Навіть задумавшись, не можу дати остаточної відповіді, яким чином обираю для себе світські заходи… Іноді слухаю, що радять друзі, іноді дослухаюсь до порад авторитетів, але частіше мабуть, все-таки, інтуїтивно. Бо, як правило, вона (та інтуїція) мене ще ні разу не підвела.
Саме таким інтуїтивним був мій похід на презентацію нової книжки Катерини Немири «Кольорові оповідки». Я так скучила за вітчизняним добрим письмом і за короткою прозою, що для себе вирішила – то воно. Бо то мусить бути воно. Я хочу насолоджуватись словами, я хочу, читаючи, поринути у світ героїв, я хочу їм вірити, я хочу любити і знемагати від любові разом з ними. Знаєте про таке: бійся своїх бажань? Ото ж. Вийшло саме так: хочеш – маєш. Катерина Немира виявилась невеличкою на зріст, приємною і доволі тихою панею. В той день вона застудилась, можливо, тому читала делікатно, без пафосу і надриву. Проникливо, заглядаючи в саму душу. Читала так, як зрештою, пише. Короткі, навіть можна сказати куці оповідання. Проте історії, описані в них – довжиною в ціле життя. Чуже життя. Трагічне. Іноді через той трагізм недосяжне.
Пам’ятаю: Надія Мориквас, що модерувала зустріч, згадала про оповідання, в якому люди ховались в погребі від німецьких солдат. Раптом почала плакати дитина. Дідусь наказав невістці задушити маля.
– Бракувало лише долі секунди, щоб сталося непоправиме, правда ж? – Звернулась модераторка до письменниці.
Катерина не стала заперечувати. Вона лише всміхнулась.
– Хто зна, кожен, мабуть, бачить своє, – відповіла жінка.
Отакою вона була весь час. Не намагалась розказати, не намагалась довести свою версію. Навіть якщо це очевидно не так.
Далі Катерина Немира прочитала оповідання. Зелене. Те, що із зеленою сукнею. Там було багато-багато болю. Та що там багато, та оповідка потопала у тому болю. В болю тієї ліричної героїні, в болю геть усіх жінок, котрі під час війни схожі одна на одну мов дві краплі води. Мов дві краплини сліз. І я плакала. Бо раптом через отой біль на якусь мить зріднилась з ними. З ними, далекими і незнайомими, з ними, в зелених весільних сукенках замість білої. А про те дитя, що плакало, я прочитала вже вдома. Непоправиме таки сталося, але сліз вже не було. Згадала, як всміхалась Катерина Немира, коли казала, що кожен, мабуть, бачить своє і розуміла – авторка попри всю правду і трагізм залишає місце для Віри. Місце таке малесеньке, що іноді й не розгледіти… Та все ж…
Два дні поспіль, залишаючи ще трошки «на завтра», насолоджувалась словом. Словом, що виправдало усі мої сподівання. І я тішилась разом з героями, страждала разом з ними, затаюючи і любов, і біль в надії, що все-таки прийде той час, коли ними можна буде поділитись… І я таки вірила кожній жінці, кожній дівчині, кожній матері і… кожному їх слову. Бо сама така… А потім мала нагоду поговорити з Катериною Немирою про те, чого не вичитала в книжці.
Катерина Немира вдома в Новому Яричеві, готується до відкриття своєї спільної з чоловіком Володимиром виставки у Львові.
– Знаю, що ви художник, працюєте в кераміці, скульптурі. Що важче: ліпити до купи шматки глини чи вкладати слова?
– В скульптуру прийшла через великі сумніви, спробу знайти математичну формулу відтворення образу, через нерозуміння термінів «Кругла скульптура, пластика...». Переборювала сама себе і сперечалась з вчителями, дивувалась вмінню однокурсників і фізично намагалась вселити душу образу в глину, скло, метал… Відчувала професійну відповідальність і брак професійності. Але було цікаво, було відчуття, що зможу, навчусь, відчую. Не було боязні, а була впертість: або воно мене, або я його, але лучче – я!
З літературою було просто – писала виключно для себе, спочатку поезії, які і не думала називати поезіями, тому і дивувалась, коли взяли добірку в «Вітрила» – у ‘80-х було таке видавництво чи видавничий проект… Десь на початку ‘90-тих почала прозувати: короткі новели мусили зібратись на папері, але теж не було часу – сама з двома дітьми, жодної надії, що друкуватимусь... Просто писала, і хоч слова чомусь сплітались в темні сумні образи – писала із задоволенням, продумувала, скорочувала, відсікала… захоплена новелістикою...
– Чого замало було в глині, що пішли до прози?
