого склепика и повертали зъ нього, втѣшни̂, сіяючи̂, пôднесени̂ духомъ. Але вкôнци пôдслѣдила насъ поліція, нашь склепикъ обшукано, найдено секретну комôрку, забрано книги и прилады костельни̂ и обохъ насъ узято до вязницѣ. Довго морено насъ въ варшавськôй цитадели, хочь и ми нѣчого не вôдпирали ся въ виду нагромадженыхъ супротивъ насъ доказôвъ. Вся оборона наша лежала въ тôмъ, що адмініструючи св. тайны и сповняючи церковни̂ требы пôсля обряду латинського, въ державѣ російськой законами нe забороненого и то людямъ, котри̂ сами̂ того безъ нашои намовы хотѣли, мы нѣчого противзаконного и кары стоячого не чинили. Нѣ що й говорити, що таке наше толкованє, дуже лютило царськихъ чиновникôвъ, и що вони бачучи правду по нашôй сторонѣ, старались бодай проволокти слѣдство до безконечности, притягаючи до нього ти̂ сотки и тысячѣ селянъ, котрыхъ имена найшли ся въ нашихъ книгахъ, и пускаючи противъ нихъ въ дѣло всѣ мѣры адміністративного тероризму и бюрократичнои тяганины. Товаришь мôй, слабовитий и сибѣрською каторгою до останка вынищеный чоловѣкъ, швидко занедужавъ и бувъ переведеный до тюремного шпиталю, въ котрôмъ по кôлькохъ тыждняхъ и померъ. Нѣчого не знаючи про його смерть, написавъ я обширне пропамятне письмо про пôдляськи̂ вôдносины и нашу середъ нихъ дѣяльнôсть и пôдъ адресою самого царя, передавъ його въ руки властямъ. По кôлькохъ дняхъ кличе мене ґубернаторъ и починає намовляти мене — не слати сього письма до царя, страшачи мене погаными наслѣдками його тону и змѣсту. Але я чуючи свою совѣсть чистою, не давъ ся налякати и сказавъ ґубернаторови, що приймаю всѣ наслѣдки, и незмѣню анѣ слова зъ того, що вважаю правдою. Такъ письмо и пôшло. Яке вражѣнє зробило воно на царя, не знаю, — досыть того, що по двохъ мѣсяцяхъ прийшовъ зъ Петербурга наказъ: слѣдство въ справѣ пôдляськихъ уніятôвъ перервати, и обохъ увязненыхъ по причинѣ тои справы выпустити на волю. Що найцѣкавѣйше, такъ се то, що въ наказѣ тôмъ не було стереотиповои въ подôбныхъ злучаяхъ дописки „остро заказавши имъ, на будуще тимъ дѣломъ не займати ся“. Значить ся, мовчки намъ дозволено й на дальше робити те, за що мы выдержали таке довге слѣдство.

„Та тôлько-жь на лихо выходячи зъ цитаделѣ я дôзнавъ ся, що товаришь мôй померъ. Я оставъ ся самъ въ давнôмъ склепику, — навѣть забрани̂ книги и прилады вôддано менѣ назадъ, и скоро тôлько рознѣсъ ся слухъ о моѣмъ увôльненю, заразъ почали на ново стягати ся до мене не зломани̂ въ своѣмъ опорѣ пôдляськи̂ селяне. Щобъ хочь сякъ-такъ вдоволити ихъ бажаня, я почавъ самъ удѣдяти имъ ad interim св. тайны, пôдъ умовою, щобъ опôсля при нагодѣ постарались о поновне и важне доступленє тыхъ тайнъ вôдъ священика. И справдѣ, багато ихъ зъ Варшавы ѣздило ажь до Кракова въ тôй цѣли, зъ небеспеченьствомъ житя, перекрадаючи ся черезъ границю. Але се не могло довго трѣвати. Велики̂ трудности и кошты подôбного выконуваня обрядôвъ релиґійнихъ для многихъ, особливо бѣднѣйшихъ ставали непоборымою запорою. И отъ, коли я весною сего року зновъ заѣхавъ на Пôдлясє, зôбралось кругъ мене въ лѣсѣ за селомъ потаємно около 500 селянъ депутатôвъ вôдъ громадъ, на нараду, що дальше робити. Тутъ то я й пôддавъ имъ гадку — вислати депутацію до Риму и просити у св. отця католицького священика спеціяльно въ той цѣли, щобъ адмініструвавъ св. тайны для пôдляськихъ переслѣдованыхъ уніятôвъ і старавъ ся пôддержати въ нихъ духа твердости и постôйности въ вѣрѣ католицькôй.

„Думку ту приняли зôбрани̂ зъ великою радостею, туй таки выбрали депутацію, и въ кôлькохъ дняхъ зôбрали мѣжь собою досыть значну суму грошей на кошты подорожи для депутаціѣ. Всѣ вони потаємно перебрали ся черезь границю, а я выѣхавши за паспортомъ заставъ ихъ уже зôбраныхъ въ Краковѣ, почѣмъ, звидѣвши гробы королѣвъ польскихъ на Вавелю, и принявши благословеньство вôдъ тамошного епископа, мы рушили до Риму*).

„Та сумна повѣсть, розказана по просту, безъ прикрасъ и патосу, зробила въ Римѣ велике вражѣнє. На засѣданю папськои консисторіѣ прийшло до бурливыхъ сценъ мѣжь сторонниками дотеперѣшньои політики льояльности супротивъ російського правительства, а сторонниками пôдземнои, таємнои роботы. Особливо горячими речниками потаємнои роботы були ґенералъ єзуитського закону, патеръ Бексъ и начальникъ закону Змартвыхвстанцѣвъ, патеръ Семененко. Вони то переперли на консисторіи ухвалу — выслати до Варшавы секретного лєґата, котрый бы доочно, на мѣсци, переконавъ ся о вôдносинахъ и бажаняхъ пôдляськихъ уніятôвъ, а коли покаже ся того потреба, въ спôлцѣ зъ Ф-имъ адмініструвавъ бы св. тайны и заспокоювавъ бы инши̂ духовни̂ потребы Пôдлясякôвъ такъ довго, доки дипльоматични̂ переговоры куріѣ римськои зъ Петербургомъ въ тôмъ дѣлѣ не доведуть до пожаданого кôнця.

Патеръ Ґавдентій дôставши таку місію, вырушивъ зъ Риму до Варшавы. По дорозѣ вôнъ нe бачивъ нѣчого, не чувъ нѣчого, не займавъ ся нѣчимъ, а тôлько роздумувавъ о важности своєи місіѣ. Интересы католіцизму въ цѣлôй однôй провінціи спочивають на його плечахъ. Тай ще въ якôй провінціи! Де народъ скорше дававъ стрѣляти до себе, а нѣжь вôдречи ся вôдъ певныхъ, зовсѣмъ для нього незрозумѣлыхъ доґмъ и вôдъ усвяченого столѣтями звычаю. Отутъ правдивый виноградникъ Христôвъ, велике поле для апостольського дѣла! Нести тымъ людямъ свѣтло правдивои и єдино спасаючои католицькои вѣры, утверджувати ихъ въ святôй постôйности середъ усякихъ переслѣдовань, подавати тымъ „труждающимъ ся и плѣненнымъ“ поклонникамъ римського престола всяку потѣху, яка лежить въ вѣрѣ и обрядахъ костельныхъ, отсе його высока и спасенна місія! Серце живѣйше билось въ його груди, грудь высоко пôдôймала ся въ праведнôй гордости, що именно його а не иншого спôткало таке трудне, а заразомъ таке почесне завданє!

— И я сповню єѣ, покажусь гôднымъ того довѣря, яке въ мою ревнôсть положили мои̂ настоятелѣ, — повтарявъ вôнъ зъ запаломъ. Показатись гôднымъ довѣря, — высше по надъ те не сягали його замысли, такъ само, якъ уява його навѣть не трѣбувала показати йому ти̂ трудности, яки̂ можуть ожидати його при сповнюваню його місіѣ. Вôнъ готовъ бувъ на мучеництво — отъ и все. Повный тои готовости, повный вѣры въ святôсть и важнôсть свого дѣла, а вкôнци повный молодечого запалу ѣхавъ вôнъ въ далеку, незнану краину, твердо переконаный, що ти̂ моральни̂ силы въ купѣ зъ благословеньствомъ св. вôтця выстарчать до сповненя вложеного на нього обовязку.

Въ Краковѣ вôнъ задержавъ ся кôлька день, щобъ зôбрати деяки̂ потрѣбни̂ информаціи и порозумѣти ся зъ епископомъ. Тутъ вôнъ прочитавъ въ ґазетахъ досыть неприємну звѣстку, що справа пôдляськои депутаціѣ до Риму, стала вѣдома російськôй поліціи, и що всѣхъ членôвъ тои депутаціѣ уразъ изъ Ф-имъ заразъ по ихъ поворотѣ, позабирано пôдъ арештъ и посаджено до варшавськои цитаделѣ. Була се вѣсть въ данôмъ разѣ дуже погана, бо зъ Ф-имъ упала для патра Ґавдентія перша и найголовнѣйша пôдпора въ його будущôй дѣяльности. Тôлько Ф-ій мавъ живи̂ и ненастанни̂ звязки зъ Пôдлясяками и мавъ у нихъ таке довѣрє, яке не легко мôгъ здобути чоловѣкъ чужій хочь и заосмотреный благословеньствомъ, св. вôтця.

