Артикль

Салман Рушді. Джозеф Антон. Спогади. Серія «Майстри світової прози». З англійської переклав Тарас Бойко. – Київ: видавництво Жупанського, 2014. – 728 с.

Його розповідь могла зацікавити когось тільки з однієї причини – якщо він опише те, що мало місце насправді.

Все почалося смертним вироком, який виніс аятола Хомейні. Одна людина ухвалила знищити іншу людину. Був вівторок, сонячно і святого Валентина. Такий пролог і відправний пункт оповіді, в якій Рушді наполягатиме, що все почалося не тоді, а значно раніше, і відбувалося інакше. Сімсот двадцять вісім сторінок, як саме з погляду Рушді все було, на яких письменник зазиратиме вперед і відходитиме назад, осмислюватиме й оцінюватиме, а подекуди й переоцінюватиме, не поступившись, однак, найважливішим – свободою творчости і людською гідністю.

Перед нами – одіссея людини, а також широка, оперта на вправне слово і непідкупний інтелект панорама культури та політики. Рушді досліджує, зокрема, як маленькі, геть випадкові обставини раптом перетворилися на велетенський маховик, якого ніщо не могло зупинити – ні тактичні поступки, ні зусилля західної дипломатії. Хоча проминуло чимало років і чоловіка, який проковтнув іранську революцію, давно немає, а уряд Ірану висловив британським колегам офіційні запевнення, ставки далі зростають – те, що одного дня приведене в дію, давно зажило власним життям, наче воно торкається якогось іншого Рушді, двійника англійського письменника, який народився в Індії.

Рушді не вбачає потреби виправдовуватися. І все ж таки його спогади, що годі недобачити, підпорядковані саме цій меті – не виправдовуванню, а поясненню себе. Одна книжка стає обстоюванням іншої, «Джозеф Антон» – вдумливо-критична ревізія «Сатанинських віршів», точніше того, що довкола неї. «Джозеф Антон» – апологія себе і своїх вчинків, художнє кшталтування власного «я» і ненав’язливе тлумачення свого письма, а принагідно – своїх стосунків і свого життя. Коли поліція поставила письменника перед необхідністю вигадати собі інше ім’я, Рушді зробив саме цей вибір – Джозеф Конрад й Антон Чехов.

Спогади – оповідь про збережену гідність. Рушді не дав розчавити себе – ні дрібним невдачам, ні кризам у стосунках, ні цій, яка, якщо й не породила потребу, то щонайменше зумовила формат книжки, найбільшій загрозі. Від лондонської спеціальної поліції, яка охоронятиме його, Рушді навчиться розрізняти поняття «загроза» і «небезпека», відкриє для себе найвразливіший момент в охороні – десять-п’ятнадцять метрів між броньованим автомобілем і входом до власного помешкання, а також зворотний шлях.

Досвід, неоціненний для представника детективного жанру і непотрібний Рушді, що цілком можна зрозуміти, спробувавши поставити себе на його місце чи й без цієї спроби, адже навряд щоб людина, смілива й не дуже, захотіла б такого, понадто в ім’я слави, яку йому ставитимуть на карб і на Сході, і на Заході. Рушді переконливо доводить, що його життя, починаючи тисяча дев’ятсот вісімдесят дев’ятим роком, має набагато більше спільного з ув’язненням і практично нічого з шанолюбством: «Хай там як, але навіть дуже затишна тюрма залишається тюрмою».

Джозеф Антон – одне із псевд, під якими тривалий час переховуватиметься письменник. У книжці, як і належить літературі факту, нічого вигаданого. «Джозеф Антон» – інтерпретація того, що було, його, так би мовити, авторизована версія. Міркування безпеки змусили письменника міняти помешкання, утруднили побут і писання, втрутилися в приватне життя, проте й із цих ситуацій Рушді викрешує іскринку гумору, здатну освітлювати. Гумор, інтелект і справжні друзі допомагають вистояти. Хоча змальовано гнітючі обставини, «Джозеф Антон» Рушді – прекрасна лектура проти депресії хай там якого штибу.