– Писалось паралельно до творення керамічних композицій, одне одному не заважало, а скоріше доповнювало… Подобалось вишукувати слова, щоби були прості і об’ємні, і подобалось творити об’єми, які відбивали світло… На відміну від прози скульптурні образи народжувались радісними, усміхненими або задуманими, але не трагічними..
– Чого не вмієте, але дуже б хотіли навчитись?
– Дотепер маю відчуття, що нічого не вмію… І всього хотіла б навчитись. Навколо мене такі обдаровані люди: спробувала зробити щось в дизайні одягу і зустріла цікавих успішних модельєрів; навколо чудові скульптори, що легко володіють матеріалом, аж заздрісно; молоді письменники понавидавали купи прекрасних книг – що хоч би встигнути прочитати… Чоловік щоразу пише нові картини, які люблю, дочка, син – мудрі, творчі…, доводиться докладати зусиль, щоби не відстати… А в повсякденному житті поруч в селі – здається всі так легко обробляють землю, і все в них росте і всюди панує лад – от би навчитись!
– Коли зрозуміли, що проза – то ваше?
– Я не знаю, чи проза – то моє... Просто не можу не писати, втягнулась в ті образи, які живуть, нуртують навколо мене, приходять в будь-який час, в будь-якому місці, вимагаючи занотувати їх, і тоді залишається лише сформувати в ціле і відсікти зайве, а воно вже саме чи біжить, чи шкандибає, але живе.
– Чи вагалися перед вибором, куди вступати, коли обирали професію?
– Було три мрії, які манили: хотіла стати режисером і поставити свою виставу. Була спроба навіть покинути навчання в інституті Прикладного та декоративного мистецтва і спробувати поступити в Карпенка-Карого… Взяла дочку за руку і поїхала. Постояла під дверима, тримаючи маленьку ручку доні в долоні і зрозуміла: в системі, що була в СРСР, творчої праці мені не бачити! Вернулась до кераміки, а з театральних амбіцій маю хіба написані сценарії вистав для дітей, які побачили сцену в аматорських постановках. На все життя запам’яталась вистава культового театрального режисера Гротовскєго «Апокаліпсис», яку бачила в 1977р. у Вроцлаві (Польща). І це стало тим високим рівнем в мистецтві, не тільки у театральному, до якого іду в кожній роботі. Чим би не займалась: скульптурою, прозою, педагогікою…
Друга мрія – журналістика… Навіть пройшла співбесіду в університеті ім. Івана Франка, але вирішила, що таки образотворче мистецтво манить більше. До цієї думки підготував мене мій перший вчитель, Євген Коцюба, який дав відчути радість від кольору, лінії, плями!
– Яка ваша улюблена робота в кераміці?
– Не знаю… Люблю всі. І «Русалок», і «Розмову про любов», і «Молодицю», і останні: «Тотем» – велика композиція, яку презентувала в Нью Йорку, «Кукіль» – присвята голодомору за мотивами поезії Павла Тичини, тепер вона в Канаді.
– А улюблене оповідання?
– З літературними творами складніше: тут один раз видається, що написано добре, а на наступний день написала б інакше… Радію, коли маю не просто відгуки, а аналіз…
– Кажуть, перші дві книжки в письменника обов’язково автобіографічні, а у вас?
– Безумовно, є якісь особисті моменти та враження в основі того чи іншого опису. Наприклад, зустріч з Красаускасом і Марією Галан… Але я не можу сказати, що мої книги автобіографічні, це, в першу чергу, інтерпретація і роздумування про різні ситуації, що мали місце в житті різних людей, часто вигаданих, «вирізьблених» з цілого букету вражень, нюансів, фантазій... Хоч «Іногда» ілюстровано фотографіями з родинного альбому, одне з яких цінне не тільки для мене, бо там, 1957 рік, можна побачити крім мами, бабусі, нас з братом, маленьких, Лідію Смаглюк, Надію Суровцеву і Олену Степанів.
– Чи ваші літературні герої мають реальних прототипів?
– Ні, чотири героїні моєї нової книги вигадані. Це сукупність враження від життя з чотирьох сторін світу жінки. Видумані і герої оповідань «Іногда», хоч вживаю прізвища справжніх осіб, які в моєму житті залишили багато гарних спогадів. Але прототипами в прямому сенсі названих їх іменем героїв вони не є. Наприклад, одна з жінок, що зустрічається в «Іногда», має ім’я Ліда Смаглюк, але її слова, образ – все моя вигадка, хоч реальна Ліда теж була ув’язнена НКВД.
– Що цінуєте в людях?
– Колись одна жінка мені казала: «От, щоб тільки – здоров’я». «Ні», – відповіла я, – «Щоб розум. Як буде розум, то навіть з поганим здоров’ям можна справитись». Весь час відчуваю, як мало знаю – мудрістю, розумом захоплююсь в людях.
