Вже не від учора наштовхуюся на цю думку у різних, непов’язаних між собою ситуаціях: українському суспільству критично бракує нормальної комунікації. Не в сенсі технічних засобів – їх у нас якраз цілком достатньо, рівень поширення інтернету, мобільного зв’язку та іншого дуже пристойний. Нам навіть не бракує мотивації: зараз кожен за запитом чи навіть без нього може видати полум’яний монолог про долю країни хвилин на сорок. Але навряд чи хтось це дослухає. Бо найбільше нам бракує бажання почути.
Перебити співрозмовника на публічних дебатах, у інтерв’ю чи просто у дружній розмові – здебільшого звична справа у нашому етикеті. Ні, звісно, за це вибачаються – але за три речення перебивають знову, і захлинаючись продовжують гнути своє. Я не знаю, чому це так, і марно шукати причини у глибинних рисах українського менталітету. Але мені здається, не звертати уваги на цю особливість далі неможливо. Бо якщо нам йдеться про якийсь новий суспільний договір, то вчитися говорити один з одним нам таки доведеться.
Наприклад, на останніх громадських обговореннях стратегії культури Львова 2025 мова йшла про конкретні проекти у сфері культури, які би треба було розвивати першочергово. Протягом п’яти хвилин різні люди без тіні сумнівів голосно і обурено повідомили іншим, що: а) у Львові немає кому писати про культуру, бо ніхто не вчить і немає школи критики; б) кваліфікованих критиків достатньо, але їм нема де публікуватися. Крім того, що ці твердження суперечать одне одному, вони ще й обидва хибні. Так само, як і поширене твердження про брак культурного продукту у місті. Щодня у Львові відбувається 5-7 культурних заходів, половина з яких зазвичай безкоштовні.
Або, наприклад, вісім українських культурних журналістів зустрічаються в Гамбурзі на тренінгах від Гете-Інституту, і виявляється, що більшість з них між собою не знайомі. Хоч заведено твердити, що у нас дуже вузьке коло людей культури (правда, ніхто ніяк не заміряє його радіус). Чому ці люди не познайомилися в Україні? Не погоджуся, що вони не мали нагоди – журналісту, який хоче щось дізнатися, не потрібна нагода – він сам дістає потрібну йому інформацію. Отже, не мали потреби.
Що найбільше обурило культурну спільноту у новопризначеному міністрі культури (ще до виходу інтерв’ю з ним)? Мовчання. Небажання йти на розмову, відсутність навіть натяку на зацікавленість.
Можна продовжувати нанизувати такі приклади з усіх сфер нашого життя. Це не сталося сьогодні – неувага до співрозмовника довго і поступово утверджувалася у нашому побуті, як і інші звички (типу аплодисментів у літаках і зберігання поліетиленових пакетів). Мабуть, підсвідомо ми все-одно відчували брак повноцінної комунікації, раз вже політичні піарники обрали найбільш виграшним лозунг «Почую кожного!». І «услыште Донбасс» теж виникло не випадково, а радше увібрало у себе усе не сформульоване доти.
Український фейсбук, який заслужено вважається нашим вільним громадським медіапростором, демонструє переважно ту ж саму тенденцію. Навіть якщо викреслити усіх професійних тролів, заточених під розпалювання безсенсовних сварок, уникнути комунікативних провалів не вдасться. Бо коментарі вже через три-п’ять учасників перестають стосуватися посту, і стають просто способом самодемонстрації.
Ми зараз постійно говоримо про критичну необхідність реформ і перебудови усієї системи. Так воно, безперечно, і є. Але ніщо не зміниться одномоментно, а тим більше – силами однієї владної вертикалі. Якраз навпаки – якщо почнуться справжні обдумані реформи, то вони мали би залучати до обговорень і дискусій чим ширші кола спеціалістів і просто громадян. І вже тут, мені здається, можуть початися найбільші проблеми. Тому що діалог передбачає бажання обох сторін почути одне одну. Не тільки висловитися, але і почути. Якщо управління культури хоче реформувати муніципальну систему бібліотек, то єдиний спосіб досягнути у цій сфері результату – це йти до бібліотекарів і говорити з ними. Буквально, персонально, приватно, за чаєм в підсобці. Якщо міністр культури не розуміє, що будь-який культурний продукт створюють реальні живі люди, і що з цими людьми треба говорити, то він керує повітрям, пустими формальними структурами, заводить автомобіль без двигуна.
Але найважливіше тут те, що примусити когось хотіти – неможливо, і навіть спроби такі будуть психологічним насиллям. Кожен має сам прагнути повноцінної комунікації настільки, щоб запросити іншого до розмови і дослухати до кінця.
30.12.2014