По причинѣ несподѣванои, хочь впрочѣмъ зовсѣмъ, природнои притичины приходилосъ патрови змѣнювати й уввесь, плянъ своєи побожнои вандрôвки. Нѣ за чимъ було теперь ѣхати до Варшавы, де и такъ теперь дѣяльности нѣякои не можна буде роспочати, — тожь патеръ рѣшивъ ся ѣхати прямо на Пôдлясє, въ ти̂ села, котри̂ въ Римѣ мали своихъ депутатôвъ. Ту, думавъ вôнъ, найлекше буде йому и пôзнати теренъ своєи будущои дѣяльности и навязати зносины зъ народомъ, а вôдтакъ зъ готовымъ вôнъ поѣде до Варшавы, де зновъ при помочи тыхъ рекомендацій, яки̂ має зъ Риму, легко найде собѣ пристановище и зможе, нѣкому не впадаючи въ очи, роспочати свою дѣяльнôсть.

Черезъ Львôвъ и Радзівілôвъ вôнъ удавъ ся до Росіѣ. Дивно зробилось йому, коли въ свѣтськôй одежи, незнакомый нѣкому, несвѣдомый мовы анѣ звычаѣвъ мѣсцевыхъ вôнъ высѣвши зъ ваґону зелѣзнои дороги, опинивъ ся середъ чужого краю. Куды повернутись? що дѣяти? щобы зъ початку не зрадитись и не попастись въ яку небудь бѣду. Правда, на мучеництво за святе дѣло вôнъ бувъ здавна приготованый и навѣть бажавъ його, але зовсѣмъ не бувъ приготованый на дрôбни̂ буденни̂ клопоты, на ниське лявірованє передъ дрôбными поліцийными властями, передъ жандармами та становыми. Вôдъ такихъ людей крôмъ простои та прикрои тяганины нѣякого мученицького вѣнця не дôждешь ся.

Невеличке знанє нѣмецькои мовы виручило його тымъ разомъ. Вôнъ зъумѣвъ порозумѣти ся зъ жидами, и се було його щастє. Жидъ-балаґула за добру плату обѣцявъ ся довезти його куды йому треба. Патеръ сказавъ назву одного села, яке злучайно впало йому на гадку.

— Овъ, далеко дуже, тай ще вода тамтого тыжня греблю перервала, зовсѣмъ не можна туди доѣхати.

— Ну, то може туды? и патеръ сказавъ назву другого села.

— И туды не можна, туды й дороги нема, хиба що въ зимѣ по леду.

— Ну, то може ту, — и патеръ, потѣючи та мѣнячись на лици сказавъ назву третого села.

— А, туды можна, се-жь тутъ и не далеко, бôльшь двайцяти верстовъ не буде.

— Двайцять верстовъ? — повторивъ патеръ, першій разъ въ житю чуючи сю дивовижну назву. — А багато вамъ треба буде дати за дорогу?

— Не багато, десять карбованцѣвъ, — сказавъ жидъ, пôдôймаючи трохи засмальцованого капелюха на обголенôй головѣ. Патеръ не знаючи, що се таке верства, и привычный до того, що по иншихъ краяхъ кождый звычайно лишь тôлько жадає за всяку послугу, кôлько йому справдѣ належить ся, подумавъ, що може дѣйстно за таку дорогу десять карбованцѣвъ не багато и приставъ. Хитрый жидъ бачучи зъ кимъ має дѣло, попросивъ у нього всѣхъ грошей напередъ, на що патеръ такожь приставъ, думаючи, що такій ту въ краю звычай.

— Панъ видно не тутешни̂, — почавъ балакати жидъ, коли по кôлькогодиннôй чеканцѣ выѣхали зъ поганого жидôвського мѣсточка и звôльна по глубокôмъ и грузкôмъ болотѣ волоклись понурою, рôвною та мокрою краиною.

— Не тутешный, — вôдповѣвъ патеръ.

— А зъ далека панъ?

— Зъ далека.

— А зъ вôдки, коли вôльно спытати? — допытувавъ ся жидъ зъ влазливостею властивою його племени.

— Не вôльно пытати, — вôдбуркнувъ патеръ, котрого цѣла та жидôвська компанія и брыдила и болѣла, не мовь бы його обсѣла погань.

— Якъ панська воля, — сказавъ покôрливо жидъ и обернувъ ся до своихъ коней, такъ що патеръ не мôгъ бачити фальшивого и злорадного усмѣху на його широкôмъ обгорѣлôмъ зъ рудою бородою лици. Але мовчанка трѣвала тôлько хвилю; швидко жидъ зновъ обернувъ ся до патера.

— А до кого панъ мають дѣло въ тôмъ селѣ?

— А тебе що се обходить?.— офукнувъ ся патеръ, чуючи, що се пытанє якось неприємно вразило його.

— Та я нѣчого, я тôлько хочу знати, де маю заѣхати?

— Заѣжджай до дѣдича! — сказавъ патеръ.

— До дѣдича? Коли-жь бо, прошу пана, въ тôмъ селѣ дѣдича нема.

— Дѣдича нема? якъ то?

— А такъ, се село сконфісковане, пôдъ урядовою опѣкою, а бувшій дѣдичь въ Сибѣри вмеръ.

— Гмъ, то вези мене до сельського старосты. я маю тôлько де про що розпытати.

— То може панъ заразъ и назадъ вернуть?

— Нѣ, за кôлька день, — сказавъ патеръ далеко вже лагôднѣйше, чуючи якось мимоволѣ, що дуже не мудро запрезентовавъ ся передъ жидомъ и що сякъ чи такъ находить ся въ його рукахъ. Але жидъ розвѣдавши, що йому було треба, бôльше вже не турбовавъ патера, а обернувши ся до своихъ коней, почавъ звôльна пôдганяти ихъ, мурликаючи собѣ пôдъ нôсъ якусь пѣсеньку. Вечеромъ заѣхали до цѣли.

VI.

Не зовсѣмъ щасливо выбравъ ся патеръ, кажучи везти себе до старосты. Староста хочь и бувъ, якъ и його спôвгромадяне противникомъ православя, але все таки належавъ до тыхъ заможнѣйшихъ та практичнѣйшихъ ґосподарѣвъ, котри̂ вважали лѣпшимъ бодай про око придержувати ся православя, ходили до православнои церкви, сповѣдали ся и причащали ся передъ православнымъ попомъ и анѣ дѣтей не носили хрестити анѣ вѣнчатись не ходили до латинськихъ ксьондзôвъ. Те тôлько й зъєднало йому довѣрє у начальства, за те бувъ вôнъ и постановленый старостою. При тôмъ же недовѣрливый до крайности, зъ малечку привычный таѣти въ собѣ всяку свою думку, всяке бажанє, староста крôмъ того бувъ строгій въ тôмъ, що называвъ своєю урядовою службою; не думаючи и не розбираючи, сповнювавъ наказы начальства, такъ якъ привыкъ и вымагавъ, щобъ въ його домѣ всѣ не думаючи и не розбираючи слухали його власнихъ наказôвъ. Коротко кажучи, староста бувъ матеріялъ твердый до обробленя, мовь те жилаве та суковате дерево, и дуже лихо надававъ ся до єзуитського апостольства.

Хата старосты нѣчимъ не вôдрôжнювала ся вôдъ прочихъ сѣльськихъ хатъ тои стороны: та сама чорна соломяна стрѣха безъ комина, ти̂ сами̂ низьки̂ не облѣплени̂ стѣны зъ маленькими пôдслѣповатыми вôконцями, та сама обширна обора зъ великою купою гною на серединѣ и зъ выгономъ повнымъ бездонного болота. Зъ вôконъ ливъ ся кровавый блескъ вôдъ палаючого въ печи огню и миготѣвъ въ широкôй калужи, що́ була передъ вôкнами. Не безъ труду дôбравъ ся патеръ на сухій, плытами выложеный рундукъ передъ порогомъ старостовои хаты, вôтворивъ сѣнешни̂ дверѣ и мацаючи руками въ пôтьмѣ, налапавъ клямку хатныхъ дверей. Та й клямка-жь то була не абы яка: гладкій деревляный кôлокъ зъ прикрѣпленымъ до нього деревлянымъ зазубцемъ; хотячи вôтворити дверѣ, треба було сильно пхнути тымъ кôлкомъ вôдъ себе, въ тôй самôй хвилѣ покрутити його зъ правои до лѣвои руки и тодѣ ажь тягти до себе скрипучи̂ дверѣ. Не знаючи сього, патеръ довгу хвилю термосивъ дверми стоячи въ темныхъ сѣнехъ повныхъ дыму, и не мôгъ вôдчинити дверей, поки хтось зъ хаты, чуючи що якась жива душа добиває ся до дверей, не вôдчинивъ ихъ и не впустивъ патера до хаты. Та й ту не обôйшлось для нього безъ притичины. Дверѣ були низеньки̂, а очи його вôдь дыму повни̂ слѣзъ. Побачивши въ кôнци свѣтло и не розбираючи бôльше нѣчого, вôнъ пустивъ ся йти и що силы гримнувъ ся чоломъ о деревляный одвôрокъ.

