І не треба вдавати, що Майдан, революція і війна разом із всіма своїми виявами і переживаннями аж так сильно вплинули на життя пересічного українця. Краще визнати зворотне – задіяних у всі ці речі є значно-значно менше, ніж тих, які у кращому разі залишаються відстороненими спостерігачами.
Перший акт цього багатошарового спектаклю було видно вже у грудні–січні, рік тому. Київ був у тому сенсі показовим. Великий квадрат справжньої війни у центрі міста, до якого стікалися потічки з цілої України, все ж нагадував декорації для зйомок вражаючого кіна. Але досить було вийти за межі розширеного поля бою, де по-справжньому гинули нікому не відомі люди, щоби побачити і пир в часі чуми, і відстороненість кількамільйонного міста, і побутові пріоритети його мешканців. І це нормально. Не варто сподіватися чогось більшого. Передовсім потрібна іронія. А найкращою формою іронії є самоіронія. Розуміння обмеженості свого горизонту і почуття міри, стриманості, яке полягає у тому, щоби свої емоції не переносити автоматично на всіх, хто перебуває у ближчих і дальших колах довкола тебе.
На жаль, усвідомлення потребує довгого шляху вниз, заки воно може стати загальноприйнятим формулюванням-штампом. Бачимо, що навіть найвидатніша подія останнього століття – крах Радянського Союзу – все ще не стала однозначним стереотипом у дилемі перемоги добра над злом. Що вже казати про цілі покоління, які, будучи свідками і учасниками цього неймовірного зламу, ще ніяк не зрозуміють, що більше ніколи ніхто не матиме шансу пожити у таку неймовірно важливу епоху. І досі плутати у своїх головах жадобу приватної власності і ностальгію за комуністичним режимом. І не мати навіть найменшого почуття самоіронії. Не насмілитися насміхатися зі своєї затаєної радянськості, із власної неоковирності, безпомічності, комічності й безпорадності у нових часах.
Як можна без доброї посмішки дивитися на самого себе, який раптом цілком серйозно починає думати про державу, окупанта, уряд, вибори, парламент, партії, президента, комбатів, службу безпеки, систему освіти, пропаганду і контрпропаганду…
Та ні, не слід бути надто серйозним. Бо навіть потрактування геополітики є достатньо веселими. А за тими, хто загинув насправді заплаче родина. А те, що є найважливішим і найсвятішим, так чи інакше залишиться непромовленим.
А наразі добре було би нічого не вдавати і кожному зайнятися тим, що дійсно переймає найбільше.
Колись була поширена така думка, що часи підпілля, часи переслідувань, романтики і «олив під пресом» були найщасливішими часами Греко-Католицької Церкви. Бо потім почалися справжні складності – як бути собою правильним, коли ніяка сила не боронить бути собою таким, яким ти є. Щось подібне з'явилося цього року – добре, що все це страхіття відбувається, можна проявити свої найкращі риси…
Але добрим є те, що є. Війна закінчиться. І тоді треба бути навчитися собою правильним без допомоги революції, майдану і війни. Нічого не вдавати і віддавати оливу не з-під-пресу. Іронізувати і самоіронізувати. Вірити у щось не смішне, а веселе. І віддавати. І знати, що поза тим нічого напевно не знаєш. Тільки те, що за даним тобі горизонтом є щось значно більше.
26.12.2014