Поряд із тим, що умовно можна назвати «релігійним непорозумінням» довкола «Сатанинських віршів», не менше, а на свій лад дошкульнішими, виявилися нападки західної критики: маючи відмінне походження, вони дбали про той самий результат. Рушді поставав у вигляді пихатого, зухвалого шизофреніка, страшенного егоїста. Почали з’являтися «близькі друзі», які запевняли, що автор – неприємна людина. «У звичайному житті, – пише Рушді, – все це зачіпало б, та не мало б великого значення. Проте у подальшому ґрандіозному протистоянні уява людей про те, що він не дуже хороша людина, завдала йому нищівного удару».

До цього додалися закиди у важкостравності твору аж до його цілковитої нечитабельности. «Клуб 15-ї сторінки» об’єднав тих, хто не спромігся на більше, ніж початок. Проте вже скоро літературні розмови потонули в «какофонії інших дискурсів – політичних, релігійних, соціологічних, постколоніальних, а цінність роману, його серйозні мистецькі наміри» почали видаватися «чимось легковажним і не вартим уваги». За цим Рушді шкодує чи не найбільше.

«Джозеф Антон» – повчальна історія, як одне слово, до того ж ауксиліарне, змінило смисл і спосіб життя, започаткувало цілу епоху чи принаймні її відгалуження, породило потребу у велелюдних мітингуваннях і постійній зміні місця проживання, ненависть і надію. Сімсот двадцять вісім сторінок про те, на що спромігся означений артикль чи то пак його відсутність. З означеним артиклем «Сатанинські вірші» – назва роману.

«Сатанинські вірші» без артикля – це вірші, які є сатанинськими, а він – їхній сатанинський автор «сатана Рушді», таке собі нашвидкуруч намальоване рогате страхіття чи повішений чоловік з виваленим червоним язиком на плакатах демонстрантів у далекому місті. «Повісьте Сатану Рушді». Як легко стерти минуле людини й створити його нову версію, з якою боротися, як здавалося, просто неможливо.

Можливо, саме тому для Рушді так важливо ще раз пройти це минуле, від початку і до моменту мовлення. Чимало місця (якщо не увесь «Джозеф Антон») присвячено ідентичнісній проблематиці. В цьому пошуку себе і прагненні екзистенційно охарактеризувати своє «я» прикладні моменти домінують над філософськими, а найключовішими залишаються виклики, пов’язані з потребою і спробами ототожнення себе як письменника. Рушді добре розуміє,

що питання належности – це велика, дражлива для них обох тема. Їм доводилося шукати відповіді на запитання, на котрі не треба відповідати доморослим письменникам, що мешкали на одному місці, писали однією мовою, належали одній культурі, – відповідати на запитання і тішитися правдивістю своїх відповідей. Хто вони такі, до чого й до кого вони належать? А чи, може, сама думка про належність – це пастка, клітка, звідки вони зуміли втекти? Він дійшов висновку: питання треба ставити інакше. Він знав, як відповісти на запитання не про місце чи коріння, а про любов. Кого ти любиш? Що ти можеш покинути чи залишити, а за що тобі обов’язково треба триматися? Де твоє серце сповнюється найбільшим почуттям?

Криза ідентичности, викликана переїздом до Англії, раз у раз вертає в Бомбей, бо – sic! – усе, що склало згодом Салмана Рушді, яким він є, починалося саме там. Бомбей дозволив розгорнути одну з найцікавіших, найсоковитіших сюжетних ліній книжки – історію стосунків автора з батьком. Її трагікомічний і гуманістичний потенціал обривається надто раптово. Ні зворушливість завершального штриху, ні визнання того, що батьків спосіб життя став наріжним каменем світогляду і характеру майбутнього письменника, не компенсують цього відчуття. Іншою такою лінією є стосунки письменника Рушді з сином.