— О do stu diabłów! — скрикнувъ патеръ, хапаючись рукою за чоло и входячи зъ тымъ побожнымъ привитанємъ до хаты, де всѣхъ очи въ нѣмôй ожиданцѣ и навѣть трѣвозѣ звернули ся на незнакомого пана, що въ таку пôзну пору и зъ такимъ незвычайнымъ привѣтомъ входывъ у хату. А патеръ добру хвилю остоявъ коло порога, осмотрюючи рукою набѣгшу на чолѣ ґулю то зновъ обтираючи сльозы зъ очей. Въ кôнци побачивши, що всѣхъ очи не перестають пильно дивити ся на нього, вôнъ знявъ капелюхъ и ступаючи крокъ напередъ сказавъ:

— Niech będzie pochwalony Jezus Chrystus!

— Na wieki wieków amen! — вôдказавъ староста, котрый сидѣвъ на лавѣ конець стола и пôдперши лôктемъ голову и анѣ не рушивъ ся зъ мѣсця при входѣ незнакомого пана. He чекаючи запросинъ, патеръ сѣвъ на лавѣ насупротивъ печи и почавъ розглядати ся по хатѣ.

— Чи ту я у старосты сього села, — спытавъ вôнъ въ кôнци, звертаючись до ґосподаря.

— Ту, — вôдповѣвъ староста, не рушаючись зъ мѣсця, и не перестаючи пильно придивляти ся незвычайному гостеви.

Дôставши сю вôдповѣдь, гôсть замовкъ и почавъ зновъ розглядати ся по хатѣ, очевидно не знаючи, що дальше сказати.

— А чого пану вôдъ мене потрѣбно? — запытавъ староста.

— Менѣ вôдъ васъ, добрый чоловѣче, нѣчого не потрѣбно, — заговоривъ медовыми словами патеръ, — я прийшовъ тôлько для вашои потребы.

— Для моєи потребы? — здивувавъ ся староста. — Я васъ не знаю, то щожь я можу вôдъ васъ потребувати?

— Ну, такъ, — вôдказавъ патеръ, — але я не про вашу власну потребу говорю, а про загальну, про потребу цѣлои вашои громады, многихъ тутейшыхъ громадъ.

Староста витріщивъ на нього очи, и мовчавъ добру хвилю, а въ кôнци не находячи нѣчого лѣпшого сказати, запытавъ патера, грôзнымъ, урядовымъ тономъ:

— А якъ вы называєтесь?

— Шимонъ Цюра, — сказавъ патеръ, въ пору пригадавши собѣ своє колишне имя и прôзвище, на котре выставленый бувъ його пашпортъ.

— А маєте пашпортъ, — пытала дальше сердита власть.

Не вôдповѣдаючи нѣчого, патеръ выдобувъ зъ кишенѣ невеличку книжочку и подавъ єѣ старостѣ. Той оглянувъ єѣ уважно, подержавъ одну картку противъ свѣтла, похитавъ головою и не выпускаючи пашпорту зъ рукъ, допытувавъ дальше:

— А вôдки вы?

— Тамъ прецѣнь написано, — вôдказавъ патеръ.

— То все одно, що написано, я васъ пытаю, — вôдповѣвъ староста. Бѣдный чоловѣкъ не вмѣвъ читати.

— Зъ Козєй волѣ.

— А якій вашь урядъ?

— Мôй урядъ? Я не маю жадного уряду.

— Ну, то якимъ ремесломъ займаєтесь.

— Жаднымъ ремесломъ не займаюсь.

— Ну, то щожь вы таке? — пытавъ староста, котрому зачинала чимъ разъ бôльше не подобатись фізіоґномія його гостя.

— Адже-жь въ моѣмъ пашпортѣ стоить написано, що я комісантъ торговельный.

— Комісарь торговельный? Се що за такій комісарь? Я про такого комісаря нѣколи не чувавъ.

— Не комісарь, але комісантъ, — вôдказавъ зъ ангелською терпеливостею патеръ. — Я розношу по свѣтѣ товары.

— А, такъ, товары розносите! А яки̂ товары?

— Дороги̂ товары. Цѣнни̂ товары. Найкрасши̂ надъ усе въ свѣтѣ, — захвалювавъ дивный комісантъ, и захвалювавъ такъ горячо, що ажь збудивъ недовѣрчивôсть у старосты.

— Гмъ, и чого-жь вы зъ такими дорогими товарами по селахъ ѣздите? У насъ нарôдъ бѣдный, нѣ за що навѣть хлѣба купити, не то вашихъ дорогихъ товарôвъ.

— О, не бôйте ся проте, — скрикнувъ патеръ. — Мои̂ товары, хочь найдорожши̂ надъ усе въ свѣтѣ, але рôвно доступни̂ для бѣдного, якъ и для богатого. А для бѣдного, угнетеного, обôдраного и гоненого ще доступнѣйши̂, нѣжь для богатого и пануючого.

Староста стоявъ, вытрѣщивши очи. Йому починало въ головѣ мѣшати ся вôдъ тои бесѣды, котра йому выдалась цѣлковитою загадкою.

— Гмъ, — заговоривъ вôнъ по хвили, — Богъ його знає, що се за товаръ такій. А ну покажѣть, коли ласка ваша! Але-жь бо я й коробки у васъ нѣякои не бачу.

— Мôй товаръ въ коробкахъ не носить ся. А показати вамъ його я можу тôлько въ чотыри очи.

Пôдозрѣнє старосты що хвилѣ змагало ся. Що за притичина така? Чи то злучайно не злодѣй якій, котрыхъ багато по селахъ волочить ся? И не довго думаючи вôнъ пôдôйшовъ до одного свого хлопця и шепнувъ йому до уха, щобъ побѣгъ закликати, присяжного и ще декого зъ села, а опôсля сказавъ до патера:

— Въ чотыри очи? Гмъ, то хиба ажь завтра? Бо нынѣ нôчь, на дворѣ не побачу, а зъ хаты вcѣхъ выгонювати не буду.

— Нѣ, побачите й на дворѣ, — сказавъ патеръ. — Ходѣть лишень! Лѣпше нынѣ, нѣжь завтра.

— А гій, се щось зовсѣмъ не зъ проста, — подумавъ собѣ староста. — Чи вôнъ мене зарѣзати хоче на дворѣ, чи може тамъ засѣдка яка? — Выглянувъ крôзь вôкно, — темно, тихо, спокôйно, псы пôдъ вôкнами лежать, — нѣ мабуть, беспечно. Глянувъ на патера: невеличкій, сухій, слабосильный, а самъ вôнъ противъ нього велитень и силачь.

— Ну, про мене, то ходѣмъ!

Выйшли на порôгъ, але патеръ потягнувъ старосту дальше, по пôдъ вôкна, вузенькимъ сухимъ мѣсцемъ ажь за угло хаты, и не выпускаючи його руки зъ своєи, почавъ шептати швидко, озираючись и розслухуючи;

— Я не смѣвъ въ вашôй хатѣ при всѣхъ говорити, щобъ вамъ часомъ не наробити клопоту, але ту вамъ признаю ся. Я католицькій ксьондзъ, присланый до васъ просто зъ Риму. Я бачивъ ся зъ вашими, щò ѣздили до святого отця, бачивъ ся зъ Ф-имъ, и вôнъ менѣ казавъ до васъ удати ся.

— Дурный його пôпъ хрестивъ, коли такъ!— буркнувъ понуро староста.

— А то чому? А то чому? — сквапно запытавъ патеръ.

— А тому, що бѣда буде и вамъ и менѣ.

— Яка бѣда? Прецѣнь же о моѣмъ приѣздѣ нѣхто крôмъ васъ доси не знає, а вы ченьже не такій, щобъ.....

— Щобъ донѣсъ на васъ? Ну, про се не бôйте ся! Я вже знаю, чимъ то пахне. Тодѣ-бъ насъ обохъ запакували.

— Ну, такъ чого-жь бояти ся?

— Чого бояти ся? Ну, добре, що вы приѣхали скрыто, — а що дальше буде? У мене вы навѣть ночувати нынѣ не можете, бо у насъ почали жандармськи̂ патролѣ ходити по селахъ, ну, и звѣстно, заразъ до старосты. А скоро въ селѣ появитесь, то заразъ чи жидъ чи хто небудь другій донесе.

— Але-жь я за пашпортомъ.

— Те-те-те, будуть вони дивити ся на вашь пашпортъ. Тутъ у насъ надзôръ дуже острый. Подыблють чужого чоловѣка, щò по селахъ волочить ся, и арештують, слѣдять, хто такій, вôдки, зачимъ? На се можете числити на певно.

Патерови троха недобре зробило ся, коли почувъ таку рацію.

— Ну, такъ щожь менѣ по вашому робити? — спитавъ вôнъ.

Староста подумавъ добру хвилю, а вôдтакъ, очевидно постановивши щось, сказавъ твердо и сухо:

— Ходѣмъ до хаты! А про все те нѣкому нѣчого, розумѣєте?

Патеръ не прирѣкавъ и не супротивлявъ ся. Вôнъ бувъ дуже якось самъ не свôй.

VII.