– Що для вас Любов?
– Це щемливе, радісне почуття. І не має значення, чи це любов до землі і неба, річки в рідному селі, вулиці в рідному місті, до дитинчати, що, показуючи на іншу дитинку, питає: «Мамо, а цей хйопчик буде бавитись зі мною?», – і ваше серце переповнюється від радості, бо нема чужих дітей. Любов, справжнє почуття Любові, робить нас кращими, відкритими, ми наповнюємось бажанням добра всім, хто поруч. Незалежно від релігійних переконань, національностей, сексуальних орієнтацій, майнового стану… Любов, на відміну від Кохання, робить нас завжди щасливішими, кращими, спокійнішими, наповнює наше серце благодаттю.
– Що вас тішить?
– Добро в людях.
– Що засмучує?
– Глупота, скнарість, заздрість.
– Що таке у вашому розумінні бути жінкою?
– Колись вважала, що відмінності між чоловіком та жінкою надумані. Бавлячись з сином, взяла в руки ляльку і, повиваючи її, заспівала колискову. «Мамо,тихо, – попросив мене трирічний синок, – чуєш, як гарно трактор гуркоче?» З тих пір заспокоїлась: я краще планую господарські питання, чоловік краще технічні. Проте знаю, що жінка, на відміну від чоловіка, має більшу інтуїцію, закладену в неї Богом. Вона більш відповідальна за виховання дітей, і саме тому жінка важче утверджується в фінансово ризикованих професіях. Але я згідна з моїм чоловіком, що гармонія між чоловіком і жінкою творить Людину як цілісність.
– А жінкою письменницею?
– Вважаю, що в професії немає поділу на стать. Обурює мене, коли наші жінки-політики вимагають до себе якоїсь більшої уваги: або ти політик, або ні; або письменник, або ні!
– Які вподобання в літературі загалом?
– В музиці, літературі цікаво мені все. Поезія і проза. Леонід Кисельов, Шевченко і Бернс, Кобо Абе, Апдайк, Ірена Вільде, Хемінгуей, Бредбері, Тютюнник…
– У сучасній?
– Як от щось вже читаю, то люблю і подивляю. Як не можу читати, то думаю, що треба відкласти і через якийсь час повернутись… Може, в іншому настрої відкрию для себе особливості стилю чи виразність насиченості образів…
– Чи думали проілюструвати самостійно свої твори?
– Думала, коли готувала «Кольорові оповіді». Але прийшов Юрко Мориквас, подивився і відібрав вже готову графіку мого чоловіка Володимира Немири. Хоч це роботи не створені як ілюстрації, але там більш тотожні настрої, і, гадаю, вийшло вдало!
– Чи вважаєте себе щасливою?
– Людина та щаслива, яка чує себе щасливою. Я маю відчуття щастя, і вдячна за це долі. Мені цікаво жити.
– Якщо б був шанс щось одне змінити в житті, то що б то було?
– Щоби не було Жертв Майдану.
Замість довідки Катерина Немира про себе:
Катерина та Володимир Немири на відкритті своєї спільної виставки "40 літОпісля", присвяченій сорокаріччю завершення навчання у Львівській Академії Мистецтв (тоді ще – Інституті прикладного і декоративного мистецтва).16 січня 2015 р.,галерея Гері Боумена, Львів
Я народилась в минулому столітті, у 1952 році, біля Львова в Сокільниках. Закінчила інститут Прикладного і декоративного мистецтва. Працювала на Львівській кераміко-скульптурній фабриці в художній майстерні і паралельно y тодішньому Палаці піонерів вела студію образотворчого мистецтва. Багато хто з моїх тодішніх учнів вважають, що завдяки мені стали художниками.
Мені пощастило: диплом «Пори року», виконаний в фарфорі, був відзначений і помічений. Потім були виставки в Голландії, Італії, Франції, Москві. А потім була Америка, де ми з чоловіком шістнадцять років жили, провадили галерею і студію, організували і утримували школу українознавства, влаштували гастролі в США ансамблю П. Вірського, львівських театрів ім. М. Заньковецької та Л. Курбаса та ін.. Я ще й викладала в Кентському університеті (штат Огайо), працювала в управах СУА і Рідної школи Четвертої хвилі, 13 років вела україномовну радіопрограму, читала лекції...
Ясна річ, не втрималася і вже тут, по поверненню, організувала мистецьку студію для дітей Нового Яричева (де я тепер живу) і околиць. А також вирішила зафіксувати свій викладацький досвід у формі посібника з викладання образотворчого мистецтва для дітей.
Фото Наталії Космолінської та Анни Сидоренко
18.01.2015