Виведений у спогадах протагоніст постає люблячим батьком й інтелігентним партнером у стосунках з жінками, цінним співрозмовником у товаристві друзів і розважливим, проте непоступливим у спілкуванні з установами й опонентами, коли йдеться про засадничі речі. «Ми маємо ту свободу, за яку боремося, і втрачаємо ту, якої не боронимо», – таке кредо оповідача. Оповідь, беручи початок чотирнадцятого лютого тисяча дев’ятсот вісімдесят дев’ятого року, завершується одинадцятим вересня дві тисячі першого. Цей день мав стати офіційним днем виходу «Люті», нового роману Рушді, в США – роману, що змальовує Нью-Йорк:

... дуже важливо в епоху надзвичайно претензійних ідеологій не забувати про людський вимір, продовжувати наполягати на нашій людськості, продовжувати кохати, так би мовити, у зоні бойовий дій.

«Події 11 вересня перетворили його на портрет попереднього дня», – пише Рушді про новий роман. Промоційне турне було скасовано, американські авіаперевізники знову відмовилися брати письменника на борт, критика зустріла книжку з усією непривітністю, на яку здатна. В цьому зв’язку до Рушді приходить усвідомлення:

Так, досить неприємно, проте книжка дала йому нову свободу. Він завжди дуже переймався, деколи навіть занадто, рецензіями на свої твори. Тепер він побачив, що це – один із різновидів пастки бажання, щоб тебе любили, – тієї пастки, в яку він потрапив, на превеликий жаль, кілька років тому. Хай би що там казали про його нову книжку, він усе одно пишався нею, добре знаючи, чому вона написана саме так, і вважав її хорошим мистецьким твором. Раптом йому не захотілося звертати якоїсь надмірної уваги на всі ті обмови критиків. Йому, як і всім письменникам, хотілося схвальної оцінки свого твору, це правда. Як і всі письменники, що створювали художню річ, він вирушав у лінґвістичну, інтелектуальну, моральну й емоційну мандрівку; книжки – це мандрівні нотатки, тому сподівався, що читачам подобатиметься мандрувати разом з ним. Однак тепер він також розумів: якщо вони не зможуть іти вибраним ним шляхом, він усе одно йтиме далі. Якщо ви не встигаєте за мною, то вибачайте, казав він мовчки своїм критикам, – я все одно піду тією дорогою.

«Джозеф Антон» – пропозиція, можливо – платформа. А ще – блискучий роман становлення, яким – більшою чи меншою мірою – є кожна автобіографія. «Джозеф Антон» повертає втрачений багато років тому під час готування книжки до друку артикль на місце:

Цінність твору полягає у любові, яку він народжує, а не у ненависті. Саме любов дозволяє книжкам жити.

«Джозеф Антон» – твір, який обстоює гідність людини і свободу творчости, право на візію і на життя, не поставлене під загрозу ні примхою, ні помилкою, ні збігом обставин. Життя – самоцінне. Якщо воно дане Богом, його тим більше ніхто не в праві відбирати цим ім’ям, про яке нам відомо надто мало. Життя вкрай коротке і цікаве, аби зазіхати на нього – твоє воно чи чуже.

Всі ми маємо бути вільними, щоб піддавати головні оповіді перевірці – сперечатися з ними, висміювати їх, а також наполягати на їхніх змінах, аби вони йшли в ногу з надзвичайно мінливим часом. Ми можемо говорити про них шанобливо, нешанобливо, пристрасно, уїдливо або так, як нам заманеться. Це наше право як членів відкритого суспільства. По суті, можна сказати, що наша спроможність переповідати й переробляти оповідь нашої культури – це найкращий доказ свободи нашого суспільства. У вільному суспільстві суперечка про головні оповіді ніколи не припиняється. Тут має значення сама суперечка. Бо суперечка – це свобода. Проте у закритому суспільстві ті, хто мають політичну чи ідеологічну владу, невпинно намагаються припинити такі суперечки. Ми самі розповімо вам цю історію, наполягають вони, і скажемо, що вона означає. Ми скажемо, як треба розповідати ту історію, і ми також забороняємо вам розповідати її інакше. Якщо вам не подобається, як ми розповідаємо, тоді ви ворог держави або ж зрадник віри. Ви не маєте жодних прав. Горе вам! Ми прийдемо до вас і пояснимо вам, що таке право вибору.