Старостиха подала вечерю: борщь и горячи̂ бараболѣ. Запросили й патера, але не йшла йому въ горло та вечеря. Якійсь понурый важкій духъ обхопивъ його въ тôй тѣснôй хатѣ, повнôй пары та просыченôй запахомъ кислои капусты, кожухôвъ и людського поту. Вôнъ пильно вдивлювавъ ся въ лиця людей, щò сидѣли поручь нього коло стола: груби̂, неотесани̂ рисы, — черстви̂, спрацьовани̂ руки, осмалени̂ сонцемъ и вѣтрами, немовь облипли̂ землею, зъ котрои живуть. Въ очахъ ихъ, правда, тлѣє огникъ звѣрячого чутя, але зовсѣмъ — такъ бачилось патрови — не свѣтить ся ясне полумя якихъ небудь высшихъ думокъ, реліґійного порыву, мучеництва за вѣру. На ниськихъ, тупыхъ чолахъ видно хиба лѣнивство мысли и упôръ властивый дикарямъ — чи не се були жерела ихъ мучеництва? Щось мовь клѣщами здавлювало серце у патера. И вôнъ має въ ту темну, мясисту масу тхнути духа! Має въ тыхъ грубыхъ кльоцахъ розпалити чистый, святый огонь, котрымъ самъ палає? И того всего має вôнъ доконати пôдъ ненастаннымъ доглядомъ ворожои власти, пôдъ всестороннымъ тыскомъ тысячныхъ, могучихъ рукъ? Яке величезне, силы людськи̂ переходяче завданє! У патера руки опустили ся.

Скрипнули сѣнешни̂ дверѣ. Здрôгнувъ патеръ, ажь пôдкинувъ ся на стôльци. Чи не жандармъ? Але се бувъ не жандармъ, а присяжный, котрого староста велѣвъ закликати, не знаючи ще, хто такій його гôсть. А коли дôзнавъ ся, то й похваливъ себе, за те, що, велѣвъ покликати присяжного. Присяжный бувъ завзятый уніятъ. Його братъ ѣздивъ въ депутаціи до Риму и заразъ по поворотѣ зôставъ арештованый, а присяжный по його головѣ принявъ на себе рôдъ верховодства въ невеличкôй уніятськôй громадѣ. Правда, и присяжный таѣвъ ся супротивъ властей зъ своимъ уніятствомъ, але проте бувъ вôнъ чоловѣкъ смѣлый и доволѣ рѣшучій, готовый въ разѣ потребы потерпѣти за свою вѣру. Отъ тому то чоловѣкови задумавъ староста здати до рукъ свого го́стя, зъ котрымъ самъ не знавъ що почати.

При̂сяжный увôйшовъ въ хату и привитавъ ся. Його просили сѣдати. Вôнъ сѣвъ, закуривъ люльку и мовчавъ, зъ властивою нашимъ селянамъ рôвнодушностею чекаючи, поки староста першій до нього не заговорить. На гостя глянувъ разъ и, бачилось, зовсѣмъ не бувъ. цѣкавый ще разъ на нього дивити ся.

Повечеряли. Староста почавъ розпытувати присяжного о всякихъ рôвнодушныхъ рѣчахъ, а патеръ за той часъ розглядавъ ново прибувшого. Бувъ се высокій, молодый ще чоловѣкъ зъ отвертымъ лицемъ, коротко обстрыжеными русыми вусами и довгимъ русымъ волосємъ. Спокôйна рôвновага и сила виднѣлась въ його рукахъ и поставѣ. Ясни̂ очи глядѣли розумно, троха навѣть хитро; говоривъ звôльна, повагомъ, не мовь надумуючись передъ кождымъ словомъ.

Въ кôнци староста вôдпровадивъ присяжпого въ кутъ и почавъ зъ нимъ щось шептати. На лици присяжного выразилось зъ разу зачудованє, далѣ мигнуло щось нѣбы проблыскъ радости, а въ кôнци залягла звычайна задумчива рôвнодушнôсть. Выслухавши старостового оповѣданя, вôнѣ хвилю стоявъ, мовь надумуючись що дѣяти; за тымъ взявъ папку и звертаючись зъ ушанованємъ до патра, сказавъ:

— Ходѣть за мною!

Патеръ попращавъ ся зъ старостою, поздоровивъ всѣхъ въ хатѣ и въ темну пôтьму пôшовъ за присяжнымъ. Довго йшли мовчки, зъ трудомъ пробираючись по глубокôмъ болотѣ. Тôлько сѣри̂ калюжѣ свѣтились передъ ними часъ вôдъ часу, та крѣслати̂ вербы понуро шумѣли край улицѣ. Псы уѣдали по подвôряхъ, не важучись однакожь выбѣгати ажь на улицю. Впрочѣмъ нѣчого не було видно.

— Такъ вы ажь зъ Риму, — заговоривъ въ кôнци присяжный приглушенымъ, троха навѣть тремтячимъ изъ зворушеня голосомъ.

— Такъ, — сказавъ патеръ. — Святый отець прочувъ про ваше горе, хотѣвъ бы потѣшити васъ.

— Охъ, тяжке наше горе, — простогнавъ присяжный. — Отъ и теперь побрали нашихъ, взяли й мого брата. Вже два мѣсяцѣ — анѣ слыху, анѣ духу. Де вôнъ, що зъ нимъ — Богъ знає. Казавъ становый, що вже й не побачимо його нѣколи. Жѣнка осталась, дѣти дрôбни̂ — рыдають, плачуть... Тай чи одни̂ вони! По всѣхъ селахъ те саме.

— Богъ надѣя наша... Для його славы й потерпѣти треба. Вôнъ для насъ бôльше терпѣвъ, — промовивъ патеръ.

— Такъ, такъ, мы се знаємо! Мы й не нарѣкаємо, хочь и якъ тяжко приходить ся. О, поздоровъ Боже васъ, що вы не злякались труду и небеспеченьствъ и прибули до насъ! И кажете, що прибули потѣшити насъ?

— Такъ, словомъ божимъ, — сказавъ патеръ, котрому якось ненаручно зробило ся при тыхъ словахъ. Зъ бесѣды сього мужика тремтѣло тяжке, наболѣле горе, а у нього на серцѣ такъ було тяжко, такъ якось мутно и млаво, що вôнъ не чувъ въ собѣ доволѣ силы навѣть словомъ божимъ потѣшити тыхъ зболѣлыхъ. Йому такъ и мерещилось, що всяке слово буде для нихъ не правдивою потѣхою, а тôлько хвилевымъ забутємъ, по котрôмъ вони прокинуть ся на нове горе.

Мѣжь тымъ присяжный приступивъ до нього зовсѣмъ близько, нахиливъ навѣть голову, и не мовь боячи ся, щобъ ти̂ шумячи̂ вербы не пôдслухали його слôвъ, прошептавъ:

— Ну, а добри̂ вѣсти привозите? — а коли патеръ, мабуть зъ зачудованя якійсь часъ нѣчого не вôдповѣдавъ, вôнъ додавъ самъ до себе. — Ну, се вже певно, що воно щось не безъ того; адже-жь дармо-бъ вы не ѣхали зъ Риму ажь сюды.

— Про яки̂ се добри̂ вѣсти вы пытаєте, — спытавъ здивованый патеръ.

Присяжный ще таємнѣйше прошептавъ:

— Хиба-жь вы не знаєте? Ти̂, щô намъ обѣцявъ той панъ, що́ депутацію збиравъ.

— Щожь вôнъ вамъ обѣцявъ?

— Нѣ, вы прецѣнь мусите се знати! Вôнъ казавъ, що якъ наши̂ являть ся передъ святымъ отцемъ, то святый отець накаже цареви, щобъ намъ давъ спокôй вѣрити якъ намъ серце каже.

— Се вамъ казавъ той панъ?

— Ну, та вже-жь! Хиба-жь мы були-бъ тратились на ту депутацію?

— Нѣ, бѣдни̂ люде! Анѣ той панъ не мôгъ вамъ того казати, анѣ святый отець не може того зробити. Не може наказати. Святый отець теперь такій самый невольникъ якъ вы, такъ само терпить переслѣдованя. Святый отець молить ся за васъ, буде просити за вами, але наказати нѣкому нѣчого не може.

Патеръ може й самъ не знавъ, яке важке, потрясаюче вражѣнє зробили його слова на присяжного. Высока стать його подалась, угнулась, мовь зломана. Бачилось, що се зломалась головна пôдпора його вѣры. Адже-жь вѣра въ неодолиму силу и безмежну власть святого отця становила властиве ядро ихъ реліґіѣ! Бѣдный патеръ и не пôдозрѣвавъ того, що замѣсть обудити въ тôмъ чоловѣцѣ милосердє до пригнетеного та страждущого святого отця, вôнъ вываливъ самый фундаментовый камѣнь зъ пôдъ будынку його вѣры.

Присяжный довго мовчавъ. Патрови страшно вже навкучила хôдьба середъ пôтьмы по нерôвнôй болотянôй дорозѣ, де ноги грязли трохи що не по колѣна. Його уда пекли мовь прыскомъ посыпани вôдъ непривычнои натуги, а дорозѣ все кôнця не було. Правду кажучи, патеръ не знавъ, чи вони йдуть селомъ, чи лѣсомъ, бо нѣгде не видно було найменшого свѣтелця блымаючого зъ вôконъ. Въ кôнци присяжный зупинивъ ся.

— Слухайте, отче, — сказавъ вôнъ. — Я не веду васъ до своєи хаты, бо у мене за багато людей, не выгода, дѣти дрôбни̂. Ось хата мойого брата, — вона теперь пусто стоить, — ту будете беспечни̂, а ѣды и всего що треба, я вамъ достарчу. А завтра вечеромъ зôйдуть ся всѣ наши̂, то послухаємо, що намъ скажете, и требы поробите. Вôдъ року вже у насъ нѣ хрестинъ нѣ слюбôвъ не було такихъ, якъ Богъ приказавъ. Тôлько деяки̂ до Кракова ѣздили. Одно тôлько прошу васъ: не говорѣть людямъ того, що менѣ говорили, — знаєте про святого отця.

— Не говорити? А то чому?

— Бо всѣхъ зневѣрите? За щожь намъ, бѣднымъ людямъ, и держати ся, коли послѣдна надѣя на святого отця насъ покине? Може бути що воно й правда те, що вы говорили, але я тому не вѣрю, бо не хочу вѣрити. А другимъ нѣкому того й не згадуйте, бо все попсуєте. Говорѣть, що знаєте, але пôдтрымуйте насъ, не знеохочуйте!

Патеръ самъ себе не тямивъ зъ остовпѣня. Ось воно якъ! Ось на якихъ основахъ стоить тутъ унія! Ось за яку правду ти̂ люде гинуть, руйнують ся и йдуть въ тюрмы та на выгнанє! Въ головѣ йому мутило ся; йому здавалось, що попавъ въ якусь глубоку дебру зъ обривистыми берегами и надармо шукає зъ неѣ выходу.

VIII.

Тяжка, безконечно довга була та нôчь для патра Ґавдентія! Самъ самѣсенькій, запертый въ опущенôй хатѣ, въ котрôй пахло сирôстю, вѣяло звôльна просыхаючими сльозами, вôнъ не мôгъ анѣ на хвилю заснути. Вражѣня прожитого дня хочь не дразнили його нервôвѣ яркими картинами, але проймали цѣлу його истоту якимсь холодомъ; отъ якъ проймає насъ дрôбнесенькій осѣнный студеный дощь; Невесели̂ думы ворушились въ його головѣ и прогонювали сонъ зъ його повѣкъ; але може ще дуще прогонювали його инши̂ недогоды; затхлый воздухъ пустки, тверда, тôлько зъ соломы, вереты и соломяннои подушки̂ зложена постѣль, и блощицѣ, котри̂ выголоднѣвшись, зъ усѣхъ кутôвъ въ пôтьмѣ такъ налазили, такъ и впивали ся въ його тѣло. Немовь посоленый пискôрь вивъ ся патеръ на твердыхъ дошкахъ; зъ разу старавъ ся вмовити въ себе, що все те — заслуга передъ Богомъ, що все те терпѣня нерозлучни̂ зъ усякимъ великимъ дѣломъ, зъ апостольствомъ. Вôнъ навѣть на хвилю уявивъ себе древнымъ аскетомъ, прикладаючимъ хробаки до гниючои ноги зъ словами: ѣджте, що вамъ Богъ призначивъ. Але нервы його, не привични̂ до такого мучеництва, не давали вспокоитись такою фільозофією; вôнъ кôлька разôвъ зрывавъ ся, ходивъ по хатѣ, що крокъ зачѣпаючи въ пôтьмѣ то ногами то головою о якусь несподѣвану заваду. Радо бувъ бы засвѣтивъ свѣтло, але свѣтла нѣякого въ тôй проклятôй норѣ не було. Думавъ якійсь часъ пробути всю нôчь на ногахъ и ажь рано покласти ся, але утома змагала його, а надто ще й холодъ проймавъ страшною дрожею його тѣло. Зъ цокочучими зубами, скуленый, умученый, мусѣвъ патеръ радъ не радъ зновъ лягати на свою постѣль зъ тымъ почутємъ, що лягає на тортуру. Перши̂ укушеня блощиць вытискали зовсѣмъ не побожни̂ проклятя зъ його горла; вôнъ почавъ ширити руками по своѣмъ тѣлѣ, роздавлюючи множество тыхъ насѣкомцѣвъ, котрыхъ вôдразлива вонь ще дужше дразнила його нервы. Але въ кôнци таки утома взяла своє; помимо всеи муки и невыгоды вôнъ заснувъ короткимъ, неспокôйнымъ сномъ.

Тай снилась йому та сама погань, котра ввесь нынѣшній день його переслѣдувала. Хитри̂, вкрадчиви̂ очи його вôзника-жида такъ и ярѣли передъ нимъ, усмѣхнути̂, немовь говорили: го, го, знаємо тебе, знаємо! Вôнъ нѣбы хрестить ся, а зъ очей роблять ся двѣ бараболѣ, котри̂ такъ и застрягають йому въ горлѣ, давлять и печуть його въ нутрѣ. Вôнъ зновъ хрестить ся и просить Бога о ратунокъ, а зъ бараболь робить ся величезна блощиця, червона, луската, зъ довжезнымъ жаломъ, зъ гачковатыми ногами, и лѣзе просто до нього, намагаючись вбити йому жало въ грудь, щобъ выссати кровь зъ його серця. Якась неописана трѣвога огортає його и вôнъ кидаєсь зъ усѣхъ силъ утѣкати передъ страшною потворою. Передъ нимъ безконечно довга и безконечно грузка дорога, гинуча далеко въ мглѣ; болото цѣлыми пудами чѣпляєсь його нôгъ, — але трѣвога острымъ жаломъ жене його безъ вôддыху. За собою чує вôнъ якесь несамовите сапанє, щось немовь крики погрозы и насмѣшливый регôтъ, и бѣжить, бѣжить, духъ въ собѣ запираючи, спотыкаючись, на силу вытягаючи ноги зъ болота. Але вже силы опускають його, въ груди вôддыху не стало, страшна судорога убезвладнює натомлени̂ ноги, — оглянувсь, а тутъ же за нимъ страшенна потвора зъ наставленымъ жаломъ — ще крокъ, и зъ страшеннымъ крикомъ розпуки вôнъ паде на землю, о пень головою и въ тôй хвилѣ прокидає ся, справдѣ на земли. Кидаючись въ снѣ, вôнъ скотивъ ся зъ своєи дощанои постелѣ и упавъ на землю вдарившись при тôмъ головою о прилавокъ.

Було вже надъ раномъ; въ хатѣ почало троха розвиднюватись а властиво, якъ кажуть, „ино що вôкна троха побѣлѣли". Патрови стало ще холоднѣйше, нѣжь було въ ночи; вôнъ мусѣвъ встати и ходити по хатѣ, щобъ троха розôгрѣти зацѣпли̂ суставы. Невесела се досвѣтна година въ бѣднôй сѣльськôй нетопленôй хатѣ, — але подвôйно невесела була вона для патра Ґавдентія. Не тôлько, що цѣле тѣло болѣло його, що всѣ кости були мовь переломани̂, а въ головѣ шумѣло и трѣщало вôдъ невыспаня, але и въ душу помимо горячои молитвы не хотѣвъ злинути той небесный, свѣтлый спокôй, котрый патеръ уважавъ конечнымъ до всякого апостольства.

— Боже мôй, — стогнавъ вôнъ изъ глубины свого душевного розстрою, — що я имъ скажу? якъ я промовлю до тыхъ серць, затвердлыхъ въ горю и въ темнотѣ? Чи здужаю я дôбрати ся до живои струны въ ихъ душахъ и порушити єѣ такъ, якъ се найлѣпше для хвалы Твоєи? Боже мôй, пôшли менѣ силу, пôшли менѣ языкъ огняный, навчи мене трафити до ихъ серця!

Але огняный языкъ не являвъ ся; натомлена думка патра не могла зôбрати ся и зсередоточити ся; увага його розбѣгла ся на окружаючи̂ предметы, щò зъ наставанємъ дня звôльна вырынали зъ нôчныхъ потемкôвъ и чимъ разъ рѣзче набивали ся змысламъ патра у всѣй своѣй непринаднôй подобѣ. Глиняна пѣчь безъ комина займала чверть хаты; чорни̂ вôдъ дыму стѣны понуро якъ могила глядѣли на патера; дощана постѣль и безногій топоромъ тесаный стôлъ, отсе крôмъ грубои верствы пылу и смѣтя бувъ ввесь спрятокъ въ тôй нужденнôй хатѣ. И середъ такого окруженя мавъ патеръ розгрѣти свого духа, найти огняне, серця людськи̂ проникаюче слово?

Наставъ ранокъ, сѣрый, мглистый, понурый. Патеръ ходивъ и ходивъ по тѣснôй хатчинѣ въ задъ и впередъ, дожидаючи людей; звôльна, зъ трудомъ вôнъ укладавъ собѣ велику бесѣду, котру мавъ выголосити до зôбраного народу. Ажь зачалапкали кроки въ болотѣ и вôйшовъ той самый присяжный, щò його ту вчора припровадивъ.

— На добрый день вамъ, єґомость, — сказавъ вôнъ и почавъ зъ-за пазухи своєи полотнянки выймати вузлики зъ ѣдою и фляшку зъ виномъ. — Отъ я принѣсъ вамъ дещо, покрѣпѣть ся, бо нынѣ жде васъ добра робота, а въ ночи вы певно не спали добре.

— Яка робота? — спытавъ патеръ.

— Вôдъ двохъ лѣтъ слюбы позатверджувати, дѣтей похрестити и повысповѣдувати всѣхъ насъ, щò не вѣримо въ шизьматыцького Бога. Щожь, чи вы останетесь у насъ, чи нѣ, того не знаємо, а коли вже васъ ту Богъ принѣсъ, то нехай хочь тôлько користи зъ васъ маємо.

Дивно якось вразили патера ти слова. Вôнъ самъ не знавъ, чи тѣшити ся вытревалôстю тыхъ людей, що такъ уперто не хотѣли „вѣрити въ шизматыцького Бога“, чи смутити ся ихъ низькимъ способамъ мысленя, що заразъ хочуть выкористати по свому його присутнôсть. Але не було коли роздумовати̂ довго. Присяжный нукавъ, щобъ патеръ ѣвъ швидко, бо заразъ люде почнуть ити; для всякого беспеченьства вôнъ зарядивъ такъ, щобъ приходили за чергою малыми купками, щобъ не звертати уваги посторонныхъ.

— То вся католицька громада не збере ся? — запытавъ патеръ.

— А нехай Богъ боронить! — сказавъ присяжный. Ту черезъ кôлька хатъ жидъ арендарь сидить. Я й такъ боюсь, щобъ лиха не було! Ехъ, єґомость, тяжко намъ жити! На всѣ боки пильнують, стережуть, якъ дикихъ звѣрѣвъ. И за що? За те, що батькôвськои вѣры держимось, що Бога вôдречись не хочемо и царя за Бога не признаємо!

Патеръ выдививсь великими очима на мужика. Въ простыхъ мужичихъ словахъ було щось таке, що глубоко зворушовало його. Мужича льоґіка, груба, далека вôдъ правды (патеръ знавъ, що арґументы присяжного далеки̂ вôдъ правды) — все таки вдаряла його, бо въ нѣй виднѣлась именно та елементарна сила, щò пôддержувала той нарôдъ; въ нѣй тремтѣли голосни̂ ноты перебутыхъ терпѣнь и оскорблень и того святого обуреня на всяку тиранію, котре й тодѣ не перестає бути святымъ, коли льоґічна пôдстава його не зôвсѣмъ правдива.

Заледво патеръ сякъ чи такъ покрѣпивъ ся (а стравы принесени̂ нынѣ присяжнымъ, були не звычайни̂ мужицьки̂, а трохи добôрнѣйши̂ и смачно зготовлени̂, знать на складку громадську), коли почали й люде приходити. Звôльна чалапкаючи по болотѣ, тайкомъ озыраючись на всѣ боки, а зъ лицями такъ рôвнодушными и деревляными, мовь нѣ про що въ житю й не думали нѣколи, приходили то матерѣ зъ грудными дѣтьми до хресту, то молоди̂ ґосподарѣ зъ молодицями до слюбу, то стари̂ дѣды и жѣнки до сповѣди и причастя. Мовчки входили вони до хаты, хрестили ся входячи, приклякали передъ патеромъ, щò сидѣвъ при столѣ зъ стулою и въ комжѣ, цѣлували його руки и сподоблялись св. тайнъ. Зъ важкимъ чутємъ глядѣвъ патеръ на ти̂ одути̂, безжизненни̂, негарни̂ лиця, неразъ попôдбивани̂, поморщени̂, зъ видными знаками слѣзъ, голоду, недуги; важкимъ чутємъ переймавъ його дотыкъ тыхъ рукъ, рапавыхъ мовь пильники, твердыхъ и чорныхъ, неразъ сухихъ мовь скипы, и тыхъ устъ, посинѣлыхъ або зôвялыхъ безъ радôсного усмѣху, безъ щирого, дружнього слова приязни, любови та науки.

— Боже мôй! — зойкало серце патера, — отутъ поле до працѣ! И за яку-жь то кару Ты не давъ пастырѣвъ добрыхъ сему стаду?....

IX.

Ввесь день патеръ справлявъ требы, терпеливо, уважно и невтомимо. А надъ вечѣръ громадка мужикôвъ зôбралась въ сѣнехъ хаты; прийшовъ и староста и почалась доволѣ оживлена розмова. Коли патеръ высповѣдавъ и запричастивъ послѣднього, мужики вôйшли до хаты.

— Велике спасибôгъ вамъ, єґомость, за вашу ласку, за святи̂ тайны, — сказавъ присяжный. —А теперь збирайте ся, поѣдемо.

— Куды? — спытавъ патеръ.

— Въ друге село; тутъ вамъ довше не можна бути.

— А то чому?

— А тому, — сказавъ кланяючись староста, — що можуть жандармы надъѣхати въ ночи, а жидъ-арендарь ввесь день въ вôкнѣ сидѣвъ и зазыравъ, хто сюди йде. Хто знає, чи тамъ уже не знають о васъ. А якъ бы, не дай Боже, васъ ту зловили, то и менѣ и цѣлому селу така бѣда буде, що й не приведи Господи.

— Ну, добре, коли ѣхати, то ѣхати, — сказавъ патеръ. — А вы на другôмъ селѣ вже оповѣстили кого, що я приѣду?

— А вже-жь. Ще рано парубка на кони посылали. Сказано: добре. Все тамъ буде для васъ готове. Зробите тамъ що треба, вони вôдвезуть васъ дальше, объѣдете за чергою всѣ села, а тодѣ вже якъ воля ваша, чи за границю, чи до Варшавы, чи куды схочете.

Лице патера розъяснилось. Така перспектива, яку ту вказавъ йому простый мужицькій розумъ, була тожь не погана. Вôнъ порозумѣвъ, що не на стôлько внутрѣшный змѣстъ, кôлько зверхни̂ формы католіцизму дороги̂ для тыхъ простыхъ людей, и що пôддержуючи ти̂ формы, вôнъ на разъ сповнить головну часть своєи місіѣ. А дальша, глубша робота пôде за тымъ, звôльна, якъ до обставинъ и часу. Въ такихъ мысляхъ вôнъ зôбравъ ся, закутавъ ся якъ мога и попрощавши ся зъ людьми, пôшовъ зъ присяжнымъ грузкою стежкою по за село пôвперекъ пôль та понадъ рѣчку, якимись крутыми и безконечными манôвцями до того мѣсця за селомъ, де на нього чекавъ невеличкій парою добрыхъ коней запряженый вôзокъ. Коло воза стоявъ пôдсадковатый, середныхъ лѣтъ мужикъ, въ старôмъ кожусѣ и зъ кожушаною шапкою, засуненою ажь на очи.

— Чи вы, Боровый? — спытавъ його присяжный, не можучи въ сумерку розпôзнати його лиця.

— Я, — вôдповѣвъ Боровый, а по хвилѣ додавъ; — чи се єґомость?

— Такъ.

— Niech będzie pochwalony! — озвавсь Боровый до патера и зъ ниськимъ поклономъ пôдôйшовъ до нього и поцѣловавъ його въ руку.

— А що, дорога беспечна? — пытавъ далѣ присяжный. Боровый ставъ и почавъ чухатись въ потылицю.

— Гмъ, та нѣбы беспечна, а тамъ, хто його знає! Коли-бъ тôлько оти̂ прокляти̂ жиды не нашкодили!

— Жиды? Ну, певно, що вони не вôдъ того, коли тôлко що небудь дôзнають ся.

— То тожь то й бѣда, що мабуть усе знають.

— Усе знають! А то якимъ способомъ?

— А лихій ихъ знає. Боюсь, чи не той проклятый Гершко, балаґула — — И не докôнчивши, вôнъ звернувъ ся до патера: — Чи вы єґомость не ѣхали зъ такимъ рудымъ, зызоватымъ жидкомъ?

— А, зъ нимъ, — вôдказавъ патеръ, не мило враженый тымъ пытанємъ.

— А чи не выпытувавъ вôнъ васъ: хто вы, куды и за чимъ ѣдыте?

— Выпитувавъ.

— И що вы йому сказали?

Патеръ коротко росповѣвъ мужикамъ свою розмову зъ жидомъ.

— Ну, такъ и є, — сказавъ Боровый, — зъ такои бесѣды вôнъ мусѣвъ догадатись, що ту щось не зъ проста. Нѣяки̂ комісанты у насъ по селахъ нѣколи не ѣздять. Ще щастє ваше, що просто не завѣзъ васъ до станового.

— Але якъ же се? Щожь вôнъ мôгъ пôдозрѣвати? — скрикнувъ патеръ, и почувъ, якъ йому по пôдъ груди зробилось горячо, а по за плечима мовь морозомъ потягло.

— Що мôгъ пôдозрѣвати, то лихій його знає, але я то тôлько знаю, що лишивши васъ, вôнъ ночувавъ въ нашôмъ селѣ въ шинку, а вчера рано жиды зъ нимъ разомъ ѣздили до станового. Того й ждати, що сеи ночи всѣ дороги жандармами та десятськими обставлять.

Патеръ стоявъ мовь въ воду опущеный.

— Ну, чень то воно такъ зле не буде, — зачавъ потѣшати присяжный, щò привѣвъ патера, але не вспѣвъ докôнчити своєи бесѣды, коли на поли вôдъ села показавъ ся якійсь парубокъ на кони. Вôнъ гнавъ конемъ що силы, але бѣдна худобина, грузнучи въ розмоченôй рôли по колѣна, засапана и спѣнена очевидно послѣднихъ сидь добувала, щобъ хочь въ десятôй частинѣ вдоволити вымаганя ѣздця.

— Сховайтесь, єґомость! — крикнули оба мужики, побачивши ѣздця.

Патеръ, тремтячій и блѣдый, схиливъ ся и шмигнувъ въ лѣсъ. Мужики стали коло воза и спокôйно дожидали, хто се такій ѣде. Швидко пôзнали, що ѣздець — свôй чоловѣкъ, але по його трѣвожнôмъ лици могли догадувати ся, що везе не найкрасши̂ яки̂сь вѣсти.

— Ну, Богу дякувати, що я ще заставъ васъ, — просапавъ вôнъ, ставши на мѣсци и злѣзаючи зъ коня. — Але то ѣзда була, нехай Богъ боронить.

— Ну, та що тамъ такого? За чимъ тя выслали?

— Та що бы такого, — погано тай годѣ! Становый приѣхавъ, пытає: де вы того бунтôвника подѣли, щò ту бувъ? Старшину вже въ пута закували, але вôнъ нѣ до чого не признає ся.

— А щожь каже?

— А, каже, бувъ у мене якійсь панокъ, переночувавъ тай дальше пôшовъ, — на тôмъ и затявъ ся. Становый лютый такій, що крый Боже, а посѣпакôвъ цѣлу хмару зъ собою навѣвъ. Такъ ото я гнавъ сюды, щобъ сповѣстити васъ, що нѣ до якого села вамъ и показувати ся зъ єґомостемъ не можна, — всѣ дороги будуть обставлени̂, а завтра може й облаву зроблять по лѣсахъ.

Патеръ Ґавдентій въ поблиськи̂хъ корчахъ чувъ усѣ ти̂ слова, и хочь не багато розумѣвъ „мужицького" говору, то все таки одно було йому ясне: що тутъ йому пропадати доведесь. Ота величезна, самодержавна и шизматыцька Росія, котру вôнъ доси знавъ тôлько зъ оповѣдань, а представлявъ собѣ якъ якогось смока тысячиголового, готовилась теперь вхопити його въ свои̂ могучи̂ лапы, здавити и згнести, якъ пылину, закинути десь въ бездонну пропасть, въ глуху темноту, до котрои анѣ промѣнчикъ свѣтла не доходить, вôдки не долетить на свѣтъ анѣ оденъ зойкъ катованои жертвы. Пропасти! пропасти! Не то що не зробивши, але навѣть не зачавши великого дѣла! Пропасти за те одно, що посмѣвъ ты ступити на ту землю закляту, що посмѣвъ простягнути руку противъ могучого кольоса! — Таки̂ мысли шибали въ головѣ патера, и смертельна судорога потрясла цѣлымъ його тѣломъ.

Мѣжь тымъ мужики стояли коло воза и стиха надъ чимось радили. Вже сумеркъ густый налягъ на поле, и въ тôмъ сумерку постать ихъ въ грубыхъ кожухахъ, въ пелехатыхъ шапкахъ на головахъ, выдавались якимись зловѣщими, дикими. Надъ чимъ вони радять? — думавъ патеръ. Чи не думають вони для вратованя себе самыхъ выдати мене въ руки станового? И вôнъ зъ горы вже почавъ обурюватись на пôдлоту тыхъ варварськихъ людей, на ихъ трусливôсть и низьки̂ мысли. Але поки ще змôгъ достаточно вглубитись въ своє праведне обуренє, присяжный кликнувъ його, щобъ наблизивъ ся до нихъ.

— Ну, єґомость, — сказавъ вôнъ рѣшучо, — въ злу пору вы выбрались до насъ, дальше вамъ ѣхати годѣ.

Патеръ стоявъ и вдивлювавъ ся пильно въ темну даль, не кажучи анѣ слова, а тôлько думаючи собѣ: — Ну, ну, зачинай вôдки хочешь, а я знаю голубчику, до чого ты дôйдешь!

— И тутъ вамъ оставатись годѣ; не нынѣ, то завтра попадете въ руки посѣпакôвъ.

— Такъ щожь робити? — спытавъ безнадѣйно патеръ.

— Вертати назадъ за границю.

— За гра — ни — цю? — процѣдивъ зачудованый патеръ. — Хиба-жь се такъ легко?

— Не легко, але можна. Мы знаємо лѣсови̂ стежки, спробуємо перевезти васъ.

— Вы?

— Ну, та вже-жь що мы, а не ангелы небесни̂. Мы вже порадились: Боровый повезе васъ.

— Ну, а гранична сторожа?

— Мусимо прошмигнути.

— Ну, а якъ ту за вами шукатимуть?

— У мене дома вже знатимуть, що сказати.

— Ну, а якъ, зловлять по дорозѣ?

— Га, то пропадемо. Разъ мати родила.

Ажь теперь патеръ бодай троха порозумѣвъ, надъ чимъ радили мужики: порозумѣвъ, яки̂ глупи̂, низьки̂ и пôдли̂ були його пôдозрѣня. якъ твердо и безповоротно готови̂ були ти̂ люде рѣшитись на таке дѣло, за котре заплаты не могли ждати нѣякои, але въ котрôмъ могли стратити все, що тôлько для чоловѣка найдорожше на свѣтѣ. Першій разъ глянувъ вôнъ на тыхъ простыхъ варварôвъ не тôлько зъ подивомъ, але и зъ глубокимъ поважанємъ.

— Ну, не пора гаятись, — сказавъ Боровый. Сѣдайте, єґомость! Хочь то нôчь довга, та я боюсь, щобъ по пôвночи не зробилось мѣсячно, — се для насъ була бы просто загибѣль. Треба спѣшитись.

Коротке, але щире було пращанє патра Ґавдентія зъ присяжнымъ. Забуваючи про всѣ рôзницѣ стану, званя и освѣты, патеръ щиро поцѣлувавъ ся зъ мужикомъ, якъ бувъ бы поцѣлувавъ ся зъ рôднымъ братомъ; забувъ навѣть поблагословити його, такъ цѣлковито въ тôй хвилѣ переваживъ въ нѣмъ чоловѣкъ надъ священикомъ. Вôдтакъ сѣвъ на вôзокъ, закутавъ ся за порадою Борового въ грубу, брудну плахту лежачу на возѣ, — Боровый сѣвъ такожь, взявъ вôжки и батôгъ до рукъ, и вони швидко поѣхали вузенькою дорôжкою по пôдъ лѣсъ въ сторону вôдъ села, мовь потонули въ темну, непевну и необôймлену далечину.

Тихо, похнюпившись сидѣвъ патеръ Ґавдентій на вôзку, зарывши ноги въ солому и часъ вôдъ часу здрогаючи вôдъ холоду. Тихо, понуро було и въ його головѣ, въ його серцѣ; утома взяла верхъ; мысли, мовь промокли̂ птицѣ въ слоту кулились и безсильно падали до долу; одно бажанє пересилювало всѣ прочи̂: коли-бъ швидше дохопитись спокôйного, беспечного, теплого кутика. И вôзникъ не мавъ охоты до розмовы, — тай не до розмовы мабуть було йому тамъ, де треба було не двохъ а чотырехъ очей, щобъ середъ пôтьми не змылити зъ дороги, не битои, а лѣсовои, зрадливои, неуѣждженои дорôжки. Впрочѣмъ и чотыри вôзникови̂ очи тутъ мало-бъ на що здали ся, особливо коли въѣхали въ лѣсъ, мовь въ темну, бездонну нору. Боровый, бачилось, и не силовавъ ся теперь поводити кôньми, а лишивъ имъ волю; привычна мабуть до такои ѣзды худоба хочь звôльна, але певно и осторожно ступала напередъ, и тôлько часъ вôдъ часу стукнуло колесо о пеньокъ або пôрнуло по саму маточину въ глубоку выбоину, даючи тымъ вправному вôзникови пôзнати, що ѣдуть справдѣ дорôжкою, а не якою небудь лѣсовою прогалиною.

Першій разъ на свойому вѣку находивъ ся патеръ въ такôмъ великôмъ лѣсѣ и то ще середъ такихъ незвычайныхъ обставинъ. Не диво затымъ, що ввесь той фантастичный чаръ, вся могуча лѣсова гармонія безконечною филею вдарила на його душу. Вогкій лѣсовый холодъ, позбавленый тои рѣзькости, щò на вольнôмъ полѣ, освѣживъ його, розширявъ вôддыхъ и прискорювавъ битє серця. Широко отворени̂ очи сквапно ловили найменшій вôдблескъ свѣтла, сверлували густу пôтьму пôдъ коронами столѣтныхъ сосонъ та шибали долѣ ихъ могучими пнями, щô бовванѣли мовь безконечный рядъ уоруженыхъ и готовыхъ до походу велитнѣвъ. Чу! Гукнула въ дали сова, застогнавъ протяжнымъ, безконечнымъ стономъ вѣтеръ мѣжь вершками деревъ, и якась дивна, неописана туга налягла серце патера. Куды се я тягну ся? За чимъ? Въ якôй цѣли? Для чиєи користи? Суха гилька, стручена вѣтромъ зъ дерева, хруснула пôдъ колесомъ. Отсе и моя доля, — думавъ патеръ, — та тôлько де те зелене, могуче дерево, при котрôмъ я вырôсъ, вôдъ котрого мене вôдôрвано? Нема його, а може й є, та я його не знаю. Суха гилька, кидана зъ одного кôнця свѣта на другій, поки яке колесо не розъѣде та не переломить єѣ. Уява його мимоволѣ перлась въ гору, понадъ се море вогкого холоду и густои тѣни, пôдъ темный небозвôдъ. Чорни̂ пнѣ деревъ росли-выстрѣлювали въ якихъ безмѣрно высокихъ колосôвъ, темныхъ, невдержимыхъ, головами сягаючихъ до неба, а своими чорными сутаннами закрываючихъ мѣсяць и зорѣ. Ось вони ушикувались въ рядъ, въ пôвколесо, и тихо, мовь хмара плывуть на схôдъ, на пôвнôчь. Ихъ стопы пôдрывають ґрунтъ, мовь повѣнь; ихъ руки сѣють якесь сѣмя, щò убезвладнює всякій опôръ, а ихъ головы — нѣ, у нихъ нема головъ, тôлько капелюхи на плечохъ, — у нихъ у всѣхъ одна голова, кольосальна, высока, сіяюча якимсь неземнымъ блескомъ, а зъ тои головы безконечнымъ роємъ роять ся темни̂ замысли, проклятя и благословеньства, интриґи и геройства, — и летять мовь чорни̂ блыскавки на всѣ кôнцѣ свѣта, и новою силою наповняють страшни̂ леґіоны, женуть и кермують ихъ, мовь вѣтеръ хмару, далѣ, далѣ, далѣ, а куды? до якои цѣли?

— Ad majorem Dei gloriam! — застогнавъ вѣтеръ понадъ лѣсомъ, зашептали трепечучи сосны, заскиглила нôчна птиця.

— Такъ, се мы! — думалось патерови, — се Ecclesia militans! — И грудь його розширилась, пôднялась голова въ гордôмъ почутю, що й вôнъ частина тои силы, котрôй нѣщо, нѣщо на свѣтѣ оперти ся не може.

Але що се за нови̂ дива снує передъ нимъ невгомонна фантазія? Здаєсь йому, що зъ низу, зъ землѣ выростають яки̂сь нови̂ лицарѣ, страшни̂, невловими̂. Мовь бульки на водѣ въ слоту, мовь блыскавки на небѣ въ тучу прорывають ся вони то ту то тамъ, проскакують несподѣвано мовь метеоры и кидають ся въ леґіоны темныхъ велитнѣвъ мовь вируючи̂ ґранаты. Затупали объ землю темни̂ леґіоны; стократъ сильнѣйше загримѣли зъ верху слова анатемъ и проклять, але страшныхъ грохочучихъ бомбъ чимъ разъ бôльше и бôльше. Куды окомъ скине, всюды земля нагороѣжилась якимись блыскучими, острыми кôльцями: се вершки шоломôвъ пôдростаючого нового лицарства. Застогнали въ оденъ голосъ темни̂ леґіоны; вôдъ краю до краю, вôдъ моря до моря понѣсъ ся ихъ стогôнъ, а нове зелѣзне лицарство росте й росте зъ пôдъ землѣ, звôльна, сутяжно, але ненастанно. Вже головы вырынули, могучи плечѣ одно въ одно пôдносять ся, заковани̂ въ непробити̂ панцирѣ. Глухо гуде земля и стогне, плодячи таке племя: мабуть не стогнала такъ, зрощаючи такій самъ овочь изъ Кадмовыхъ смочихъ зубôвъ. Тысячѣ лиць ворожо насторожились на патера, тысячѣ очей стрѣлами впылись въ нього, — ось и тысячѣ рукъ, незлѣчими̂ якъ конарѣ въ лѣсѣ, грôзно пôдносять ся противъ нього, придавлюють його одною безмѣрною ваготою своєи погрозы, и зъ тысячныхъ устъ роздаєсь оглушаючій грôмъ:

— Не твоя побѣда! Ratio vincit!

— Sanctus! Sanctus! Sanctus! — скрикує патеръ и прокидає ся, — але грохôтъ грому таки ще звенить въ його ушахъ. Що се? Де подѣлась темна фіґура вôзника, що́ копичкою торчала передъ нимъ на возѣ? Нема вôзника, а прецѣнь конѣ летять якъ скажени̂, и придушеный голосъ мовь зъ пôдъ землѣ стогне: Вйо! вйо! Що се такого? Патеръ протирає очи, щобъ лѣпше розглянутись, коли въ тôмъ тутъ же зъ-зa сосны, майже надъ самымъ його ухомъ роздаєсь страшенный — не крикъ, а ревъ:

— Стôй!

— Niech będzie pochwalony Jezus Chrystus! — пробелькотавъ патеръ, зовсѣмъ завмерши и не владаючи надъ своими устами.

— Ви̂о! ви̂о! — сычавъ придавленый голосъ зô споду — и добуваючи послѣдныхъ силъ, рванулись конѣ напередь и помчали яко вихоръ. Хвиля була грôзна.

— Ниць! ниць! — сычавъ той самый голосъ до патера, але той огомлошеный страхомъ и несподѣванкою, анѣ не чувъ анѣ не розумѣвъ тои перестороги. Але въ однôй хвили порозумѣвъ єѣ. Тутъ же обôчь нього блыснуло зелѣзо, загудѣло щось въ воздусѣ зъ страшеннымъ розмахомъ, и важка кольба жандармського ружья мовь грôмъ упала йому на плечѣ. Якъ бы троха высше була-бъ розбила йому голову. Ударъ бувъ такъ сильный, що патеръ якъ прокинутый снôпъ, безъ голосу, безъ стону, упавъ зъ сыдженя и тыцьнувъ лицемъ въ солому, — але й жандармъ, потрученый осею, перевернувъ ся и впавъ въ болото. Се було спасенє нашихъ ѣздцѣвъ. Одна мінута, и вони були за границею, правда, не въ цѣлковитôмъ ще беспеченьствѣ, бо стôйкови̂ гнались ще за ними добрый кусень и навѣть стрѣляли, — та все таки догонити ихъ не могли.

Коли вôдъѣхали зъ пôвъ милѣ вôдъ границѣ и выѣхали зъ лѣса на вôльне поле, першій пôднявъ ся Боровый, котрый почувши зъ далека хрустъ галузя на граници прилягъ бувъ у возѣ.

— Єгомость, га, єгомость! — почавъ вôнъ торкаючи патера. Замѣсть вôдповѣди патеръ тôлько застогнавъ.

— Що вамъ, єґомость? — допытувавъ мужикъ. — Вставайте, вже беспечно!

— Охъ, — стогнавъ патеръ, — менѣ вже все одно!

— Нехай Богъ боронить! — скрикнувъ Боровый, — хиба васъ ранили?

— Не ранили, а вбили...

— Убили! Господи! Певно куля! Де васъ болить?

— Охъ мабудь не куля! — Зойкавъ патеръ, пробуючи пôднестись. — Охъ, охъ, охъ, — усѣ кости въ крыжехъ переломани̂, — кровь цѣле лице обôльяла!

— Боже мôй, Боже мôй! — скрикнувъ Боровый, — отъ нещастє! А я-жь вамъ кричавъ: ниць присядьте, ниць! Коли-бъ хочь нôчь виднѣйша була, а то пôтьма, що око выйми? Але не бôйте ся, швидко до села доѣдемо.

— Охъ, мабуть пôзно буде, — стогнавъ патеръ, — кровь уся зтече!

И стогнучи, вôнъ зновъ упавъ въ солому. Боровый нe довго думаючи, затявъ конѣ и пôгнавъ до блиського села, просто до руського панотця.

Вже було надъ раномъ, коли доѣхали, а розвиднятись почало, коли въ попôвствѣ добудились служницѣ. Патеръ на диво собѣ самому, не то що не вмеръ до того часу, але огрѣвши ся въ соломѣ, почувъ навѣть, що йому якось лекше робить ся и бôль въ крыжехъ менше докучає. Тôлько кровь плыла.

— Певне смерть наближаєсь, — думавъ вôнъ. — Пишуть въ книжкахъ, що якъ кровь зъ чоловѣка зтече, то такъ йому легко робить ся. На силу розбудили въ попôвствѣ декого зъ челяди; въ кухни показалось свѣтло, слуга выйшовъ зъ лѣхтарнею на подвôрє:

— Якій ту лихій добиває ся та спати не дає?— крикнувъ вôнъ.

— Мовчи, — крикнувъ въ одвѣтъ йому Боровый. — Ту въ мене на возѣ єґомость, умираючій, — поможи занести до хаты, ратунокъ дати.

— Що за єґомость? Якій єґомость? — пытавъ слуга.

— Чи ты ту Савко панъ, — озливъ ся на нього Боровый. — Не твоє дѣло пытати! Бери!

Легенько, по пôдъ руки звели патера, зъ вôзка и запровадили до кухнѣ. Мѣжь тымъ и панотець збудивъ ся и ждавъ ихъ въ кухни. Страшный видъ показавъ ся йому. Патеръ Ґавдентій въ бруднôй хлопськôй плахтѣ, обтыканый стеблами соломы, зъ лицемъ завалянымъ кровю ишовъ постогнуючи. Панотець ажь въ долонѣ сплеснувъ, побачивши його.

— Воды! воды! — крикнувъ вôнъ, и тутъ же вродилась вода, Зъ патера зняли плахту, обмыли його лице, причѣмъ на велику його радôсть и немалый встыдъ показало ся, що кровь текла йому не зъ рота, а зъ носа, въ котрый йому залѣзло кôлька стебелинъ соломы въ тôй хвилѣ, коли пôдъ ударомъ жандармськои кольбы падавъ на лице.

Отакъ скôнчилась та перша нещаслива місія патра Ґавдентія на Пôдлясє. Вôдправивши зъ подякою Борового и забавивши кôлька день въ теплôй, гостиннôй хатѣ панотця, патеръ поѣхавъ до Тернополя, де въ конвентѣ свого закону зробивъ справозданє зъ своєи місіѣ и выславъ до Риму, ждучи вôдтамъ дальшихъ приказôвъ.

_____________

*) Историчне. — Примѣтка Автора.

*) Оповѣданє Ф-ого списане мною зъ єго власныхъ устъ 1884 р. Примѣтка Автора.

19.11.1887